Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Наука / Києвознавство / Софія Київська

Софія Київська

Кресальний М.Й.

Обкладинка книги

Бібліографічний опис паперової версії видання: Кресальний М.Й. Софія Київська – пам’ятник архітектури XI-XVIII ст. ст.: четверте виправлене та доповнене видання. – Київ: Видавництво «Будівельник», 1967 р. – 49 с.

Брошура ознайомить читача з одним із найбільш визначних архітектурних комплексів XI-XVIII ст.ст. – Софійським заповідником у Києві, з історією виникнення та будівництва його архітектурних пам’ятників, з древнім мозаїчним та фресковим розписом, що зберігся, а також із заходами Радянського уряду по збереженню культурної спадщини багатонаціональної Радянської держави.

У Києві – одному з найстародавніших міст Радянського Союзу – збереглося багато архітектурних пам’ятників, що мають загальносоюзне значення. Серед них визначне місце займає комплекс пам’ятників архітектури XI-XVIII ст.ст., розташованих на території колишнього Софійського монастиря. Тут, на площі близько 5 га, збереглися споруди, які відбивають кращі досягнення древньоруської та української архітектури, живопису, різьби по каменю та дереву.

Серед пам’ятників цього комплексу відзначається своєю величною архітектурою, мозаїками [мозаїка – зображення, що викладаються з природних та кольорових скляних камінців кубічної форми] та фресковим [фреска – живопис, виконаний по сирій штукатурці водяними фарбами] живописом всесвітньовідомий Софійський собор, або так звана Софія Київська, побудований у 1037 р. Визначне місце в архітектурному комплексі займають: Софійська дзвіниця (початок XVIII ст.), трапезна, або Мала Софія (перша половина XVIII ст.), колишній митрополичий будинок, південна в’їзна башта та брама Заборовського (середина XVIII ст.), колишні будинки братського корпусу і бурси (друга половина XVIII ст.) та ін. У 1934 p., зважаючи на велике історичне та художнє значення цього архітектурного комплексу, Радянський уряд оголосив його Державним архітектурно-історичним заповідником.

Виникнення архітектурного комплексу Софійського заповідника тісно пов’язане з історією Києва, який ше в давні часи був столицею могутньої древньоруської держави – Київської Русі – колиски трьох братніх народів – російського, українського та білоруського.

При зведенні в 1037 р. величного, багато прикрашеногс Софійського собору в Києві переслідувалась ціль переконати простий народ у непохитності князівської влади, феодального ладу і релігії виключною пишністю і блиском внутрішнього оздоблення, церковних обрядів та служб, приголомшити неписьменних, політично безправних, cоціально пригнічених трудівників, відвернути їх увагу від класової боротьби за краще життя.

Однак Софійський собор був не лише головним христи янським храмом Древньої Русі, резиденцією правителів «митрополії руської», а й загальнодержавним центром нової культури. При соборі був створений центр літописання і заснована перша на Русі бібліотека. Тут відбувалися також урочисті церемонії, як-то: акти вступу князя на великокнязівський престол, прийоми послів та iн.

Софійський собор у Києві – це водночас і меморіальний пам’ятник слави руської зброї, споруджений на міси однієї з найбільших битв XI ст. (1036 р.), в якій руські війська на чолі з князем Ярославом здобули блискавичну перемогу над найзлішим степовим ворогом того часу – печенігами.

На протязі багатьох років Софійський собор був також місцем поховання деяких князів та митрополитів. У 1054 р. в соборі у мармуровій гробниці похований засновник храму великий князь Ярослав Мудрий, в 1093 р. – його син Всеволод та онук Ростислав Всеволодович. У 1125 р. в соборі було поховано Володимира Мономаха, а в 1154 р. – його сина Вячеслава Володимировича.

Величчю архітектурно-художнього образу, досконалістю архітектурних форм і композицій, грандіозними для того часу масштабами і високою майстерністю архітектурно-декоративного оздоблення Софія Київська не поступалася перед жодним з найвидатніших архітектурних пам’ятників світу, побудованих у той час.

За своє більш ніж 900-річне існування Софійський собор неодноразово зазнавав пожеж [?] та руйнувань, перебу дов та поновлень, тому його зовнішній архітектурний вигляд значно змінився.

Проте під усіма пізнішими нашаруваннями непогано збереглися його давні форми, що дало змогу дослідникам визначити первісний вигляд собору та розробити проект і макет його реконструкції [макет виготовлено макетною майстернею Інституту теорії та історії архітектури колишньої АБіА УРСР].

Спочатку собор у плані являв собою п’ятинефний храм, оточений з трьох боків (північного, західного та південного) одноповерховою відкритою галереєю.

Головний неф і головний трансепт, перетинаючись, утворюють основний центральнокупольний простір храму; на хрещаті внутрішні стовпи опирається ціла система арок та склепінь. Хрестовокупольну композицію храму завершують тринадцять куполів. Всі куполи мали параболічну форму, а підкупольні барабани в місці переходу у купольне покриття завершувались закомарами. На покриття було використано листове олово, яке укладали безпосередньо по кам’яних конструкціях склепінь та куполів храму.

Згодом над одноповерховими галереями, що оточували основне ядро храму з північного, західного та південного боків, було надбудовано другі поверхи, а навколо галерей споруджено ряд підпірних арок-аркбутанів [аркбутан – конструктивна пів-арка, що виконує роль контрфорса],які утворили нові зовнішні одноповерхові галереї з відкритою терасою на них – «гульбищем». Одночасно зі спорудженням нових зовнішніх галерей була побудована південно-західна башта, сходи якої ведуть на хори собору.

Ще не так давно більшість дослідників вважала, що згадані добудови Софійського собору зроблені наприкінці XI – початку XII ст.ст. Однак проведені дослідженні написів – граффіті [С.А.Высоцкий. Древнерусские граффити Софии Киевской. Нумизматика и эпиграфика. М., Издание АН СССР, т. III. 1962], які збереглися на фресках собору, дозволяють уточнити ці строки і вважати, що прибудові до первісного об’єму храму зовнішніх одноповерхових галерей і південно-західної башти, а також прикрашення його мозаїками та фресками були зроблені ще за життя засновника храму-великого князя Ярослава Мудрого, тобто до 1054 р.

Проведені в останні роки дослідження дозволяють уточнити також строки спорудження північно-західної башти Софії Київської і її спорудження датувати не першою половиною XII ст., як гадали раніше, а кінцем XI ст. в межах до 1093 р.

