Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Наука / Пам’ятки / Фрески кінця ХІ ст. церкви Михаїла в Острі

Фрески кінця ХІ ст. церкви Михаїла в Острі

Коренюк Ю.

У нинішньому місті Острі (в колишньому селищі Старгородка) Чернігівської області збереглися залишки стін вівтарної частини невеликої церкви Михаїла. Ця церква вперше згадується в літописі в статті під 1152 р., де йдеться про те, що князівська коаліція на чолі з київським князем Ізяславом Мстиславичем захопила і спалила Городок Юріїв де в божниці святого Михаїла верх, надбудований деревом, згорів. Городок, який в літописі названо «Гюргевъ» (Юріїв), у той час належав суздальському князю Юрію Долгорукому, який борючись за київський стіл використовував його як зручний укріплений пункт на підступах до Києва, з чим і пов’язані події, описані під 1152 р. Свого часу поширеною була думка, що Михайлівська церква в цьому укріпленні була збудована саме Юрієм Долгоруким. Звідси її досить розповсюджена назва «Юрієва божниця» (така вона позначена і в сучасному охоронному реєстрі пам’яток: № 849 – Юрієва божниця).

Однак сам Городок був збудований не Юрієм Долгоруким, а його батьком – Володимиром Мономахом як укріплене городище на північній околиці Переяславського князівства в часи, коли Мономах сидів на переяславському столі. Літопис пише про це під 1098 р. – заложив Володимир Мономах «Городокъ на Всътри» (на річці Острі), який пізніше став називатися Городок Остерський, а після зруйнування його татарами у 1240 р. поряд виникло нове поселення, що одержало назву Остер, а старе городище почало зватися Старгородкою. Щодо церкви Михаїла у Старгородці, то техніка її мурування, так звана кладка «opus mixtum» – ряди каміння, що чергуються з плінфою, яка покладена з утопленим рядом, свідчить про те, що ця церква була зведена або в ХІ, або на початку ХІІ ст. Тож найбільш вірогідно, що побудована вона одночасною із заснуванням Городка, у всякому разі її слід розглядати як результат будівничої діяльності Володимира Мономаха часів його переяславського князювання, в чому погоджуються усі сучасні дослідники.

В самому ж Переяславі кам’яне будівництво активно розпочалося ще у 80-х рр. ХІ ст. З літописних свідчень відомо, що у 1089 р. єпископом Єфремом було освячено збудований там Михайлівський собор (у літописі Єфрема названо «митрополитом тоя церквы»). Далі літописець сповіщає: «сій бо Єфрем», докінчивши церкву Святого Михаїла, заклав церкву на воротах міста в ім’я святого мученика Федора і після цього церкву святого Андрія недалеко від воріт, а також кам’яну баню, стосовно якої автор літописної статті особливо підкреслює: «строенье баньное камено, сего же не бысть преже в Руси». В зв’язку з цим відзначимо, що на той час муровані церкви існували далеко не у всіх містах, окрім Києва вони були у Чернігові, де в 30 – 40-х рр. ХІ ст. було зведено Спасо-Преображенський собор, у Новгороді, де в 1045/1046 – 1050/1052 рр. збудували Софійський собор і у Полоцьку, де також було збудовано Софійський собор, який датується 60-тими рр. ХІ ст. Тож враховуючи літописні свідчення стосовно будівничої активності єпископа Єфрема, можна думати, що за кількістю мурованих будівель Переяслав у кінці ХІ ст. після Києва посів, очевидно, друге місце. І тут особливо підкреслимо, що інтер’єри, вірогідно, усіх збудованих тоді у Переяславі храмів були прикрашені стінним малярством, що також не пройшло повз увагу літопису, де про Михайлівську церкву пишеться: «пристроил ю великою пристроею (мова йде про широкі галереї собору), украси ю всякою красотою…». І це свідчення також показове, бо у Новгороді Софійський собор, як відомо, повністю розписали лише у 1109 р., тобто через півстоліття після завершення його будівництва.

На жаль, жодна з тогочасних переяславських будівель до наших днів не дожила і відомі вони зараз лише за результатами археологічних досліджень, які цілком підтверджують літописні свідчення про їх оздобу. Так, в різні часи при розкопках Михайлівського собору виявлялися уламки фресок, залишки підлоги, інкрустованої мозаїкою, а також досить багато окремих кубиків смальти, в тому числі і золотої, яка свідчать про те, що мозаїка в цьому храмі застосовувалася і для стінних зображень, незначні фрагменти яких із залишками тинькового розчину в матеріалах розкопок також зустрічалися. Тут знову ж таки підкреслимо, що окрім храмів Києва та Переяслава стінні мозаїки в жодному з інших міст Київської Русі поки що не відомі.

