3

Зинаїда Тулуб

І тоді заговорив один із старих майстрів, іконописний дідок, примирливий і угодницький.

– Хай вони спочатку розкажуть, хто вони, де вчилися, де вендрували і які в них папери та права. Та й наших спитайте, хто їх знає, і хай вони скажуть, чи можна їх прийняти, чи ні.

– Добре, – насупив брови Хома. – Кажіть, панове, хто з вас знає цих людей?

– Я, – виступив Грицько. – Під час вендрівки я був півроку у Львові, в майстерні дядька Павла. Знаю, що він давній майстер, і коли мене приймали тут до цеху, так ви ж читали папір, що він мені дав, визволяючи мене від роботи.

– А хто знає Остапа? – спитав Хома. Майстри мовчали.

– Ти чув за такого майстра? – звернувся він до Грицька.

– Атож. Працювати в нього не працював, але заходив до нього, тобто до знайомих підмайстрів.

– І можеш присягатися в цьому перед цехом?

– Можу, – впевнено відкарбував Грицько, скосивши око на Кузьменка. – І ще додам, що в них обох підмайстрам і учням жилося краще, а тому інші майстри були проти них і звали їх хлопськими попихачами.

– Он як! – уїдливо всміхнувся Хома. – Довіряєте ви його слову, панове, чи може хай стане він під присягу?

– Та нащо! – залунали вигуки. – Аби гаяти час? Зайва річ!

І тільки Кузьменко обурено знизав плечима.

– Хай буде й так, – казав далі Хома. – Але як ви, панове, гадаєте: чи справедливо брати вдруге учту, вступне й вимагати майстерштик від тих, хто вже раз виконав цехові вимоги, коли в людей розбили все до останнього шильця й копила?

– Звісно, гріх!

– Несправедливо!

– Та що ми – поганці, чи що! – загули голоси.

– Ні, панове, стривайте. Хай вони докладно розкажуть, де вчилися, де вендрували, – настояв Хома, скосивши око на Кузьменка, – щоб потім жодний собака не закинув і не збрехав, що ми прийняли до цеху партачів.

– Не треба! – загули майстри. – І так зрозуміло.

Але старі мовчали, кахикали і незадоволено перезиралися. Хома зиркнув у їх бік і, крекнувши, підвівся.

– Ну, якщо не треба, то кидайте, панове, шапки, хто згодний прийняти їх до цеху.

І чорні патлаті шапки позлітали під стелю і попадали на стіл перед цехмістром: Тільки Кузьменко і трое старих майстрів м’яли свої шапки в руках, не дивлячись на Павла й Остапа. Кузьменко повагався хвилинку, але, бачачи свою поразку, кинув шапку до купи.

«Ось і мій глек на капусту», – подумав Хома, а голосно додав:

– А тепер, панове, за звичаєм, поцілуйтеся з новими братами, щоб ніхто не мав на них лихої думки, як споконвіку ведеться.

Майстри оточили Павла й Остапа. Кожен тричі цілувався з ними навхрест, як на Великдень. Потім два старіші майстри підперезали нових майстрів шкіряними фартухами – ознакою майстерської гідності.

Дід Омелько розгублено підвівся з місця і, гойдаючись на тремтячих ногах, безпорадно озирався на всі боки. А як же з ним? І почуття зайвості, самотності і відокремленості від молодих та дужих ударило в серце глибоким болем.

– А як же зі мною, батьку? – звернувся він до Хоми.

– Сидіть, дідусю. Ніхто вас не образить. З вами – окрема справа, – поляскав його Причепа по плечу.

Карл Шнейдер теж був ні живий ні мертвий. Йому здавалося, що Павла з Остапом прийнято до цеху замість нього. Він пригадав німецький звичай, де кількість майстрів у цеху суворо обмежено, і розпач стиснув йому серце. Кінець! Луснули всі його плани і мрії. Бажалося кинути додолу зразковий майстерштик, який він так обережно тримав у хустці, розірвати його на шматки. Чужинець, усім зайвий і далекий! Козаки, звісно, прийняли свого.

Але Хома знов стукнув по столу кулаком.

– Тихше, панове! Зроблено тільки півсправи, а час минає.

Майстри замовкли і знов посідали на лави. Павло з Остапом – позаду.

– Тепер, панове, залишається ще двоє. Пан Харлик Шнейдер та дід Омелько Зименюк. Обидва ще не були в цеху, хоч краще працюють за львівського цехмістра. Харлик Шнейдер і учту нам улаштував, і вступне сплатив, і майстерштик зробив за звичаєм. Ось він, його майстерштик, у хустці зав’язаний. Зараз побачимо, що він там наколупав. А Омелько Зименюк, сплюндрований і побитий, нічого не зміг принести цехові, крім свого горя та синців. Але, на мою думку, гріх від нього вимагати що-небудь. Як ви гадаєте, панове?

Майстри мовчали. Вони розуміли, що по-людському цехмістер має радію, але коли для Павла й Остапа була законна причина, то з дідом Омельком справа була складніша. Цеховий статут увійшов у плоть і кров кожного цехового, і відступити від нього було так само важноко, як від релігійного догмату. Мовчали майстри. Тільки Грицько та ще один козак нерішуче запропонували:

– Мо, якщо без вступного не можна, так він його потім відробить, але прийняти його зараз треба та ще й грошей дати на струмент.

