2

Борис Грінченко

Довго йшли через увесь город, аж поки прийшли до якоїсь темної і грязької вулиці.

Перейшли її всю. Наприкінці вулиця відразу падала вниз і звертала в якийсь яр. По обидва боки яру, попід глиняними кручами, блимали маленькими вікнами невеличкі хатки. Лихтарів не було, – тільки й світу на вулиці, що з тих віконечок. Ноги грузли в глині, розмоченій дощами. Раз-у-раз доводилось брьохатись калюжами. Роман уже набрав у свої драні чоботи стільки води, що всі ноги були мокрі.

– Іди сюди попід тином, – сказав Патрокл, – бо тут така халдейська калюжа.

І справді, всю вулицю залила величезна калюжа. Це було найнижче місце в яру, і вода стікала сюди з усіх високостів.

З бідою, чепляючися за хворостяний тин, просунулись повз калюжу.

– Ну й грязюка! – жалівся Роман.

– Ще й лучче: як упадеш, то не заб’єшся.

– Та куди ж ми зайшли?

– У Рівчаки.

– Какіє Рівчаки?

– Так зветься… Іди за мною!

Він завернув до двору. Одчинив хвіртку, впустив Романа і по-хазяйському зачинив за їм. У дворі хата, здається, гонтом крита, праворуч – якісь шопи, чи що.

Загарчав у темряві собака.

– Цить, Хамло, цить! Се я.

Здоровенний пес, пізнавши Патрокла, почав лащитися до його.

– Шо? Хиба давно не бачив мене? На вже! на!

Витяг щось із кишені й дав Хамлові.

– Добрий каніс! Гарний собацюра!.. Ну тебе к чорту! Хвостом усю пику заляпав.

Підійшли до хати, і Патрокл загрюкав у засунені двері.

Чути було, як хтось вийшов з хати, і чоловічий голос озвавсь у сінях:

– Хто там?

– Одчиняй, то й побачиш!

– Патрокл Степанович? – запитав стиха голос.

– Атож!

Хазяїн упустив гостей і зараз же знову засунув двері. Увійшли в хату. Це була звичайна міщанська світлиця: велике ліжко праворуч під стіною, ліворуч стіл, а круг його прості деревляні, помазані рудою хварбою, стільці; ближче до дверей – праворуч піч, ліворуч шахва. Стіни обліплено поганенькими, нечистими вже, шпалерами; на стінах три малюнки без рямців, прибиті просто гвіздочками: копіяшні базарові ляпанці, всі помазані мушиними слідами. Якась жінка, мабуть хазяйка, бліда й худа, клала спати дитину в колиску, а за столом сидів Лукаш.

Поздоровкались і посідали.

Тим часом увійшов з сіней хазяїн. Не такий здоровий, як Патрокл, але кремезний і дужий, з великою блискучою чорною бородою, з дужим закандзюбленим носом. Блиснув на Романа гострими холодними очима.

– Чого ти так на його дивишся? – спитав Патрокл. – Оце тобі привів чоловіка. Ходить без роботи. Коли зараз нема в нас діла, – треба дать йому кватирю й харч.

– А талалая з білих берез не буде випускать?

– Каже, що припне.

– Хай ночуєть.

– От і гаразд! А тепер знаєш що, Яроше? І він голодний, та й я, як вечір побачив, то розласувався на вечерю.

– Ану, Варко, давай там, шо єсть! – звелів Ярош господині. – Ми ще й самі не вечеряли.

Жінка, мовчазна і якась дивна, почала готувати вечерю. Хазяїн вийшов у сіни, а за їм слідком Патрокл і довго про щось там балакали, тоді вернулися вдвох.

– Ану, сідаймо! – покликав хазяїн. Гості посідали за стіл, а він тим часом витяг з шахви пляшку з горілкою.

– От чудесна штука, що й аквавита є! – зрадів Патрокл. – Мабуть ти знав, шо я змерз.