При дослідженнях воріт Переяславського дитинця (єпископського двору), на яких розташовувалася церква Федора, (від них на досить велику висоту збереглися дві стіни проїзду, розкопки 1960 р.) теж були виявлені фрески, керамічні полив’яні плитки і смальта, щоправда в даному разі певності у тому, що усі ці матеріали належать саме церкві Федора, немає, бо на дуже незначній відстані від воріт знаходилася Михайлівський собор. Цікавий матеріал знайдено при дослідженні залишків світської будівлі, розташованої на відстані біля 70 м від Михайлівського собору (розкопки 1963 р.), що найчастіше атрибутується як єпископські палати. У ній окрім шиферних плит підлоги з пазами для мозаїчної декорації виявлені і рештки стінної мозаїки (кубики золотої смальти), окрім якої ще й фрагменти інкрустації кольоровим мармуром, а також мармурові архітектурні деталі, в тому числі і мармурова капітель. А окрім цього під підлогою тут було знайдено шість уламків керамічних труб, які аналогічні трубам Херсонеського водогону. Останні знахідки дають підставу деяким дослідникам розглядати дану будівлю як баню, що свого часу так привернула увагу літописця. Показово й те, що тут не було знайдено жодного уламка фрески, тож стінний розпис у цій будівлі заміняла, очевидно, мармурова інкрустація та мозаїка, відповідно припущення про те, що це була баня виглядає вірогідним. І якщо це дійсно так, то оздоблена ця баня була виключно коштовно (детальніше про матеріали розкопок будівель в єпископській частині переяславського дитинця [Раппопорт П. А. Русская архитектура Х-ХІІІ вв. / Археология СРСР Свод археологических источников. В. Е 1 – 47. – Ленинград, 1982. – С. 32 – 35; Коринный Н. Н. Переяславская земля Х – первой половины ХІІІ века. – К., 1992. – С. 209 – 218]).

Очевидно, що для такого об’єму будівельних робіт, виконаних у відносно обмежений часовий проміжок, необхідна була значна група будівничих, тому вважається, що у Переяславі у цей період вникла друга після Києва постійно діюча будівельна артіль [Раппопорт П. А. Строительное производство Девней Руси (Х-ХІІІ вв.) – С.-Петербург, 1994. – С. 125, рис. 65]. А особливості плану та монументальний розмах першого зведеного тут Михайлівського собору дають підставу історикам архітектури вважати, що для його будівництва Єфремом були запрошені константинопольські зодчі. Надалі розміри переяславських храмів значно зменшуються, але виявлені розкопками залишки їхніх підмурків, демонструють схожість з тими, чи іншими рисами Михайлівського собору, що дозволяє говорити про утворення тут місцевої архітектурної традиції і навіть школи [Комеч А. И. Древнерусское зодчество конца Х – начала ХII в.: Византийское наследие и становление самостоятельной традиции. – Москва, 1987. – С. 287 – 291; Комеч А. И. Архитектура конца Х – середины ХІ века // История русского искусства. – Москва, 2007. – Т. 1. – С.390 – 392].

Однією з характерних ознак переяславського церковного будівництва, що виявляється в кількох церквах кінця ХІ – першої половини ХІІ ст., є заміна традиційної триапсиної східної частини вівтарем, який має лише одну апсиду – риса, вочевидь пов’язана з архітектурою Михайлівського собору, в східній частині якого також виступає лише одна велика апсида, а бокові вівтарні приміщення прямокутні і на плані зливаються з основним масивом наосу. Михайлівська церква в Городку Остерському (у Старгородці) – єдина, яка зберегла до наших днів стіни вівтарної частини, демонструє це наглядно. Півколо її єдиної апсиди, що відповідає ширині підбанного простору, активно виступає вперед. Підбанний простір по відношенню до загальної площі будівлі тут великий, на противагу двом дуже вузеньким бічним навам, що закінчуються на сході мініатюрними нішками, врізаними у товщу східної стіни. При цьому з південного боку це навіть не ніша, а лиш вузька ділянка стіни, обмежена виступом лопатки [Раппопорт П. А. Русская архитектура Х-ХІІІ вв. / Археология СРСР Свод археологических источников. Е 1 – 47. – Ленинград, 1982. – С. 32 – 33, 35 – 38, рис. 8; Коринный Н. Н. Переяславская земля Х – первой половины ХІІІ века. – К., 1992. – С. 211 – 212, 218 – 223].

