4. Бій козаків із татарами
Андрій Чайковський
У Павлуся забилося серце, коли почув сотників наказ. Він сьогодні побачить те, що від дідуся стільки наслухався. Побачить, як козацтво стрінеться з татарами, тими страшними чортами, що цеї ночі так лютували в Спасівці. Його огорнув страх. Чи козаки дадуть раду тим чортам?
Павлусь дрижав усім тілом, хоч надворі була спека, і дивувався, що козакам було те все байдуже, начеб на празник ішли. До нього наблизився брат Петро.
– Ти, братіку, вважай, аби де в купу не попав. Держися сотника або діда Панаса. Держи добре коня. Пожди, я тобі стремена до ніг приладжу. Поки що подержи мого коня.
Петро осідлав татарського коня, на котрім Павлусь утікав, укоротив стремена і, поцілувавши брата, посадив на коня.
Обом стали сльози в очах.
Петро був відважний козак і не жалів себе. Тепер йому стало ніяково, коли подумав, що його можуть убити, а тоді Павлусь стане круглим сиротою, на опіці чужих людей. Хлопцеві саме тепер треба опіки, а йому честь козацька не дозволяє остатись позаду та пильнувати брата.
Петро ще раз погладив хлопця і хотів сідлати свого коня.
Павлусь вийняв щось з кишені.
– Петре, братіку, на тобі.
– Що це?
– Ще вчора мама бублики з медом пекла. Я заховав в кишені та з цим і втік; на тобі, Петре, це мама пекла! – Його лице скривилось, і він став хлипати. У Петра теж сльози з очей капнули. Він узяв бублик з руки брата і розділив надвоє.
– На, брате, разом з’їмо.
Держачи так по півбублика в руках, обидва брати обнялися і плакали як малі діти. Павлусь похилився з коня і повис на грудях старшого брата, одинокої тепер опіки на світі.
Побачив це сотник Недоля і під’їхав ближче. Він відразу зрозумів, у чому справа.
– Ти, Петре, останешся при мені між посильними козаками, хлопець теж нехай лишається.
Тепер Петро аж зрадів: сталося, як хотів. Тепер ніхто йому докоряти не буде. Це наказ старшини.
А поки що Тріска зі своєю ватагою поїхав уперед. З ними їхав Непорадний і вів на мотузі татарина із зв’язаними ззаду руками.
Татарин показував дорогу.
Попереду їхали два козаки без списів. На віддалі яких п’ятдесят кроків їхав один козак, що мав ватажкові переказувати вісті від передньої сторожі. Ще далі за цим зв’язковим рушила ціла ватага.
Татарин вказував головою напрям дороги. Передні козаки оглядались час від часу позад себе, а тоді задні козаки показували їм знаками, куди йти.
Ватага Тріски вже далеко відійшла, коли Недоля рушив зі своїми. Тріски вже не було видно. Недоля йшов слідом за ними. Він їхав попереду на своїм буланім. Біля нього дід Панас з бандурою, Петро й Павлусь. Не говорили нічого.
Був полудень. Сонце страшенно пекло. І коні, і люди попріли. Земля гуділа глухо від кінського ступання. Коні обганялися довгими хвостами та головами від мух, що роєм літали над ними.
Передні козаки натрапили на високу могилу. Ось уже й Самара недалеко. Один з них зліз з коня і дав його повід товаришеві.
І зв’язковий козак, і ціла ватага зупинились. Козак, зігнувшись, прямував до могили. Прийшов під саму могилу і став крадькома, мов кіт, забиратися наверх, лізучи на руках і ногах. Коли потихесеньку розгорнув траву на могилі, побачив там лежачого татарина.
Це був татарський дозорець. Він лежав на розстеленому кожусі спиною вгору, оперши голову на схрещені руки. Він, очевидно, заснув на спеці, не спавши цілу ніч. Козак підліз ще вище, запираючи в собі дух. Татарин хропів. Козак уперся ногою в землю і витягнув ножа.
З-під ноги козака зсунулась земля і зашелестіла, злітаючи з могили вниз по траві. Від того татарин прокинувся, підвів голову і поклав її відтак знову на руки. Навіть сонних повік не розімкнув. Ще раз розплющив очі, та вже і не зімкнув їх, бо в цю мить козак одним махом відрізав йому голову. Татарин і не застогнав.
