Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Наука / Києвознавство / Архітектор Євгенія Олександрівна Маринченко (1916-1999) та доля Михайлівського Золотоверхого собору

Архітектор Євгенія Олександрівна Маринченко (1916-1999) та доля Михайлівського Золотоверхого собору

Шакула С.

Народилася Євгенія Маринченко 27 лютого (за старим стилем) 1916 року в сім’ї архітекторів.

Її дід зі сторони матері, Толстой Євгеній Олексійович, був інженером-архітектором і працював на посаді “завідуючого Київським імператорським палацом” – Маріїнським (1). Щоб дати достойне виховання трьом донькам, він додатково працював в кредитному товаристві, Земельному банку, Фундуклеївській гімназії і в Інституті шляхетних дівчат.

Одна з доньок Толстого вийшла заміж за Маринченка Олександра, архітектора-художника. Згодом, коли у подружжя Маринченко народилася перша донька, її назвали в честь діда Євгенією.

Батьки Євгенії закінчили архітектурне відділення Київського художнього училища, а Олександр Іванович навчався також в Київському художньому інституті. Все життя він працював в галузі архітектури – викладав, писав книги, захистив вчену ступінь кандидата архітектури.

Сама Євгенія Олександрівна пише в творчій автобіографії:

“Я отримала в сім’ї архітектурне виховання, яке так само необхідне людині, як художнє і музичне, адже все наше життя постійно оточене архітектурою, яку потрібно навчитися бачити. Вже в ранньому віці я навчилася розуміти зодчество як високе мистецтво, відчувати красу пропорцій, форм та об’ємів. Поряд з любов’ю до природи все життя в моїй душі живе любов до мистецтва архітектури.” (2).

В школі Женя найбільше любила уроки малювання, була незмінним художником в редколегії шкільної стінгазети (як пізніше і в технікумі, і в інституті), вдома часто малювала аквареллю, особливо полюбляла створювати етюди на природі.

Є.О. Маринченко. 1930-і рр.

Є.О. Маринченко. 1930-і рр.

Після закінчення в 1931 році семирічної школи Євгенія поступає на архітектурний факультет будівельного технікуму і вже в 1934 р. працює на будівництві різних об’єктів, проявивши себе відповідальним керівником. Деякий час Є.Маринченко працює помічником архітектора в одній із архітектурно-проектних майстерень Києва, а в 1935-1941 рр. навчається в Київському інженерно-будівельному інституті і захищає по закінченні диплом «Палац культури заводу Арсенал в Києві». На творчому шляху Євгенії Олександрівни тема палацу культури зустрінеться ще не раз.

Вже в 1943 році, відразу ж після визволення Києва, Маринченко працює архітектором, зокрема у відновленні та реконструкції зруйнованих війною будівель – Київського університету, Маріїнського палацу, будівлі колишнього банку на Хрещатику (Управління міської архітектури), актового залу КПІ.

З 1945 р. Євгенія Олександрівна починає роботу в проектному інституті – “Гіпроцивільпромбуді”. Тридцять років працювала вона в цьому інституті, де здобула заслужену повагу і авторитет. Їй доручали термінові і відповідальні роботи, знаючи, що любий проект буде виконано на високому професійному рівні. Перше велике творче завдання Маринченко – водолікувальний санаторій в Пущі-Водиці під Києвом. Генеральний план санаторію було розроблено в 1946 році і на його основі велось все подальше проектування і будівництво. Ця робота пройшла через все творче життя Євгенії Олександрівни, а за проектування і участь в будівництві лікувального корпусу Маринченко була нагороджена премією і почесною грамотою на республіканському конкурсі за кращі побудовані об’єкти цивільного будівництва в 1949 році.

На фоні правого крила головного корпусу санаторію в Пущі-Водиці 20 років закінчення інституту
На фоні правого крила головного корпусу санаторію в Пущі-Водиці, 09.09.1954 р. Зліва направо – Сартинський – представник замовника, Зубрицький – заступник директора санаторію, Воробйов – прораб, Маринченко – автор проекту, архітектор. 20 років закінчення інституту, весна 1961 р. Стоять – Литвинчук, Соколинська, Косенко, Левенберг, Маринченко, Вайнштейн; сидять – Сливак, Кравченко, Соловей, Мощиль, Рожанська.