У вивченні архітектури та художнього оздобленні Софії Київської велику допомогу надають літописи, а також спогади та малюнки сучасників, які бачили Софію. Однак свідоцтва ці бувають і не досить точними. Так наприклад, Павло Алеппський пише у своїх спогадах, що в 1654 р. на кожному із західних рогів Софії Київське він бачив «круглые огромные башни». Художник А. ван Вестерфельд у 1651 р. зобразив південно-західну башту також круглою, в той час як в дійсності башти Софії Київської круглі лише всередині, а зовні до рівня шиферного карниза відкритих галерей вони мають прямокутнуформу і лише вище згаданого карниза – круглу. Відтворення старовинних зовнішніх форм башт Софії Київської стало можливим лише в результаті досконального і всебічного вивчення пам’ятника.

Дослідженнями 1952-1955 рр. вперше було встановлено ще один етап значних робіт по ремонту всього собору в давнину: на східному фасаді південної зовнішньої галереї були знайдені фрагменти старовинного мурування, а на ньому та у багатьох місцях на всіх фасадах і підкупольних барабанах собору – залишки древньої штукатурки, які свідчать про те, що десь наприкінці XII – початку ХНІ ст.ст. над зовнішніми відкритими галереями було надбудовано другий поверх, і що тоді ж вперше було поштукатурено фасади собору.

Очевидно через нетривкість розчину і плінфи [плінфа – тонка цегла, яку в давнину застосовували у будівництві] стіни стародавньої надбудови другого ярусу галерей стали зовсім ветхими, і їх було розібрано, а при відбудові собору наприкінці XVII – початку XVIII ст.ст. замінено новими, що утворили сучасний другий поверх зовнішніх галерей Софії Київської.

Як у первісному вигляді, так і після прибудови нових зовнішніх галерей з баштами Софійський собор відзначається цілісністю та досконалістю архітектурно-художнього образу. Маси храму уступами нарощуються в напрямі до центрального купола, його об’єми наче виростають один над одним і завершуються дванадцятьма куполами, що пірамідальне групуються навколо головного, найвищого, тринадцятого. Це наростання підкреслюється також формою апсид на східному фасаді храму, які піднімаються та виступають уперед в міру наближення їх до найбільш широкої центральної апсиди. Фасади собору з віконними прорізами хороших пропорцій оздобленіпілястрами, декоративними нішами, а його підкупольні барабани – півколонками та закомарами, що добре гармонують з архітектурним декором храму.

Софія Київська, як і інші монументальні споруди того часу, побудована на стрічкових фундаментах, викладених із бутового каменю. Нижні частини стін теж вимуровувалися з крупних природних каменів (граніт, червоний кварцит) на розчині з вапна і товченої цегли – так званій цем’янці, – яка надавала розчинові гідравлічних властивостей і приємного рожевого кольору, близького до кольору стародавньої цегли. Нерівності кам’яної кладки вирівнювались оранжево-рожевою цеглою – плінфою – на шарі розчину майже однакової товщини з плінфою. При цьому горизонтальні ряди плінфи через один трохи заглиблювались в товщу стіни, а проміжки між ними заповнювались розчином і загладжувались; Завдяки цьому утворювалась смугаста фактура стін з рядів плінфи і товстого шару розчину, в якому видно природне каміння кладки.

Приблизно до кінця XII – початку XIII ст.ст. фасади собору не були оштукатурені і зовнішнє мурування стін лишалось відкритим. Про те, який вигляд мали зовнішн стіни до того, як вони були поштукатурені і якою булг техніка старовинної змішаної кладки, дають уявлення навмисно зроблені зондажі на фасадах Софійського со бору.

Древнім формам собору відповідає його внутрішній простір, що зберігся до наших днів у своєму первісномз вигляді.

Центром композиції внутрішнього об’єму є залитий світлом і прикрашений золотими та багатоколірними мозаїками простір під центральним куполом. До нього примикають короткі відгалуження просторового хреста, як з півдня, заходу та півночі замикаються потрійними двоярусними аркадами, а зі сходу – багато оздобленою мозаїками центральною апсидою з невисокою мармурової передолтарною огорожею.

Навколо центральної частини храму, на першому поверсі, групуються перекриті півциркульними та купольними склепіннями квадратні у плані приміщення, що утворилися рядами хрещатих стовпів-пілонів.

На другому поверсі над боковими нефами та західною частиною храму розташовані залиті світлом куполів хори (полаті), куди потрапляли по сходах башт, розташованих у південно-західному та північно-західному кутках храму. На хорах з північного та південного боків особливо виділяються двоє приміщень палатного типу, що являють собою парадні зали, відкриті аркадами всередину храму. Тут під час культових церемоній могл перебувати лише князь в оточенні найближчого кола придворних та члени їх сімей. Для жінок, мабуть, відводилася південна половина хорів, а для чоловіків – північна.

Більша частина оздоблення Софійського собору дійшла до нашого часу. Особливо добре збереглися всесвітньовідомі софійські мозаїки, які після реставрації 1952-1954 рр. знову засяяли усіма барвами палітри. Набагато гірше, але у великій кількості збереглися цілі композиції та фрагменти давніх фресок, над реставрацією яких на протязі останніх років (1952-1964 рр.) працювали видатні радянські вчені – мистецтвознавці, художники, архітектори. Великий інтерес являють також різьблені шиферні плити парапету на хорах, мармуровий саркофаг, у якому в 1054 р. поховано Ярослава Мудрого, решткі мармурових порогів, мозаїчних підлог та ін.

Найголовнішим елементом внутрішнього оздобленні собору є монументальний мозаїчний та фресковий живопис. Поєднання мозаїк з фресками в одному пам’ятнику ніде не зустрічається у візантійських храмах і є особливістю Софії Київської. Мозаїчними багатоколірними зображеннями прикрашені головні частини храму – центральний підкупольний простір і центральна апсида. Всі інші частини храму – центральний та бокові нефи, трансепт, хори та башти – оздоблені фресковим розписом.

З усіх древніх мозаїк, що збереглися в світі, мозаїки Софії Київської є найбільш оригінальним пам’ятником монументального живопису XI ст., бо вони ніколи не перероблювались і не доповнювались реставраторами, а лише закріплювалися і розчищалися від пилу, кіптяви та більш пізніх записів, що повертало їм багатофарбову початкову свіжість.

Софійські мозаїки є одними з найпрекрасніших за своєю барвистістю. В них своєрідно поєднується архаїзм форм з надзвичайною красою то яскравих сяючих барв, то приглушених благородних півтонів, яких досягнено завдяки багатству найрізноманітніших відтінків одного й того ж кольору. Так, наприклад, коричневий колір має 35 відтінків, зелений – 34, жовтий – 23, синій – 21, червоний та рожевий – 19 і т. д. Всього в мозаїчній палітрі Софії Київської нараховується 177 відтінків, що свідчать про високий розвиток техніки виробництва смальт у Київській Русі.