Що ж до фрагментів фресок, які траплялися при розкопках переяславських храмів, то вони хоча й численні, але за розмірами незначні і так само як залишки стінної мозаїки, представленої в основному розсипами кубиків смальти, уяви про стиль малярського опорядження їх інтер’єрів не дають. Тому стосовно походження художників, які працювали у Переяславі, можуть висловлюватися лиш суто теоретичні міркування. Сучасні дослідники вважають, що єпископ Єфрем найбільш вірогідно міг запросити до Переяслава тих майстрів, які перед тим у Києві виконували мозаїки Успенського собору Печерського монастиря. Згідно Києво-Печерського Патерика ці майстри прибули до Києва з Константинополя у 1083 р., найпізніше у 1084 р., тож до 1086 – 1087 рр. мозаїки Успенського собору були близькими до завершення, або й повністю закінчені, відповідно основна частина їх виконавців на той час могла бути вже вільною. В зв’язку із цим підкреслюється те, що Єфрем був вихідцем з Печерського монастиря, з яким, ставши єпископом Переяслава, вочевидь, продовжував підтримувати зв’язки. Вірогідно й те, що київський князь Всеволод Ярославич, який перед своїм великим княжінням сидів на переяславському столі, також міг сприяти відправці майстрів до свого «отчого» міста [Этингоф О.Е. Византийские иконы VI – первой половины XIII века в России. – М., 2005. – С. 100 – 101; Попова О. С., Сарабьянов В. Д. Живопись второй половины ХІ – первой четверти ХІІ века // История русского искусства. – Москва, 2007. – Т. 1. – С. 482].

Однак існували з цього приводу і інші думки. В. Лазарєв, зокрема, відмежовував мозаїстів, які працювали у Переяславі від тих «писцевъ церковных», які згідно Києво-Печерського Патерика прибули до Києва опоряджувати мозаїками та фресками Успенський собор. При цьому він підкреслював, що Єфрем особисто бував у Константинополі, де захопився мистецтвом мозаїки настільки, що прикрасив нею не лише церковні інтер’єри, а і світські будівлі. Тож він, очевидно, схилявся до думки, що для виконання своїх замовлень Єфрем сам привів з Константинополя майстрів, хоча прямо про це він і не писав [Лазарев В. Н. Михайловские мозаики. – М., 1966. – С. 89 – 90]. Але звідки б не походили ті художники, які працювали у Переяславі на замовлення єпископа Єфрема, після них тут вже існувала малярська майстерня, укомплектована, очевидно, їх місцевими учнями, що розписувала храми, які будувалися за часів князювання в Переяславській землі Володимира Мономаха (1093 – 1113 рр.). В самому Переяславі від цього періоду окрім фрагментів фрескового тиньку також не збереглося нічого. Лише в церкві-усипальні (вона знаходилася на місці пізньої Спаської церкви, тому її часто так само називають Спаською) в нижніх частинах стін виявлені залишки цокольних панелей та фрагменти кількох постатей. Зараз ця пам’ятка експонується в закритому скляним дахом розкопі, але залишки її живопису поки що детально не досліджувалася (з її розкопок опубліковано лиш один фресковий фрагмент із зображенням частини лика [Коринный Н. Н. Переяславская земля Х – первой половины ХІІІ века. – С. 225]). Тому єдину уяву про переяславське образотворче мистецтво того періоду зараз можуть дати лише залишки розписів, які існують в апсиді Михайлівської церкви Городка Остерського, нинішнього Остра. Однак доля цієї пам’ятки склалася також не надто щасливо.

Після першої літописної згадки про Михайлівську церкву, яку у 1152 р. попалили разом з Городцем, вона далі згадується вже у ХVІ ст., в Литовській метриці, де йдеться про дерев’яний замок, збудований у місті Острі біля стародавньої мурованої церкви, що стоїть пусткою. А історико-статистичний опис Чернігівської єпархії свідчить, що у ХVІІ ст. храм архістратига Михаїла в с. Старгородка було вже опоряджено і в ньому правилася служба. Не дивлячись на дуже невеликі розміри цього храму, в ньому існували і хори (скоріш усього вони були дерев’яними). З того ж опису відомо, що у 1695 р. полковником Костянтином Мокієвським на цих хорах було влаштовано приділ Св. Трійці, тут же на стіні була зображена «битва козаків з татарвою», де на передньому плані було представлено самого Мокієвського у повному козацькому вбранні. А у 1753 р. в Михайлівську церкву вдарила блискавка і її дерев’яний верх згорів, очевидно це була баня, що згідно літописних свідчень 1152 р. була дерев’яною від самої побудови церкви і горіла вже не раз. Але цього разу від пожежі, очевидно, істотно постраждали і муровані стіни храму, бо у 1755 р. його закрили, а запрошені для ремонту майстри визначили, що середина церкви по нижні вікна і приділ Св. Трійці мають бути розібрані, а з боку річки Остра слід підвести нові фундаменти. Однак ремонту церква Михаїла не діждала, вся її центральна частина тоді ж завалилася в урвище (можливо завалилася лише південна стіна, а решта була розібрана) (усі наведені дані про історію пам’ятки починаючи з ХVІ ст. подані за публікацією М. Макаренка [Макаренко Н. Древнейший памятник искусства переяславского княжества // Сборник статей в честь графини Прасковьи Сергеевны Уваровой. – Москва, 1916. – С. 378 – 380]). Після цього від Михайлівської церкви лишилося тільки те, що дійшло і до наших днів, це апсида з вівтарною аркою і східною стіною, яка на південь від апсиди збереглася з рештками південно-східного кута, а з північного боку лиш невеликим фрагментом із залишками півкруглої ніші.