Козак підняв шапку татарина, надів на свою голову і став обережно підніматись та розглядались навкруги.
Перед ним був татарський кіш. Коні лежали в траві. За ним стояли рядом козацькі вози. (В такий спосіб розставляли козаки свої вози, коли обозували і ховалися за ними, мов за валом фортеці). До возів з другого боку поприпинані були воли, що лежали в траві. А далі стояли татарські гарби поміж татарами.
За шатрами пливла ріка Самара.
Козак рахував оком шатра. Після цього міг обміркувати, скільки могло бути татар, бо їх не було видно. Усе поховалося в холодку під шатрами. Навкруги панувала тиша.
Козак знав, що коли б тепер скочити в татарський кіш, ні один не втік би живцем. Та поки зсунувся з могили, щоби під’їхати до своїх, він побачив, як з шатра вийшло двоє татар і, розмовляючи щось, показували на могилу, де сидів козак. Вони стали туди прямувати.
Козак зміркував, що треба вбитого татарина сховати. Він схопив його за руку, потягнув униз і тут сховав його в траві. Та годі було слід затерти, бо від татарина на могилі залишилась калюжа крові.
Козакові прийшло на думку прикликати товариша і вдвох, притаївшись, порізати цих татар; але вже було пізно. Татари, не побачивши на могилі дозорця, затривожились і бігли туди щосили. «Вони скоріше добіжать, ніж товариш. Цілий план пропав», – подумав козак і скочив з могили назустріч товаришеві.
На могилі вже були татари й побачили козаків. Тепер вони стали приглядатися до крові. Один зараз повернувся у татарський обоз.
Козаки завернули коней і погнали вихором до своїх. Козак, який зарізав татарина, розповів усе Трісці, усе, що трапилось.
– Біжи ж, Ониську, до сотника і розкажи, що знаєш.
– Розвивайсь! – командував Тріска. – Списи готов!
Козаки стали лавою, познімали списи з ремінців і настовбурчили поперед себе…
– З богом! Уперед!
Козаки рушили спочатку кроком, а відтак підбігцем.
Татарин, що прибіг у кіш, засвистав на тривогу. В коші заворушилось, мов в мурашнику. Молодий Мустафа-ага вже сидів на своєму коні й командував.
Татари кинулись до коней, миттю осідлали їх і виступили перед кіш, розмістившись, за татарським звичаєм, півмісяцем. Вони постановили лише оборонятися. Нападати не хотіли і не, могли.
Не знаючи, яка у козаків сила, Мустафа наказав запрягати коней, звивати шатра і готуватись у похід.
Коли Тріска наблизився, застав татар готових до бою. Як їх середина стояла не рухаючись, обидва крила почали завертати кругом, щоб так перетяти козакам дорогу назад.
Це зміркував Тріска відразу. Він підвів шаблю вгору і скомандував:
– Завертай!
Козаки зупинили відразу коней, повернули назад і стали втікати.
Мустафа не хотів пустити їх. Козаків так мало, що можна їх на аркан половити. Йому здавалося, що це вже вся козацька сила, бо більше нікого ж не було видно.
Тепер з усіх боків засвистали на татарській стороні бойові свистілки, і татари з пекельним криком «Аллах! Аллах!» кинулись навздогін козакам. Татарські коні, витягнувши шиї, мов гуси в польоті, з роздутими широко ніздрями гнались так, що животами мало не доставали землі. На них сиділи поганці в сторчачих шапках та вивернених кожухах, похилившись уперед. У кожного блищала в руках шабля. Вони почали козаків доганяти. Віддаль між ними щораз меншала, а тут Недолі й не видно.
Позаду ватаги їхав Тріска. Нараз Тріска завернув півколом коня і став проти татар. Під час погоні татари замішалися. Деякі їхні коні висунулись трохи наперед.
Тріска першому стрічному татаринові відрубав голову. Вона впала в траву, а кінь погнався з татарином далі. Він усе ще держав шаблю вгору, поки не звалився з коня. Нога осталась в стремені, і так поволік його кінь у степ.
