Симфонія душі

Костянтин Попович

Книга, яку представляємо, цікава, з якого боку не підійдеш до неї. Вже те, що вона охоплює багато питань досить принципового значення, не кажучи вже про її поліжанровий характер, змушує задуматися після перших сторінок знайомства з нею.

Сама загальна її назва «Витоки» дає привід для роздуму. Та й автор, про якого в кінці твору надається короткий огляд його життєвого та творчого шляху, не може не викликати зацікавленості. Випускник Київського держуніверситету імені Т.Г.Шевченка, Академії державного управління при Уряді Республіки Молдова і Білоруського державного педагогічного університету імені Максима Танка, кандидат історичних наук, професійний дипломат Михайло Харишин при реалізації своєї праці використав не тільки свою різнобарвну професійну підготовку, але і той хист, з яким прийшов на цю землю. Досить перегорнути першу сторінку, щоб переконатися в цьому. Як відомо, Михайло Володимирович, судячи з усього, присвятив свою історичну книгу рідній батьківщині. І цього він досяг за усіма законами, категоріями і душевними позивами. Отже, перші строки самої книги зустрічають нас чарівними словами:

Пишу вірші, для чого сам не знаю,

Кладу звичайні на папір рядки,

Свою, можливо, душу очищаю

Від прожитого мною за роки.

А може поділитись з кимось хочу

Печаллю, радістю, чи викласти думки

Про те, що вголос я сказать не можу,

І помагають тут вірша рядки.

І справді, перша частина твору віддана поезії, тобто тим акордам, через які можна висловити чудові мелодії душевного хору. Саме до цього контексту проситься його вірш «Симфонія», який і розкриває душу автора:

Вслухаюсь заворожено у трелі солов’їв,

Як Леся чарувалася весною ними.

Вбираю серцем тьохи їх складні,

Дарованим впиваюсь щастям у житті

Й немов зливаюся з природою – в єдине.

Дійсно, Леся Українка, чудова поетеса, була закохана в рідну природу та під її впливом могла співати, плакати і сміятися. Отже, доречним тут виявився і вірш, в якому вона оспівує таку ж весну, тільки дещо в іншій тональності. В своїй, так би мовити увертюрі, вона від щирого серця проспіває:

Промінням грала, сипала квітки.

Вона летіла хутко, мов стокрила,

За нею вслід співучії пташки.

Але оглянувшись навколо себе, поетеса зажурливо завершує свій вірш:

Я думала: весна для всіх настала,

Дарунки всім несе вона ясна…

Для мене тільки дару не придбала -

Мене забула радісна весна.

Ось і наш автор, у своїй симфонії, часто перебирає такі ж різнобарвні тональності, і також, як і його велика поперед-ниця, висловлює їх серед природи в різні пори року. Це такі вірші, як «Весна», «Перший дощ», «Нам не забуть весни», «Злива», «Літо», «Сонечко», «Осінь», «Диво-зима», «Зимовий ліс», «Природа», «Світанковий хор» та інші. Досить тут згадати осінь з її чаруючими дарами, щоб охопити всю красу рідного краю:

Багряне листя падає додолу,

За обрієм курличуть журавлі.

Поля пустіють, і дощити впору,

Та зорям спочивати в тишині.

Теплом ще землю сонце обнімає,

І літо бабине сріблинкою віта,

Кохання хтось своє наздоганяє,

Це осені приходить час, її пора.

Від ліричних акордів Михайло Володимирович переходить до відвічного кохання, яке знаходить свій розголос на досить широкому просторі книги і більше всього на святих, історичних місцях:

Тебе чекав на схилах я Дніпра,

Весна цвіла, купавсь в каштанах Київ,

Софії дзвони били – йти пора,

А я чекав тебе, чекав в марній надії.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Весна цвіла, бентежила серця

В каштанах білих потонув весь Київ,

Радів Дніпро могутній – а ти йшла

Назустріч долі, мріям та надії.

Багато місця займає людське кохання в поетичній частині книги нашого автора. То ж як не як, а воно – саме кохання – верховодить на землі. І саме воно і від нього, від Адама і Єви, пішли всі світлі і протилежні їм явища і справи. У боротьбі протилежностей ми прийшли в цей світ, в розвитку цього процесу продовжуємо рухатися вперед. Саме тому автор твору надалі переходить до цілих процесів, які рухають наш світ, а вже повернувшись додому, тобто до України, висвітлює «домашні справи», нашу історію. І тут не обходиться без філософських тлумачень усіляких повсякденних справ. Досить процитувати окремі рядки з вірша «Ночі»:

День свій вчорашній «прокручуєш» знов,

Чи не зробив десь помилки,

Не наламати би, думаєш, дров,

Не пропустить би зупинки.

Лізуть у голову різні думки,

Страхи і добрі бажання,

Так вже влаштовані, думаєш, ми,

Не обійтись без вагання.

Це вагання з часом переростає у неписані закони, над якими людина не вільна. І справді, як скаже сам автор у своєму віршові «Вибір»:

Любов не заплануєш,

А долі не минеш,

Здається, що керуєш,

А в дійсності – пливеш.

Він же на цю ж філософську загадку не далі, як через декілька сторінок, у віршові «Проза» відповість:

Зима – весна,

Весна і літо.

За літом осінь,

Знов зима.

В незміннім

круговерті ритмі

Ілюзії життя

летять у небуття.

