Українська поезія

Іван Нечуй-Левицький

Досвітні огні. Збірка поезій і прози до читання й декламації. Упорядкував Б. Грінченко. З портретами авторів і артистів, з музикою М. Лисенка та М. Левицького. Видання 6. Череповського. У Києві, 1906 р. Стор. 478. Ціна 1 р. 25 к. В артистичній оправі 1 р. 75 к.

Український декламатор «Розвага». Артистичний збірник поезій, оповідань в прозі, монологів, жартів і гуморесок найвидатніших українських поетів і письменників. Для читання й декламування на сцені, вечерницях, дома, в громаді, драматичних курсах і т. д. Уложив Олекса Коваленко. З портретами поетів, письменників і артистів. 1905 р. Київ, стор. 512. Ціна 1 р. 25 коп.

Ці обидві книжки чудово видані і дають читальникам багато дечого цікавого і для читання, і для декламації. «Досвітні огні» упорядковані д. Грінченком, великим знавцем українського письменства і досвідним в цій справі. Для збірника вибрано що й єсть кращого в українському письменстві й цікавішого і для читання, і декламації. В «Досвітніх огнях» у першому виділі поміщені поеми, балади й лірика; в другому – байки, вірші сатиричні, жартовні та юмористичні; в третьому – проза; суцільні оповідання деяких давніших і новіших письменників і цікаві уривки. В книжці зміщено 60 портретів українських письменників та артистів, а перед трьома виділами заголовні листки з гарними фарбованими малюнками Є. та В. Маковських. На верхній палітурці перепльота зроблені гарні малюнки д. Шульгою. Книжка гарна, як цяцька і, сказать по правді, гарна й на зміст. Те ж саме треба сказать і про збірник «Розвагу», що стосується і до краси видання, хоч на зміст вона в деяких виділах багато слабкіша од «Досвітніх огнів».

В «Досвітніх огнях» зміщено багато найкращих ліричних та епічних утворів давніших поетів, як-от Шевченка, Котляревського, Гулака-Артемовського, Куліша, котрі завжди читаються й читатимуться з однаковою цікавістю, а найбільше тією широкою публікою, котра мало знає тих давніших письменників, навіть і самого Шевченка, бо й таких мені траплялося стрічать між молодими людьми…

З письменників середнього й молодшого покоління вибрані найкращі й найвартніші вірші й невеличкі, але гарненькі на зміст і на мову прозаїчні оповідання. В кожного сливе з другорядних письменників знайдеться кілька таких шедеврів, котрі можна поставить врівні з творами більших або й перворядних поетів. Таких утворів менших поетів вибрано доволі багато.

Але між ними найбільше цікаві і найпоетичніші вірші д. Кримського та д. Самійленка, за котрих при цій нагоді варто поговорити докладніше. Д. Кримський – це справдешній поет. Усе, що він видав в своєму «Пальмовому гіллі», промкнуто подихом чистої поезії, почуванням краси в природі, краси людського духу. Він любить природу так, як любив Гюї Мопассан, котрий пише: «Я люблю природу, люблю гори, ліси на горах; я неначе їм ті ліси, почуваю їх в себе всередині». Або як любив природу великий Байрон, що ночей не спав в Альпах над Женевським озером, коли в горах гуркотів грім, коли верхи Альп та Юри розпочинали між собою розмову:

Природо-мати! Ти мені прости,

Що я тебе виспівую так блідно;

Не змалював твоєї висоти,

Красот твоїх у мене і не слідно…

Бо я з твоїх красот усе п’янів…

Рука дрижала… погляд туманів…

Текла сльоза…

Коли в одного поета текла сльоза перед розкішними виглядами на Ліванські гори, коли другому реалістичному поетові аж заманулось їсти красу лісів та гір, то це знак, що вони справдешні поети. І справді, вигляди природи та пейзажі дають д. Кримському багато матеріалу для картин та порівняннів у віршах, без чого вірші звичайно виходять абстрактними, прозаїчними думками, нагадуючими просто-таки звичайні статті в віршах. В віршах д. Кримського цього нема. Чи він співає про любов, про зраду, чи він виявляє смуток, – скрізь в його віршах береться гарненька картинка з природи або якесь порівняння, підхоже до психічної направи людини, і через те в усіх його віршах чуєш подих дійсної поезії і природи й людського духа.

Д. Кримський поет суб’єктивний: чи він обмальовує проявки людської душі, кохання, зраду, смуток та журбу, чи задумується про долю рідного краю й народу, він скрізь близький до Гейне. Зате ж деякі його вірші такої ж сили і такі ж поетичні, як і в Гейне. Шкода, що в його часом трапляються вірші не гаразд оброблені. Що стосується до мови і форми віршів, то коло цього авторові треба б попрацювать.

