31

Гнат Хоткевич

Не була милостива доля і не дала самітного скону… Он уже чує, балакають люди, ходять, шукають. І песик отой Дзвінчуків, що врятував життя своєму хазяїнові, а Довбуша знищив. Бігає, гавкає, суятиться. Як дешевий шпик при арешті – щоб вибитися перед очі начальства, заслужити ще один пайок.

Ось він підбіг сюди, занюхав тіло і залився дрібно та часто, ніби кричачи до відома всіх: «Ось! ОсьІ Ось! Осьде! Тут! Сюди! Але пам’ятайте, що це я, я, я знайшов…»

І за тим собачим криком почувся такий же людський:

– Ось… Ось!.. Ось!.. Ту!.. Сюди! – зовсім близько кричить хтось перекривленим ротом і підступити боїться.

Багато людей біжить на голос. Тупотять ноги. І босі, і обуті, і м’яко в постолах, і гупаючи в чоботях, і навіть шаркають пантофлі.

О… Ідуть… Наступає судилище. Останнім судом людським будуть судити зараз Довбуша Олексу. Ну що ж… Судіть. Але ні стогону, ні скарги ви від мене не почуєте.

Стали всі здалека… бояться. Ану ж бахне.

І поглядають жадібно, мов п’ють очима, випивають… Оце він, Довбуш. Так от який він… Ба який…

І єгомость тут із усім почтом космацьким, і орендар Шлойме. Тільки вони ззаду всіх, витягують лише шиї з-за чужих спин, щоб хоч оком одним глянути, а як, не дай, Боже, поворухнеться – дременути скільки сили.

І жінки, і дітвора. Всі з’явилися дивитись на славного опришка.

Ще так недавно виглядали з дворів, коли йшов вулицею, та шепотілися:

– Довбуш… Довбуш, ади… А вівбераний єкий. Очей сі ловит.

А тепер лежить он, як і всі, – у дубленім сардаку, в сорочці, оливою замащеній і моченій у смолі, у таких же гачах. Кінчалося опришківство, то не треба вже газді показної вбері. Маржину нема що грі душками шовковими дивувати – вона того не потребує.

Важко дише Олекса – а ще не рветься дихання, ще могутнє серце, мов сонце, посилає рештки крові по всіх жилочках і жадібно питає: «Чому так мало? Чому так мало, коли завжди було так багато? Дайте мені крові, бо прагнуть, просять, вимагають її від мене всі члени тіла, кричачи, що холодно їм, мерзнуть вони й відмирають…»

А довкола стоїть космацька громада. Не всі, ой, не всі раді, що Довбуш вмирає, – а мовчать усі.

Знайшовся хтось. Аж сам утішився із своєї відваги. Гукнув:

– Оле! Ци будеш стрілєти, ци не?

З-під хворосту нема відповіді. Це ще більше лякає громаду, й відступає вона, мов під гіпнозом направленого дула рушниці.

Та вже підійшов оце Дмитро Куриляк, бідняк. Йому однаково.

– Шо ж ви, газди! Може, чоловік помочі потрібує. Може, шє житє си врєтує.

І підійшов до ватажка, нахилився:

– Браччику, Оле… Може би, тобі… може бес, шо потрі бував?

– Нічо мені не тра, – почувся голос з-під хворосту. Поволі й обережно почав Куриляк скидати галуззя.

– Не бійтеси, люде, зброї нема.

Тоді почали присуватися ближче, але не зразу. І Дзвінчук тут, у товпі… Лице його перестрашене. Оглядається весь час, ніби жде, що от хтось ударить ззаду: «А оце тобі за Довбуша…»

Єгомость вертяться. Щось їм там нуртує усередині. Підійшли до Дзвінчука, шепочуть:

– Ти би спитав, чому він на тебе находив… Може, його хто намовляв… У суді так завжди питають… Це для суду…

Але Дзвінчук нізащо в світі не підійшов би до Довбуша. Міг вважати це комедією, що Довбуш вдає обезсиленого власне для того, аби Штефан наблизився. А підійти – ого! Штефан знає, що Олекса на ведмедя сам ходив.

Куриляк поскидав хворост. Довбуш лежав на боці, під ним велика калюжа застиглої крові. Показалося бліде лице отамана. Воно було звернене вбік, де стояли люди.

Повів очима по громаді – і загорілися ті очі останнім блиском, мов кажучи: «Не боюся я вас, а от ви мене боїтеся».

