25. Оповідання про війну Наливайка
Андрій Чайковський
Козацька чета щораз віддалялася від редути. На полуднє погодували коней, перекусили і йшли далі. Петро їхав із Марком та січовим товаришем Пугачем напереді. Всі були веселі. Марко каже:
– Петре, тямиш нашу втечу з Острога? Ми як нетлі на огонь летіли, чудом божим спаслися.
– Ми були ще діти. Тепер зробили б інакше. Ось хоч би те: чого ми не перезимували в діда Ониська? Були би ми лиху годину переждали.
– Але нічого нам не сталося, ми пережили прикру годину, досвіду набралися і на людей вийшли.
– Як біду перебудеш, то краще живеться, чим не зазнавши її, – каже Пугач, – не одну я біду перебув, і з тим мені добре жити на світі.
– А яку ви, батьку, найтяжчу біду перебули?
– Та остання, над Солоницею, була найтяжча. Те, що я там перейшов, то морозом проймає, а що я лише чудом врятувався, то хіба богу подякувати.
– А розкажи нам, будь ласка, як то сталося? – питає Марко.
– Підождіть, станемо ночувати, тоді й розкажу. Може, й інші схочуть послухати.
Сонце вже зайшло, і стало смеркатися. На землю насіла мряка. Поставили чотири вози, які з ними везли провізію, поприпинали коні й розвели чималий огонь. Всередині, між возами, розіп’яли шатра. На трьох коликах розіп’яли перед шатром великий котел і стали варити кашу. Накидали туди капусти і м’яса. Як повечеряли, Марко нагадав Пугачеві, що обіцяв, і всі стали його просити, щоби розповів їм про похід Наливайка з Лободою та їх розгром.
Пугач подумав хвилину і каже:
– Нема поганіших людей на світі, як ті пани. Як їм козаків треба, як не можуть власними силами чого подолати, тоді до козаків: любчики та голубчики, поможіть. Ось бусурмани на нас йдуть, ось татарва на нас чатує, а ви – християнське лицарство, а нуте, збирайтеся, ми вам нічого не пожаліємо, – і це, і те.
Ми – народ воєнний, і війна – то наше ремесло. Збираємось, гуртуємось, а тут показується, що нема пі зброї, ні коней, ні гармати, а панам не спішно нам помагати, а всі їх обіцянки – то грушки на вербі. Ми мусимо йти голіруч і здобувати собі усе на ворогові. А тут і пани пишуть листи, польські гетьмани, і король, його милость, а от цісар німецький, і різні князі, й княжики. Зачала собі Польща з Волощиною, султан розсердився, – гвалт! Козаки, помагайте!
А ми, дурні, йдемо, проливаємо свою кров за ляцьку справу. У тій розправі багато нашого брата полягло. Нас таки добре пошарпали, і молдавани, і волоша, і турки, і татари. Але ми таки доконали великого діла. Тепер вертаємо на Вкраїну з свіжих ран вилизуватися. А пани до нас: вертайте собі, куди хочете, лише не через наші оселі. Йдіть собі попід землю або хмарою попід небо, лише не важтеся станути на нашу землю, бо ви голодні, вам їсти хочеться, а вас нам тепер не треба. А як вернете додому, то ті, що записані в реєстр, нехай остануться козаками, а уся інша голота, чернь, гайда до плуга, до роботи, бо прецінь панові працювати не ялось.
Засіли ми зимувати в Брацлавщині, то тут, то там, бо не було нам сили йти далі. Пани в крик: гільтайство та свавільство грабує нас, об’їдає, і піднесли на увесь шляхетський світ. З того вийшла велика буча, яка скінчилася аж над Солоницею. Наше військо засіло в Білій Церкві. Нас зразу не чіпали, та цілою силою кинулись на наливайківців. Нічого казати, що Наливайко неабиякий ватажок. Він відступав збройною рукою возовим табором.
Відтак завернув на Білу Церкву, щоби з нами сполучитися. Хоч ми з Наливайком не були добрі, ще від часу Косинського, то мимо того не хотіли послухати панських брехливих слів, щоб на Наливайка кинутися і помогти панам його здавити. Тому-то пани і проти нас виступили. Храбрував проти нас той собака запорозький, князь Ружинський. Він у нас держав козацьку булаву, він годувався козацьким хлібом, а тепер, пізнавши всі козацькі штуки, навчившися в нас воювати, виступив проти козацтва, мов кат.
