6. Харциз продав Павлуся у Крим

Андрій Чайковський

Хлопець за ці два дні освоївся зі степом, і татар тепер не боявся. В нього ж була шабля й два пістолі, – то не те, як він тікав зі Спасівки. Тепер він уже між козаками бував у поході і бачив, як татар б’ється.

Їхав так підтюпцем аж до ранку. Тепер натрапив на якусь річку і напоїв коня та дав йому трохи спочити. Сам з’їв шмат сухаря й поїхав далі, держачись усе південного заходу.

Коло полудня він дуже знемігся і захотів спати. Мухи страшенно кусали, і кінь обганявся, як міг. Їдучи так, натрапив Павлусь на балку. В балці, в найвужчім її заглибленні, росли кущі, а з-поміж них витікала вода з джерела. Тут був гарний холодок, що аж манив до себе. Павлусь вирішив тут спочити до тої пори, коли трохи перестане пекти сонце. Він розсідлав коня і припняв його на мотузі до куща. Кінь напився води і над потічком пасся. Павлусь з’їв жменю смаженої з салом каші, напився з джерела води і ліг у холодку на сідлі спати. Якийсь час чув, як кінь хрупав траву, як бриніли комахи в траві, перекликались польові коники, а далі й заснув твердо.

Прокинувся вже тоді, коли сонце викотилося з-поза високого берега і заглянуло йому у вічі. Він відразу опам’ятався, де він є. Після здорового сну йому весело стало на душі. Він почував у душі певність, що сестру знайде. Вирішив зараз їхати далі, поки ще ніч настане.

Тепер краще було їхати. І кінь відпочив, і він почував себе здоровим і ситим. Вже перед вечором доїхав до якоїсь ріки. Вода пливла між двома досить стрімкими берегами. Тут і ночувати буде, аби лише гарне місце знайти. Та лише з’явився над берегом, його обсіла хмара комарів, що аж в очі лізли. Від комарів найліпше обігнатися ватрою. Вона і вовка відстрашить. Зате татарина може привабити. Треба б десь так у затишку, щоб не видно було.

Він узяв коня за поводи, йшов понад берег і пильно розглядався. Тут помітив два, що стирчали під берегом на сажень висоти, камені, що стояли рядом, лишаючи між собою невеличку прогалину. Недалечко від тих каменів було місце, де можна коня попасти. Перед тою прогалиною, що між каменями, ріс високий кущ верболозу. Павлусь аж усміхнувся, побачивши таке гарне місце. Зараз привів туди коня і припняв до куща.

Потім побіг на берег і почав збирати цілими оберемками суху траву й бадилля. Все те скинув зверху в прогалину між каменями. Тепер викресав вогню, запалив віхоть сухої трави й пішов поза верболіз у прогалину. Без того не зважився йти. Він знав, що в таких місцях може жити гадюка. Гадюка вдень не страшна. Еге ж! Скільки їх сам Павлусь замордував у степу таки ціпком. Та вночі – то вже не те. Вона вкусить так, що людина або скот пухне, і треба їхати до знахаря. Павлусь не раз те бачив, а тут знахаря немає.

І справді, коли Павлусь засвітив у прогалині, зашипіла гадюка, втікаючи поміж кущі.

– Вибачай, паніматко, – говорив стиха Павлусь, – що не дав виспатися. Цим разом вступись гостеві. За це вранці спасибі тобі скажу.

Павлусь розвів тепер невеличку ватру. Комарів прогнав. Оглядаючи своє логовисько, він побачив під берегом печеру і подався туди з віхтем горючої трави. На землі розлазилися малі гадюченята. Павлусь потоптав їх ногами. З печери вилетіла сова і мало що хлопцеві не струтила шапки з голови. Випаливши печеру, він приніс сюди своє сідло і лагодився спати.

Тепер він відчув, що хоче їсти. Він не хотів з’їдати всіх своїх запасів. Забавляючи себе, він збирав потоптані гадюченята і кидав у вогонь. Вони на вогні вертілися, пухли, а відтак тріскали, аж іскри розліталися. Але тою забивкою голоду не заспокоїв. Павлусь міркував, чи не можна б їсти печену гадюку або жабу. Таки жабу ліпше. В ріці, мабуть, є вони. Якби лише зловити, бо їсти страх хочеться. Можна б і птицю вбити з пістоля, та тепер ніч. Нічого не поробиш, треба пекти жабу. Він узяв жмуток трави, запалив і пішов до ріки. Кілька наляканих жаб скочило справді у воду.