Свіжістю кольорової гами софійські мозаїки зобов’язані високій майстерності мозаїстів, які досконало володіли кропіткою й складною технікою мозаїчного живопису. Набираючи по сирій вапняній штукатурці мозаїчне зображення з окремих смальт у вигляді кубиків, мозаїсти издавали їм різного нахилу, і промені світла, що падали іа поверхню мозаїчних зображень, відбивалися під різіими кутами. В результаті цього мозаїки Софії Київської яскраві, добре сприймаються з будь-якого місця в соборі.

Особливої виразності мозаїчним зображенням Софії Київської надає золотий фон, у поєднанні з яким добрегармонують різноманітні відтінки синього, фіолетового, червоного і багатьох інших кольорів смальти.

Створена на Русі християнська церковна організаці стала могутнім знаряддям ідеологічного впливу на народні маси. Для підняття свого авторитету, розповсюдження і укріплення християнської релігії, прославлення і утвердження пануючої влади князівства та феодальної знаті церква широко використовувала не лише проповіді, літературу, музично-хорове мистецтво, а й архітектуру та живопис. Тому розпис храмів втілював релігійні догми, стверджував панівну владу як владу, послану від бога, і служив цілям вихавання народних мас у дусі покірливості експлуататорам.

Усі пам’ятники древньоруської архітектури і монументального мистецтва, що дійшли до нас, були виконані на замовлення великокнязівської та духовної знаті, бо в ту епоху лише вони володіли коштами, необхідними дл зведення таких грандіозних споруд, прикрашених дорогими мозаїками і фресками. Та створені будови руками народу, який приніс у феодальне мистецтво реалістичні риси і цим зробив його надбанням загальнонародної культури.

В Софії Київській до наших днів збереглися цілі композиції і окремі мозаїчні зображення XI ст., що являють собою основні елементи монументально-декоративного оздоблення її головної апсиди і центрального підкупольного простору.

В зеніті центрального купола, в медальйоні діаметром 4,1 м, повністю збереглося погрудне монументальне мозаїчне зображення Пантократора, майстерно виконане мозаїстами з урахуванням сприймання його глядачем з великої відстані (до 30 м).

Від чотирьох зображень архангелів у куполі збереглася лише одна мозаїчна фігура, що відноситься до XI ст., та й то не повністю: не вистачає нижньої частини фігури від колін, лівого і частково правого крил, які дописані олійними фарбами в 1884-1885 рр. Тоді саме за зразком мозаїчної фігури, що збереглася, були написані олійними фарбами останні три фігури архангелів.

На одному з простінків центрального підкупольного барабана збереглася верхня частина мозаїчної фігури апостола Павла, а над підпружними арками, які підтримують барабан центрального купола, – зображення Христа в образі ієрея (над східною аркою) і наполовину втрачене зображення богоматері (над західною аркою).

Із чотирьох мозаїчних зображень у парусах підкупольного барабана збереглося лише одне – євангеліста Марка -на південно-західному парусі, а з тридцяти зображень у медальйонах севастійських мучеників на підпружних арках центрального купола збереглося лише п’ятнадцять: десять – на південній арці і п’ять -на північній. Втрачені мозаїчні зображення в парусах і на підпружних арках ще в середині XIX ст. були написані олійними фарбами.

Центральне місце у внутрішньому оздобленні Софії Київської займають мозаїки її головної апсиди. Над її конхою збереглася мозаїчна композиція «Деісус», скомпонована у вигляді трьох медальйонів з півфігурами, а на двох стовпах східної арки перед апсидою збереглася мозаїчна композиція «Благовіщення» у вигляді фігур на весь зріст: архангела Гавриїла на північно-східному і діви Марії на південно-східному стовпах.

Класична ясність, пластичність, строга пропорціональність, м’яка прорисовка фігур пов’язують ці художні зображення з творами античного мистецтва, з кращими градиціями еллінського живопису [ну, тут шановний Микола Йосипович трохи забріхався – джерелом зображень був християнський живопис Візантії 9 – 10 ст.].

Найбільш видне місце у внутрішньому оформлені Софії Київської займає величезне мозаїчне зображенії Марії-Оранти в консі центральної апсиди (висота фігури становить 5,5 м), майстерно виконане мозаїстами на ввігнутій поверхні. Воно чарує багатством своїх фарб, які прекрасно поєднуються з золотим фоном усієї конхи апсиди. Марія-Оранта стоїть на широкому помості, прикрашеному дорогоцінними каміннями. Одягнена вона у хітон з темно-синіми складками, зверх якого накинутий фіолетовий мафорій; за червоний пояс закладено хусточку, гаптовану золотом; на ногах – яскраво-червоні чобітки. Зображення Марії-Оранти є найбільшим і найвизначнішим серед мозаїк Софії Київської.

Під зображенням Оранти добре збереглася багатофігурна мозаїчна композиція XI ст. «Євхаристія», а під нею – фігури «Святителів», що уціліли лише у верхи своїй частині. Втрачені нижні частини фігур, очевидн ще в XVII-XVIII ст. ст. були дописані олійними фарбами.

Постаті святителів належать до числа найдосконаліших мозаїк Софії Київської. В них з особливою силою розкривається майстерність портретних характеристик, надзвичайна колористична обдарованість художникі мозаїстів, які створювали ці образи.

Значне місце в оздобленні Софії Київської відведене мозаїчним орнаментам, якими прикрашено облямування конхи, бокові частини апсиди та її горизонтальні віконні прорізи та внутрішні вертикальні грані підпружних арок. Проте мозаїчні орнаменти збереглися не повністю, і в утрачених місцях вони доповнені або відновлені олійними фарбами.

У Софії Київській однаково широко застосовані рослинні мотиви орнаментів, так і суто геометричні. Так, конха центральної апсиди облямована барвистим орнаментом рослинного характеру у вигляді кіл з вписаними в них пальметками, а над шиферним карнизом, що відокремлює постать Оранти від композиції «Євхаристія», проходить дуже гарна смуга геометричного орнаменту. Тоненькі білі лінії на темно-синьому фоні орнаменту так яскравіють при освітленні, що здається, ніби вони зроблені з перламутру.

Певною своєрідністю і монументальністю відрізняеться орнамент, що відокремлює композицію «Євхаристія» від зображень святителів. Надзвичайно ефективним є орнамент відкосів віконних прорізів центрального підкупольного барабана і головної апсиди собору, а також орнамент східної підпружної арки у вигляді паростків синього кольору, що звиваються по жовтому фону.

В Софійському соборі зберігся також найбагатший найбільш повний для XI ст. комплекс фрескового живопису.