Перші дослідження руїн Михайлівської церкви були проведені в кінці ХІХ ст. М. Константиновичем [Константинович М. Розвалины Юрьевой божницы в с. Старгородке // Киевская старина. – 1896.– № 10. – С. 129–139]. У той же період Україною подорожують Е. Н. Половцева та А. В. Половцев (ініціали за російськими публікаціями), які замальовують пам’ятки старовини. Серед замальованих ними об’єктів були і руїни Михайлівської церкви в Старгородці разом з її фресками, про які Половцеви у 1893 р. зробили у Москві в Політехнічному музеї доповідь, ілюструючи її своїми акварелями [Н. Б. Малоизвестные художественные уголки Малороссии // Киевская старина. – 1894. – № 2. – С. 338–340]. На початку ХХ ст. архітектор-реставратор П. Покришкін зробив обміри руїн церкви і за його проектом коштом Остерської повітової управи під апсиду церкви з південного боку підвели контрфорси. Тоді ж конху апсиди було вкрито дахом. Пізніше вівтарну арку було закрито ґратами із шибками, які мали вберегти від атмосферних впливів залишки фресок, що збереглися в апсиді з кінця ХІ ст., лишивши їх водночас доступними для огляду.

У той період дослідженням фресок Михайлівської церкви займається відомий український вчений, археолог і мистецтвознавець Микола Макаренко, який на той час жив і працював у С.-Петербурзі. Зроблені ним у 1906 р. описи цих фресок, світлини, акварелі і замальовки були опубліковані в його двох виданих дещо пізніше роботах [Макаренко Н. Древнейший памятник искусства переяславского княжества // Сборник статей в честь графини Прасковьи Сергеевны Уваровой. – Москва, 1916. – С. 373 – 404; Макаренко М. Старгородська «божниця» та її малювання // Чернігів і Північне лівобережжя. Огляди, розвідки, матеріали. – К., 1928. – С. 205 – 222]. В 1920-х роках пам’ятку досліджував Всеволод Зуммер [Зуммер В. М. Юр’єва божниця // Записки історико-філологічного відділу ВУАН. – К., 1927. – Кн. 15. – С. 31 – 43].

На сьогодні роботи цих дослідників є найповнішими її публікаціями. І не лише найповнішими, акварелі і замальовки, зроблені М. Макаренком, дають зараз уяву про те, чого в натурі вже дано не існує, бо шибки, вставлені у заґратовану арку задля збереження фресок трималися там вочевидь дуже недовго. Це засвідчують світлини, які ми тут наводимо (світлини не мають точного датування, але скоріш усього це 1930-ті роки). Після війни, в кінці 1940-х рр. Академією архітектури УРСР були проведені нові обміри руїн Михайлівської церкви та проведені деякі ремонтні роботи, було перекрито дах, а вибиті шибки в ґратах вівтарної арки та у трьох вікнах апсиди були зашиті бляхою. Десь у той же період була проведена і загальна фотофіксація пам’ятки. На початку 1960-х років Інститут археології АН УРСР здійснив розкопки церкви, якими були досліджені залишки підмурків її західної частини [Богусевич В.А. Остерский городок // Краткие сообщения Института археологии Академии наук УССР. – 1962. – Вып. 12. – С. 37-39].