А взагалі Маринченко завжди була одержима якою-небудь архітектурною ідеєю, наповнена енергією, ентузіазмом, зацікавленістю і любов’ю до своєї справи, прагненням зробити все як можна краще.

Польові квіти, 1947 р.

Є.Маринченко. Польові квіти. Акварель, 1947 р.

З великим задоволенням Євгенія Олександрівна брала участь у всіх виставках живопису і малюнку, які влаштовувалися в інституті, де вона працювала. Її роботи постійно нагороджувалися дипломами і грамотами. “Люблю білі квіти”, – говорила Євгенія Олександрівна, розглядаючи свої етюди квітучих яблунь, конвалій, білого бузку. І її кращі будівлі наче зліплені із білосніжної маси, пронизані сонцем, збагачені світлотінню (3).

В роки роботи над комплексом санаторію архітектор Маринченко створила понад 70 проектів споруд різного призначення: житлові будинки в Києві по вул. Нагорній, Володарській, Бастіонній, Кіквідзе, Повітрофлотському проспекті; нові квартали в Одесі, Херсоні, Харкові; житловий масив Ново-Біличі в Києві; селище Південно-Українського каналу біля села Ново-Київка; клуби, будинки відпочинку, їдальні, кінотеатри. Із цих проектів було зведено більше 30 будівель.

Палац «Україна»

Палац «Україна». Фото М.І.Жарких, 5.09.1975 р.

Але найзначнішою і найвідповідальнішою роботою Маринченко став проект і будівництво Палацу культури “Україна”.

Архітектура Палацу має досить оригінальний характер, в ній все вражає урочистістю та монументальністю: і масштабність чітких геометричних форм, і пружна ввігнутість головного фасаду, і строгий ритм його вертикалей, і широкі марші сходів. Зовнішній вигляд Палацу не просто дає естетичну насолоду – він ніби готує відвідувачів до того, що чекає їх у концертному залі (4).

Головним внутрішнім об’ємом палацу є зал для глядачів (найбільший концертний зал України), створений у вигляді амфітеатру з одним ярусом балкону. Його форма у вигляді трапеції, що розширюється від сцени, повністю відповідає кінотехнологічним і акустичним вимогам і створює можливості для найкращого розміщення глядачів. Він вражає своєю комфортабельністю, якої досягнуто поєднанням, здавалося б, протилежних рис – затишності і урочистої святковості. Незважаючи на розміри – довжина 54 м, ширина 48 м, висота 18 м – зал не здається дуже великим, бо у форми плафона, стін, порталу, балкону, лоджій і інших деталей введено елементи меншого масштабу, які співвідносяться з ростом людини і створюють необхідний затишок (5). Досягнення максимальних зручностей для глядачів і артистів – основний лейтмотив будівлі. Інтер’єри фойе, балкону, вестибюлю, бокових кулуарів, кафе вирішені в світлих, м’яких тонах, створених за рахунок тонкого співвідношення кольору різних видів каменю, які використані в облицюванні. Наприклад, архітектурно-художнє панно “Березовий гай” створено з мармуру різних сортів і відтінків.

Автори Палацу “Україна” намагались передати в його архітектурі сучасні їм ритми життя – еру космічних ракет і освоєння навколоземного простору. Тому архітектурні форми палацу дуже раціональні, заокруглені, направлені до неба, з чарівним космічним освітленням.

За будівництво Палацу “Україна” Маринченко Є.О. присвоєно почесне звання “Заслужений архітектор УРСР” (1970 р.), а за створення проекту Палацу “Україна” – Державну премію УРСР ім. Т.Г. Шевченка (1971 р.).

За 1971-1973 рр. Маринченко виконала кілька проектів, в тому числі проектні начерки по створенню комплексу Палацу культури в Багдаді (Ірак), куди архітектор була відряджена з групою інших спеціалістів згідно контракту (лютий-березень 1973 р.)

