1

Борис Грінченко

У хаті в Пилипа Сиваша за столом сиділа бесіда: брат Охрім із жінкою, сват Манойло з свахою Килиною, кум Терешко Тонконоженко, сусіда Струк із своєю сердитою Стручихою, дядько – старий Корній Грабенко та своя сім’я. Не :того Пилип бесіду завів до себе, що сьогодні неділя, а того, що вернувся додому з салдатів середульший син його Роман. Дочок у Сивашів не було, але троє синів, як соколів: найстарший Денис, уже давно жонатий, добрий хазяїн, – удався в батька; середульший – ото ж Роман, а найменший–Зінько. Роман знав, що йому йти в салдати, і не схотів женитися, щоб жінки самої дома не кидати, сказав, що як вернеться, тоді; Зінькові ж давно треба було одружитися, бо і в салдати йому не припадало йти, та й жеребок він уже брав, дак що ж, коли не хоче? Нема, – каже – йому пари. Батько сердився: десь у своїх книжках начитав мабуть такого. Мати хоч і гнівалась, що нема їй помочі, та не дуже, бо працьовита й тиха Денисова Домаха – он та білява молодиця, що тепер порається біля печі – годила свекрусі. А так докорити Зінькові нічим не можно було: і тихий, і працьовитий парубок, і непитущий… не такий запальний хазяїн, як Денис, але ж таки хазяйновитий. Та найдужче мати любила оцього Романа: таке воно змалечку було моторне та цікаве і з себе гарне, – то вже було мазунчиком у матері. А далі на службу пішов, на чужині поневірявся, – хиба ж і не жалко? І стара Параска, забуваючи, що їй треба взяти з припічка та й поставити на стіл миску з варениками, спинялася біля печі, дивилася закоханими материними очима на сина і думала:

– Боже, яке ж гарне! Брови як на шнурочку, вус чорненький, ще й угору трохи закручений. Панич та й годі!

І батько радів, що син вернувся. Сам він прожив уже півсотні й шість літ, але сивина ледві починала проблискувати в його у темному волосі. Він був ще при здоровлю, здужав усе робити, а оці три сини – такі косарі, що й трава перед ними горить. Хазяйство в його добре було, а тепер ще покращає. За такими синами й забагатіти можно. Пилип уже трохи випив і тепер, частуючи гостей, радісний та добрий, розказував:

– Випийте, люде добрі, за здоровля моїх синів!.. Вони в мене – як золото!.. Хоч старших Бог забрав, дак же сими щедро наділив, спасибі їм!..

– Що правда, то правда, сусіде, – дай, Боже, щоб усе було гоже! – твої сини такі, що в кожного батька серце росло б, на їх дивлючись, – так проказував довгий і сухий Струк, беручи в Пилипа чарку.

Инші гости, потакуючи, кивали головами, а сини сиділи горді тією хвалою. Старший – уже поважний, з бородою, здоровий, як робочий віл; менший – ще молодий парубок з невеличкими чорними вусами й задуманими ясними очима; ті очі дуже нагадували батькові, тільки що в батька вони вже пригасли за довгі літа клопоту й праці, а в сина сяли цілим сяєвом молодого вогню. Але найбільше дивилися люде на Романа. Він сидів на покуті пишний, у «піджаку», обстрижений і розчісаний набік, по-городянському; повне обличчя було біле, а гарний вус аж блищав на йому. Тепер сей чепурний вид почервонів, бо парубок випив не одну чарку горілки; та він міг пити по багато і ще не був п’яний, а так – тільки починав хміль голову розбірати, і Роман дедалі ставав усе веселіший та хвалькіший на язик.

– Чого ж це ти, небоже, – питав його дядько Охрім, – не зараз додому вернувся, як службу відбув? Адже замалим не год іще прогаявсь.

– Такое дєло случилось, – одказував Роман. – Как вишол я з служби, – зараз должность минє предложили, очинь даже харошую: триста рублей жалування.

– О, це добра служба, – триста рублів! – озвався сват Манойло. – А яка ж то служба?