В «Досвітніх огнях» зміщено чимало таких поетичних віршів д. Кримського, як-от: «Забрався я на шпиль», в котрому змальована картина з Ліванської гори, вкритої снігами… А нижче трохи синіє ряст. Пронизує сніг і горить на сонці тихенько, як і любов, що горить тихенько, але, й не палаючи, пропалює всі груди. Або от в віршах «Опівночі» (в «Розвазі») поет одної розкішної ночі бере лютню і грає сумної пісні. Садок притих, фонтан замовк, квіти слухають, але листки пальми слухали та й кажуть: «Не грай, чоловіче, усохнем з печалі». А на рожу-красу впала пахуча сльоза. Слухають маслини й кипариси, а магнолія молить: «Ой не грай, не грай! І нашого серця на смерть не вражай!»

І так в поета скрізь в віршах проведено, ніби спочування натури до людини, а людини – до натури, скрізь картинки й порівняння, од чого подихає духом щирої поезії з усіх віршів, поміщених в збірниках, та й од усіх його віршів загалом в «Пальмовому гіллі». Його вірші взрушують серце й фантазію усякими картинами і викликають в душі багато усяких почуваннів. В суб’єктивній поезії, як-от, приміром, в Гейне, в його суб’єктивних віршах поет виливає свої особові почування, свої радощі, свою любов, свій смуток; через те його поезія щиріша, й колоритніша, і більше робить враження на почутливі душі читальників.

В обох декламаторах поміщено чимало віршів д. Самійленка. Коли муза д. Кримського нервова, палка, то про музу д. Самійленка можна сказати, що вона рівна, спокійна, в несатиричних та юмористичних віршах філософська, менше обертається до природи і більше любить обертатися до думок. В обох декламаторах поміщені його чудові вірші «Орел», котрий широким помахом своїх дужих крил піднявся вище од хмар, рвався та силкувавсь підняться до сонця, купався в світі проміння, але до сонця не долетів і, почутивши, що він син землі, мусив вернуться на землю і спустився на кручі. І на тих кручах його взяла нудьга за сонцем, за небом; йому зосталась тільки одна втіха – розказувать людям за небо, за сонце та блискучі зорі. І Орел почав оповідать людям про небесний простір, про світ сонця.

У своїх віршах під заголовком «Не вмре поезія» та «Україні» автор виявляє багато щирого почування й любові до рідного краю. Він згадує свої дитячі літа, коли його чарував веселий вид рідного краю, хоч він і знав про його тайні муки та його занепад і, почутивши своє одродіння, дає клятьбу посвятити усі свої сили й талант на жертву для одродіння України. В цих віршах ми примічаємо подих щирої душі й щирої поезії. Ці невеличкі вірші – це й єсть гімн Україні, в котрому почувається надія на її одродіння. Такі ж гарні та поетичні вірші під заголовком «Не вмре поезія» зміщені в «Досвітніх огнях».

В обох книжках поміщено багато юмористичних і сатиричних віршів д. Самійленка. Ці вірші таки доволі колькі для тих, до котрих вони стосуються і на котрих вони направлені, як-от: «Горе поета», «Ідеальний публіцист», «На печі», «Патріота Іван», «Те Deum». В цих утворах автор карає не тільки своїх українських лежнів та псевдопатріотів або тупиць, але й загалом усякий фанатизм та деспотизм. Деякі коротенькі сатирки нагадують жартовливі вірші Руданського й Беранже, а по силі не поступаються навіть перед утворами Беранже, як, наприклад, вірш «Божий приказ», як пан радить Іванові, щоб він не лінувавсь та працював, коли сам бог працював шість день і тільки на сьомий день одпочив. «То річ, мосьпане, друга: одно – творити язиком, а друге – перти плуга». «Скажіть же, що робив господь в день восьмий і дев’ятий?» – питає з жартом Іван…

Д. Кримський і д. Самійленко в наші часи – одні з найкращих поетів не тільки на Україні, але і в Росії. В віршах д. Самійленка мова народна, дуже гарна; форма віршів оброблена добре, вірші в його утворах скрізь гладенькі, плавні і читаються легко й плавно. В тих утворах де автор викладає свої абстрактні думки та усякі міркування, вірші трохи довгі і нагадують поезії класичні, вірші Горація. Але коли на автора находе натхнення, коли якась подія взрушує його душу, тоді вірші в його стають жвавіші, легші. А коли на його находе гумористична на-права або коли він пише сатиру, тоді його вірші стають влучні, живі й жваві, мають колорит народний, як-от, приміром, в байках Глібова або й в «Енеїді» Котляревського.

