7. Заповіт Босаковського
Богдан Лепкий
Босаковський провадив табір. Без шапки, бо Борис перев’язав йому голову, щоб спинити кров.
Але Босаковський і не думав про рани. Його прямо розпирала радість, що несподівано став хуторові у пригоді. І не лиш хутір урятував, а й табір добув та полонянок із рук харцизів. І то, мабуть, не будь-яких полонянок, бо бідних харцизи в полон не беруть. За Босаковським торохтіли вози, навантажені награбленим, а на двох останніх їхали полонянки. Вони все ще не вірили своєму щастю. Так несподівано спало на них, що й повірити важко. За возами їхали Уласенки. Кожний із них вів одного, а то й два здобуті коні. Панас зі своїми псами наостанку. Аж язики з радощів повивішували, а так рвуться, що втримати їх годі.
За табором конюхи корів і волів женуть.
Світає. Ранок будиться зі сну й позіхає імлою.
Бориса щось тягне до возів із жінками. Все йому здається, що там його Маруся… Боже ти мій! Коли б була, то більшого щастя і не треба. Але її нема. Спитати б, чи хоч не чули чого про неї, не бачили, не зустрічали? Та боїться питати, щоб чого злого не почути. Не хоче тратити надії. Зиркає тільки з-під ока, наслухує, чи не почує чого. Ні.
І вози сунуть, як примари сонні. І весь цей похід у передсвітню годину на лісовій невиїждженій дорозі більше на сон, ніж на яву подібний. Борисові так дивно: поїхав із Журбою з приказами до сотні, а вертається з людьми, яких ніколи не бачив.
Це нині… А що буде завтра?.. Може, його доля знов кудись у невідоме зажене.
– Борисе! – почув голос Босаковського і почвалав конем до нього.
– А що там, дядьку?
– Не дармували ми нині, правда? Заплатили Уласові за хліб і сіль.
– Ще й як!
– Біда лиш, до мене якийсь харциз заглибоко шаблею черкнув. Боюсь, щоб кості не нарушив.
– Не думаю.
– А коли б що до чого, то знай, що весь мій маєток для тебе. Кінь, шабля і лосевий каптан. Коня доглядай і не осороми шаблі. По моїх предках насліддя.
– Щось вам також до голови прийшло!
– Помело поможе тобі шукати Марусі. Це мудра голова, хоч я за свою не поміняв би. А все ж таки мудра. А як знайдете, так не відкладайте, лиш одружіться та жийте собі щасливо. Я вас благословлю!
І сказавши це, руки вгору підняв і дивився на небо.
Борис здивовано глянув на Босаковського. Невже ж з тим справді так погано?
А Босаковський далі розпорядки давав:
– Коли б хто до моїх «майонтків» голосився, то кажи, що за життя мене не знав, то й по смерті його не треба. Це я на письмі лишу… А якщо Бог милосердний першого сина вам пішле, то охрестіть його моїм ім’ям. Хай хоч тільки помину лишиться по мені. Безпотомно зі світа зійду. На мені й рід Босаковських скінчиться. Тому-то й печать мою на похороні при людях потовчи і на сигнеті гербовий знак спилуй. Був Босаковський і вже його нема.
– Жартуєте собі.
– Не до жартів мені, сину. Прочуття таке маю. Колись і я був молодий, дівчата пропадали за мною, – минулося… Погано мене черкнув якийсь харциз…
Сонце сходило, коли похід доїздив до хутора. Пси перші побігли до брами й такий гавкіт зняли, що й мерців побудили б.
Та мерців на хуторі вже не було. Челядь повитягала трупи з подвір’я й оподалік, над ставком, копала для них ями. Тільки ще сліди пролитої крові багрилися і вилискували до сонця, як велетенські рубіни.
Кілька ранених лежало на мураві, й Устя оглядала їм рани. Так дбайливо це робила, якби то були не вчорашні вороги, а свої люди.
Нараз побачив Улас Босаковського з табором і за голову вхопився.
– А це що?
– Це для вашої милості й для вашої дружини, добродійки Усті, – відповів чемно Босаковський. – Даруночок маленький привожу за гостину вашу премилу.
Балакав так, буцім він дійсно свою річ дарує.
– А мостиві пані й панянки, – повернувся до полонянок, – вольні і без викупу. Милості просимо розпоряджати собою по власній уподобі. Якій до батьків спішно, то до батьків піде, а якій до милого свого, то до нього. Не спинятимемо. А поки що, добродії наші, Улас та Устя не відмовлять вам гостинної стріхи, щоб відпочити. Правда, що не відмовите?
– Ще й питаєшся! Ми гостям раді, – відповів, кланяючись, Улас. – Будь ласка, злазьте з возів та вступайте в наші низькі пороги. Не погордуйте хуторянським хлібом-сіллю.
Балакав якомога чемно, бо бачив, що жінки це зі знатних родів.