В 1970-х рр. Київською міжобласною спеціальною науково-реставраційною виробничою майстернею була здійснена консервація фресок Михайлівської церкви – проведене закріплення тиньку фресок методом ін’єктування із застосуванням нагелів, а також закріплення їх фарбового шару (реставратор Володимир Бабюк). Проведена перед цією реставрацією у 1977 р. фотофіксація фресок, очевидно, є найповнішою з тих, які будь-коли тут проводилися. Однак вона фіксує вже приблизно той стан збереженості живопису, в якому він перебуває і зараз, хоча, здається, окремі його деталі за останні три десятиліття вже також щезли. Особливо це помітно при розгляді копій, зроблених з окремих фрагментів цих фресок реставраторами В. Бабюком та П. Редьком в 1970-х рр. І це не дивно, бо бляху у вікнах апсиді замінили на скляні шибки, які знову ж таки дуже скоро повибивали, а стара бляха у вівтарній арці повипадала. Щоправда, сюди вставили новий бляшаний лист, але він закрив лише нижню частину арки, а зверху, саме там, де найближче до збережених ділянок стародавнього розпису, більш всього дірок і полишалося. Не будимо детально спинятися на еволюції стану фресок Михайлівської церкви на різних етапах їх існування; у ХХ ст., його ілюструють світлини, замальовки та акварелі, зроблені і опубліковані М. Макаренком і ним же опубліковані акварелі Е. Н. та А. В. Половцевих (основний, відомий нам візуальний матеріал, ми у цій статті демонструємо). Доповнимо цей матеріал лиш коротким описом того, що сьогодні іще можна тут розгледіти в натурі.

Розпис апсиди Михайлівської церкви поділяється на три регістри. У верхньому регістрі, який займає склепіння конхи апсиди, зображено постать Богородиці-Оранти, обабіч якої розташовані постаті двох архангелів. У цій верхній частині існує великий випад тиньку, яким зруйнована середня частина постаті Богородиці і більша частина постаті розташованого на північному схилі конхи архангела, окрім того тут існують численні малі випади (великий випад існував і в часи М. Макаренка, він мав лиш дещо меншу площу).

На вертикальній стіні у проміжку між склепінням конхи та вікнами розташовується середній регістр, який займає сцена «Причастя апостолів Христом Великим Архієреєм», або «Євхаристія». Тут також існує випад тиньку, яким частково зруйнована група апостолів на північній стіні апсиди, однак від цієї групи і на збережених частинах тиньку практично нічого не лишилося, так само як і від постаті Христа, який причащав цю групу апостолів. Найкраще в цій композиції зараз видно її центральну частину з престолом, ківорієм та двома постатями ангелів, слабкими контурами збереглася права постать Христа і права група апостолів, розташована на південні стіні.

У самому нижньому регістрі апсиди зображено святительський чин, який складається з шести фронтальних постатей, по дві постаті на північній та південній стіні апсиди і дві постаті в простінках між трьома вікнами в центрі апсидного півкола. Тут вочевидь були традиційно зображені найбільш популярні отці Церкви, але кого конкретно було представлено – невідомо, бо і в часи М. Макаренка ці зображення не мали написів і були вже дуже попсованими, а на сьогодні від них збереглися лиш загальні контури верхніх частин постатей із залишками білил на смугах омофорів (нижні частини постатей осипалися разом із тиньком).

Бокові простінки між апсидою і лопатками вівтарної арки суцільно розписані орнаментами, від яких збереглися фрагменти, де орнаментальні елементи місцями видно досить добре, але значні їх ділянки змиті майже до чистого тиньку. Фрагменти орнаментів збереглися і у віконних прорізах апсидної стіни. На площинах лопаток та схилах вівтарної арки існують досить великі фрагменти первинного тиньку, але майже без залишків фарбового шару. Однак на схилах арки частково збереглися прокреслені по вологому тиньковому розчину кола, які свідчать, що тут було розташовано ряд медальйонів. Жодних залишків фарбового шару в медальйонах зараз не існує, але на початку 20 століття в медальйоні, який розташовувалося в замковій частині арки, було зображення хреста, існування якого відзначив М. Макаренко (зараз він втрачений повністю). Можемо допустить, що подібні ж хрести були зображені у медальйонах, розташованих в замках усіх чотирьох попружних арок бані (вівтарна арка була її східною попружною аркою), а на схилах усіх цих арок в таких же медальйонах могли розташовуватися погруддя Сорока Севастійських мучеників (по п’ять погрудь на обох схилах кожної арки).