Є.Маринченко. Крим, скеля. Акварель, 1949 р. Є.Маринченко. Осінь. Акварель, 1951 р. Є.Маринченко. Троянди рожеві. Акварель, 1982 р.
Є.Маринченко. Крим, скеля. Акварель, 1949 р. Є.Маринченко. Осінь. Акварель, 1951 р. Є.Маринченко. Троянди рожеві. Акварель, 1982 р.
Є.Маринченко. Півонії біло-рожеві. Акварель, 1984 р. Є.Маринченко. Жасмін. Акварель, 1993 р. Є.Маринченко. Квіти в глечику. Акварель, 1994 р.
Є.Маринченко. Півонії біло-рожеві. Акварель, 1984 р. Є.Маринченко. Жасмін. Акварель, 1993 р. Є.Маринченко. Квіти в глечику. Акварель, 1994 р.

В фондах Національного заповідника “Софія Київська” зберігається архів архітектора Є.О. Маринченко, зокрема і такий цікавий документ-спогад, який свідчить про активну громадянську позицію Євгенії Олександрівни.

Але, щоб краще зрозуміти його, спочатку треба повернутися в 1930-і роки, коли Євгенія навчалася в будівельному інституті. Одним з педагогів архітектурного факультету був Моргилевський Іполит Володиславович, який, будучи професором Київського художнього інституту, одночасно викладав історію архітектури й техніку будівельних матеріалів в інженерно-будівельному інституті. Він також здійснював музейну і наукову роботу, досліджуючи пам’ятки давньоруського зодчества на Україні. Своїми енциклопедичними знаннями, любов’ю до мистецтва і залученням студентів до роботи з пам’ятками архітектури він викликав велику повагу і захоплення у юного покоління зодчих.

В 1934 році, коли в радянського уряду виникла безглузда ідея спорудити на місці Михайлівського Золотоверхого собору урядову площу, Моргилевський спішно приступив до точної фіксації споруди, тяжко переживаючи намір знищити видатну пам’ятку Київської Русі і українського бароко.

За допомогою своїх учнів Степанова М., Тупикова Л., Толмачова Б. й інших він детально дослідив та обміряв собор, завдяки чому в 1998-1999 рр. можна було точно його відтворити. В подальшому І. Моргилевський з учнями зробили численні обміри пам’яток архітектури у Києві, Чернігові та Каневі, що також мають важливе значення для дослідження української архітектури. Як згадують колишні студенти архітектурного факультету Київського художнього інституту, в день, коли винесли вирок Михайлівському собору, І. Моргилевський зайшов до аудиторії, розридався і не зміг прочитати лекцію (6).

Звичайно, всі учні Моргилевського мріяли, що рано чи пізно Михайлівський Золотоверхий собор буде відбудовано.

А тепер – слово колишній учениці Моргилевського архітектору Євгенії Маринченко.

Документ-спогад:

“Це було в кінці 1964 р. Ми тільки закінчили початкову стадію проекту Кіно-Концертної Зали (так тоді називався палац „Україна”) по вулиці Червоноармійській на місці Володимирського базару. Але торговці не здавалися, базар просто неможливо було виселити, хоча і була прийнята постанова Міськради. І тоді секретарю Обкому КП України Дрозденку прийшла „ідея” побудувати ККЗ на території колишнього Михайлівського Золотоверхого монастиря, що пустувала після варварського знесення в 30-х роках. Так як Кіно-Концертна Зала (як і будівля Обкому (7), що знаходилася поряд) мала по головному фасаду ввігнуту форму, будівництво її півколом завершило б урядову площу.

Директор проектного інституту, виконуючи волю партійного начальства, наказав мені, як автору проекту ККЗ, терміново розробити варіант згідно бажання секретаря Обкому.

Звичайно, що я, як корінна киянка, яка любить Київ і пам’ятає красу і гармонію Михайлівського Золотоверхого та мріючи всі роки про його відбудову, не могла допустити забудову цього святого місця. Адже це назавжди перекреслило б можливість відбудови храму. Такого варварства я не повинна була допустити. Переконувати начальство було даремно. Тому я розробила такий варіант проекту, який ясно показував неможливість розмістити ККЗ і весь комплекс споруд на території Михайлівського монастиря.

Напередодні нового 1965 року (30 або навіть 31 грудня 1964 р.– точно вже не пам’ятаю) було скликано нараду у першого секретаря КП України Петра Єфимовича Шелеста, на якій розглядалося питання про будівництво ККЗ.