Біля Тріски збиралася купа татар щораз більша. Відрубав на обидва боки, встеляючи землю навколо себе трупами. Частина татар зупинилась.
Втікаючі козаки зміркували, що щось сталося. Один оглянувся і крикнув:
– Пробі, хлопці! Ватажок між татарвою! Хто в бога вірує, не даймо!
Понад десяток товаришів завернули коней і пустилися Тріску виручати. Вони бачили, як Тріска вправлявся, рубаючи поганців. Татари роз’їлися, мов оси, і стали рубати козаків. Небагато їх встигло втекти.
Тепер татари пустилися в погоню за іншими. У них були кращі коні. Мустафа заповзявся не випустити ні одного.
Козакам стало зле. Татар було чи не триста, козаків осталось всього сорок. Вони чекали вже на свою смерть, і кожен молився богу в передсмертній годині. Татари згуртувались в продовгасту валку і вже досягали втікачів.
Під одним козаком кінь спіткнувся і впав, а бідолашного козака розтоптали татарські коні.
Тим часом Недоля заходився «привітати» татар. Він розділив свою сотню на дві частини і поставив їх лицем до дороги, куди мав втікати Тріска з своєю ватагою. Для більшого розгону лишили між собою віддаль шістсот ступнів.
Татари такі були певні у перемозі, що й не оглядались. Вони гнались уперед, мов хорти за серною.
Коли наблизилися до того місця, Недоля дав умовний знак. Козацтво рушило з місця і в найбільшім розгоні вдарило на татар з обох боків.
Залунало козацьке «слава!»
Татари, не в змозі зупинити коней, гнались одною збитою валкою. Розгорнутися по боках проти напираючого ворога вони й не гадали. Козаки настовбурчили свої довгі списи і кололи ними завзято збитих докупи татар.
Козаки заховали списи (бо з великого розгону списи пробивали татарські тіла) і взялись до шаблюк. Настала така страшна різанина, що її описати годі.
У козаків аж руки мліли, а татари замішались так, що один другого рубав. Татари верещали, коні іржали і ставали дуба, а це все заглушив могутній крик з козацьких грудей: «Ріж та бий!»
Татари вирішили пробитися другим боком і вийти з тісного оточення. Вони рвались уперед, та тут натрапили на нову перешкоду. Ватага Тріски, побачивши, в чому справа, завернула і вдарила спереду.
Козаки встигли стільки нарубати татарських трупів, що зробилася з них гребля.
Коні без вершників погнались у степ.
Ті татари, що йшли ззаду, завернули коней і почали втікати. За ними погнались козаки. Між ними був і Непорадний. Він довго не знав, що йому робити, держачи на мотузі татарина, котрого звелів йому сотник пильнувати. Коли його товариші тікали від татар, він тікав разом з ними, поганяючи перед собою й татарського коня. Йому самому смішно стало, що держав татарина, мов теля на мотузку. Було й таке, що він, коли татарський кінь біг швидше, мало татарина не стягнув з коня.
Тепер, коли діло повернулося інакше, Непорадний не втерпів. Він передав татарина якомусь молодому козакові, велів його з сотникового наказу берегти, а сам кинувся у вир битви. Та ніяк було приступити до того місця, де козаки мордували татар. Непорадний об’їхав другим боком і тут знайшов роботу, яку любив.
Татари один за одним вислизали з гуртка і втікали до свого коша.
«Ось і на моїй вулиці свято!» – подумав Непорадний і відіпняв від сідла свій шовковий інструмент.
Аркан фуркнув у повітрі і схопив татарина за шию та звалив з коня.
Непорадний вийняв шаблю і взяв її в зуби. Руками звивав аркан, поки не доїхав до татарина та відрубав йому голову.
– А в мене піде воно швидше, – говорив біля нього дід Панас, прицілившись і вистріливши в найдальшого татарина.
– Якби так хто заряджав вам рушницю! – каже Непорадний. – А то я швидше свій шнурок розмотаю.
Вороний погнався вихором, а Непорадний складав аркан, поки знову не накинув його на голову татаринові.
Повторив так кілька разів. Багато козаків розпустили теж свої аркани, а деякі стріляли з рушниць.