Босаковський і собі зіскочив із сідла і хотів помагати жінкам злізти з возів, але закрутилося йому в голові, й він мало не впав. Борис підбіг до нього. Завели недужого до бічної хати.
– А не казав я вам, щоб спочили, бо забагато крові сплило, а ви – ні та й ні! Лягайте ж тепер, а я Устю покличу.
– Не клич, в Усті роботи повні руки… Передайте… Попроси лиш Уласа, щоб дав мені ківш старого меду. Старий мід, це таке питво, що здорового кладе, а недужого підносить, – щоб ти знав!
За хвилину прийшов Улас із ковшем старого меду.
Босаковський вуса на вуха позавішував і посуд обома руками до спечених вуст притулив. Пив, поки дна не побачив. А тоді:
– Спасибі, добродію мій! Вже мені полегшало. І на серці веселіше якось. А то перед годиною здавалося, що вмру. В очах мені темніло. Я вже й заповіт зробив. Усе моє добро Борисові переказав: cum lasis, boris et spodniciebus, застерігаючи собі одно, а саме, щоб найстаршого сина моїм іменем охрестив, а молодших мав не менше одинадцяти. Так, Бориску, серце, так! Дванадцятьох синів і ні одного менше. Багато народу вигибає тепер, то треба про нове покоління подбати. Ворог одного вб’є, а ми йому на те місце дванадцять. Розумієш мене?
– Мудрагель куропатку їв, – перебив його Улас, поклепуючи Босаковського по плечах. – Інших навчаєш, а сам так не робиш. Такий молодець і не став під вінець.
Босаковський солодко заплющив очі.
– Не судилося нам, не судилося. Як горілку пили, то мене минали, а як били, то від мене починали. Така доля моя. Як на війну, то Босаковський перший, а як женитися, то – підожди! І діждався я до сивого чуба. Та ще й це сказати годиться, що дуже то я вередливий був. Першої з краю я тобі не покохаю, а треба, щоб була і гарна, і розумна, і не з якого-будь роду. Не хочу розбовтувати шляхетної крові, – щоб ти знав.
– Бачу, бачу, – усміхнувся Улас. – Ти такий козак, що все робиш не так, як треба. Зате б’єшся, як чорт!
– А правда? Але що це нинішній бій, коли його рівняти з тим, що колись бувало. Раз я перед собою цілий чамбул пер, як стадо баранів.
– Цілий чамбул?
– Щоб я так воду пив, коли брешу. А воно було так…
І Босаковський, забуваючи про біль і рану, брався розказувати один із своїх незліченних подвигів лицарських, коли в сінях залунав голос Усті:
– Уласе! А де це ти пропадаєш? Того діда, як треба, то не докличешся, а як ні, то коло тебе треться. А відгукнися ж, старцуне непотрібний!
– Бач, як щебече! – усміхався Улас. – Мов соловейко.
– Дійсно, – притакнув Босаковський, – гарний голос у твоєї дружини. А все ж таки відгукнися, коли тебе кличе.
– Пощо? Хай собі горло протре. Їй це для здоров’я потрібне.
– Буде тобі здоров’я, як знайде.
Та Босаковський не вимовив цих слів, як на протязі появилася Устя. Врадована така, аж сіяла.
– А ходи ж бо у світлицю хутчіш!
– Чого?
– Не питайся, ходи!
– Бачиш, що не можу. Біля недужого сиджу.
– Та який я тобі недужий! – заперечив, зриваючись із постелі, Босаковський. – Такий мед, що й мерця поставив би на ноги, не то що. Цілющого меду, кажу вам, паніматко, дав мені напитися ваш Улас. Підемо!
– Підемо, та не всі, – спротивився Улас. – Тобі, брате, полежати годиться. І як ти підеш такий пооб’язуваний поміж жінки? Та ж ти ще парубок, а не дід такий, як я.
– Справді, як вам такому йти! – притакнула й Устя.
– Як мені, кажете, такому йти? – зажурився Босаковський. Йому дуже не хотілося лежати в боківці, тоді як у світлиці було нове й, хтозна, чи не цікаве товариство.
– Ваша правда, добродійко Усте, що кращих у коноплі кладуть, ніж я тепер, але зніміть із мене оцей тюрбан, і я знову стану подібний до чоловіка. Що, ні?
І хоч як противилася Устя, хоч як відраджував Улас, він таки поставив на своїм. Доти просив і приговорював, і вигадував усяке, аж Устя зняла з його підголеного лоба не перев’язку, а просто рушник, яким цей лоб був туго зв’язаний, мов бочка обручами. А рану заткала полотняною шарпанкою та заліпила мастю.
Босаковський поправив свій оселедець, розчесав і пригладив вус, випрямився, відкашельнув і, підморгуючи зеленавим оком, сказав:
– Ходімте!
Примітки
Подається за виданням: Лепкий Б. Крутіж. – Дзвін, 1990 р., № 10, с. 48 – 50.