3 дія

Богдан-Ігор Антонич

В хаті

Дзвінка сама, колише дитину, співає колисанку. Під час співу входить Степан, прислуховується, приглядається – зворушений. Тихо підходить, кладе руку Дзвінці на плече. Ладиться йти в дорогу (куди?) – поверне аж… (коли?). Прощається, виходить.

Дзвінка продовжує колисанку.

Стук в двері. Входить Орфенюк. Дзвінка перелякана («Ви, Орфенюк? Тут? До кого? За чим?»). Орф[енюк] довідується, чи нема Степана – потім докладає вістку від Довбуша: він прийде сьогодні на початку ночі. Прощається, відходить.

Дзвінка не знає, що їй робити. Різні почування: радість побачити Довбуша, любов, що все ще нею володіє – одночасно пошана перед Степаном, прив’язання до нього, врешті головний мотив: любов до дитини (Степанової). Рішення: не допустити Довбуша зганьбити хату Степана, її мужа і батька її дитини. Вона кидається за Степаном, щоб завернути його з дороги; в ньому її захист (або: кидається напроти Довбушеві, щоби його витовкувати існуючу ситуацію (дитина і т. п.).

Несе дитину до другої кімнати, виходить, зодягаючись.

Вечоріє.

Завіса

Перед хатою – майдан – село.

Ясна літня ніч. Зорі.

Сцена пуста. Здалеку чути радісні співи й вигуки.

З’являється (скоро виходить) Степан – стомлений, видно, що спішив. Підходить до своєї хати – входить – по хвилині виходить з рушницею в руках.

Арія («Дзвінки нема в хаті»). Степан довідався, що Довбуш з ватагою приходить (прийшов?) допомогти сусідн[ьому]. селу; боїться, чи він не схоче прийти до Дзвінки; любов до Дзвінки і дитини; кошмарне марево спогаду пошлюбної ночі; рішучість тепер боронити своєї честі і жінки.

Чує, що хтось надходить – ховається.

Дзвінка і Довбуш у гарячій розмові. Великий дует. У Довбуша: пристрасть.

У Дзвінки: любов, але одночасно резигнація: вона тепер мати дитини, шанує свого чоловіка, не дозволить вдруге його зганьбити. Нагадує про ніч, в якій Довбуш кинув її, не дивлячись на її благання взяти її з собою. Сьогодні на це – вже запізно.

Довбуш глузує з Степана і Дзвінчиного прив’язання до нього; гарячкується, хоче примусити Дзвінку увійти з ним у хату (він чув, що Степана нема, що він пішов на декілька днів – ? – що вони тут самі).

Дзвінка стає перед дверми до хати, боронить входу до неї. В рішаючім моменті вискакує з укриття Степан і стріляє (ззаду) до Довбуша (може в його рішаючій фразі нав’язати до балади? «Лиш срібна куля…»).

Збігаються опришки і нарід.

Останні слова Довбуша.

Примітки

Подається за виданням: Богдан Ігор Антонич Повне зібрання творів. – Льв.: Літопис, 2008 р., с. 887 – 888.