– А така – швейцаром при палаті. Ну, я там почал служить, а потом затосковался по свому роду. Нивжлі, – думаю, – я в свойой родинє не могу приличной для себе дольжности получить? Бросив усе і прийшов.

– І добре зробив, синку, – казала мати, – бо й нас ізвеселив.

– Тепер тільки одружиш, свате, дітей та й забувай горе – казав до Пилипа Манойло.

– Та я з дорогою душею, – усміхався Пилип, – аби сини!

– Пождіть, батюшка, – будемо й жениться, – вот тольки дольжность получим, – одказав Роман.

– Образований чоловік може завсегда собі дольжность получить, – озвався Денисів кум Терешко. Він колись, ще за панського права, був біля панів у дворі, иноді й сам любив закидати «по-образованому». Йому дуже подобалось, як говорить Роман і самому схотілося докинути слівце, щоб знати було, що й він не абихто. Батько й инші гости думали: «Ач, як набрався Роман науки! Так і ріже по-панському!» Їм здавалося, що Роман дуже добре потрапляє на панську мову. Тільки сивому мовчазному Корнієві Грабенкові та Зінькові не подобалось, що салдат ламає язика.

А Пилип із Пилипихою все припрохували та частували. Обличчя в гостей почервоніли й спітніли, язики починали чеплятися за зуби, хоч голоси дедалі ставали все гучніші та гучніші. Тільки Зінько був зовсім тверезий, бо він не вживав горілки, та Роман бадьорився. Але й йому вже так ударило в голову, що аж млосно стало, і він пішов з хати на прохолоду. Зінько й собі вийшов, мовби за їм, а просто того, що не любив дивитися на п’яних. Обидва вийшли у двір.

Була неділя, і на вулиці вешталось чимало народу. Ішли парубки в святкових чумарках і добрих поясах, сміялися й погукували на дівчат, а ті, хихикаючи й щебечучи, проходили вулицею, маючи ясноколірними стрічками, вишиваними рукавами, червоними й синіми спідницями. Попід хатами, на призьбах та на колодах, скрізь сиділи баби, лузаючи насіння, часом і чоловіки з люльками в зубах, і розмовляли про всякі новини та про хазяйські й хатні справи. І під Сивашевим двором лежали колоди, – добрий хазяїн Пилип давно вже стягав деревню на нову хату синові, – і чути було звідтіля гомін. Через низенький тин цікаво зазирало на нового салдата кільки дитячих і дівочих, білих і заквітчаних по-святному, голів. А в дворі в сусіда Струка стояло біля тину і дивилося двоє дівчат: Струкова дочка з його наймичкою Левантиною.

– А, дівчата! – гукнув Роман. – Нада й їм празник устроїть. Брат Зіновій! получай рубля і бігай у лавочку! На всього рубля купуй канхветов, пряников, орехов – для наслажденія дєвушкам. А ти, мальчик, – кивнув він на хлопця, що зазирав через тин, – получиш п’ятак, – катай до музики Матвєя, – пущай іде сюда. Пущай дівчата знають, когда вернувся со служби Роман Пилипович Сівашов!

Хлопець метнувся по музику, а Зінько якось нехотя пішов до крамниці.

– Дівчатка! Хадіть сюда! веселиться будем! – закликав Роман.

Дівчата соромились увіходити, хоча Струкова дочка вже вибігла з свого двору на вулицю, витягши за собою й Левантину. Роман вийшов з двору. Між дівчатьми було кільки й парубків. Роман покликав і їх:

– Хадіть, щоб дівчатам веселєй було!

Парубки не хотіли йти без дівчат, а дівчата соромились без парубків. Врешті білява Химка, жвава й моторна, схопила подругу за рукав і потягла до Сивашів у двір.

– Коли йти, так уже ходім! Що там іще трихи-мнихи мняти!

За нею посунули й инші дівчата й парубки. Незабаром прийшла музика – дві скрипки й бубон. Зінько приніс ласощі. Романові хотілося сьогодні показати себе. Метнувсь у хату, виніс пляшку горілки, почастував музик, хотів частувати й дівчат. Вони пишались, одвертались і казали:

– Оце ж таки! Хиба ж таки ми її п’ємо? Таку гірку!..