– А должно ти й не пив би, когда б не змерз? – шуткував Ярош.

– Та… мене покійний батько завсігди навчав: чарка – ворог твій! А я ворога де не побачу, там і стребляю: не люблю ворогів.

– Варко! а ти ж чого не садишся? – озвався Ярош до жінки.

– Не хочу.

– Знов завередувала? Іди й садись!

Жінка мовчки сіла за стіл і почала нехотя їсти, ні на кого не дивлючись. Чоловік позирав кільки разів на неї з-під лоба, але нічого не казав.

Роман мало говорив, більше слухав, силкуючися зрозуміти, до яких людей він потрапив. Але ні обстанова в світлиці, ні звичайна міщанська одежа у хазяїв, ні розмови – все про щось невідоме Романові – не казали йому нічого.

Повечерявши, зараз полягали спати: хазяї на ліжкові, а трьом гостям послали долі рядно, а під голови подушки.

Другого дня, як Роман прокинувся, то в хаті нікого не було: тільки він та Патрокл спав. Але в сінях чути було розмову. Жіночий голос казав:

– Знов уловили грішну душу, як нечисті в пекло!

– Цить! Не твоє дєло! – відказав чоловічий голос.

– Бодай би вам стільки кар було на тому світі, скільки ви людей занапастили!

– Варко, кажу тобі – цить! Давно в тебе ребра тріщали?

– Покарав мене Бог таким чоловіком!

– Ти таки добалакаєшся!

Погроза злякала жінку і вона змовкла. В хату ввійшов хазяїн.

Роман заплющив очі, мов спить.

– Ге! час уставати! – прокинувся Патрокл. – Ану лиш, братіку, вставай! – штовхнув він Романа в бік.

Повставали. Жінка внесла з сіней самовар. Посідали пити чай.

– Ну, дак хочеш до нас у кунпанію пристати? – спитав Романа Патрокл.

– Почему нєт – аби добра кунпанія.

– Добра! Комерчеська, – сказав Ярош.

– А какая комерція?

– Кінська.

– Каким образом?

– А таким, – вияснив Ярош, – лошадей дешево купляєм, а дорого продаєм.

– А порадошно заробляєте?

– Та вже ж не без бариша.

– А гдє ж ви купляєте?

– Разлі по селах мало коней?

Роман не розумів.

– Ти, Яроше, погано йому розказуєш, – перепинив Патрокл, – бо в тебе чортма елоквенції. Слухай, парубче! Знаєш, як коні найдешевше купувать?

– А как?

– Так, шоб за їх зовсім не платить.

– Каким образом?

– А таким: як стемніє, то зайти в гості до якого багатого стультуса мужика. По-твоєму – треба поторгуваться з мужиком, а по-моєму – зовсім того не треба, бо він дуже дорого буде править. А я нищечком повітку відчинив та на коня сів та й гайда в степ… то так найдешевше обійдеться.

Тепер уже Роман зрозумів.

– А чого, парубче, замовк? Може вови та хохи боїшся?

– Нє, я вови, положим, не боюсь, а так…

– Дак вави?

– І вави не боюсь.

– Дак грішки, чи що?

Роман мовчав.

– Болван, белбас і стультус! – грімнув Патрокл. – Шо то гріх? Як хто заповідь ламає Божу. Шо заповідь велить? Поділись з ближнім твоїм! Ділються багачі? Одвічай! Ділються багачі з нами?

– Нє…

– Ото ж вони роблють гріх, бо ламають заповідь. А ми, як возьмемо в багача коні, то шо зробимо?

– Та шо ж? Украдем!

– Азінус клапоухий! Ми поділимо з ближніми багачевими добро його, – а цього хоче заповідь. Значить, він її ламає, а ми направляємо. Розібрав?