Погром на татар по всій лінії.
Непорадний піймав ще одного татарина. Кінь шарпнув, а татарин розняв руки і впав на землю. Татарин встиг розсилити петлю, щоб його не задушила. Над ним стояв уже Непорадний з піднятою вгору шаблею.
– Не забивала мене, козак. Татарин да гроші, много золота син девлет-гірей, – лепетав татарин, заслонюючи себе руками.
Непорадний стримався. Це був татарський ватажок. На те вказувала його багата одежа.
– Вставай! – гукнув Непорадний.
Татарин підвівся, а козак зв’язав йому руки і повів між своїх.
Битва скінчилася. На побоїщі лежали трупи людей і коней. Козаки погнались з арканами по степу ловити наляканих коней без вершників.
Поміж козаками їздив на своєму коні Недоля, взявшись рукою за бік.
– Де Тріска? – спитав.
– Він поліг перший, – відповіли козаки. – Він стримав на собі цілу татарську навалу.
– Треба його відшукати.
Та його вже знайшли. Лежав на дорозі, куди гнались татари, та ледве дихав. Дід Панас уже порався біля нього. У Тріски була порубана голова та поламані ребра й ноги.
Сюди приїхав Недоля і зліз з коня. Тріска ще дихав. Він відкрив очі.
– Прости мені, брате! Я тебе обидив, – сказав до нього Недоля.
– Аби мені… бог… так… простив… мої гріхи… – простогнав Тріска. – Моліться… братіки…
Він сконав.
Сонце вже заходило та освітило своїми червоними променями закривавлений степ.
Козаки і їх коні так були знеможені, що тепер не можна було гнатись за татарами, що над Самарою кошем стояли. Недоля велів відшукати поранених та зібрати побитих, щоб їх відтак поховали за козацьким звичаєм. Тепер кожний мав свою роботу. Одні збирали козацькі трупи в певне місце, другі копали велику яму, треті відшукували у татар здобич, інші, знов, пильнували коней. Найбільше роботи мав тепер дід Панас. Закачавши по лікоть рукави, він ходив від одного пораненого до другого і перев’язував рани.
Коли вже смеркалося, йшла робота при ватрі довго вночі.
У козацькому обозі гомоніло ще. Козаки, розставивши вартових з усіх боків, кінчали свою роботу. До Недолі наблизився Непорадний.
– Пане сотнику, в мене татарський бранець.
– Чи цей з розбитим носом? Чорт його візьми; невеликий тепер з нього хосен.
– Ба ні! Я йому обіцяв пощаду, коли правду скаже, – обзивається дід Панас.
– То собі його візьми.
– Та в мене є ще один бранець, – каже Непорадний.
– Якого біса тобі з бранцями воловодитись?
– То якийсь знатний, обіцяв викуп.
– Давай його сюди!
За мить привели татарина перед сотника.
Це був молодий і гарний татарин. Одежа на ньому була багата.
– Як тебе звуть? – питає Недоля по-татарськи.
– Я Мустафа-ага, син Ібрагіма, ханського Девлет-Гірея, – сказав гордо татарин.
– А я тобі кажу, – обзивається один козак, – що ти чортів син, а твій Магомед і твій хан чортові братами доводяться.
– Не смій, гяуре, зневажати його світлість хана ханів, бо він вас усіх переріже або в полон візьме, – крикнув люто татарин і затупотів ногами.
– А поки ти йому це скажеш, то підеш ік твому дядечкові в пекло, – відрубав козак і брався уже за шаблю.
– Тихо! – гримнув Недоля. – Не твоє діло, не твій бранець, Тихоне!
До сотника приступив молодий гарний козак.
– Як засвітає, візьмеш десяток козаків і поведеш цього бранця в Лубни та віддаси його панові полковникові. Розкажеш усе, що було, та не забудь поклонитися гарненько. Гляди, щоб не втік та щоб його приставили живого та цілого.
– Ба, а моя винагорода? – каже Непорадний. – Це мій бранець.
– Добре! Скажи, Тихоне, панові полковникові, що винагорода прийде козакові Семенові Непорадному. Тобі, Семене, так ліпше, ніж возитися з татарином, мов циганові з ведмедем.