І не схотіли пити.

На складках деякі таки ласувались на чарку, але тут було сором.

– Не хочуть горкого, – дамо їм сладкого! – гукнув Роман, беручи цукерки, пряники та горіхи. – Получайте, дівчата!

Дівчата й досі соромились, і ні одна не хотіла брати перша.

– Ех, ви! какії несмєлі! – посміявсь Роман. Побачивши біля себе Левантину, він силоміць упхнув їй у руки торбинку з ласощами й промовив:

– Роздавай подругам!

Делікатне довгеньке Левантинине обличчя відразу взялося полум’ям. Вона держала в руках ласощі і не знала, як би їх збутися. А Роман стояв перед нею, сміючися до неї з-під вусів, блискаючи на неї смілими очима. Левантина спустила свої темні очі, довгі вії виразно зачорніли на рожевому личку. Роман зареготався й одійшов, а Левантині зробилося ще дужче ніяково. Дівчата почали штовхати її, шепочучи:

– Ну чого стоїш? Роздавай!

Та вона мов не чула того і все стояла нерухома, а дівчата сміялися.

– Оця ще!.. моняється!.. – скрикнула Химка і вхопила в неї з рук ласощі. – Ось я, дівчата, роздам!

І почала роздавати. Кожній хотілося взяти більше, але всі брали потроху, бо соромлялись. Тим часом озвалася скрипка, вдарив бубон. Танцюриста Химка кинула й ласощі.

– От же не видержу!.. Ой танцювати хочу!

Парубки вже тим часом випили з Романом по чарці. З-межи їх зараз ізнайшовся один до пари Химці.

– Ех, гуляй душа! – скрикнув він і вдарив ногами об землю. Химка танцювала гарно й легенько, парубок силкувався не податися перед нею. Молодіж оточила їх колом. Дедалі пара танцювала все палкіше й палкіше, запалюючи до танцю й инших. Незабаром з натовпу вирвалася й друга пара. Перший парубок, натомлений, скоро кинув танець, але Химка не вгавала. Вона крутнулася, аж стрічки високо замаяли в повітрі, вхопила Романа і потягла його в швидкому танці, сміючися й моргаючи на його веселими очима. Але Роман, проходючи проз Левантину, що стояла не танцюючи, вхопив її та й закрутив у тому танцюристому крутені. Збентежена з такої несподіванки, дівчина спершу ніяк не могла потрапити в лад, але згодом якось утрапила, і самі ноги, слухаючись музики, робили що треба. А їй чогось було так сором, і вона не гляділа ні на кого і все думала про те, що Роман танцює перед нею і дивиться на неї своїми смілими, аж незвичайними, очима, і не могла звести на його погляду. Їй ставало все більше та більше ніяково, здавалося, що всі її саму тільки й пильнують, дивуючися, що вона так довго танцює з Романом. Вона вихопилася з танцю й покрилася в гурті. Не зосталася й з дівчатьми, а зараз же нишком подалася через перелаз у двір до свого хазяїна.

А музики тяли тим часом з усієї сили, парубки й дівчата танцювали, аж подвір’я гуло, ясноколірні стрічки маяли в повітрі, брязкало намисто на задиханих грудях, а з заквітчаних голів падали на землю квітки, і дівчата й парубки топтали їх ногами.

Почувши музику й танці, вся бесіда давно вже вийшла з хати подивиться на молодіж. Старий Сиваш забурчав спершу, що не слід було вулиці робити в дворі, але мати оступилася за Романа:

– І-і, старий! мовчи вже! Тільки сьогодні дитина прийшла, повеселиться схотілося, а ти вже й гніваєшся! Може він собі тут пару знаходе. Давай краще сядемо на призьбі та подивимось, як молоді веселяться, то може й ми помолодчаємо.