Свою дорогу значив він шибеницями й палями, на яких застромлював своїх колишніх товаришів. Найлютішим показав себе, прийшовши у Паволоцьку волость. Страшно додумати, що там творилося. Від того, що очевидці розказують, волос дибом стає. Бачить наша старшина, що то не жарти, посилає полковника Саська з трьохтисячним військом проти Ружинського.
Хто його знає, чи нас господь відступив, чи Ружинському чорт помагав. Сасько поступив нерозважно. Не розвідавши гаразд, в котрім боці Ружинський та яка в нього сила, вислав у цей бік передню сторожу, яка необачно наскочила на Ружинського і він її розбив на порох. Того налякався Сасько, і він уступив під Київ. А в Ружинського було всього-на-всього тисяча війська. Він, осмілений такою легкою побідою, підступив до нас під Білу Церкву. За ним пішов Жолкевський з своїм військом.
Наш полковник Шавула виступив проти нього, бо ми довідалися, що йде до нас Наливайко. Нас було разом сім тисяч. Як бачите, як ми могли тоді Ружинського роздавити. Та йому на час наспів з поміччю Жолкевський. Ружинський напав на табір нагло. Ми збентежились. Настало замішання, бо ніхто такої сміливості не сподівався. Наш табір розірвали, і ми стали уступати. Лише за Руткою вдалося Шавулі військо впорядкувати, і тоді ми Ружинського відбили.
Наспів зі своїми і Наливайко, і тоді ми Ружинського так спражили, що ледве втік. Ружинський з останками замкнувся з Білоцерківськім замку. Та тепер наспів Жолкевський. Старшина вважала неможливим давати йому поле. Ми стали уступати на Трипілля. Жолкевський пустився за нами. Нас було більше шести тисяч. Господь нас відступив. На сором козацтву ми з такою сплою уступали перед на половину меншим військом Жолкевського.
Ми отаборилися п’ятьма рядами возів. Усі ми були піші. До того ще Жолкевський не був тут з усією своєю силою, бо він вирвався наперед, а решта тільки наступала за ним. Та мимо того він вдарив на нас на урочищі Гострому Камені. Та не вдалося йому розірвати табору. Ми гарно відбивалися. Тоді сталося нещастя. Шавулі гарматна куля урвала руку, а Сасько таки поляг лицарською смертю. Лободи не було тоді при нас, бо він з рештою нашого війська стояв під Києвом.
На місце раненого Шавули вибрано гетьманом Наливайка. Ми так збили ляхів, що Жолкевський не важився нас більше зачіпати, вернувся у Білу Церкву і вижидав підмоги. Ми пішли далі. Під Києвом ми злучилися з Лободою. У його таборі було багато збігців, жінок та дітей, що втікали перед ляхами. То було наше нещастя. Та що було з тими нещасливими бездомними робити? Годі їх було лишити на поталу ворогові. Ми пішли під Переяслав, гадаючи, що в степ не поважаться пани за нами йти.
Тепер пани взялися до давнього способу роз’єднати нас. Жолкевський написав до запорожців, обіцяючи нам цілу торбу ласк, як лише покинемо гільтаїв, себто наливайківців. Та ми його післанців ув’язнили і закували в диби. Гетьманом знову вибрано Лободу. Радили ми, що далі робити. Нам лишилося або піти у московську землю, або получитися з ханом і татарами, або оборонятися до остаку, а були і такі, що раді були здатися на ласку панів. Щоби забезпечитися від Жолкевського, треба було зупинити його переправу через Дніпро. Одні човни попалили, а другі поховали по комишах на всяку потребу.
Тим часом Жолкевському вдалося погромити Кремпського, що зібрався з козацтвом у Каневі нам на підмогу. Як Жолкевський прийшов у Київ, міщани зрадили йому, де човни поховані За те хотіли ми киян покарати. Зібравши сотню чайок, рушили козаки під проводом Підвисоцького горі Дніпром. Та Жолкевський уже стояв на березі і привітав їх гарматою. Похід не вдався. Підвисоцький трохи не втопився. Ми мусили обмежитися до спинювання Жолкевському переходу через Дніпро, і це нам вдалося. Ми гарматою затоплювали їм човни. А тим часом Лобода зачав перемирюватися з панами. І знаєте, чого Жолкевський від нас вимагав? Видати йому Наливайка і інших старших, видати цісарські хоругви і гармати. Дрібничка, правда?
– Які то цісарські хоругви?