Майстри мовчали. Хома збентежено дивився на присутніх, ніби благаючи будь-кого вимовити хоч слово, але всі, як один, спустили очі додолу, і запанувала така тиша, що чути було, як за вікном скрипнув журавель біля колодязя.

– Панове товариство, – зненацька підвівся Сагайдачний. – Я знаю Омелька Зименюка як чесного і вправного майстра. Я ще молодикував у батька Причепи, коли він уже шив чоботи на запорозьке військо. Тому дозвольте мені сплатити за нього вступне і дати на учту, скільки потрібно.

Говорячи, Сагайдачний вийняв з пояса жменю золотих і кинув у цехову скриньку.

– Не треба, батьку! Не треба! – спалахнули майстри. – Візьми своє золото!

Але Хома зупинив їх:

– А я, панове товариство, так гадаю: якщо пан гетьман зробив ласку бідній людині, так треба взяти ці гроші та й віддати дідові.

– Добре вигадав цехмістер, – тріпнули чубами майстри. – Правильно! – А молоді схопилися з місць і гаркнули так, що аж шибки задзвеніли:

– Слава гетьманові Петру Конашевичуі

– Слава пану цехмістрові!

– Слава-а-а!!!

Коли гамір ущух, цехмістер звернувся до діда Омелька:

– А тепер, дідусю, розкажіть нам, де ви вчилися, де вендрували?

– Та що ж його розповідати, – почухав Омелько потилицю. – З Галичини я сам, від панів Собанських. Віддали мене до краківських майстрів. П’ять років був я за учня, потім визволився в підмайстри, але пан забрав мене на фільварок… А ще вчився я у віденських майстрів, і в гнізненських. І був ще один француз…. Це ще за короля Генріха Валежіуша… Так він навчив мене шити жіночі капці для паній, на високих підборах. Тільки я й міг догодити пані Собанській. Але потім бридко стало мені дивитися, як вони з хлопів знущаються, зганяють із ланів, забирають землю під фільварки… Скільки сліз тут розливається – море… Плюнув я, подався на Січ. На Царгород ходив, на Крим, Туреччину шарпав. А між походами шевцював…. Ось і все моє життя.

Цехмістрові й руки впали. Хлоп! А хлопів не можна брати до цеху. Коли б уряд про це довідався, він міг би скасувати самий цех за таку постанову.

– А чи нема у вас, дідусю, папірця, що ви козак? – ухопився він за останнє.

– Та звідки ж мені його взяти? Я вже років з п’ятнадцять як пішов із Січі. Старий став, хворий. Жив на селі, пас череду, а взимку чоботи шив поспільству.

Становище було безпорадне.

– Що ж його робити, панове? – звернувся до майстрів збентежений цехмістер.

Всі мовчали.

Сагайдачний бачив, як Омелькове обличчя скривилося болем. Кінець! Смерть десь під тином або на шпитальному ліжку. Але він ще може видужати. Може… Тепла болюча жалість знялася в грудях… і знов підвівся гетьман перед зборами.

– Я, гетьман славного війська запорозького, Петро Конашевич Сагайдачний, – владно забринів його голос, – цим свідчу, що козак Переяславського куреня і колишній військовий швець Омелько Зименюк – людина вільна, бо серед Низового війська хлопів немає. А якщо вам цього мало – дайте мені паперу, і я напишу вам і прикладу печатку. Або ще краще надішлю до війська свого джуру, хай військовий писар дасть посвідку з печаткою війська запорозького. Проте я гадаю, що пан цехмістер міг би й сам посвідчити, бо працював із ним на Січі, отже, і говорити тут нема про що.

Хома полегшено зітхнув. Як це він раніш не догадався?!

– Оце справді, панове. Як воно добре склалося. Їй-бо! А ви, дідусю, мовчіть. Був хлоп Омелько і загинув. Є славний лицар і вояка, низовий козак Омелько Зименюк – і край. А тепер, панове, кидайте шапки, хто бажає, щоб дід Омелько у нас майстрував.

На цей раз навіть Кузьменко не барився. Як вороняча зграя, промайнули в повітрі патлаті шапки і впали на стіл перед цехмістром.

– А тепер, – задоволено всміхаючись, казав далі цехмістер, коли майстри поцілувалися із старим і підперезали його шкіряним фартухом, – ставайте, дідусю, біля дверей відбувати своє молодикування, бо не годиться старій людині бути на побігеньках у молодих. Так я говорю, панове, чи ні? – звернувся він до сходки.

– Так, батьку! Так! – хором підхопили майстри.

За цеховим звичаєм, майстра, якого до цеху прийнято останнім, вважалося за молодшого брата, і він мусив виконувати всі цехмістрові доручення, а на сходках стояти біля дверей, стежачи за ладом, пам’ятати, хто не прийшов на сходку або порушив тишу, прибирати приміщення тощо. Але коли приймали до цеху людину літню, вона символічно відбувала своє молодикування протягом однієї сходки. Так зробили і з дідом Омельком. Зніяковілий, але щасливий, став він біля дверей. Йому піднесли розщеплений ціпок із застромленим у розщепі мідяком, і він стояв із ним на сторожі, як вартовий на міській вежі.

Примітки

Примітки

за короля Генріха Валежіуша – Генріх Валуа (1551 – 1589) був польським королем в 1573 – 1574 рр.