2. Оксана – ігуменя у Нехворощі
Микола Лазорський
Мало змінилися Санджари з часів, коли на те село впала була та страшна татарська орда. Але є ще старі санджарівці, можуть ще розказати й про тих арканників, й про сотника Висовського, про його доньку Настусю карооку. Зникла з очей, можна сказати, на виду всього села, не можна було й оборонити. З того часу вже ніхто її не бачив. Гомоніли люди різне, та так нічого ніхто й не второпав: одні – ніби бачили в самій Туреччині, десь на базарі, продавали турки за безцінь; інші – божилися, що жила у розкошах у якогось татарського хана, чи ба ніби була й султаншою у самого султана… Різне плели… Та ось недавно до Нехворощі, сусіднього села, придибала старенька бабуся, така, що ніби жила там, у турків, разом з сотниковою донькою, доглядала ніби її як наймичка. Щось по знаку і наймення: Оксаною Барат звалася. Жив тут був молодий козак Зіновій Барат, заїхав далеко шукати сестру, – десь наскочив на яничарів і скоро по тому помер у полтавському шпиталі. Тепер тут, у Нехворощі, осіла в старому гнізді вже сива його сестра – колишня турецька бранка. Вона ото й розказала панотцю та ще полтавському сотнику Василю Витязенку про ту Настусю, а вже після пішов по людях розголос, правдивий розголос, що Настуся жила-таки у самого султана, була йому вірною дружиною, але все ж не забувала й Вишневеччини, свого народу козацького та все клопоталася про його обрятунок від панщини, від ляхів-магнатів. Привезла та Оксана й багато золотих дукачів, подарувала їх перед смертю султанша на церкву та шпиталь. Гомоніла довго з панотцем, потому уфундувала церкву тут же в селі, церкву святого Воскресення, при ній і шпиталь. Згодом та стара Оксана заклала тут же й монастир невеликий на двадцять черниць-послушниць, сама ж стала за гуменію з благословіння Київського архімандрита. Черниці й сама мати гуменія в новому імені Ангелина ретельно працювали і все якось мало говорили, ніби якусь дали обітницю мало говорити. Гуменія була направду сувора, мовчазна і страх як не любила теревень. Село шанувало цю матір Ангелину, бо дуже була богобоязна, але все ж поміж себе називали «туркенею».
Скоро по тому все село звикло до неї… Адже багато пособляла кому чим: чи ліками, чи кому корову купить, чи грошей дасть на нову хату, молодятам лісу добуде на якусь там будову, догляне хвору, візьме на прокорм малу дитину, коли що треба… всіх вдовольнить… Але ж з усього видно було, що стара гуменія чимсь дуже журиться: все розпитує, бувало, старих людей, чи не знають вони чого про її померлого брата. Тоді хтось порадив їй поїхати до Полтави, до пана Охріма Небаби: той, мовляв, розкаже більше, бо ж були побратими. Гуменія красненько подякувала, запрягла вороного і в неділю раненько поїхала до міста, бо й недалеко то було від Нехворощі.
– Ми обидва були в Молдавії, ходили на турка-яничара, – казав сивий пан Небаба.
Був то високий дід, трохи зігнутий і весь порубаний, шрами так і лисніли по всьому виду. Але був ще моторний, до всього беручкий і, як то кажуть, до діла гойний старий козак.
– Нас дуже посікли там, – казав він, приглядаючись до черниці. – Так посікли, що ваш брат, паніматко, нездольний був і встати, я ж якось вилежався, рік хворів… Вже не пішов на Січ, бо сили стали не ті, сів, як рептух, у Полтаві, служу підпомічником полтавського сотника пана Василя Витязенка.
– Ви самі, пане сотнику, чи й родина є? – питала гуменія.
– Хвала Богу маю і родину. Правда, не так давно поховав свою стару, та все ж не сам живу: біля мене два жонаті сини. Сподобив Бог діждати й онуків: зараз вчаться у Києві в бурсі… А я тут з синами та невістками…
– А де ж поховано мого брата? – схилила голову черниця.
– Тут, у Полтаві, на нашому цвинтарі.