Техніка фрескового живопису дає змогу зберегти розпис протягом багатьох століть, але вона дуже складна. Художник, працюючи фарбами по сирій штукатурці, повинен встигнути зробити малюнок у всіх його деталях це до того, як висохне штукатурка. Це вимагає від майстрів живопису швидкості й точності в роботі.

Ретельні дослідження, що проводилися в Софійському соборі протягом останніх років, не залишають сумніву в вому, що в давні часи фресковим живописом були прикрашені не лише внутрішні приміщення храму, а й нижні частини його фасадів. Нині цих даних ще недостатньо, цоб відновити систему всього розпису фасадів Софійського собору, але що його фасади до і після прибудови зовнішніх галерей і башт у нижній частині були оздоблені фресковим живописом, який поєднувався з смугастим муруванням стін верхніх поверхів і підкупольних іарабанів, є незаперечним фактом.

Частина фресок безповоротно загинула внаслідок руйнувань, ремонтів і перебудов собору, а ті, що залишилися, неодноразово забілювалися і замальовувалися під час ремонтів. Особливо сильно фрески постраждали в варварського запису їх олійними фарбами в 40-50-х роках минулого [19] століття.

Лише після організації у 1934 р. Державного архітектурно-історичного заповідника в Софії Київській були розпочаті систематичні науково організовані роботи по реставрації древнього стінопису, але в період фашистської окупації м. Києва вони були припинені. В післявоєнні роки ці роботи знову поновлені і на протязі 12 років (з 1952 по 1964 рр.) виконувались висококваліфікованими спеціалістами науково-дослідних інститутів колишньої Академії будівництва і архітектури УРСР та науково-реставраційними майстернями Держбуду УРСР.

Уже звільнені від пізніших замалювань усі фрески собору. Сотні квадратних метрів розкритих фресок Coфії Київської увійшли в золотий фонд пам’яток древньоруського монументального живопису.

По всьому храму – на стінах, пілястрах, склепіннях арках і стовпах – розміщено тематичні фрескові композиції або окремі фрески.

Серед численних фресок Софії Київської особливо цікаві портретні зображення сім’ї князя Ярослава Мудрого. Жіночі постаті цієї композиції були розкриті від пізнніших замалювань у 1935 р. на південній стіні головного нефа, а чоловічі – на північній стіні. Середня, головна частина композиції з зображенням самого князя Ярослава Мудрого, як показали дослідження, була розміщеі на західній стіні центрального нефа над потрійною аркадою [західна стіна центрального нефа завалилася у XVII ст. і з того часу не відновлювалася].

На думку таких визначних радянських вчених, як професори М.К.Каргер [М.К.Каргер. Портреты Ярослава Мудрого и его семьи в Киевской Софии. Ученые записки ЛГУ. Серия исторических наук, т. 20, 1954, № 160] та В.Н.Лазарєв [В.Н.Лазарев. Новые данные о мозаиках и фресках Софии Киевской. Групповой портрет семейства Ярослава. «Византийский временник», т. XV, 1959], в давнину на західній стіні були зображені не лише Ярослав і його дружина Ірина, а і постаті їх старшого сина та старшої дочки, а в центрі було зображення сидячого на троні Христа, якому і підносилася модель храму.

В цілому ктиторський тричасний портрет сім’ї Ярослава (не рахуючи постаті Христа) складався з дванадцяти постатей: на південній стіні – чотири постаті молодих дочок на чолі з Анною (майбутньою королевою Франції); на західній стіні – постаті старшої дочки Єлизавети – (майбутньої королеви Норвегії), великої княгині Ірини, великого князя Ярослава і його старшого сина Володимира; на північній – чотири постаті синів, певно, Ізяслава, Святослава, Всеволода, Вячеслава.

Зображені на фресках, що збереглися, постаті дочок і синів Ярослава відзначені не лише різноманітністю одягу й атрибутів, а і наділені також індивідуальними портретними характеристиками. За своїми живописними якостями розкрита портретна група, незважаючи на те, що вона була значно пошкоджена при реставрації в 50-х роках XIX ст., все ж є однією з найвизначніших композицій фрескового живопису Київської Русі.

У соборі значне місце займає фресковий орнаментальний розпис, проте великі поверхні ним не вкривалися, Виняток становлять лише орнаментовані розписи підходового простору в баштах та нижня частина стін собору, яку суцільно було вкрито фресками, що імітували панелі з різних сортів каміння і мармуру. В інших випадках фресковим орнаментом у вигляді окремих смуг або прикрашали бокові стінки підпружних арок і віконних прорізів, або обрамовували та розділяли окремі сюжетні композиції. В основному в розписі Софії Київської застосовувався рослинний орнамент. В окремих випадках він мав геометричний характер.

Особливо цікавими є фрески двох башт, гвинтові сходи яких ведуть на другий поверх (хори) собору. Тут немає релігійних сюжетів, обумовлених канонічними вимогами церкви. Фрески змальовують сцени з життя князівського двору, фауну і флору Київської Русі, цирк, змагання на гіподромі.

На стінах і склепіннях башт зображені мальовничі сцени полювання, борні ряджених, ігри і танці скоморохів, окремі процесії з участю осіб князівського двору у супроводі почту або охорони і т. д. В окремих медальонах зображені монограми, декоративні сонця, грифони, мисливські соколи. Все це багате оздоблення доповнюється примхливим сплетінням барвистого орнаменту у вигляді окремих фризів, обрамувань або заповнення цілих частин стін, де відсутні тематичні зображення.

Фрески башт Київського Софійського собору є єдиною пам’яткою побутового живопису Київської Русі, що збереглася до наших днів.

У цілому розпис собору відзначається певною стилістичною єдністю і належить до одного з найбільш ранніх етапів у розвитку древньоруського монументального вопису.

Для оздоблення інтер’єра Софії Київської і всього храму в цілому використано в значній мірі різьблене каміння – овруцький пірофілітовий сланець (шифер) та мармур.

Шифер головним чином застосовувався для карнизів.Збереглося десять різьблених шиферних плит, які утворюють балюстраду на хорах центрального простору храму, а також окремі плити стародавньої підлоги, інкрустовані кольоровою смальтою. З мармурових прикрас на своєму первинному місці збереглися тільки мармурові пороги західних і південних вхідних дверей та інкрустова спинка митрополичого крісла.

Решта численних фрагментів мармуру, що експонуються в Софійському музеї: колони, капітелі, уламки різьблених карнизів тощо – була в різний час виявлена під час розкопок частково в соборі, а частково на території заповідника. Які з цих фрагментів прикрашалі минулому храм Софії, до цього часу точно не встановлено.