– Та нащот цього розобрал, а тольки…

– Ну, шо «тольки»? Ти не толькай, а слухай розумних людей! Жив ти на селі? Жив. Шо з тобою батько й брати зробили? Цілували-милували тебе? Ні, побили мордяку та й випхали без нічого. А де ж твоє добро, шо ти в гурті з їми заробив? Братік ріднесенький украв. Шо тут треба зробить? Узять їх добро та й поділить так, шоб і тобі зосталося.

– А почему ж у заповідях написано: «не укради»?

– Шо ти мені заповідями очі вибиваєш? Ігнорантус мізер, або неук малоумний! Я їх лучче за тебе знаю. А як вовк у тебе теля вкраде, то ти не прийдеш та не вб’єш вовка, не віднімеш у його теля? Не укради у чесного, а в злодія своє одбери! А ти глянь: старшина і староста гарбають обчеські гроші – злодії! Мужики цуплять панський ліс – злодії! Пани хапають казьонні гроші – злодії! Шинкарь обдурює тебе в шинку – злодій! Брати замотали братову частку – злодії! Усі промишляють, як хто втне. Ти он тепер з голоду пухнеш, а вони там собі горілочку попивають, аж облизуються, да пундики-мундики тріскають, та з Романа сміються, – аж черево догори дметься, – шо такого дурня халдейського, таку лемішку гречеську знайшли, шо не вміє свого добра в їх вирвати. Піди лиш, позивайся з їми! Випозиваєш?

– Чорта випозиваєш!

– Дак не будь же роззявлякою, а піди та й візьми сам.

– Та конешно, то моя часть, ту можно взять… А так, хто й зна в кого, то ето вже… – вагався Роман.

– О, сервус малоголовий! Ти хиба ж не бачиш, що всі так роблють, як твої брати, то всі й крадуни. А в крадуна не гріх і забрать. Нема правди в світі, а єсть сама хапанина: хто швидче, хто більше вхопить! І хто вхопить – той багач, хто не вхопить – той харпак! У старовину лучче було: прийшов грек, розбив Трою та й каже: я герой, бо Трою спалив, троянців побив, а добро їх пограбував. А тепер кожен слебезує: я по правді і по закону! А один з одного по три шкури деруть!… Їв ти людей?

– Ні!..

– Брешеш! У старовину всі люде людей їли, а тепер усі брешуть, шо ні. Неправда: тріскають так один одного, шо аж за ушима лящить! Бо homo homini lupus est!

І Патрокл грюкнув з усієї сили по столу, аж дитина жахнулася й заплакала в колисці і все на столі задзвеніло, а очі в його спалахнули злим огнем.

Помовчав трохи, похилившися, заспокоївся, а тоді знов озвався до Романа:

– Ну, та нехай! ми вже тебе на чужих не займатимем, а от давай поділимо тебе з братами та з батьком.

– Каким образом?

– Та так! Адже сам казав, шо в твого батька троє добрих коней. Дак ми поділимо тії коні так, шо твою частку з їх тобі віддамо. Якшо добрі коні, то можно й добрі гроші взяти.

Роман мовчав. У його в голові куйовдилися всякі думки, але він ще й сам собі боявся їх виявляти. Він нічого не відказав Патроклові і пішов з хати. Йому не сиділося: треба було кудись іти, самому подумати.

Зоставшися Патрокл з Ярошем самі в хаті, спершу дожидали Романа, що він знов увійде, але згодом побачили, що він кудись подався з двору.

– Ой, – сказав Ярош, – чи не подложить нам свині отой кавалєр?

– Ні черта! – відказав Патрокл.

– А єсли в поліцію?..

– Ну, то й шо він там скаже? Шо ми підмовляли його коні красти? А свідки де?

– Та так…

– Хиба поліція не знає, шо ти вмієш верхи їздить? Добре вже це розшелепала, хоч тебе тоді за Стеценкові коні й не осуджено.

– Та положим… Да тольки не будеть, должно, з його людей.

– От побачиш, шо буде! Погуляє, погуляє та й вернеться, бо йому иншого ходу нема.