Пан Небаба зітхнув і тихо додав:
– Дуже побивався вами, вашою долею, все шукав вас, паніматко. Хотів разом з паном Яремою відшукати? Ярема свою молоду, а Зіновій свою сестру, та… так пішло все на безталання…
Старий Небаба замовк і втер сльозу. Гуменія, стоячи вже на порозі, гірко плакала.
– Я хотіла б могилку відвідати… – шептала вона.
– Можна й могилці вклонитися, – поспішив пан Небаба чим-будь потішити стару гуменію. – Я все чепурю… посадив дубочка, піском посипав… знаєте, були ж побратимами.
– Спаси вас Бог, пане сотнику, за добре серце. Коли ласка, покажете місце упокоєній раба Божого Зіновія… хочу панахиду…
І вона знов заплакала.
Пан Небаба стояв і довго не наважувався щось спитати. Кахикнувши в руку, він нарешті несміливо озвався:
– Ви, свята мати, кажуть, жили ніби у самого султана, як же воно там? – обережно питав він.
– Так, жила там, як ніби служниця пані султанші, – шептала гуменія. – Султаншою ж була там наша Настуся, а звалася вже Роксоляною…
– Гм… і не боялася того султана? – дивувався пан Небаба.
– А чого ж боятися! – й собі дивувалася гуменія. – Султан шанував свою дружину і все догоджав їй.
– Догоджав! Скажіть на милість! – хитав головою пан сотник. – А тут люди плещуть, ніби тому султану давали їсти на рогачах: не можна ж було підступитись, такий лютий був… Кажуть, ніби вже помер.
– Так, помер. Помер у поході на велике місто Відень, та так і не взяв, привезли додому вже мертвого. Тоді вже я дістала фірмана від нового султана Селіма і мерщій потюпала додому.
– Так, так… – притакнув пан Небаба. – Кажуть, не повелося йому на тій війні.
– Не повелося… дуже було побито, хоч пішло походом незліченне військо, а все ж австрійці побили… і яничарів теж побили.
– З Січі дехто приїздив сюди, так казали, що й сину того Сулеймана Селіму не повелося на морі: казали, ну чисто тобі впень розбили його кораблі все ті ж австрійці десь у Греках… згадав, у Лепантських надбережних водах. Потрощили, сплюндрували все тобі, як лизень лизнув. Тепер, кажуть, туркам трохи підсікли крила, не будуть зазіхати на чуже…
Гуменія перебирала чітки і все мовчала.
– То добре, – торочив своє пан Небаба, – добре опеклися турки, і нам все ж легше, не так накладно: коли що у нас буде з ляхами, не будемо оглядатися на той Стамбул, хай собака зализує рани…
Але нараз схаменувся і трохи збочив:
– Так… гм… так… На могилу раба Божого Зіновія проведу… проведу, якже… побратими.
Але гуменія не слухала. Додала тільки слово, мов сокирою гострою рубонула:
– Хай січове козацтво помолиться за спокій душі султанші-козачки Анастасії: вона відвела руку султанську від України, а спрямувала ту руку на Відень. Сулейман дуже хотів помститися на козаках за побитих ними яничарів у Молдавії. Та так вийшло, що Роксоляна пхнула свого владаря-султана на Відень. До Відня він і не дійшов, а став під твердинею Сигет, там його розбито впень, під тою твердинею він і помер… Помоліться ж за свою рятівницю рабу Божу Анастасію, що тільки й думала, як обрятувати від ворогів свій козацький народ…
Пан сотник зачудовано дивився на сувору гуменію, тоді побожно вклонився й штиво торкнув шорстким вусом худу виснажену руку черниці-«туркені».
– Від усього січового братства кланяюся вам, свята мати, до сирої землі…
Він не забув обітниці й таки привіз дивну гуменію на цвинтар. Там зрештою зустрілись брат з сестрою… Але так, вже взимку пан Небаба довідався з Нехворощі про наглу смерть ветхої гуменії, яка так вразила колись великою новиною всю Запорозьку Січ. Вельми ветха вона правила панахиду по милому брату, сидячи на широкій лаві своєї церкви у Нехворощі. З чотками в руках і молитовником на колінах так і найшли її вже мертвою.