Великий науково-історичний і художній інтерес являє собою білий мармуровий саркофаг. Своїм зовнішнім виглядом він нагадує античну будівлю, покриту двосхилим дахом, роги якого прикрашені акротеріями. Всі площини саркофага покриті рельєфним орнаментом символічного характеру. Висока техніка різьблення, загальна композиція орнаментальних мотивів і чіткість виконаного малюнка свідчать про високу майстерність різьбярів, які робили цю гробницю.

Припущення дослідників про майстрів-будівельників Київського Софійського собору, як і про майстрів його розпису і художньо-декоративного оздоблення, ще недавно були досить спірними. Навіть видатні дослідники вважали, що вся культура Київської Русі була цілком запозичена з Візантії, а деякі зарубіжні вчені продовжують відстоювати цю неправильну точку зору й досі.

Радянські вчені на основі глибокого і всебічного вивчення конкретного історичного середовища, в умовах якого здійснювалось будівництво Київського Софійського собору, аналізу його своєрідних архітектурних форм,художньо-декоративного оздоблення, прийшли до висновку, що хоч культурні зв’язки Київської Русі з Візантіею мали величезне значення, древньоруські майстри не сліпо наслідували грецьке мистецтво. Елементи візантійської культури творчо освоювалися і набували національного характеру. На прикладі Софії Київської яскраво видно, як київські зодчі, відходячи від канонів візантійського мистецтва і спираючись на місцеві традиції, створювали свій стиль, свої форми.

У Софії Київській – найвидатнішому творі древньоруського мистецтва – архітектура, живопис, скульптура злилися в такий цілісний ансамбль, який назавжди залишться одним з найдосконаліших монументальних пам’ятників своєї епохи.

Наприкінці XI – початку XII ст. ст. окремі князівства Київської Русі набували економічної та політичної могутності, що призвело до феодальної роздрібленості і занепаду могутньої Київської держави. Через це вести боротьбу з татарськими ордами, що напали на Русь у першій половині XIII ст., було дуже важко. Проте і за цих умов Русь змогла затримати й обезкровити орди Батия. Прийнявши на себе удар зі Сходу, народ Древньої Русі ціною великих жертв урятував країни Європи і цим відіграв величезну всесвітньо-історичну роль у захисті європейської цивілізації.

У 1240 р. татаро-монгольські полчища на чолі з ханом Батиєм напали на Київ. Подолавши завзятий опір киян, Батий зруйнував Верхнє місто (місто Володимира і Ярослава), знищив Десятинну церкву, в якій ховалися останні захисники Києва, пограбував і спалив монастирі й палаци. Після татаро-монгольської навали життя у Верхньому місті на багато років майже цілком припинилося, і Софійський собор довгий час залишався без догляду. За свідченням сучасників, у ньому знаходили притулок звірі. Склепіння і вся західна частина храму були зруйновані і заросли чагарником.

Наприкінці XVI – початку XVII ст. ст. український народ вів визвольну боротьбу проти соціального та національного гноблення, за возз’єднання з єдинокровним великим російським народом, з яким його зв’язували єдність походження, спільність релігії, близькість мови і культури.

Національно-визвольна боротьба українського народу проти гніту панської Польщі і перші успіхи в ній сприяли розгортанню будівельної і реставраційної діяльності на Україні і насамперед у Києві.

Особливо широко ця діяльність розгорнулася у першій половині XVII ст., коли митрополит Петро Могила боротьбі з католиками та уніатами, прагнучи підкреслити старовинні традиції православної церкви, відбудував і реставрував ряд архітектурних комплексів і окремих пам’ятників великокнязівського періоду.

Над собором було влаштовано новий двосхилий дах і замуровано шілини в стінах, склепіннях і куполах. До стародавніх внутрішніх і зовнішніх галерей із східного боку прибудовано чотири апсиди, головну апсиду зовні укріплено двома контрфорсами, відбудовано найважливіші внутрішні частини собору.

В середині XVII ст. Софійський собор вже було відбудовано. 23 грудня 1648 р. біля його стін населення Киев зустрічало Богдана Хмельницького, а 17 та 19 січня 1654 р. після прийняття Переяславською Радою рішення про возз’єднання України з Росією жителі Києва присягалися в соборі на вірність братерської дружби з російським народом [в 17 ст. присягали царю, а не “дружбі”].

З кінця XVII ст. на Україні почалися роботи по відбудові і реставрації старих і створенню нових споруд і цілих архітектурних ансамблів у новому стилі, що дістав назву українського барокко. Провідними елементами архітектурного декору цього стилю стають витієваті фронтони, пілястри, напівколони або колони з розкрепованими антаблементами і карнизами, пишними капітелями і ліпленням.

Нового архітектурного вигляду набув у 1685-1707 рр. і Софійський собор, якому шляхом значних переробок та добудов були надані барочні форми.

У цей період над зовнішніми галереями собору були надбудовані другі поверхи та чотири нових куполи (по два над південною та північною галереями). Для симетрії з північною баштою верх древньої південної башти було розібрано і збудовано башту над хрещальнею; всім куполам замість попередньої параболічної форми надано характерної для української архітектури того часу грушовидно-барочної форми. По всьому периметру собору стіни підведені під один карниз, а західний і східний фасади прикрашені витонченими барочними фронтонами. Після надбудови зовнішніх галерей і куполів фасади собору були укріплені контрфорсами, оштукатурені і вибілені, а покрівля куполів та їх верхівки визолочені сусальним золотом. У такому вигляді Софійський собор дійшов до нашого часу.

Після пожежі на території Києво-Софійського монастиря у 1697 р. Петро І видав наказ (1699 р.) про забудову його кам’яними будинками. Спорудження кам’яних будинків і огорожі Софійського заповідника затягнулося до 70-х років XVIII ст. При цьому враховувався попередній характер планіровки і забудови території монастиря дерев’яними спорудами.

Першою новою кам’яною спорудою, збудованою на Софійському подвір’ї в 1699-1707 рр. (одночасно з відбудовою Софійського собору), була монументальна Софійська дзвіниця, яку раніш називали тріумфальною. В 1709 р. біля її стін жителі Києва зустрічали Петра, який повертався після Полтавської перемоги.

Вертикаль багатоярусної дзвіниці, що домінувала над усім комплексом споруд, надавала разом із спрямованими вгору верхами Софійського собору нового силуету і архітектурного виразу не лише цьому ансамблю, але і усьому району Верхнього міста.

Спочатку дзвіниця була триярусною з барочним, трохи присадкуватим куполом. В 1744 р. на ній утворились великі тріщини, у зв’язку з чим верхній ярус дзвіниці було розібрано і замість нього збудовано новий.