Михайло Харишин часто веде філософську дискусію нав-коло життя, його сенсу і разом з тим пов’язує його з подіями, в яких воно, тобто життя, народжується, розгортається та існує. І ставить крапку там, де приходить кінець, про що і скаже в віршові «Коли прийде»:

Смерть неминуча, як би не старався,

В безодню тягне, в небуття.

І як би не крутив, в методики не грався,

Не було ще нікому звідти вороття.

І немовби завершуючи «проповідну» частину свого «казання», автор твору ніби сповідається перед нами, перед «Паном», та висловлює сентенції зі всього сказаного:

Старався жити для людей,

Допомагати їм, де змога,

Не відвертатися, відводити очей,

Бо знав – чекають допомоги.

Панують в світі лиш Добро і Зло,

Було відвіку так й понині,

Не сподівайся, друже, на когось,

Якщо ні разу не поміг людині.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Добро породжує добро нове,

Від чорних дум людей звільняє,

Прийми душею вчення те,

Воно життя лиш сенсом наповняє.

На тлі усіх сентенцій, які були висловлені та обговорені в поетичній частині свого твору, автор, на кінець, повертається до самого себе і презентується читачеві в віршові «Коріння»:

Мій рід бере початок з козаків,

Що майже двісті літ лишили Задунав’я

Закласти древо родоводу на віки

На сивих землях Галицького краю.

Автор нагадує про «злу Катерину», про російсько-турецькі війни, внаслідок яких були розділені українські землі, а їх родини опинилися у різних країнах. Віршує Михайло Володимирович і про подальшу історію свого роду, оповідає про нелегкі часи, коли долі українського народу складалися дуже непросто. Але надія не покидала народ, який сподівався на щасливе майбутнє. Отже, вірш «Там, де Липа Золота» і закінчується вірою у таке щасливе майбуття:

Пам’ятайте, ще не вмерла

Козацька звитяга,

Лицарів-стрільців завзятість

І повстанська слава.

Стережіться навіжені,

І затямте справно -

Україна буде вічно

Як сонце над нами.

Тут ми знайомимося й з такими віршами, як «Я українець», «Вставай, Україно», «Українцеві», «Звертаюся до тебе, брате мій», «Українська мова», «Мій рід», «Чи думав хто», «Гетьмани» та інші, в яких йдеться про нелегку долю українців на протязі багатьох сторіч, оспівується українська земля.

Після поетичної частини книги подаються прозові розділи «Витоків», які, безумовно, викличуть інтерес у читача. Для того, щоб заінтригувати потенційного аудитора, автор виступає з цікавою вступною статтею, яку завершує словами: «Найголовніше, що хотілось б мені, аби прочитавши їх, хтось таки задумався над нашою історією, над нашим сьогоденням, над нашими перспективами, покликанням». А далі йде власне виклад п’ятьох «Листів», і в кожному з них хвилюючі запитання: «Роздуми», «Лебедія», «Етрурія», «Духовність», «Покликання».

У листах наводяться твердження багатьох античних істориків, які символізують перші дані про наших далеких пращурів, про племена, які, начебто, переселилися з древньої України – Оріяни, тобто з Росі, Дніпра, Десни, Сожу та були прийняті на нові простори, такі як Фракія, Мала Азія, Італія, Греція, Палестина, Македонія, Кріт, Сицилія, острова Егейського моря, Фессалія, інші землі.

Автор подає багато доказів для цієї досить цікавої та обґрунтованої версії. Перш за все, він звертається до різних старожитніх назв, яких дуже багато залишилося і в наші дні. На його думку, найбільше їх, досить досконалих, було в етрусків. Гляньмо: «Скриня (Scrinium), Господиня (Gospodiena), Земля (Semlе), Святиня (Svitina), Хата (Cata), Заграі (Zagrai) – бог веселощів…, Спина (Spina)…, Жупан (Zupanus).

Без сумніву, багато назв та слів сучасної української мови, наведених у «Витоках», викликають у нас несподіване здивування, а разом з тим і надають нашій Україні загадкову історію, чого вона й справді заслужила за ті вікові поневіряння, що їй завдавали недобрі люди.

Автор нерідко гіперболізує ті чи інші явища, які були в українській чи світовій історії, але робить це абсолютно свідомо, в надії, що читач, прочитавши їх, «перейметься таки плином» подібних «думок, надій, тривог, історії, життя». Критично оцінюючи свої творчі можливості (а даремно), автор все ж дякує долі, що надала йому таку незвичну для багатьох форму спілкування з людьми:

Я зовсім, зрозуміло, не поет,

А так, плету собі віршами.

І з прозою невдалим був дует:

Думки окремо, і слова так само.

Та все ж, я вдячний Богу, за розмову,

Що дав мені розкрити душу, серце,

Перед людьми спов?датися, знову

Повідати їм тайни свої, дещо вперше.

Чи правильно зробив? Не знаю!

По-різному оцінять те письмо моє.

Хтось скаже – дурень щось нашкрябав,

А хтось можливо – щось в тім є.

Проте, для того, аби не збивати з пантелику читача і не забігати поперед батька хтозна куди, щоб, зрештою, розібратися що до чого, давайте надамо слово самому Михайлові Харишину, який і внесе порозуміння у «постановку питання» та виведе нас на світлу дорогу.

У добрий йому час, а читачеві приємного читання.

Костянтин Попович,
доктор (хабілітат) філологічних наук,
академік Академії Наук Молдови