Відшукав той погляд Дзвінчука у товпі й придавив його до землі. Не міг того винести Штефан і сховався за людей.

Єгомостя свердлували судові запити. Їх мав би задавати Дзвінчук, але що ж, коли він не хоче. Батюшка й сам боїться, але занадто вже хочеться, щоб там, у Станіславі, сказали: от хто знає усі правила.

Перехрестився він бистро кілька разів і бочком, бочком підійшов до Олекси.

– Що ти мав за справу… що ти мав за рацію на життя Дзвінчука Штефана й на його дім находити?.. Чи тебе хто намовив до того…

Олекса згірдно поглянув на священнослужителя, що мішається не в своє діло. Міг би не відповідати зовсім, але з гречності до сану відповів твердо:

– Ци намовляв, ци ні, а така мені смеркь прийшла.

Піп і ще щось хотів питатися з судового порядку, але дяк смикнув його за реверенду. Це був старий гуцул з потомственої сім’ї одвічних дяків.

– Занехайте тото, отче! – досить голосно сказав він. – Ви би краще, шо належит до крискенцької душі…

Піп схаменувся. Справді, личило би більше виступити в своїй власній ролі. Тому спокійнішим уже голосом, ніби урядово, запитав:

– Потребуєш сповіді й прагнеш прийняти найсвятіший сакрамент?

Пролинула перед очима Олекси та пам’ятна ніч, коли так урочисто, з таким глибоким почуттям причащав його отець Кралевич в сапогівській церкві темною ніччю. І розгрішив від усіх минулих і будущих гріхів, поповнених ради свободи рідного люду.

Олексі стало легко від тої згадки. Може, не всі гріхи були простимі, може, не одне й таке зробилося, чого не розгрішив би й отець Кралевич, але най… гуртом обрахуємоси. Там і отець Кралевич буде, і Злотніцький із жінков і дитинов, і Д і душко, і всі… Там поговоримо. А цему попикові клишоногому нема що коло мене робити.

І Довбуш Олекса ізрік отакі слова:

– Сповідав-сми-си й законював-сми-си в той час, у котрий поступав-сми на цесу дорогу. Бирше не потрібую [історичний факт. (Приміт. авт.).]

Сильно сказав оце Олекса Довбуш. Відступився в страху попик. Уперше в житті чув він такі слова. Який же сміливий сей Довбуш, коли йде в таку путь і сам, без Бога.

І всяке хотіло чогось від цієї сили. Он якась вертлява юрка фігурка виховзнулася з товпи.

– Пане ватажку… пане ватажку, – і норовила так, щоби мало хто чув. – А ци не сказали би ви, де ваші скарби? Чомунь мают пусто-дурно в землі гнити? Може бе-сте, сказали, а де… В котрім місці… А я би за вашу душу пацєж змовив…

І тремтіла дрібненька душа. Насмілився, аж вухом нахилився над самі вуста Довбуша, але уста ті були замкнені.

Перед очима Довбуша проповзли ті ночі темні, коли, ховаючися від усіх, прокрадаючися, ішов до відлюдних, самому йому відомих печер, відсував якісь плити і клав там заповідні бордюжки… Навіщо так робив? Не знав… Усі так роблять…

Життя здавалося довгим-довгим. Ще тисячу разів прийдеш сюди здоровий, сильний і забереш. А життя от перервалося несподівано. Виходить, рабував і клав, і в пам’яті держав усього лиш по те, щоби передати оцій миршавій фігурці… Неварт.

А той нетерпеливився: а той тремтів… і ждав… і шепотів, шепотів:

– Так де?.. Скажіть… я піду… я знаю…

– У Чорногорі в полонинах. А де – Бог знає та я. Земля з того скористає, не люди.

І твердо так, чеканно це сказав – і то були останні його слова на землі. Повернув голову й замовк, не хотів більше ні на що відповідати.

Почувся кінський тупіт. То скакав пан Колендовський.

– Здох! – ще здалеку крикнув.

Йому ніхто не відповідав. Усі дивилися, як конає великий опришок. А він хапав уже повітря зеленими губами, здригалося останнім дрожем усе могутнє тіло. Якось довго застогнав крізь зуби, витягнувся – і вмер…

Джерело: Хоткевич Г. Авірон. Довбуш. Оповідання. – К.: Дніпро, 1990 р., с. 442 – 446.