Пилип тільки рукою махнув. Старі гости подивилися на молодіж і почали прощатися, бо вже вечоріло. Молодіж іще трохи потанцювала та й подалася з двору на вигін – кінчати там свято. Дома матірки й батьки сварилися, що вже вечір, а дочки й сини не йдуть корів доїти та товар напувати. Але тім було не до того: Роман послав іще по горілку, почастував сього разу вже й дівчат, і довго чути було на вигоні музику й співи, танці й голосний молодий сміх.

Але Зінька там не було. Побачивши, як Левантина втекла з танців, і знаючи, що в неї в дворі нікого немає, він пішов до себе на тік, з току перескочив у свій садок, а з свого в Струків, – чи не побачить там дівчину.

Мати нападається на його, що він досі не одружився. А коли ж він і справді собі пари не може знайти? Є й гарні дівчата, і роботящі… навіть є й багаті… та все йому не під мислі. Йому треба таку жінку, щоб він про все з нею міг говорити, щоб усю свою душу міг їй одкривати… А то він тут так живе, що ні з ким і поговорити по щирости. Щоправда, про хазяйство і про все таке можно і з батьком, і з матір’ю, і з братом розмовляти… так сього йому мало. Йому хочеться все знати, все розібрати: як воно і через віщо, і нащо робиться. Колись заманулося йому вивчитися читати. Так схотілося, що не мав упокою, аж поки вивчився. Школи в їх тоді ще не було, дак він оддав дякові рублів із десять мабуть, аж поки той навчив його. Теперь Зінько читає, та тільки якось не дуже ще розбіра тії книжки. А хотілось би йому розбірати і знати багато… про все… От хоч би й про те – чого так люде живуть? Тут тобі такий убогий, що нічого їсти, а там такий багач, що гроші міркою міряє. Один крівавим потом умивається та робить, та дбає, а другий, ледащо, лінується… або ще п’є… а то й красти піде… Невже не можно кращого порядку завести? Мабуть, про це в книжках пишуть, та тільки він не знає тих книжок. Де ж таки, щоб вони в таке мале село та подоходили? Тут про їх ніхто й не чув. Хотів Зінько про це кого розпитатися, дак кого ж? Дяк саме божественне знає, писарь – самі волосні діла, крамарь усе на щотах кидає та записує гроші… до батюшки Зінько не посміє піти, а до вчителя ходив, дак і вчитель же… хоч по книгах знає і всяку науку, а як Зінько попитався його про своє – як би кращий порядок завести, – то він тільки рукою махнув: «Це, – каже, – не твоєї голови діло. За порядком начальство доглядає. А ти, коли хочеш добре жити, – роби, не пияч, – от і все!» Це Зінько й сам знає, та тільки що цього мало…

Де ж це Левантина? Чи не в хаті заховалась? А він хотів би погомоніти з нею. Тиха, роботяща, добра дівчина… І з себе гарна… Якби йому таку жінку, та тільки щоб не таку вже… просту… Колись він заговорив з нею про дощ. що він буває з пари, а вона тільки засміялася та й утекла… Як же він розмовлятиме з нею про те, що йому душу займає? А втім… вона ще молода… сиротою по наймах ізросла, ніякої науки їй ніхто не давав… Ще й дивно, що вона такою доброю дівчиною зросла!.. А якби Зінько з нею одружився, то може б її й читати можно навчити… і до своїх думок прихилити… Так думав Зінько про Левантину і почав придивлятися до неї, зачіпав її розмовами. Дівчина червоніла, але розмовляла з ним залюбки. Та Зінько був дуже несміливий з дівчатами і все боявся заняти Левантину так, як парубки займають тих дівчат, що люблють.

Тепер йому дуже схотілося погомоніти з нею… От, щоб хоч забути ту п’яну бесіду!… Не любить того Зінько… Але дівчини нема ніде – ні в садку, ні в дворі. Може куди пішла… Зінько перескочив назад через тин у свій садок.