Подібні зображення Севастійських мучеників в попружних арках були у той період досить розповсюдженими – вважалося, що їх колективна молитва зміцнює будівлю церкви. Частина медальйонів з погруддями Севастійських мучеників в попружних арках головної бані, а також медальйони з восьмикінечними хрестами в замкових частинах цих арок збереглася в мозаїках Софії Київської [Лазарев В. Н. Мозаики Софии Киевской. – Москва, 1960. – С. 125 – 132, табл. 64 – 93; Логвин Г. Софія Київська. – К., 1971. – Табл. 89 – 102], залишки зображень Севастійських мучеників у попружних арках заціліли і в Кирилівській церкви у Києві, її фрески датуються 70-ми рр. ХІІ ст. [Марголіна І., Ульяновський В. Київська обитель святого Кирила. – К., 2005. – С. 80, 81, 83]. Існували Севастійські мученики під центральною банею і у фресках 1109 р. Софії Новгородської, вони, однак, не збереглися, але фрагменти їх зображень зафіксовані замальовками кінця ХІХ ст. [Лифшиц Л. И Собор Св. Софии. Конец ХІ – начало ХІІ в.; 1109 г. // Лифшиц Л. И., Сарабьянов В. Д., Царевская Т. Ю. Монументальная живопись Великого Новгорода. Конец ХІ – первая половина ХІІ века. – С.-Петербург, 2004. – C. 323 – 326]. Щодо Михайлівської церкви в Острі, то припущення про існування зображень Севастійських мучеників і тут виглядає, на наш погляд вірогідним, але точну кількість медальйонів, які існували на схилах арок цієї церкви, по їх збереженим залишкам визначити зараз не вдається, тож підкреслимо, що це лиш припущення.

А щодо тих розписів, залишки яких збереглися в апсиді Михайлівської церкви, то вони демонструють традиційну для свого часу програму догматичних вівтарних зображень, де Богородиця уособлює Земну Церкву, «Євхаристія» є образом вічної Небесної літургії і символізує її єдність з літургійною службою, яка відправляється у храмі, а постаті святителів в нижній частині апсидної стіни, які оточували престол, розташований у центрі вівтаря, представляють містичних співучасників цієї служби. Така програма вівтарних зображень склалася в першій половині ХІ ст., найбільш ранній її зразок представлено фресками церкви Панагії тон Халкеон в Салоніках, 1028 р., щоправда там «Євхаристія» розташована не в апсиді, а на стінах віми (простір вівтаря, розташований у проміжку між півколом апсиди та вівтарною аркою), де вона розділена на дві сцени, на північній стіні віми Христос причащає апостолів вином, а на південній стіні – хлібом [Tsitouridou A. The Church of the Panagia Chalkeon . – Thessaloniki, 1985. – Р. 40 – 47, рl. 19, 27]. А в мозаїках апсиді Софії Київської, які дають другий за часом приклад такої ж програми, «Євхаристія» зображена вже єдиною сценою, яка розташована в середньому регістрі апсиди, між Богородицею-Орантою у консі і чином святителів внизу [Лазарев В. Н. Мозаики Софии Киевской. – Москва, 1960. – С. 99 – 123, табл. 27 – 59; Логвин Г. Софія Київська. – К., 1971. – Табл. 49 – 77].

Надалі у храмах Київської Русі саме така програма малярського опорядження вівтарів набуде найбільшого розповсюдження і на протязі ХІ та у першій половині ХІІ ст. неодноразово повторюватиметься саме у тому варіанті, який представлено мозаїками Софійського собору. Зі свідчень щоденника архідиякона Павла Алепського (1654 р.) відомо, що у Києві, у вівтарних мозаїках Успенського собору Печерського монастиря та собору Михайлівського Золотоверхого Монастиря були представлені і Богородиця-Оранта, і «Євхаристія», і чин святителів, при чому автор записів наголошує, що вівтарі обох цих соборів подібні до вівтаря св. Софії [Путешествие антиохийского патриарха Макария в Россию в половине ХVII века, описанное его сыном, архидиаконом Павлом Алепским. – Москва, 2005. – С. 159, 174] (мозаїки Успенського собору усі загинули, а від мозаїк Михайлівського Золотоверхого монастиря збереглася «Євхаристія», яка після знесення собору цього монастиря в 1930-х рр. була перенесена в заповідник «Софія Київська»).

За межами Києва окрім Михайлівської церкви в Острі така ж програма розписів вівтаря існувала вочевидь і у розписах Софійського собору у Полоцьку, які найбільш вірогідно датуються також рубежем ХІ – ХІІ ст. Тут у середній зоні стіни головної апсиди зберігся невеликий фрагмент фрески із залишком «Євхаристії», що дає можливість реконструювати таку саму систему її малярського опорядження [Церашчатава В. В. Старажытна-беларускі манументальны жівапіс ХІ – ХVІІ стст. – Мінск, 1986. – С. 13 – 14; Селицкий А. А. Живопись Полоцкой земли ХІ – ХІІ вв. – Минск, 1992. – С. 18 – 31; Попова О.С., Сарабьянов В.Д. Живопись второй половины ХІ – первой четверти ХІІ века // История русского искусства. – Москва, 2007. – Т. 1. – С. 490, ил. 461]. В Софії Новгородській від фресок апсиди не збереглося нічого, але малюнком кінця ХІХ ст. зафіксовано фрагмент розпису в склепінні її конхи, де на той час була збереженою верхня частина постаті Богородиці-Оранти, що дає підставу дослідникам реконструювати розписи вівтаря цього собору за аналогічною схемою [Лифшиц Л. И Собор Св. Софии. Конец ХІ – начало ХІІ в.; 1109 г. // Лифшиц Л. И., Сарабьянов В. Д., Царевская Т. Ю. Монументальная живопись Великого Новгорода. Конец ХІ – первая половина ХІІ века. – С.-Петербург, 2004. – C. 331 – 338, 397; Попова О. С., Сарабьянов В. Д. Живопись второй половины ХІ – первой четверти ХІІ века // История русского искусства. – Москва, 2007. – Т. 1. – С. 490, ил. 471].