Хлопець поліз у воду з вогнем, забувши про небезпеку. Такого дива він ще не бачив. Вода була йому вище колін, чиста. Насподі виднівся пісок. При світлі біліло тіло його ніг.

Аж дивиться, а біля нього щось плеснуло по воді. Він стояв не рухаючись. Трава горіла ясно. З неї відпадали яскраві іскри на воду і тут же з шипінням гасли. Павлусь побачив, як надпливла риба. Вона дивилась на його білі ноги і, повертаючи хвостом і ворушачи зябрами, стала наближатися до них. По дорозі проковтнула плаваючий вуглик, та відразу ж викинула його з рота. Павлусь стояв непорушно. Трава догоряла. Тоді він запустив блискавкою руки в воду, піймав рибу коло голови і заклав пальці в її зябра. Догоряючу траву пустив на воду, його огорнула пітьма. Лише бачив білу рибу у своїй руці, що пручалась на всі боки.

– Це, мабуть, краще, ніж жаба, – подумав Павлусь. – Слава тобі господи!

Виліз на берег і пішов у свою печеру, де вже вогонь почав пригасати. Павлусь докинув бадилля, полум’я спалахнуло, і він заходився коло риби. Він зарізав її ножем, випотрошив, посолив з усіх боків і поклав на грань. Відтак обертав її на всі боки, поки не спеклася як слід.

Павлусь не пам’ятав, чи йому що так смакувало, як ця риба. Тепер помолився, вкрився кожухом і заснув безжурно.

Він прокинувся рано від того, що хтось сильно штовхнув його в бік.

Розплющив очі й побачив над собою високого чоловіка з люлькою в зубах.

Чоловік був одягнений у подерту, брудну одежу і мав на голові татарську шапку. На ногах у нього були постоли, обв’язані мотузками. Лице чорне, пожовкле та розкуйовджена чорна борода. Не було на ньому нічого, що свідчило б, що це козак. Уся його зброя – довгий ніж за поясом.

– Вставай, козаче, пора в дорогу! – гукнув і сплюнув крізь зуби.

Павлусь присів на лежанці й таки налякався. Та ж це, напевно, харциз, розбишака, про яких стільки від дідуся наслухався.

Одного разу в Спасівці піймали парубки такого самісінького харциза коло коней. Він його бачив.

– А хто ви, дядьку, будете? – питає Павлусь і чує, як його серце затривожилось.

– Не будь надто цікавий, а то в пекло попадеш! Роби що велять, збирайся.

– Куди ж ви мене?

– Побачиш, візьму тебе з собою.

Павлусь схопив миттю пістоль і відвів курок.

Та поки встиг вистрілити, харциз ударив його ногою по руці, і пістоль випав геть з руки.

– А диви, жаба! До пістоля береться.

Харциз одною рукою придержував Павлуся, а другою зв’язав йому мотузом руки.

– Дядечку, пустіть мене! – просився Павлусь, аж плакав. – Я так зі страху, бо ви мене страх налякали… Я, далебі, нічого… Я за сестрою шукаю… її татари в ясир узяли. Пустіть, дядечку… пустіть, бога за вас молити буду, а то я запізнюся.

– Ну, заспокойся! Я тобі дорогу до татарів покажу, та вибач, що тебе трохи спутав; ти, бачу, кусати любиш.

Розбишака осідлав коня. Він зараз зміркував, що в сідлі є гроші, бо усміхнувся. Пістолі заткнув собі за пояс, а шаблю шпурнув геть, бо йому такої малої не треба.

Павлусь мало не розплакався знову за своєю шаблею.

Харциз скочив на коня і посадив Павлуся наперед себе.

– Ну, тепер поїдемо до татар!

– Дядечку, мене болять руки; розв’яжіть, бо зомлію.

– Добре, я тебе розв’яжу, та гляди: якби тобі забаглось тікати або теє, то не прогнівися, а головку тобі скручу, як горобцеві.

Павлусь поглянув на харциза та аж задерев’янів. У того світилися очі, мов у вовкулаки.

– Куди ж ви мене везете?

– Тобі кажуть: до татар. Однака наша дорога. Ти за сестрою шукаєш?

– Авжеж за сестрою, за Ганною. Вона така добра, як ангел. Татари набігли на нашу Спасівку, багато людей піймали і її теж.

– А ти?

– Я втік на татарськім коні та по дорозі козаків здибав. Вони відтак розгромили татар і багато наших спасівчан визволили.

– Далеко звідси?

– Мабуть, далеко. Десь над рікою Самарою, коли знаєте… Дядьку! – сказав по хвилі.

– А чого?