Доповідаючи про варіант проекту, який від мене вимагали, я категорично заявила протест і показала на ескізних кресленнях, що на території Михайлівського монастиря неможливо розмістити увесь комплекс споруд ККЗ. Праве крило будівлі перекриє вулицю Героїв революції (Трьохсвятительську), її прийдеться закрити. І взагалі архітектурна композиція споруди ККЗ неприйнятна для цього місця, бо на пагорбах не будують невисокі і подовжені споруди – це наче придавлює пагорб. Споруди на підвищеній місцевості, навпаки, потрібно підняти, щоб підкреслити високу точку рельєфу. Перед усіма категорично заявляю: „На цьому святому місці повинно стояти те, що стояло віками – Михайлівський Золотоверхий !!! Це святе місце забудовувати зараз не можна, інакше ми втратимо назавжди можливість в майбутньому відновити цей найцінніший пам’ятник історії, культури і архітектури міста Києва. Це буде другим злочином щодо Михайлівського Золотоверхого (після варварського зруйнування в 30-х роках) і я не хочу бути учасником цього злочину. Поставити ККЗ на місці Михайлівського монастиря я не можу допустити, це здійсниться тільки „через мій труп” !!!

Тут Шелест замахав на мене руками і сказав: „Ну, що Ви, нам не потрібен ваш труп, нам потрібно, щоб Ви побудували задуманий Вами Кіно-Концертний Зал.” Повернувшись до головного архітектора міста Бориса Івановича Приймака, запитав: „А що скаже головний міський архітектор?” І слід віддати належне справедливості Бориса Івановича, що він (хоча і якось зіщулившись) все ж підтримав мене.

На засіданні прийшлось іще звернути увагу на те, що відведення нової ділянки відсуне будівництво ККЗ більше, ніж на півроку (гідрогеологічні пошуки, археологічні і інші роботи).

Ось так моя тверда, принципова і безкомпромісна позиція врятувала від забудови територію колишнього Михайлівського Золотоверхого монастиря і дала можливість відновити його в наші дні. Здійснилася нарешті моя мрія…

Але до того було ще кілька тривог. Після 1965 р. територія Михайлівського Золотоверхого монастиря кілька років пустувала, а згодом виник тенісний корт Академії Наук.

Другий раз рятувати територію Михайлівського Золотоверхого собору від вторгнення і забудови мені прийшлось вже за допомогою Товариства охорони пам’яток. Академія Наук вирішила облаштувати тенісний корт, спорудивши там павільйон з душовими кабінами і іншими зручностями. Для цього потрібно було вирити траншеї для водопровідних і каналізаційних труб через всю територію. Це загрожувало знищенню фундаментів Михайлівського Золотоверхого собору, які ще зберігалися. З великими труднощами мені вдалося переконати керівництво Академії Наук негайно припинити будівництво, а існуючий павільйон на межі ділянки використовувати як службове приміщення та як склад садово-паркового інвентарю Володимирської гірки. Це було десь в кінці 70 – на початку 80-х років.

Але саме головне – всі будівельні роботи врешті-решт припинили, пізніше – ліквідували тенісний корт, а згодом на територію Михайлівського Золотоверхого прийшли археологи…”

2 листопада 1998 р., Київ

Маринченко Є. О., автор Палацу “Україна”,
народний архітектор України (8)

Використані джерела:

1) Дед – смотритель дворца, внучка – строитель дворца // Киевские ведомости – 09.12.1993.

2) Архів Маринченко Є.О., к. № 1, п. № 1 // Національний заповідник “Софія Київська”.

3) Козюра Г. І. Архітектор Євгенія Олександрівна Маринченко // Строительство и архитектура, К., 1978, № 12.

4) Маринченко Е.А. Архитектура дворца культуры “Украина” // Строительство и архитектура. К., 1970, № 9.

5) Палац Культури “Україна”, К., 1977.

6) Асєєв Ю. Собори наших душ. Справа професора Моргилевського // Пам’ятки України, 1990, № 1

7) Зараз – будівля Міністерства закордонних справ України.

8) Архів Маринченко Є.О., к. № 1, п. № 5 // Національний заповідник “Софія Київська”.

Попередня стаття | Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2017 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 9080

Модифіковано : 5.09.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.