Серед малярських ансамблів другої половини ХІІ ст. подібну іконографію мали фрески в апсиді церкви Спаса на Нередиці, 1199 р. [Мясоедов В.К., Сычев Н.П. Фрески Спаса-Нередицы. – Ленинград, 1925. – Табл. ХХІХ] (ці фрески загинули під час другої світової війни), а нещодавно такі ж зображення виявлені у вівтарних фресках Спасо-Преображенської церкви Євфросинієва монастиря у Полоцьку, друга половина ХІІ ст. (зараз ці фрески знаходяться в процесі розчистки від пізніх записів) [Сарабьянов В. Д. Спасо-Преображенская церковь Евфросиньева монастыря и ее фрески. – М., 2007. – С. 48 – 58, 64, 69 – 71, 133]. Тож підсумовуючи можемо констатувати, що після мозаїк Софії Київської в руїнах колишньої Михайлівської церкви в колишньому Городку Остерському існує другий за часом збережений ансамбль таких же вівтарних зображень. Щоправда збереженість його більш ніж умовна, але як-не-як, а сьогодні на стінах апсиди цієї церкви дещо іще можна розгледіти.

В зв’язку із цим виникає закономірне запитання, що можна буде на стінах апсиди цієї церкви розгледіти через рік, через два роки, через три? В 1970-х рр. відомий український вчений, історик архітектури Юрій Асеєв висловив думку, що для найкращого подальшого зберігання руїн Михайлівської церкви в Острі оптимальним було б відновлення всієї її будівлі з включенням в неї збережених фрагментів стін. Загалом він критично ставився до реконструкцій та відбудов, які здійснюються на збережених залишках пам’яток, однак в даному разі він підкреслював, що подібне відновлення є і допустимим, і бажаним саме заради найкращого збереження тієї автентичної частини стін, що дійшли до наших днів, а також для збереження залишків фресок на цих стінах. Водночас він розумів, що на той час (свої пропозиції щодо цієї відбудови Ю. Асеєв надавав у 1978 р.) варіант відновлення церкви був досить утопічним. Тому мінімальним і абсолютно необхідним заходом консервації пам’ятки він вважав побудову тамбуру, який би закрив вівтарну арку і захистив залишки фресок від руйнівних впливів зовнішнього середовища і законсервував би торці зруйнованих стін.

Але, як ми знаємо, тамбур в той час побудовано не було. Не побудовано його й дотепер. Тут підкреслимо, що консерваційні доповнення та отиньковування зовнішніх стін там, де на них існує пряме попадання води з даху, поосипалися і почалося активне руйнування первинного мурування (це видно на світлинах). Найбільшу тривогу викликає стан контрфорсів, які були підведені під підмурки південної стіни апсиди більш ніж сто років тому і увесь цей час утримували її над крутим схилом. Вони ж її утримують і сьогодні, але їх цегла також починає деструктуватися, а місцями в них з’являтися тріщини, які дедалі все більшають (на демонстрованих світлинах тріщини позначені стрілками). Тож якщо не вжити зараз необхідних заходів, то незабаром може статися так, що охоронний № 849 (Юрієва божниця) з реєстру пам’яток архітектури доведеться перенести в реєстр пам’яток археології. А поки що в стінах колишнього вівтаря Михайлівської церкви, які стоять без шибок, поряд із залишками зображень колишніх містичних співучасників літургійної служби гуляє і вітер, і дощ, а взимку і сніг…

Ілюстрації

Остер. Церква св.Михаїла. План церкви за М. Константиновичем. Кінець ХІХ ст. Чорним позначено збережені стіни, сірим – підмурки, на яких стіни не збереглися.

План кін. 19 ст.

Остер. Церква св.Михаїла. План збережених стін церкви, її фрескові орнаменти, кам’яний хрест за церквою (не зберігся). Акварель невідомого автора. 1899 р.