Хто був автором проекту чи будівником першої дзвіниці на Софійському подвір’ї, не встановлено й досі, роботами по відбудові дзвіниці в 1744-1748 рр. керував архітектор І.Г.Шедель.

Четвертий ярус і визолочений грушовидної форми купол з главкою надбудовано в 1851-1852 рр. за проектом архітектора П.І.Спарро.

Фундаменти, стіни й склепіння дзвіниці вимуровані з цегли на вапняному розчині. Фасади її по вертикалі розчленовані розкрепованнями і лопатками, прикрашені ліпним орнаментом і барельєфами. Поярусне, з уступами нарощування об’ємів дзвіниці підкреслено розвиненими карнизами. Насиченість фасадів архітектурною декорацією створює багату світло-тіньову гру, яка надає будові дуже живописного вигляду, не позбавляючи її в же час стрункості й чіткості.

Як показали дослідження останніх років, спершу дзвіниця була пофарбована поліхромно (багатоколірно). Після надбудови четвертого ярусу в 1851-1852 рр. дзвіницю фарбували в два кольори: колір ліплення в усіх випадках лишався білим або вохристим, а поле стін фарбували в зеленкуваті або бірюзові тони різної інтенсивості. Цей принцип пофарбування дзвіниці збережено і тепер.

У дзвіниці Софійського заповідника, як у споруди, що стоїть окремо, немає головного і другорядного фасадів, всі сторони її архітектурно рівноцінні, і вона добре приймається не лише з площі Богдана Хмельницького або з двору заповідника, а й з окремих вулиць Києва і навіть із Задніпров’я.

На південь від Софійського собору, ліворуч від входу на територію заповідника через арку дзвіниці, збереглася колишня монастирська трапезна, побудована в 1722-1730 рр.

Спочатку це була двоповерхова барочної форми споруда, на першому поверсі якої розміщувалася монастирська їдальня (трапезна), а на другому – комори для продуктів і всілякої монастирської утварі. Під будинком трапезної влаштовано великі підвальні приміщення складів, які сполучались із сіткою підземних ходів під територією монастиря.

У 1822 р., за проектом архітектора А.І.Меленського, трапезна була перебудована в зимову (теплу) церкву, і того часу вона має назву Тепла Софія, або Мала Софія. В 1872 p., за проектом архітектора М.С.Іконнікова, до південного і північного фасадів Малої Софії було прибудовано одноповерхові нефи з односхилим дахом. Після проведення переробок і добудов Мала Софія набула вигляду тринефної базиліки з куполом грушовидної форми над вівтарем, двосхилим дахом з характерним барочним заломом і фронтоном на її західному фасаді.

Одним з найцікавіших зразків цивільної кам’яної архітектури України першої половини XVIII ст. є колишній митрополичий будинок, розташований на захід від Софійського собору.

Будівництво митрополичого будинку було розпочато в 1722 р. одночасно з трапезною, південною в’їзною баштою і будинком консисторії і тривало понад тридцять років. У 1722-1730 рр. було споруджено перший поверх з глибокими підвалами під усією будівлею; у 1731 – 1743 рр. був надбудований другий поверх і влаштовано високий дах. У 1748-1757 рр. дах перероблено, після чого він набув характерної барочної форми з заломом, у нижній його частині зроблені вікна, а над головним входом східного фасаду влаштовано пишний барочний фронтон з вікнами для освітлення горищних приміщень. Такий же фронтон був зведений симетрично на протилежному, західному, фасаді.

На кінець першої половини XVIII ст. митрополичий будинок являв собою окремо розташовану будову, усі фасади якої були однаково парадно оздоблені і прикрашені. У XIX ст. до південно-західної частини митрополичого будинку були прибудовані нові двоповерхові приміщення, а на його західному фасаді зроблено великий балкон. З внутрішніх переробок найзначнішою була перебудова 1838 р. домової митрополичої церкви на другому поверсі.

Автора будівництва першого поверху і підвалів митрополичого будинку і досі не вдалося встановити. Другий поверх (без фронтонів), мабуть, був надбудовані архітектором І.Г.Шеделем.

Добудови та переробки митрополичого будинку XVIII-XIX ст. ст. в якійсь мірі змінили його первісну архітектуру, але і в сучасному вигляді він є одним з кращих зразків цивільної архітектури першої половиї XVIII ст. на Україні.

На захід від митрополичого будинку, в кам’яній огорожі Софійського заповідника, збереглися залишки в’їзної брами, що дійшла до нас під назвою брами Заборовського.

Ця брама разом з кам’яною огорожею Софійського повір’я була побудована в 1746 р. архітектором І.Г.Шеделем на замовлення митрополита Рафаїла Заборовського як парадний в’їзд на територію митрополичого двору з заходу.

На початку XIX ст. в результаті інтенсивної забудови Києва брама Заборовського опинилася в глухому й тісному Георгієвському провулку. Внаслідок планіровки території і прокладання нових вулиць рівень землі біля брами був підвищений до 1 м, тому в 1822-1823 рр. проїзд через браму Заборовського було закрито, а парадний митрополичий двір перетворено на закритий митрополичий сад.

Мабуть, тоді ж були розібрані невеликі караульні приміщення (так звані кордегардії), що прилягали до брами зі сходу. Залишки їх опинились під землею і згодом про их забули, тому довгий час брама Заборовського відтворювалася лише з західного її фасаду.

Проведені в останні роки дослідження показали, що у своєму первісному вигляді брама являла одноповерхову барочних форм кам’яну споруду з широким арочним проїздом посередині і жилими (наймовірніше, караульними) приміщеннями по обидва боки від проїзду. Будова була увінчана високим двосхилим дахом із заломом, що замикався з західного та східного боків барочними високими фронтонами. За матеріалами проведених досліджень розроблено проект та виготовлено макет реконструкції первісного вигляду брами, який експонується в одному з виставочних залів Софійського музею [дослідження проведені архіт. М.Й.Кресальним. Ним же, за участю архіт. А.А.Максимова, розроблено проект реконструкції брами].

Західний фасад брами Заборовського, що зберігся, трохи відступає вглиб двору так, що стіни кам’яної огорожі, які примикають до нього, утворюють невелі аванплощу. З обох боків брама фланкована чотирма перспективно розташованими колонами, на які спираються орнаментований парапет та арки, що несуть на собі чудовий за своєю красою і пластичністю барочний фронтон. Під великою аркою з обох боків проїзду поставлено два масивні пілони, з’єднані півциркульною аркою. Своєрідний тимпан, що утворився між арками, і вся площа фронтону, який увінчує браму, суцільно вкриті соковитим рослинним орнаментом.

