19. Визволення ясиру
Андрій Чайковський
Усюди ми бачили весну, та усюди вона інакше виходить: не так у городі, як на селі; не так у горах, як у степу. І не кожному прийде на думку стежити за її приходом і розвитком. Зачинається від прибільшування дня. Сонце йде щораз вище, воно набирає сили, і дужче гріє. Від того тане сніг, зима бореться з літом і змагається не попускати свого володіння над землею. Буває боротьба дуже завзята. Ще не раз сипне снігом, зимний вітер повіє, та таки весна переможе.
Приходить теплий вітрець з далеких сторін, забирає з собою усю вогкість і жене далеко на північ. Річки й потоки набирають жовтої води і несуть останки зими геть до моря. Показується перелітна птиця, Крюкають журавлі, лопотять та погегують дикі гуси. Злітаються бузьки і бродять по болотах за жиром. Десь-кудись, покажеться зелена травка, покажеться вчасна квітка. Дерева випускають пуп’янки і все так переміняється.
Де недавно була біла плахта снігу, тепер простираються зелені коври. Під небесами жайворонок свою пісеньку до бога-творця защебече, а тут по болотах скиглить чайка відзиваються цілі стада жаб, як лише сонце піде на супочинок. Хазяїни лагодять плуги та борони, із хат висипаються веселі діти, радіючи, що можуть вийти на світ божий. Оживає надія у серці кожного на краще, вільніше життя.
Та не все так бувало на божому світі. Наші батьки не все раділи весною, бо то була пора лихоліття татарського. Не один вітав весну з тим почуванням, що це його остання весна буде. Бо то була пора татарських набігів. Як лише сніг стаяв, вода сплила і теплий вітер сушив степ, коли стало трави попасти коні, голодна орда бігла на Вкраїну поживитися. Збиралися поганці в купи, ладили коней, зброю і сирівці ясир в’язати, та в свій поганий край, мов товар, гнати.
Так було кожного року на весну. Це знав добре український народ і ладився до оборони. Сподівалися того і в Чубовій редуті і, як лише конем можна було проїхати, виїздили роз’їзди в степ зорити за рухами орди. Виїздили в різні сторони. Ночами бачила сторожа з високого валу попал від пожарів на обрії, то татари так давали хрещеному мирові знати, що вони вже при своїй поганій роботі.
Бережись, християнський народе! Не одна твоя оселя піде з димом, не один головою поляже, не одна людина в татарські пута попаде, і не побачить більше рідної України, і його не побачить, не приголубить рідна ненька. Сторожа, бачачи далекі попали, хрестилася та молитву відмовляла: «Хорони, господи, мир хрещений».
Їздили щоднини роз’їзди, по кілька миль далеко і верталися ні з чим.
Аж одного дня вернувся роз’їзд із півночі і сповістив, що татарський загін розтаборивсь по цім боці Бога, якихось дві милі від Чубівки. Із табору було чути плач і крики. З того міркували, що татари ясир везуть.
Сотник порадився з Касяном. Поки можна було на щось рішитися, треба було гаразд розвідатися, яка там сила і чи дасться їм ради. Касян рішився поїхати сам на розслід і з невеличкою дружиною вибрався під вечір. Ждали на нього досвіта. Сторожа пильно зорила за ним з валів. Всі дожидали нетерпеливо. Цілу околицю закривала мряка, як почувся від степу тупіт коней, а за хвилю гукну старий Касян козацьке гасло:
– Пугу, пугу!
Всі пізнали Касяна. Забряжчали лапцюги і спустили міст.
Касян віддав коня козакові и пішов до сотника.
– Дамо їм раду; це не орда, а табір. Орда пізніше наспіє. Табір вижидає на орду, бо розтаборився неабияк і шатра порозпинав. В таборі є досить награбованого добра, і бранці. Треба на них скочити, поки орда наспіє. Вони з Поділля вертають. Безпечними почуваються, бо і сторожі не поставили, я підповз під сам табір і їх розмову підслухав. Я лежав недалеко татарської арби і добре чув. Так само непомітно відійшов я до своїх, та й ось ми. Коли нападати, так не гаючись, бо цілому вагонові в чистому полі не дамо ради.