– А, то ви того не знаєте? Як хотіли усі володарі хри тиянського світу зробити спілку на турка, то німецьки цісар прислав на Запорожжя свого посла Лясоту, він привіз запорожцям у дари хоругви, клейноди і вісім тис червінцями. Отож ті хоругви були панам солею в оці, і вони наважились їх відібрати.
Видавати свого товариша ворогові на смерть мученицьку – то був би страшний гріх, і Лобода це відкинув. Тепер Жолкевський пустився на хитрощі. До нас прислав двох вони показувалися, що втікли від панів, і нас остерегли, що Жолкевський послав Потоцького геть повище Києва переправитися через Дніпро і напасти на наш табір, де були самі жінки і діти, бо ціла козацька сила стояла над Дніпром і не дозволяла Жолкевському переправитися. Ми тому і повірили.
Треба було уступати ще далі. Наші човни поплили рікою Сулою, а наш табір посувався попри Сулу. Ми пішли аж під Лубни, щоби не дати себе заскочити, у нас ще була сила. Ми мали яких тридцять гармат і багато усяких припасів. Як ми подалися далі, то Жолкевському прийшлось легко перейти Дніпро. Він ішов услід за нами. Йому прийшли на підмогу литовські полки. Тепер у Жолкевського була більша сила, як у нас.
Ми уступали далі, хоч гірко було йти з таким великим табором. Недалеко нам було дістатися в степ, а тоді ми врятувалися. Відгадав наші думки Жолкевський. Він розпочав з нами мирові переговори, щоби нас приспати, а тим часом послав військо повище Лубнів, що перейшло Сулу і заступило нам дорогу в степ. Кажу вам, діти, що ляхові не можна ніколи вірити, він тебе цілує, а ніж за пазухою держить.
Ми стали табором над рікою Солоницею. Як ми побачили, що ляхи нас хитро взяли з двох боків, годі нам було з отабореного місця рушатися. Ми окопалися з трьох боків і стали до оборони. Ляхи окружили нас і зачалася облога. Нашого табору не можна було силою здобути, бо з трьох боків вали, а з четвертого велике болото. Було в нас яких шість тисяч війська, і доброго, і менше вдатного, а друге – стільки жінок і дітей.
У нас було багато коней і скоту, яких не було де пасти, і все то гинуло. Настала страшна спека і сморід від падлини. До того мало в нас було води. Ляхи стріляли у табір з гармати і багато люду нівечили. А Жолкевський не переставав вести переговорів з нами. Із-за того наливайківці стали підозрювати нас у зраді. Повстали в таборі колотнечі, аж на одній раді Лободу вбито. Зробили це ті злодії-наливайківці.
– Хіба ж це не козаки?
– Це збиранина з усяких злодіїв. Наливайко тримав усяку дрань, розбишаків. Вони нікого не щадили, а всі їх злодійства карбовано на справжніх козаків. Але по смерті нашого гетьмана не вдалось Наливайкові захопити гетьманську булаву, бо гетьманом вибрано Кремпського. Хоч Кремпський держав усе залізною рукою, то годі було обі сторони з собою погодити.
Ми, запорожці, не могли вибачити тим злодіям-наливайківцям смерті нашого батька. А як уже раз незгода вкрадеться в табір, то не може бути гаразду. Жолкевський знав про це від утікачів. Йому теж пильно було, у його війську був голод. Не можна було нічого довезти, а він знав, що в нашім таборі є подостатком поживи, і голодом нас не візьме. Йому теж дуже пильно було справу покінчити. З одного боку, лякав нас своїми гуляй-городинами, а з другого боку, підпускав туману на згоду.
– Що це таке гуляй-городини?
– Це такі рухомі фортеці на колесах, високі, мов обороги. Згори можна з них, скрившися за стіни, стріляти з гармати у середину табору. Та ти, один з другим, як хочеш справді запорожцем бути, не допитуйся всього, як баба або дітвак. Ти слухай та міркуй сам, поки не виміркуєш, а коли ні, то таки колись прийде час, що сам побачиш таку невидальщину.
І ці гуляй-городини справді налякали малодухів, і вони подались на погану, зрадливу, прокляту згоду. Коли про це згадаю, то аж кров мене заливає від сорому. Згодилися видати ляхам Наливайка, Шавулу і Шостака. Тим замарали козацьку славу на довгі віки. Треба признати наливайківцям, що і чути про те не хотіли, щоб свого ватажка видавати. Вони окружили його і ладились перебоєм видістатися з табору. Наливайко вже перелазив через вал. Зчинився такий пекельний галас у таборі, що ляхи прискакали на конях дивитися.
