3

Зинаїда Тулуб

Брацлавщина саме тоді залюднювалася. Вона була суміжна із степом, де кочували татарські орди, тому і життя тут було під постійною загрозою нападу, і тільки міцні замкові мури могли врятувати брацлавців від щохвилинної небезпеки. Ось чому першими прийшли сюди магнати-колонізатори з своїм військом, під обороною якого почували вони себе безпечно. І стала Брацлавщина країною великих латифундій, де кожен магнат володів мало не цілим повітом, а втікачі-селяни оселялися на неораних землях, але вже наданих магнатам від королівського уряду.

Залюднювалася країна швидко. Фільварків тут ще не було. Але чималі прибутки волинських та галицьких магнатів не давали спокою брацлавському панству. І, перетворюючи свої мрії на дійсність, почали вони наступати на селянина.

Посипалися данини за данинами, толоки за толоками, а толоки почали перетворюватися на панщину, та не завжди скорялися їй степовики. Звикли вони до військової небезпеки, до боротьби з татарами, з природою й хижаками. Загартовані в боротьбі, опиралися вони панським зазіханням, і якщо магнатові, оточеному військовою силою, щастило визискувати, то це вже було не під силу дрібному дідичеві, бо він щохвилини стояв віч-на-віч із своїми підсусідками чи то слобожанами.

Ставши вірним васалом Потоцького й потрапивши до магнатського палацу, щоправда, не як гість, а як двірський полковник, Горленко відчув, що доведеться перебудувати все своє життя. Треба й причепуритися за модою, і хату оздобити по-європейському, щоб не сором було привітати гостей. Треба й челядь пристойно одягти, і ридван замовити, і дружину привчити до шляхетських звичаїв та витівок. А на це треба грошей і грошей.

І взявся він за свою челядь та хлопів. Сплачували вони йому різні данини, приходили кілька разів на рік на толоки, але панщини в них не було, і звалися вони не хлопами, а делікатно – підсусідками.

Знаючи їх завзяту вдачу, Горленко не був певний, як вони поставляться до його зазіхань. Зопалу вони могли підпалити хутір, а Горленко був надто обережний, щоб рискувати своєю садибою.

Ось чому почав він спроквола домагатися свого.

Він мало не подвоїв толоки, скликаючи селян або гатити греблю для рибного ставу, або орати землю під озимину, або молотити, або капусту квасити.

Поспільство бурчало:

– Та невже так можна, пане полковнику? Щохвилини відриваєшся від господарства. Ані змолотити, ані буряків повикопувати.

– Та я й сам бачу, – хитро підтакував він. – Але що ж його робити? Я теж не можу, щоб усе гнило в полі.

– Змилуйтеся, пане полковнику. Робиш від зорі до зорі, а в самого серце в’яне, як подумаєш, що воно вдома.

Горленко удавано замислювався, морщив брови і зненацька, начебто знайшовши раду, розпливався усмішкою:

– Ну, добре! Замість працювати шість день, приходьте тепер на три дні і на тому тижні знов на три.

Селяни перезиралися, чухали потилиці і знехотя згоджувалися. А Горленкові тільки того й треба. Минуло два-три тижні, і знов на хуторі знаходилася негайна робота, і знов скликав він селян на шарварок. І знов бідкалися вони, і знов Горленко, зглянувшись на їх прохання, розкладав їм роботу на кілька тижнів рівними часткаи.

– Падлюка, – з ненавистю сичали селяни. – Всього йому замало.

– Це його ксьондз підбурює, – із забобонним жахом шепотіли баби.

– Ксьондз ксьондзом, а зиск зиском, – похмуро відгукувалися чоловіки. – Бачить, що всі навколо починають шкуру з людей дерти, ось йому й заздрісно.

А парубки завзято кидали в просторінь:

– Доведеться тікати.

– Втечеш, коли дружина наплодила з півдесятеро. В кого діти – тому заказано шляхи.

– А чого ж ти такий плодючий! – штовхав його хтось із жартунів. – Ти б по-чернецькому…

– Іди ти під три чорти, – відмагався той під бучний регіт молоді.

А Горленко повільно й неухильно гнув своє. Дали йому селяни поволівщину – четвертого бичка від річного приплоду; дали медове, і десяту рибу з улову, і звірячі шкури. І всього йому було замало. Нове життя вимагало нових затрат. Не можна було відставати від інших полковників. А на бенкети, пишний одяг, пиятику та різні витівки не вистачало того, що витягав він із поспільства.

– Ось тобі й старшина, – крехкали вони, віддаючи Горленкові останнє.

– А хіба старшина – не той же пан? – відгукувався хто-небудь.

– Навіть гірший за пана, бо він знає, де в людини останнє личко заховане.

– І скільки в жінки полотна в скрині.

– І скільки яєць несе кожна курка.

І незмінною луною гомоніли молоді, самотні й завзяті.

– Тікати тра! Скрутить він нас у баранячий ріг.

І стриманою загрозою гули молоді басисті голоси.

Але безнадійно хилилися батьки. І сльозилися, каламутніли баб’ячі очі, з’їдені димом, наче віконні шибки в осінню пронизливу мжичку.

Примітки

Володів мало не цілим повітом – з точки зору адміністрації, Брацлавське воєводство завжди складало один повіт (судовий округ), тому порівняння не надто доречне. Але безперечно, що магнатські володіння тут були дуже великі.