– Як так, то так, – каже сотник. Він вийшов до куреня й запорядив так: – Нинішнє поготівля остане в редуті. Слідити пильно й не спати. Налаштувати всі гармати. Може, ми вернемо аж уночі, тому треба нам мати гасло: «Київ», відзив: «Колоти». Тямте! Хто не скаже гасла як слід, пали з мушкета. Решта козаків – сідлати коней і поживитися. Не завадить яку паляницю взяти в кишеню, бо татари не запросять обідати. Скажіть кухареві, щоби наварив багато страви, дай боже гостей-бранців. У Чуба ніхто не сміє бути голодний.
Пішли до куреня, поїли що попало й вже сиділи на конях. Ватага складалася з вісімдесятьох людей.
Відчинили браму, спустили моста, й ціла чета висипалася з редути, мов з рукава. Оставші в редуті козаки супроводжали їх зором, поки не запали в степ далекий. Попереду їхало двоє козаків. Вони мали дати знать, коли би що помітили. Попереду чети їхав сотник з Касяном. Вони між собою радилися, як їм робити. Доїхали так до річки Бога, й тут запали під берегом, начеб під землю провалились.
– Як нас лише татари не помітили, то ми виграли, – каже сотник.
– Не могли нас помітити, бо це ще дуже далеко, й мряка нас прислонювала.
Сотник дививсь по небі.
– Сьогодні погода буде. Ми під’їдемо до табору й підіждемо під берегом до заходу сонця.
– Розумію, і я так думав, – каже Касян, – над’їдемо від сонця, то побачать нас аж під табором.
Довгенько їхали понад воду, під берегом, довгою верівкою, кінь за конем.
Сотник зліз з коня, підповз під берег і розглядав татарський табір. Звідсіля доходив гамір і плач бранців. Сотник каже:
– Ще того нам треба було, чорт татарина до ріки несе.
– Ми його спрячемо так, що не побачить свого улуса.
– Справді. Та поперед усього треба нам його гаразд випитати, заки пірне у воду. Пильнуй його, Касяне, ти мистець ловити «язика».
– Ми задалеко заїхали. Піймаємо одного злодія, прийде десять, як той не верне, і нас відкриють. Мерщій завертайте, ось там на закруті. Я тут остану.
Завернули коней і поїхали назад, аж скрилися за закрутом.
Касян сидів під берегом за кущем і чатував. Татарин не прочуваючи лиха, зсунувся з берега й пішов з кожаним мішком черпати воду. Касян підокрався, мов кіт, і піймав татарина за карчило:
– Як крикнеш, – каже до нього по-татарськи, – зараз заріжу. – Не надумуючись довго, накинув татарина на плечі й побіг до своїх. Татарин налякався, що слова не міг промовити.
Касян, держачи ніж у руці, став його розпитувати. Довідались, що зараз, з весною, вибралась орда на Поділля. Пограбили кілька сіл, набрали добичі та ясиру й тепер вертають. Наперед послали табір, а орда скочила ще на бік за здобиччю. Сюди мають прийти завтра й тоді переправляться на правий берег Бога.
– Дурні ви, – говорив Касян. – Вам було вчора так зробити. Чи ви не знали, що тут недалеко стоїть фортеця?
– Ми знали, та ми не сподівалися нападу, бо все ж фортеці далеко.
– Зв’яжи його, Пархоме, й пильнуй, щоби не втік, наробив би нам бешкету.
У тім місці перестояли, аж сонце стало хилитися до заходу. Яркі промені сонця освітлювали цілу околицю. Тоді рушили на давнє місце й повиїздили на берег.
– Клином, – скомандував сотник.
Уставились у клин. Напереді став сотник із Касяном, відтак ставали козаки один за другим, віддаляючись щораз далі, достоту, як ключ журавлів.
– Боже нам помагай! – Сотник перехрестився й рушили з місця. Зразу їхали ходою, далі – підтюпцем. Татари їх не помітили, бо сонце з того боку не давало дивитись.
Як були вже близько табору, сотник крикнув:
– Списи в руки й скоком!
Задудоніла земля. Козаки крикнули: «Слава богу!» – мов сокирою вбились у татарський табір.