– Конешно, він би нам так стежку показав, що ой-ой! Нема лучче з таким робить, шо добре село знає, – промовив Ярош.

– Ще б пак! Ти, отамане, звели хлопцям – нехай хлопці напоготові будуть: днів зо три помине, то він явиться.

А Роман тим часом ішов куди очі, і голова в його розпадалася від думок. Все минуле, все, що він прожив, одбув уже, – так мов насунуло на його, знов ожило.

До салдатів він жив дома так, як і всі парубки, і робив щиро. Там у хазяйстві й його праці багато лежить. Чи він же винен, що тепер не може по-такому жити?

Кожен чоловік шукає кращого, а живши в городі, він добре побачив, де те краще. Мужича робота важка, нечиста, часом голодна й холодна. Та кожен чорт з тебе знущається, та нема такого начальника, щоб тобі до пики з кулаком не ліз! А городянське життя не таке: і робота легша, і менше з тебе воду варють, і заробіток більший. От і він шукав цього заробітку, шукав того кращого життя. Коли ж не щастить! А ні батько, ні брати не хочуть його розуміти, не хочуть допомогти йому. Якби вони йому віддали його частку, то може б він уже давно чоловіком був. А то призвели до того, що хоч з голоду пропадай. Та ще як зганьбили! Якби не втік – різками вибили б! Його – різками!

Роман зовсім не думав про те, що й він погано зробив, а згадував тільки кривду від брата. Гарний брат! Ну, сказав би батькові – нехай би батько, як там схотів, покарав, а то зараз у волость зв’язаного, як рештанта.

Роман згадував, як його ведено селом з скрученими назад руками, як люде показували на його пальцями!.. І велика злість, лютість знову його обнімала так, як і тоді, як він покидав своє село. Там то мабуть було про його балачок, усі мабуть казали: еч, думав панувати, а став злодіювати! Знає він ціх мужиків! Раді в ложці води один одного втопити! Правду казав Хвигуровський, що самі вони гірш за всяких злодіїв. Так і брати: не віддали його частки, – однаково, що вкрали її. А як злодій украде, дак хиба хазяїн не може справді у його свого добра взяти? Отак і він у братів може…

Роман, не помічаючи того, сам собі переказував, що йому казав Патрокл.

Так… Але через що ж йому чогось ніяково те зробити, до чого його прихиляють?

Гріх воно, звісно, хоч і своє, але таким робом брати.

Гріх… це так… А то ще й так: вони собі там ласо їдять, тепло вдягаються, на печі зіму лежатимуть, а він, Роман, мерзне, голодує, поневіряється тут. Якби не оці… злодії, то може б і з голоду пропав. Хиба ж це по правді? І хиба нема в його права, щоб силоміць своє взяти? Тільки своє, тільки в батька та в братів, – ні в кого иншого він не хоче, а в їх саміх…

От іще тільки одно страшно. Добре ж, як усе гаразд обійдеться, а як піймають? Острог, рештанські роти!..

Романові сипнуло поза шкурою снігом.

І хто його ще знає, що воно за люде – оцей Патрокл та Ярош. Може вони ще в таку справу його вплутають… Певне за їми й поліція доглядається, бо вже мабуть знає їх… Що якби піти та виказати їх? Звісно, він заприсягся Патроклові нічого нікому не казати, та хиба ж він тоді знав, що це коноводи? Одначе… хоч би й пішов у поліцію, але свідків у його нема, то нічого з того й не було б.

А як він пристане до їх, то тоді й йому суда не минути… А втім… не всі ж і попадаються… Мужики в таких випадках страшніші за суд. Бо як піймають коновода, то вже так його катують, що – буває – тут йому й каюк.

Ні, нехай йому всячина! Краще він перетерпить якось цей час, хоч на поденну походить, а там може яка служба таки знайдеться, то буде він чоловіком жити. А то…

Роман пішов на базарь і став знову на точку. Тільки не багато вистояв: узяли попереносити шахви з однієї кватирі в другу та й годі, – більше й не було роботи. Одібрав злотого та ото й усього заробітку. Він його проїв, а спати пішов у сад, у театр. Уночі більше мерз, ніж спав.