Незабаром мати загукала його. Упоравшись по хазяйству, Зінько пішов спати в садок, – беріг садовину. Та тільки заснути не міг: все тії думи його не покидали. Може Роман… він чудний якийсь… не подобалося Зінькові, що він так величається і язик ламає… А проте – мабуть, він багато бачив, багато знає. Бо й справді – по великих городах бував, письма в салдатах навчився. Мабуть, він зможе розказати Зінькові про таке, чого Зінько сам не здоліє розібрати. Треба з ним поговорити… Не сьогодні, бо сьогодні мабуть він іще не скоро з вулиці вернеться, а колись…

Небо давно вже сяло над землею своїми зоряними шатами, а Зінько все не спав. Дума за думою снувалася в голові, ішла одна по одній, як хвиля за хвилею.. По хатах давно вже сплять, затихли вже й дівчата й парубки на вулиці… і дерева дрімали, схилившись над ним, і дрімала зелена трава і вві сні лоскотала йому обличчя, як він доторкався до неї, ворушучись… А високе й глибоке-глибоке небо жахтіло й тремтіло живим світом, і зорі здавалися великими й розумними очима блискучими… Вони дивлються так ясно, мов хочуть зазирнути Зінькові в душу, подивитися, що там є… Нащо їм про те знати? Адже вони такі… як земля… Чи може то люде хочуть знати ті, що там живуть… і дивлються сюди на його такими великими, великими очима… [СТН ІР НБУВ. – Арк. 2 зв.] Вони дивлються так ясно, мов хочуть зазирнути Зінькові в душу, подивитися, що там є. Дивлються такими великими, великими очима… Як у Левантини… тоді, як вона співає сумної пісні… Вона дивиться й співає… і любо, любо стає… і хилються віти… і всміхаються зорі…

І Зінько заснув під Левантинин спів, не знаючи, що Левантина справді вийшла в свій садок і співала, приваблена сяєвом безкрайого неба, напоєна солодкими пахощами чарівної ночі – тихої, як сон маленької дитини, ласкавої, як погляд матері…

Примітки

[…] за столом сиділа бесіда […] – бесіда – тут у значенні товариства [Зазвичай перевага віддається тлумаченню лексем за упорядкованим Грінченком «Словарем української мови» (1907-1909).];

[…] вернувся додому з салдатів середульший син його Роман. – в останній чверті ХІХ – на початку ХХ ст. термін служби у сухопутних військах Російської імператорської армії складав п’ятнадцять років: шість безпосередньо на службі, дев’ять – в запасі. Призову підлягали чоловіки, котрим станом на 1 січня у рік набору на службу виповнилося двадцять років. У автографі «Серед темної ночі» Грінченко занотував вік Романа на момент початку дії повісті – двадцять шість років [СТН ІР НБУВ. – Арк. 3. ];

[…] і в салдати йому не припадало йти, та й жеребок він уже брав […] – набір на службу відбувався через витягування жереба. За результатами близько третини чоловіків призивалися на дійсну військову службу, решта зараховувалася до резерву, ополчення. На початку дії повісті Зінько мав двадцять два роки [СТН ІР НБУВ. – Арк. 3. ];

Він сидів на покуті пишний […] – покуть (покуття) – кут у хаті по діагоналі від печі; найпочесніше місце за столом, котре зазвичай займав господар або найдорожчий гість; пишний – тут у значенні гордовитого, зарозумілого;

Тепер сей чепурний вид почервонів […] – чепурний – тут у значенні гарного;

Ішли парубки в святкових чумарках […] – чумарка (чемерка, чемарка) – чоловічий верхній одяг, особливість крою – приталеність, з фалдами позаду;

На складках деякі таки ласувались на чарку […] – мова про вечорниці, котрі разом (у складку) влаштовувала молодь;

– Оця ще!.. моняється!.. – монятися – зволікати, вагатися;

[…] дивиться на неї своїми смілими, аж незвичайними, очима […] – незвичайний – тут у значенні непристойного, безсоромного;

[…] не слід було вулиці робити в дворі […] – вулиця – тут у значенні молодіжної забави;

[…] не йдуть корів доїти та товар напувати. – товар – тут у значенні худоби, переважно великої рогатої;

[…] гроші міркою міряє. – мірка – одиниця об’єму місткістю від 16 до 25 кг; також посудина такої місткості;