Прекрасний мальовничий силует брами Заборовського, особливо її оригінальна ліпна орнаментація, свідчить про значний вплив на архітектуру того часу народної творчості. Гармонуючи з багатою навколишньою природою, брама особливо вигідно сприймалася з близької відстані.

Опинившись заглибленою в землю після забудови цієї частини міста в XIX ст., вона втратила не лише свої попередні пропорції, а й архітектурно-художню виразність. Проте і в теперішньому вигляді брама Заборовського є одним з найбільш оригінальних уцілілих архітектурно-історичних пам’ятників періоду розвиненого бароко на Україні середини XVIII ст.

Нд північ від Софійського собору розташований будинок колишньої Софійської бурси, побудований у 1763 – 1767 рр. Це двоповерхова з підвалом кам’яна споруда, яка в плані має форму прямокутника довжиною 107,75 м, з двома виступами (ризалітами) на головному, південному фасаді.

Фасади бурси на всю висоту розчленовані набігаючими розкрепованими пілястрами, розташування яких відповідає внутрішнім кам’яним стінам будинку і створює приємний ритм. Пілястри увінчані стилізованими іонічними капітелями, шийки яких прикрашено ліпним орнаменом у вигляді зірок і пальмових гілок. Основою для пілястр служать тонко профільовані п’єдестали, поставлені на обріз розкрепованих стін цокольного поверху. У проміжках між пілястрами згруповані віконні прорізи хороших пропорцій з лучковими перемичками. Вікна першого верху обрамовані наличниками з замковим каменем простого малюнка, а вікна другого поверху прикрашені наличниками і хвилястими розкрепованими сандриками. Воіни закінчуються багатоуступчастим тягнутим карнизом. Весь будинок у цілому завершується високим дахом з заломом.

Довгий час було невідомо, хто автор проекту бурси. Гадали, що це був архітектор І.Г.Барський. Але недавно були знайдені документи, за якими можна вважати авторами – будівниками бурси архітекторів М.Юрасова і П.Попова [Папова], які в той час споруджували також Михайлівську церкву та будинок келій Видубицького монастиря.

Будинок колишньої Софійської бурси добре зберігся, він є одним з визначних кам’яних споруд української цивільної архітектури другої половини XVIII ст.

На захід від бурси під прямим кутом до неї розташований так званий братський корпус, або корпус колишніх монастирських келій. У плані це видовжений у напрямі північ – південь прямокутник розміром 10.85:58.38 м. Перший поверх цих келій з відкритими на його західному фасаді галереями був споруджений в 50-х роках 18 ст., але вже в [17]60-х роках над ним був надбудований другий поверх, а в XIX ст. до його західного фасаду на висоту обох поверхів прибудували галерею, яка закрила весь фасад будинку. По всьому периметру перший поверх келій відокремлений від надбудованого над ним другого невеликим тягнутим карнизом.

Зовні стіни братського корпусу на висоту обох поверхів розчленовані пілястрами, що створили приємний ритмйого досить-таки витягнутому фасаду. Гурти карнизів на виступаючих частинах фасадів та на пілястрах розкреповані. Верх пілястр увінчаний капітелями простого рисунка, а пілястри першого поверху прикрашені рустами. На площинах між пілястрами розміщені групами (по два і по три) хороших пропорцій віконні прорізи з лучковими перемичками. Вікна другого поверху обрамовані наличниками з замковим каменем.

Фундаменти, стіни і склеписті перекриття буди зроблені з цегли на вапняному розчині, поверхні внутрішніх і зовнішніх стін оштукатурені й побілені. Колись високий з заломом барочний дах згодом був перероблено на звичайний чотирисхилий, вкритий залізною покрівлею. У цілому колишній братський корпус добре зберігся і є цікавим архітектурним пам’ятником цивільної архітектури на Україні другої половини XVIII ст.

В’їзною брамою на Софійське подвір’я з боку теперішньої Володимирської вулиці є південна башта, збудована в середині XVIII ст. Це квадратна в плані двоповерхова споруда з широким проїздом-брамою в нижній частині і досить просторим приміщенням над нею в другому поверсі. Увінчана споруда півсферичнимим куполом і конусоподібною вежею із шпилем.

Нижній поверх башти увінчаний розвиненим тягнутим карнизом барочного типу. Фасади поверху членуються гуртами та карнизами і прикрашені прямокутни трикутними нішками.

Фасади другого поверху також прикрашені пілястрами та нішами, але за формою ці прикраси трохи ві;дрізняються від таких самих прикрас першого поверху.

Різниця між декором фасадів, а також зміщення пілястр і нішок на обох поверхах дає підставу гадати спочатку південна в’їзна башта була одноповерховою, а її другий поверх надбудовано трохи пізніше, можливо в 1770-1780 pp., коли надбудовувався другий поверх над розташованим недалеко від неї будинком колишньої консисторії.

Після перебудов у XVIII-XIX ст. ст. будинок колишньої консисторії у значній мірі втратив свої первинні барочні форми і в сучасному вигляді історико-архітектурної цінності не має.

Побудований у середині XVIII ст. кам’яний мур навколо колишнього Софійського монастиря зберігся лише частково з боку теперішнього Георгіївського провулка, Стрілецької вулиці та біля Софійської дзвіниці. Мур висотою близько 3 м споруджено з цегли на вапняному розчині. Зовнішні площини муру розчленовано неширокими пілястрами, на яких розкреповуються гурти цоколю і розвиненого карниза, що увінчує стіну.

Враховуючи велике історичне і художнє значення комплексу пам’ятників архітектури XI-XVII ст. ст. Софійського заповідника, вже з перших років його організації у 1934 р. Радянський уряд систематично виділяє необхідні кошти на охорону, ремонт та реставрацію архітектурних пам’ятників Софійського ансамблю, організовує широке і всебічне вивчення території заповідника й одного з найдавніших його пам’ятників – Софійського собору, залучаючи до цього видатних радянських вчених-архітекторів, інженерів, археологів, художників, мистецтвознавців.

Віроломний напад на Радянський Союз фашистських заарбників не тільки зупинив ці роботи, а й завдав великої шкоди окремим пам’ятникам заповідника, його науковим фондам та колекціям. Окупанти вивезли із збірки Софійського музею 14 фресок колишнього Михайлівського Златоверхого монастиря, які являють собою рідкісний, світового значення пам’ятник середньовічного живопису, Софійський фотоархів та багато інших коштовних музейних фондів. Пошкоджені гарматними снарядами, пробиті осколками та кулями, покрівлі споруд заповідника, особливо Софійського собору, протікали. Пам’ятники були позбавлені догляду й руйнувалися. Під загрозою безповоротної загибелі знаходилися всесвітньовідомі, величезної історичної і художньої цінності мозаїки та фрески XI ст. Софії Київської.