Другого дня було ще гірше: ніхто за ввесь день не попитав його. На селі вже обробилися, насунуло в город парубків: робітників було більше, ніж роботи, – не дотовпишся. Роман був не ївши до вечора. Не ївши, пішов і ночувати туди, куди й учора. Але як він підійшов до театрової шопи і побачив темну сцену – мов велику роззявлену пащу, – його обняло холодом. Згадав, як він мерз тут минулої ночі. Тоді ж хоч не голодний був, а тепер… Обняла його безнадія.

Отак поневіряться, мучиться! І через що? Тільки через те, що брати не схотіли йому віддати його ж добра!..

Ну, дак він сам його візьме! Годі вже!..

Він уже й не думав більше ні про гріх, ні про страх. Він був голодний.

Повернувся і пішов швидко-швидко на другий кінець города – туди, в Рівчаки.

Примітки

Ноги грузли в глині, розмоченій дощами. Раз-у-раз доводилось брьохатись калюжами. – багнюка навесні та восени була звичним явищем для Чернігова ХІХ – початку ХХ ст. Часом це навіть призводило до припинення зв’язку з різними частинами міста;

– У Рівчаки. – йдеться місцевість на околиці тогочасного Чернігова, в районі сучасних вулиць Десняка, Холодний Яр, Сіверянської; Марія Грінченко згадувала «рівчаки» своїх спогадах, у розповіді про громадського діяча Олександра Тищинського «У кінці міста, там, де починалися „рівчаки”, описані в Грінченка в „Серед темної ночі”, був у Тищинського маленький будиночок із садком» (М. Грінченко. Справа з «Докладом» І. Шрага про українську мову в школі р. 1897. [Спогади] (ІР НБУВ. – Ф. І. – Спр. 32567. – Арк. 38);

[…] з дужим закандзюбленим носом – закандзюблений – закручений, гачкоподібний;

– А талалая з білих берез не буде випускать? – талалай – базікало, пустомеля;

– От чудесна штука, що й аквавита є! – аква віта (лат. аqua vitae) – жива вода, тут у значенні горілки;

[…] бо в тебе чортма елоквенції. – елоквенція (лат. eloquentia) – красномовність;

Може вови та хохи боїшся? […] – Дак вави? […] – Дак грішки, чи що? – вжито слова з дитячого лексикону: вова – вовк або усе страшне; хоха – страховисько; вава – ранка; грішка – грішно, гріх;

[…] шо такого дурня халдейського, таку лемішку гречеську знайшли […] – лемішка – тут у значенні нерішучої, безхарактерної людини;

[…] прийшов грек, розбив Трою […] – Троянська війна – десятирічна війна ахейців з троянцями, датована орієнтовно межею ХІІІ – ХІІ ст. до н. е.; завдяки вигадці Троянському коневі, вигадці Одісея, греки здобули місто, пограбували і зруйнували його;

А тепер кожен слебезує: я по правді і по закону! – слебезувати (слебізувати) – тут у значенні говорити багато і безладно;

Бо homo homini lupus est! – homo homini lupus est (лат.) – «людина людині вовк», прислів’я, шо походить з комедії «Asinaria» («Віслюки») давньоримського драматурга Т. М. Плавта (бл. 250 до н. е. – 184 до н. е.);

Острог, рештанські роти!.. – острог – в’язниця; рештантські (арештантські) роти – військові арештантські роти інженерного відомства Російської імперії. Як вид виправних покарань запроваджені 1823 р., щоби зменшити видатки на утримання арештантів у Сибіру, а також для сприяння розвитку губернських міст за рахунок підневільної безоплатної праці. Як правило, у арештантські роти потрапляли за незначні злочини. 1870 року перейменовані на «Виправні арештантські відділення громадянського відомства»;