Татари не могли зміркувати, що з ними сталося. Мало хто боронився. З криком: «Шайтан!» – кожний ховався під вози, по шатрах. Козаки перевертали шатра, ганяючись поміж вози, й кололи, кого попало. Навіть ті, що під арби поховались, не минули смерті. Бранці, побачивши своїх спасителів, підняли великий крик з радості. Один другому помагав розв’язувати сирівець. Помагали собі зубами, заки козак подав їм ножа.
– Бранці! – кликав сотник. – Сідайте на арби. Хто міцніший, женіть скот. Мусимо перед ніччю бути в редуті, бо орди йно що не видно.
Козаки й бранці стягали татарські шатра, впрягали коней, до арбів зганяли товар і коні, – й так ціла валка, околела козаками, вертала в напрямі редути. Касян їхав з самого заду.
Як прийшли під ворота Чубівки, то вже було темно. На ясному небі показувались одна за одною зорі. Від заходу ще тільки рожевіло небо. По болотах залунали цілі хори жаб. Здалека чути було летючі стада диких гусей.
Обмінялись гаслами, а тоді заскрипіли ланцюги, впав міст через рів, і відчинилися важкі ворота.
– Що чувати? – питає сотник.
– Усе гаразд, пане сотнику. Було спокійно.
На майдан редути заїздили татарські арби з жінками й дітьми. Загнали товар і коні. Стало так глітно, що нікуди було поступитися.
– Що ми з тим цілим крамом зробимо? – журився сотник; а на те Касян:
– Маємо порожні стодоли. Позаганяємо туди товар, а опісля піде все пастися, – тепер весна.
– Не буде нам спокою цього року. Татарва нам цього не подарує, що їм сьогодні виладили. Що нам а бранцями робити? Відсилати їх додому небезпечно.
– І тим нема чого журитися. Заоремо трохи більше степу і хліба не бракне.
– Порядкуй же тут. Касяне, а я навідаюсь до кухаря. Треба тих бідних нагодувати, бо, певно, добре голодні, порядкуй, щоб те все трохи попрятати. Коли б так зараз татари до нас навідалися, то далебі подушимося всі.
На приказ сотника запалено смолоскипи. Кухар виносив з козаками з куреня цілі казани теплої страви та оберемки хліба.
– Люде добрі, поживайте здорові, що бог дав.
Не треба їх було довго просити. Народ кинувся на страву, розбирали коритця й сідали по кутах. Хто не мав ложки, брав жменею. Матері годували та заспокоювали плачучих діток. Сотник казав їм дати по михайлику меду.
– Касяне, зараз по вечері понаганяй їх спати. Мені аж лячно, що тут стільки народу. Я все ще сподіваюся непроханих гостей, а цілий порядок перевернувся догори дном. Гляди, щоб наші нічого не пили. Ще би нам лише цього треба було. Треба поготівля здвоїти, коли б лише ординці показалися, отворити заставу і пустити воду з ріки.
– Чого ти, пане сотнику, такий сьогодні схвильований? – говорив Касян. – Сам кажеш, що твоєї редути татарин не візьме. Чого ж боятися? Ще й між бранцями знайдемо людей, охочих до оборони. А зброї і пороху буде у нас доволі.
– Моя душа щось недобре віщує. Ми зачепили собі чорта, а глота в редуті мене страшно дратує. То все підійме крик і буде попід ноги плентатися та заважати.
– Годі ж їх у степ вигнати…
– Цього я не кажу, але ти завчасу йди поміж бранців, та вибери путніших людей. Я тепер піду на хвилю спочити, бо мене сон бере. Опісля я тебе зміню.
– На якого диявола брали ми татарів у полон! Який з них пожиток?
– У літі треба нам буде робітника. Ти їх запри у льоху та постав сторожу.
– Звідкіля стільки сторожі набрати? На валах – сторожі, від ліса – сторожі, поготівля ставляй, посилай на роз’їзди, – звідкіля людей взяти?
Сотник уже не чув того воркотіння, бо пішов у хату. Його приказ мусив бути виконаний, бо й ще дехто з козаків його чув, а Касян не хотів перед своїми учнями показувати, що прикази старшин можна знехтувати. Касян був би найохотніше казав полоненим татарам поскручувати в’язи.
Згодом стало усе стихати. Бранці позасипали. Сторожі козаки ходили по валах. Касян таки на майдані редути поклався на кожусі…
Джерело: Чайковський А. Сагайдачний. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 135 – 140.