На заході ще гриміли переможні залпи Вітчизняної війни, а Радянський уряд створює в 1944 р. у звільнене древньому Києві Академію архітектури УРСР, включає Софійський музей до складу Академії як один з його наукових, культурно-освітніх закладів, виділяє значні кошти, дефіцитні будівельні матеріали і золото [на позолоту куполів Софійського собору та дзвіниці витрачено близько 7 кг сусального золота] на відбудову та реставрацію його архітектурних пам’ятників, мозаїк та фресок, на благоустрій території заповідника.

У післявоєнні роки над Софійським собором і й куполами змінено застарілі покрівлі, заново позолочено центральний купол з главкою та главки над рештою його 18 куполами. Відремонтовано фасади та їх ліпні прикраси, зроблена нова відмостка.

Всередині собору, вперше за його більш ніж 900-річне існування, зроблено повітряно-калориферне опалення [калориферне опалення зроблено ще за царя, у 1880-х рр.] з автоматичним регулюванням температури та вологості повітря, повністю реставровані, закріплені та розчищені від пізніших записів, вікового пилу та кіптяви усі, що збереглися, мозаїки та фрески собору. Зараз вони знову засяяли виключною красою своїх багатокольорових фарб.

Над чотириярусною Софійською дзвіницею позолочено сусальним золотом її грушовидний купол з главкою. Капітально відремонтовано фасади та реставровано оригінальний ліпний орнамент, яким покриті всі зовнішні стіни дзвіниці. В нижньому ярусі дзвіниці обладнані приміщення для науково-дослідних лабораторій, а в верхніх – сходи та галереї, з яких можна оглядати прекрасні краевиди Києва та його задніпрові далі.

Великі ремонтно-реставраційні роботи проведені в таких унікальних архітектурних пам’ятниках XVIII ст., як колишній митрополичий будинок, бурса та братський ррпус, Тепла Софія, південна в’їзна башта, кам’яна огорожа, брама Заборовського та ін.

Завдяки невтомному піклуванню Комуністичної партії та Радянського уряду про збереження культурної спадщини багатонаціональної Радянської держави, архітектурні пам’ятники Софійського ансамблю повністю відреставровані, а територія заповідника упорядкована і стала одним з найкрасивіших куточків Києва.

Під час ремонтно-реставраційних робіт провадилися копіткі архітектурно-археологічні дослідження, обміри, графічна фіксація та фотофіксація пам’ятників. Одержані нові дані дозволили уточнити ряд конструктивних особливостей архітектурних пам’ятників заповідника.

В музеї створена нова експозиція, в якій в історичній послідовності розкривається розвиток древньоруської кам’яної архітектури та монументального живопису і скульптури з кінця X і до XIV ст.ст. Значно поповнено науковий архів музею. На основі новіших досліджень розроблено проекти і створено макети реконструкції первісного вигляду найдавнішого з пам’ятників ансамблю – Софійського собору (XI ст.) та брами Заборовського (ХVIII ст.). Видано та готується до друку ряд робіт з окремих питань історії та архітектури, будівельної техніки, монументального живопису, скульптури, архітектурно-декоративного оздоблення Софії Київської та інших архітектурних пам’ятників Софійського ансамблю.

Архітектурний комплекс Софійського заповідника в Києві відомий не лише в нашій країні, а й далеко за їїмежами. Більше 400 тисяч радянських екскурсантів і 60-80 тис. зарубіжних гостей і туристів щороку відвідують і з великим інтересом знайомляться з пам’яткою архітектури періоду Київської Русі – Софійським собором-та ансамблем архітектурних пам’ятників XVII XVIII ст. ст., розташованих навколо нього.

Архітектурні пам’ятники Софійського заповідника Києві викликають у відвідувачів повагу до таланових майстрів, руками яких побудовано цей чудовий ансамбль, що посідає визначне місце в скарбниці не тільки вітчизняної, а й світової культури.

Софійський заповідник у Києві. Генеральний план План першого поверху Софії Київської. Проект реконструкції
Софійський заповідник у Києві. Генеральний план:
1 – Софійський собор;
2 – колишня трапезна (Мала Софія);
3 – дзвіниця; 4 – колишній будинок митрополита;
5 – колишня Софійська бурса;
6 – колишній братський корпус;
7 – південна в’їзна башта;
8 – колишня консисторія;
9 – західна брама (брама Заборовського);
10 – кам’яний мур XVIII ст.
План першого поверху Софії Київської. Проект реконструкції
Софія Київська. Східний фасад. Проект реконструкції Реконструкція фрескового зображення сім’ї Ярослава Мудрого за В.Н.Лазарєвим
Софія Київська. Східний фасад. Проект реконструкції архітектора М.Й.Кресального за участю архітекторів Ю.С.Асеева і В.П.Волкова Реконструкція фрескового зображення сім’ї Ярослава Мудрого за В.Н.Лазарєвим
Фреска XI ст. Один з синів Ярослава Мудрого. Деталь Фреска XI ст. Одна з дочок Ярослава Мудрого. Деталь
Фреска XI ст. Один з синів Ярослава Мудрого. Деталь Фреска XI ст. Одна з дочок Ярослава Мудрого. Деталь
Фрескова композиція XI ст. «Скоморохи» в південній башті Грифон. Фреска XI ст. у південній башті
Фрескова композиція XI ст. «Скоморохи» в південній башті Грифон. Фреска XI ст. у південній башті
Ложа придворних. Деталь фрескової композиції XI ст. «Гіподром» у південній башті Боротьба ряджених. Фрескова композиція XI ст. у північній башті
Ложа придворних. Деталь фрескової композиції XI ст. «Гіподром» у південній башті Боротьба ряджених. Фрескова композиція XI ст. у північній башті
Брама Заборовського. Сучасний вигляд західного фасаду Брама Заборовського. Реконструкція первісного вигляду. Макет
Брама Заборовського. Сучасний вигляд західного фасаду Брама Заборовського. Реконструкція первісного вигляду. Макет
Колишній митрополичий будинок. Східний фасад Софійська дзвіниця
Колишній митрополичий будинок. Східний фасад Софійська дзвіниця
Будинок колишньої бурси. Фрагмент південного фасаду Південна в’їзна башта. Північній фасад. Сучасний вигляд
Будинок колишньої бурси. Фрагмент південного фасаду Південна в’їзна башта. Північній фасад. Сучасний вигляд

Кидається у вічі, що в невеличкій підбірці ілюстрацій немає жодного релігійного сюжету. Навіть у 1967 році директор заповідника не був упевнений у мистецькій вартості цих зображень.

Попередня стаття | Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2017 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 10739

Модифіковано : 5.06.2015

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.