План збережених стін церкви, 1899 р.

Остер. Церква св.Михаїла. План збережених стін церкви. Креслення 1940-х рр.

План 1940-х рр.

Остер. Церква св.Михаїла. Розріз апсиди. Креслення П. Покришкіна. Початок ХХ ст.

Розріз апсиди, поч. ХХ ст.

Остер. Церква св.Михаїла. Апсида з північного заходу. Початок ХХ ст., після ремонту.

Апсида з північного заходу, поч. 20 ст.

Остер. Церква св.Михаїла. Арка вівтаря із заходу. Початок ХХ ст.

Арка вівтаря із заходу, поч. 20 ст.

Остер. Церква св.Михаїла. Апсида. Вигляд із заходу. 1930-ті рр.

Апсида із заходу. 1930-ті рр.

Остер. Церква св.Михаїла. Апсида. Вигляд з північного заходу. 1930-ті рр.

Апсида з північного заходу. 1930-ті рр.

Остер. Церква св.Михаїла. Апсида. Вигляд з північного заходу. 1940-ві рр.

Апсида з північного заходу. 1940-ві рр.

Остер. Церква св.Михаїла. Апсида з північного боку. Час зйомки не відомий.

Апсида з півночі

Остер. Церква св.Михаїла. Загальний вигляд з південного сходу. 1978 р. Фото М.І.Жарких

Загальний вигляд з південного сходу. 1978 р.

Остер. Церква св.Михаїла. Вигляд з південного сходу. 1978 р. Фото М.І.Жарких

Вигляд з південного сходу. 1978 р.

Остер. Церква св.Михаїла. Вигляд з півдня. 1978 р. Фото М.І.Жарких

Вигляд з півдня. 1978 р.

Остер. Церква св.Михаїла. Південне прясло. Вигляд зі сходу. 1978 р. Фото М.І.Жарких

Південне прясло. 1978 р.

Остер. Церква св.Михаїла. Верхня частина апсиди. Вигляд зі сходу. 1978 р. Фото М.І.Жарких

Верхня частина апсиди.1978 р.

Остер. Церква св.Михаїла. Центральне вікно апсиди. Вигляд зі сходу. 1978 р. Фото М.І.Жарких

Центральне вікно апсиди. 1978 р.

Остер. Церква св.Михаїла. Конха апсиди. Загальний стан фресок 1954 р. (?)

Конха апсиди. 1954 р.

Остер. Церква св.Михаїла. Богородиця-Оранта. Стан 1977 р.

Богородиця-Оранта. 1977 р.

Остер. Церква св.Михаїла. Богородиця-Оранта. Акварель Е. Н. та А. В.Половцевих. 1893 р.

Богородиця-Оранта. 1893 р.

Остер. Церква св.Михаїла. Богородиця-Оранта, нижня частина постаті. Прорис фрески М. Макаренка.

Богородиця-Оранта, прорис

Остер. Церква св.Михаїла. Богородиця-Оранта. Рука. Прорис фрески М. Макаренка.

Богородиця-Оранта. Прорис руки

Остер. Церква св.Михаїла. Архангел на південному схилі конхи. Стан 1977 р.

Архангел на південному схилі конхи. 1977 р.

Остер. Церква св.Михаїла. Архангел на південному схилі конхи, верхня частина постаті. Стан 1977 р.

Верхня частина постаті архангела. 1977 р.

Остер. Церква св.Михаїла. Фрагмент одягу архангела на південному схилі конхи. Стан 1977 р.

Фрагмент одягу архангела. 1977 р.

Остер. Церква св.Михаїла. Архангел на південному схилі конхи. Акварель Е. Н. та А. В.Половцевих. 1893 р.

Архангел на південному схилі конхи. 1893 р.

Остер. Церква св.Михаїла. Архангел на південному схилі конхи. Прорис фрески М. Макаренка.

Архангел на південному схилі конхи. Прорис

Остер. Церква св.Михаїла. Архангел на південному схилі конхи, права рука. Прорис фрески М. Макаренка.

Права рука архангела. Прорис

Остер. Церква св.Михаїла. Архангел на північному схилі конхи. Стан 1977 р.

Архангел на північному схилі конхи. 1977 р.

Остер. Церква св.Михаїла. Архангел на північному схилі конхи, верхня частина постаті. Стан 1977 р.

Верхня частина постаті архангела. 1977 р.

Остер. Церква св.Михаїла. Архангел на північному схилі конхи, верхня частина постаті. Прорис фрески М. Макаренка.

Верхня частина постаті архангела, прорис

(1)  2  3

Попередня стаття | Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2017 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 8612

Модифіковано : 18.08.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.