– Ви чоловік бувалий, поможіть мені, будь ласка, сестру відшукати, визволити. Велику заслугу в бога матимете, до того ж я вам ще гарненько заплачу.

– А в тебе є гроші?

– Є, далебі, і червінці, і таляри. Усе те буде ваше, коли Ганя буде вільна…

Харциз усміхнувся злобно:

– Ну, заспокойся, побачимо.

За гроші більше не питав. Він знав, де вони сховані.

Павлусь справді заспокоївся. Хоч як харциз йому не подобався, він собі міркував, що за гроші все зробить. Отож зрадіє, як сестру викупить і визволить та привезе додому. Харциз відгадав задум хлопця і був певний, що він від нього не втече, а буде його держатися, мов реп’ях.

Коло полудня натрапили на невеличку ватагу татарських купців, що верталися з Києва в Крим.

Було їх не більше як двадцять чоловік. Вони сиділи хто на конях, хто на татарських гарбах, навантажених усяким крамом. Волоклися поволі. Вони відразу впізнали харциза і зупинились.

Харциз, в’їхавши між них, почав щось по-татарськи розповідати, показувати на Павлуся. Його взяли татари з коня і стали оглядати. Мацали за руки й ноги, повертали його голову і заглядали в зуби, достоту так, як роблять купці зі скотом на базарі. У Павлуся зародилось лихе передчуття. Він здогадувався, що харциз продає його татарам.

Впевнився у своїм передчутті, коли татарин вийняв гаманець з грішми і став їх лічити на руку харциза, який не злазив з коня. Він сховав гроші в кишеню і, заговоривши ще кілька слів, завернув коня й подався у степ.

– Дядечку, дядечку, чого мене лишаєте? – голосив Павлусь. Він хотів за ним бігти.

Харциз оглянувся й каже:

– Шукай, дурню, сестри. Вони тобі дорогу покажуть.

Павлуся придержав татарин за руку:

– Не втікала, бо зв’язала тебе на мотузок; твій тато продав тебе мені.

– Який він мені у чорта тато! – плакав сердито Павлусь, а навздогін харцизові гукнув: – Продав ти мене, юдо, бог тебе певно покарає!

Павлусь присів на траві і став страшенно плакати.

Харциз був дуже задоволений. Добув без труду коня, сідло з червінцями та й за хлопця гроші взяв. Тепер поїде де-небудь у город і загуляє-загуляє, аж чортам стане заздрісно. Він заспівав, аж луна по степу пішла.

Він був такий зайнятий собою та тим, як він загуляє, що не зважав ні на що. Кілька разів з радощів потягнув коня нагайкою і їхав так до вечора. Був голодний як вовк, у нього не було нічого. Якби так де-небудь поживитися.

Аж ось побачив ватагу козаків, що над’їхали з протилежного боку. З ними не дуже радо хотів харциз зустрітися, аби часом не натрапити на кого знайомого. Про нього недобра слава ходила на Україні. Його знали як потурнака, харциза, що зарізав би рідного батька. Чимало було в нього гріхів на душі. Він показував татарам дорогу на Україну, крав козацьких коней, хлопців та дівчат де вдавалося і перепродував татарам. Тепер наткнувся він на козаків так неждано, що нікуди було втекти. Неодмінно зловлять на аркан або уб’ють з рушниці, а може, ще вдасться вибрехатися. На Україні не був уже кілька років, змінився з лиця, й певно його ніхто не пізнає.

Він скинув шапку і став вигукувати:

– Пугу! Пугу!

То була ватага Недолі.

Харциз приїхав до нього.

– Братіки, козаки! Слава богу, що я з вами стрінувся.

– Ти звідкіля?

– Яз татарської неволі втік. П’ять літ мене поганці мучили, та вдалось мені на татарському краденому коні втекти. Десять днів степом їхав та хіба сирою рибою живився, бо й кресала в мене нема, щоб вогонь розвести. Дайте, братці, що-небудь їсти.

– Ну, ладно, – каже Недоля, – будь нашим гостем. Дайте йому що-небудь їсти.

Козаки подали йому кілька сухарів та сушеної риби. Він, не злазячи з коня, заїдав, аж тріщало. Козаки пильно до нього приглядались. Особливо Непорадний оглядав його на всі боки.

– Добрий у тебе кінь, небоже, звідкіля ти його взяв? – питає Непорадний.

– У татарина вкрав, прости боже гріха, – каже харциз, усміхаючись.

– Пане сотнику, – каже Непорадний, – він бреше, цього коня я знаю, це той, що хлопець на ньому втік, і сідло те саме.