Та Наливайка поконали, закули в кайдани і видали… Видали і наших славних полковників. Видали хоругви, клейноди, гармати і всю зброю. Тоді Кремпський, бачачи, що ціла справа пропала, зібрав коло себе вірну дружину і перебився через ляцьке військо. У тім пеклі я втратив голову і вже рішився тут загинути. Та послухайте яку штуку втяла ляшня.
У пунктах угоди того не було, чого тепер зажадав Жолкевський. Було умовлено, що ми всі можемо свобідцо відійти, куди нам завгодно. На те взялись жонаті козаки, щоб тим способом врятувати свої жінки та діти. Та Жолкевський уже по тім, як ми видали усю зброю і стали голіруч, додав ще один пункт, а то, щоб ті пани, що з ними були, пізнавали своїх підданців-хлопів і забирали їх із собою.
Ми кричали: «Зрада! Такого в умові не було, ми не пристаємо!» – «Як не пристаєте, то обороняйтеся, – каже Жолкевський, солоденько усміхаючись, – баталія йде далі».
Та яка ж то могла бути баталія? Ляхи були в нашім таборі, ми без зброї, а між нами голосять жінки і плачуть діти… Нас взяла розпука. Кожний хапав що під руки попало. Я виломив із воза люшню. Тоді польське військо, роззвірене, що стільки з нами намучилось, кинулось нас різати, як баранів. Не жаліли нікого: різали жінок і малих дітей… Уявіть собі, що там діялось, бо я не в силі вам цього розповісти.
Польські жовніри знасилували жінок, а відтак розтинали їм животи. Малих дітей застромлювали на списи і перекидали один одному. Мене обскочили, і якийсь ляшок пізнав у мені свого підданця. Зі мною робилось щось страшне. Згинути то згинути, але мене, вільного чоловіка, в підданство брати? Я скочив на нього, як ранений кабан, і зацідив його люшнею по голові так, що мізок відразу вискочив. Дісталось також і тим, що мене хотіли живого брати.
А що в тім місці табору було менше люду, то я замислив себе рятувати втечею. Я втікав щосили, поки не дібрався в комиш. Тут було велике болото, і з цього боку наш табір не був окопаний. Там я пересидів дві доби, п’ючи гнилу воду з багна. Сюди чув я страшні крики, голосіння і плач. Та вони, собаки, не мали найменшого милосердя над жінками; здавалося поганим, що в цім таборі зібрався увесь український народ та що тут все хлопство вимордують. По двох днях, коли все втихло, я викрався з болота і втік…
Дібравшися до Дніпра, кого я там стрінув? Я стрінув Підвисоцького, що йшов нам на підмогу… З ним получився і Кремпський з своїми недобитками. Та вже не було кому помагати. За тим йшли із низу запорожці. Коли би було ще два дні перетримати, то Жолкевському була би одна нога не вийшла жива. Підвисоцький мав думку зайти їх іззаду від Дніпра.
Чи це не кара божа? За незгоду, за кириню, за зраду своїх товаришів, за смерть Лободи.
– А як воно тепер на Січі, коли стільки народу витратилося? – питає Петро.
– Багато народу витратилося, то правда, а народу буде, бо він не пропаде, ми ще поміряємося з ляхами, і наша земля буде вольна. На те не довго ждати, але вона буде, як не тепер, то в четвер. Військо в нас буде, та коби лише добра голова знайшлася, щоб усе гаразд запорядити…
Оповідання старого Пугача залягло глибоко в душу козакам. У Петра виступав тепер щораз в ясніших зарисах той конфлікт, який витворився між тими, що мають, і між тими, що не мають нічого. Бо ж та ціла буча із-за того пішла. Пани хочуть, щоб бідні на них робили, а вони щоб безжурно панували.
Солониця (солоницький погром) – урочище поблизу Лубен на Полтавщині, де в 1596 р. відбувся вирішальний бій під час селянсько-козацького повстання (1594 – 1596 рр.) на чолі з С. Наливайком, Г. Лободою, М. Шаулою. Верхівка реєстрових козаків по-зрадницькому схопила С. Наливайка, М. Шаулу та ін. і видала С. Жолкевському, польному коронному гетьману (1547 або 1550 – 1620). Тільки невелика частина козаків уціліла і відступила на Запорожжя.
Джерело: Чайковський А. Сагайдачний. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 167 – 173.