33

Гнат Хоткевич

А Дзвінчук Штефан став великою особою. Сам гетьман довідався про його славетний учинок і велів судово описати всю подію в протоколі.

В колясці, як пана, повезли Дзвінчука до Станіслава. Там його безперестанно гостили пани, напували пивом, ляскали по плечі одобрююче, давали гроші. І всі хвалили, всі дякували.

Пани судові вчили Штефана, як має говорити на суді. Проробили з ним кілька репетицій, аби він не помилився і не ляпнув чого непотрібного.

В ратуші було влаштовано урочисте засідання. До зали набилося безліч панів, пань, панянок. Усім хотілося бачити Штефана Дзвінчука, що одним вистрілом зумів привернути спокій цілій околиці.

В торжественній обстановці в переповненій залі розпочиналося засідання. Перед обопільних урядів славетними панами: Шимоном Гачковським – війтом юрисдикції польської, Михайлом Амірвичем – війтом юрисдикції орланської, Семеном Новосельським – райцею юрисдикції польської, Костянтином Салтановичем – райцею юрисдикції ормлиської й Северином Минусевичем – лавником юрисдикції вірменської – ставлений був Штефан Дзвінчук для вислухання індагації о забиття Довбуша-опришка.

Надивився за ці дні Штефан на панів, звик, привик рахувати, а й то якось омкно стало чоловікові, коли подивився на таке величезне зборище.

Добре, спасибі їм, що навчили пани, як говорити. А то наговорив би певне такого…

Почалися звичайні вступні судові запити: хто, звідки й так далі. Твердо, заученим голосом говорив Дзвінчук:

– З дідів-прадідів єсм роду космацького. А підданий єсм ясновельможної єймосці пані хорунжині коронної, а теперішнього посесора його вельможности пана інстигатора коронного.

Оце хоч довідався сам Штефан, чий він підданий. А то знав, що треба йти на панські луки косити – а чиї вони зараз і хто в даний момент паном – хто його знає…

Головно винуватив Штефан у всьому стару Мечівничку. Це за її намовою Довбуш прийшов до Космача. Взагалі ще на попереднім слідстві казав панам Штефан, що Мечівник старий – о, то великий приятель Довбуша. В результаті сеї балачки зараз же було послано до Криворівні арештувати Мечівника, і в момент отого урочистого засідання старий уже сидів у станіславській тюрмі.

– Бо то, прошу найясніших панів, мав-сми жінку, дочку Мечівника. Та й вна, ади, вмерла, та жінка, Мечівникова ніби дочка. Тогди я си єнчу жінку взєв.

– Молодець, Дзвінчук! – крикнув якийсь веселий голос із публіки. Пан Бочковський замахав руками, закликаючи тим способом до тишини.

– Узєв-сми другу жінку, а Мечівничка прийшла, аби я ї віддав віно. А я не хотів дати.

– Молодець, Дзвінчук! – іще зухваліше обізвацся той же голос.

Тут уже і серед публіки почулися упоминания, що не можна собі з зали суду робити забавки.

Але Дзвінчука ці одобрюючі возгласи підбадьорювали. Він взагалі почував себе тепер запанібрата з усіма панами.

– Таки й не дав. Задержав пару волів і корову онну. Бо прошу ясні суди – таже клав я кошта на жінку ци нє? Вна ж жила, я ї годував, зодєгав, ба тото, ба сесе. То вже кошт – а єк гадаєте?

– Правильно, правильно! – одобряє вже й сам голова. – Але ви кажіть далі. Причому тут Довбуш?

– А при тому, шо тогди та теща моя завзєласи за тото на мене та й удала мене перед Довбушем, ніби я за ним ходжу й хочу го забити. З того він мав завзєкіскь на мене.

Про уклад із паном Колендовським Штефанові рекомендовано ще на репетиціях нічого не згадувати.

– Минулого понедівка прийшов-сми з роботи з поля. А дєдя мені каут, же Довбущук забив чоловіка, і сказали котрого… Я дуже сі здивував, шо того чоловіка забив Довбуш, та й сми ізрік дєдеві, шо, видев, кау, мусів зрадов іти на Довбущука. А дєдя мені зговорили, аби я сі не безпечів на своє оружє…

А в тім оменті зараз пес зачєв утискувати. Сидів-сми на хатнім порозі та й видів, шо йдут три люда. Скочів-сми й замкнув двері сінні… Довбуш зачєв казати, аби го до хати пустити. Я си не обзивав, лиш жінка моя та й мати казали му, шо мене нема в хаті…

Тогди він, узєвши друк, заваживши двері, трохи відхилив. А витак сам собов зачєвси тиснути й лізти до сіней. А я го в тім оменті пострелив. Бо я го си не боєв, проше пані ясних. Я можу всіх опришків знишшити. Бо тоті полковники та й єнчя бранжя, то таки г…, проше панів.

Штефан забув, де він знаходиться, аж потім, коли почув сміх аудиторії, схаменувся, що це ж ті самі пани полковники. Подивився на своїх режисерів – чи йому нічого не буде за таке слово… Вони кивають головами – нічого, нічого… повістуй далі.

– Та й ми усі, єк мій дєдя, неня, цалу ніч не жеби ми спали, але по корчах, по бур’єнах крили-сми-си. Однак при тім пішов-сми до корчми, ци би не дістав людей собі в допомогу. Але не застав-сми нікого, лише трьох на варті, приданій орендареві, єк то є звичай того. Тих трьох від корчми одступити не могли, а тим чєсом пан Біг дня шєсливого давси дочкати.

Штефан аж перехрестився, згадуючи безумну свою тривогу тої ночі.

– День шєсливий отворившиси, люди з громади зійшовшиси, тут і духовні наші космацькі й орендар… Шукати по селу, по сіножатьох, по хащах зачєли.

А кутюжка моя подає голос. То на тот голос трафили-сми на те місце. На гони добрі від села, в хащу, під древом смерековим знайшли ми ще живого Олексу Довбущука.

Шепіт пройшов по залу.

– Жаль, що вбив того Довбущука оцей… Дзвінчук. Краще було б живцем його взяти та привести сюди, хоч би ми подивилися, який він. Ото, мабуть, страшний.

– Ні. Навпаки. Кажуть, дуже красивий. І одягався, кажуть, красиво – по-своєму, звичайно.

– Красивий, кажете? То тоді тим більше жалко, що не привезли його живого…

А Дзвінчук саме знов заученим голосом оповідає, у чому був убраний Олекса в момент смерті.

– Гугля дублена… сорочка в оливу замащена і в смолі мочена… Фі!

І панянки, що вже готові були обрати собі Довбуша за героя, одразу розчарувалися, на превелику радість своїх кавалерів.

Загалом страшенно цікаво було. От, наприклад, оповів Дзвінчук, як Довбуш відмовився від передсмертної сповіді й святого причастя. Вся зала загула.

От уже правдивий розбійник! І як такого земля носила? Чи чувано таке на світі? Та такого шкода було забивати одразу. З нього би кров точити по краплі. Жили вимотувати… Розпаленим залізом пекти.

Аж не міг утихомирити голова суду, так розходилися станіславські обивателі. А Дзвінчука після того засідання мало не на руках винесли з зали. І прямо до винарні.

Джерело: Хоткевич Г. Авірон. Довбуш. Оповідання. – К.: Дніпро, 1990 р., с. 448 – 451.