Харциз зблід.

– Про якого хлопця, – каже, – ви говорите? Я нічого не знаю.

– Ось зараз будеш знати, чортів сину, – крикнув Непорадний і вмить закинув йому петлю на голову.

Харциз став оборонятись, та відразу кинулось на нього кілька козаків. Його стягнули з коня і зв’язали.

– А дивіться, хлопці, – каже один, – далебі, і Петрові пістолі має.

– Признайся, душогубе, де ти хлопця дів? – гримнув Недоля.

Харциз мовчав. Козаки обступили його кругом і оглядали.

– Хлопці, нам ночувати пора. Розпаліть вогонь, а відтак припекти його залізом, поки не скаже правди.

До харциза наблизився й татарин, що тепер пристав до козаків.

Він заговорив до нього кілька слів по-татарськи.

– Я його знаю, – каже татарин до сотника. – Він потурнак, татарам служить, людей продає. Його звуть Карим.

Харциз зблід ще більше, тепер йому амінь.

– Еге ж, це той Карий! Його ціла Задніпрянщина знає. Жінки дітей ним лякають. Ось ти, небоже, знав, де схованки шукати!

– Чи ти скажеш уже раз, де ти хлопця запропастив? – питає Недоля. – Я з тебе шкуру зняти накажу.

– Я продав його татарам-крамарям.

– Панове молодці, в сідлі ще є гроші заховані так, як були.

– Панове товариші, – питає Недоля, – зробимо над цим безбожником суд? Він зрікся Христа, пристав до нашого найтяжчого ворога, зраджує братів своїх, продавав християнських дітей поганцям. Що йому за це зробити?

– Смерть! – гукали козаки.

Вони готові були кинутися на нього й розірвати на шматки.

– Смерті мало, – каже Недоля, – за те його або кіньми розірвати, або на кіл посадити.

– Шкода коней поганити таким псом, – каже один козак.

– А кола де візьмемо?

– Чуєш, Гусейне, – каже Недоля до татарина, – візьми ти його й роби з ним як знаєш, будь йому катом.

Татарин дуже зрадів, аж показав білі зуби.

– Яз ним маю давні діла, – каже до Недолі.

– Бери його.

Татарин вийняв ножа і наблизився до Карого. Той задрижав і видивився переляканими очима на свого ката. Татарин дивився у вічі Карому, та від того погляду Карому кров охолола в жилах.

Карий згадав щось дуже страшне, начеб людину з того світу побачив.

– Пізнаєш мене? – цідив слово за словом татарин. – Я Гусейн, син Мустафи. Пам’ятаєш? Ти клявся бути мені побратимом, на шаблю присягав. А відтак… ти зарізав старого батька і пограбував… Пам’ятаєш? Ми прийняли тебе в хату, мов свого, а ти зрадив…

Козаки дивились на цю сцену. Хто розумів татарську мову – відчував страх, наче двох чортів побачив.

Карий сидів на землі, дрижав і не міг очей відірвати від татарина, що стояв над ним, нахилившись з ножем у руці та втупивши в нього свої чорні блискучі очі.

– Яку ж тобі смерть зробити, мій «-побратиме»? Ну, не бійсь! Легецвко тебе візьму, по знайомству тебе візьму в свої руки, як мати бере дитину. А може, сам собі вибереш? Як тобі любо. Ти митець вигадувати муки… За тебе одного я козакам служитиму вірно до смерті, ось що. Але ти, небоже, в пеклі чортам розказувати будеш, з якою шаною побратим Гусейн відправляв тебе на той світ.

Татарин рвонув Карого за волосся і повернув спиною до себе. Відтак розірвав на плечах кожушину і сорочку.

Карий не пробував оборонятися. Він сидів на землі нерухомий, мов колода.

Татарин різонув два рази по плечах, а відтак шарпнув зверху вниз і видер довгий шмат шкіри.

Татарин був страшний. З закривавленими руками, з затисненими зубами, він порався біля Карого, начеб коло барана.

Козаки відвернулися. Вони не могли на таке варварство дивитися.

Карий стогнав, мов недорізаний віл.

– Досить, – гримнув Недоля. – Відрубай голову та й годі, не муч його.

Татарин поглянув на Недолю так, начеб той у нього хотів одняти найбільше добро. Але годі було не слухатись сотника. Він махнув ножем і відрізав голову.

Козаки стали розходитися з огидою.

Татарин узяв Карого за ногу й поволік у степ.

Проклін Павлусів здійснився.

Джерело: Чайковський А. Повісті. – Льв.: Каменяр, 1989 р., с. 314 – 319.