– Воно й правда! – заспокоював себе Семен. Він став перелічувати на пальцях: «воловодитись з ним, годувати, пильнувати…»
– А ще тобі при нагоді голову відріже, – докинув хтось з гурту.
– Ну, прощай, пане аго! – говорить Семен татаринові. – Поклонись гарненько твому батечкові. Ось забув, як його величають, чорт його бери! Та вже ти на мене не сердься… воєнне, знаєш, діло, – говорив Семен з повагою, кланяючись татаринові шапкою. – Та ще спасибі, що ти мені, а не кому іншому попався.
Усі козаки реготали, аж за боки брались.
– Цей татарин для нас вартніший, ніж сьогоднішня перемога, – говорив Недоля півголосом до діда Панаса. – Полковник наказав мені неодмінно дістати якого знатного татарина Від нього він гадає дізнатися дещо про намір орди.
На те все дивився Павлусь. Він перший раз спостерігав битву з татарами. Він побачив те, що дідусь йому розказував, і це показалось правдою. Тепер татари не здавались йому такими страшними, як учора. Козаки сильніші. Коли б так було вчора, не вбили б вони дідуся й маму, не взяли б сестру в полон.
І в нього вселилась надія, що козаки відіб’ють ще й тата і сестру. Та коли це буде? Павлусеві бажалось, щоб зараз погнались козаки й розбили татар до решти та звільнили полонених.
Про це заговорив він з Петром.
– Так не можна, братіку, – говорив Петро. – Пан сотник знає, що йому робити, і так буде, як він хоче. Потерпімо до завтра. Онисько казав, що татарський кіш невеликий. Вони з навантаженими возами далеко не заїдуть до завтра. Доженемо.
Павлусь заспокоївся. Він приліг біля Петра при ватрі і міцно заснув.
У козацькому обозі почали вогні пригасати. Все стихло, хіба вартові перекликалися.
Козаки посхоплювалися, як тільки на світ стало заноситися.
Вони помолились і взялись ховати вбитих товаришів. Яма вже від учора була готова.
Позносили козачі трупи і поскладали рядком.
Кожен прощався з товаришем. Один козак прочитав над трупами молитву, і тепер складали їх на дно ями так обережно, як мати кладе скупану дитину в колиску. Голови понакривали червоними китайками. Біля кожного поклали його зброю, перехрестили і почали мовчки жменями насипати землю. Кожний козак укинув бодай грудку землі.
Тепер уже яму засипали землею, обкопуючи її довкола, поки не виросла чимала могила.
Татар ніхто не ховав. Їх трупи залишили вовкам і воронам.
З цієї битви здобули козаки чимало користі. У татар знайшли багато червінців, талярів, піймали більше сотні добрих коней і забрали татарську зброю.
А Непорадний водився зі своїм татарином і так знемігся, що ледве волочив ноги. Мотуз в’їдався в тіло полоненого.
Це побачив Недоля.
– Семене, та пусти його і к чортовій мамі. Не маєш кращого діла, як його пильнувати? На базарі його не продаси, бо ми людьми не торгуємо.
Непорадний розв’язав йому руки:
– Йди собі, куди хочеш!
Татарин кинувся тепер на останки їди і повилизував усі казанки. Він був знову веселий, мов дитина.
– Я б остався з вами, – каже татарин до Недолі.
– Про мене, оставайся! А чи приймеш християнську віру і зречешся свого Магомеда?
– Хоч би й зараз! – каже татарин. – Бог один.
– Дайте йому, хлопці, зброю і коня татарського.
Татарин радів дуже. Він не надіявся такого кінця і почував себе дуже щасливим. Скочив між татарські коні і знайшов зараз свого. Обняв його за шию і став пестити. Кінь пізнав зараз свого господаря.
– Агов, свату, не руш! – крикнув Непорадний. – Це моя здобич, не дам!
Татарин і не думав пускати коня. Він вискалив зуби і затиснув кулак.
– Згода! – гукнув Недоля. – За цього візьми собі два татарські.
– В похід! – командував Недоля. – Прямо на татарський кіш!
Джерело: Чайковський А. Повісті. – Льв.: Каменяр, 1989 р., с. 304 – 310.