В «Досвітніх огнях» багато є чудових утворів у віршах і прозі, котрі прочитаються з великою приємністю. Багато єсть веселих віршів, жартовливих і ідейних, небіжчика Руданського, которого вірші завсіди читаються без нудьги. З поезій Лесі Українки вибрані деякі гарні ліричні вірші, в котрих виливається почування розбитого, але й повного надій серця, як-от її вірші: «», «», «» й інші. Гарненькі вірші д. Романової «У сповідальні», епічні вірші д. Грінченка «Галіма».

В «Досвітніх огнях» зміщено чимало віршів соціального напрямку про безщасну долю народу і патріотичних, чи, як зве їх німецький критик «Кобзаря» Карл Францоз, – політичних. Є чимало віршів, в котрих поети виливають смуток та спобоління до важкої долі українського народу, до селянської бідноти. Цей ряд поезій, сказати по правді, найтрудніший і найнебезпечніший для поетів, бо… поети здебільшого співають про чуже горе, чужу нужду, а не про своє горе. Тим-то такі пісні, можна сказати, загалом виходять якісь роблені, холодні, викладаються здебільшого в теоретичних думках та гадках, а не виливаються в поетичних картинках, і вже чого, чого, а сліз не викличуть з душі.

Карл Францоз, розбираючи утвори Тараса Шевченка, сказав, що Шевченко однаково великий поет і в ліричних, і в епічних, і в політичних своїх утворах. Тоді як усі тогочасні кращі німецькі поети були нудні, й сухі, й непоетичні в своїх політичних поезіях. І справді, Шевченкова поема «» – одна з [кращих] поем в «Кобзарі», бо він зумів виложить свої думки, виливши їх в фантастичних і в усяких картинах, ясних, колоритних та блискучих. Шевченкова поезія – це краса східного суворого, але й величного пейзажу десь на Сході, в гарячих сторонах; це ніби пишний вигляд Синайських гір з гарячим, блискучим колоритом, звідкіль неначе от-от посипляться блискавки і вдарить грім; звідкіль ніби сипляться його пророчі поезії громом та блискавками. Такі його утвори: «», «», «» та інші. В їх скрізь пливуть думки в картинках з природи, в порівняннях.

В він не оповідає за історію Січі, як роблять інші поети, а освічує руїни світом місяця, додає до цього шум порогів; в його за давню Січ розмовляють очерети з Дніпром, а плаче за нею чайка на тих місцях, де тирса шуміла, де колись лилась кров, і за цю давнину питають тільки степові могили в буйного вітру… «Кавказ» та «Чигирин» – це гарячий проклін і гіркий плач за долею України, вищий і поетичніший за «Плач» на руїнах Єрусалима Єремії, цього пророка-політика, як назвав його відомий вчений Ренан. І коли Шевченко виливає сльози в пекучих віршах про безщасну долю бідноти й крепаків, то взрушує серце в читальників через те, що він сам перебув та перестраждав те лихо, за котре співає, сам перепечалився великою скорботою.

Покинувши рідний край, в Альпах, Байрон не спав ніч, слухаючи, як гримить грім, блискає блискавка, як розмовляють Альпи з Юрою громами, і сказав: «Ох коли б я міг вилить гуком все, що сховано в мені, дать вихід думам, мукам – всьому, що є в душі, в умі, всім снам, суворим ваганням, міг передать всю силу знання, весь пал кохання, – то був би громовий удар». Те ж саме міг сказать за себе й Шевченко. Які муки душі, які крики серця вилились в його політичних поезіях! «Душе моя убогая! Чого ж ти сумуєш? Чого ж тобі шкода? Заснув би я… так прокляті думи рвуться душу запалити, серце розірвати. Не рвіть, думи, не паліте! Може, верну знову мою правду безталанну, моє тихе слово… Слово моє, сльози мої, раю ти мій, раю!..» Тарасові було за чим плакать, варто було клясти і за обездолену Україну, і за крепацтво й панщину. Нема що й казать, що Шевченкові такі поезії в українському декламаторі займають виняткове, опрічне місце, окроме од усіх навіть найкращих віршів усяких новіших та й давніших наших поетів.

Але є між згаданими мною поезіями в «Досвітніх огнях» чимало теж гарненьких і поетичних, де поезія, почування вилились не в теоретичних думках та гадках, що нагадують прозаїчні статті соціал-економічного змісту, а в картинках або в фантазії ніби снів. Найбільше підхожі під цю мірку вірші д. Кримського «Весняна розмова». Надворі весна-красна, співають соловейки, конвалії й фіалки дишуть пахощами і звуть до любові; і сонце, й луки, і соловейко, й квіти кличуть до любові, а на думку чогось спадає щось інше, супротилежне: думки про забитий рідний край, про непросвітність і нужду рідного народу. Гарненька пісня з Шаміссо «Бабуся», перероблена Грабовським, ця безталанна удова, що цілий вік заробляла хліб для дітей, а потім розіслала їх на заробітки. Гарненькі вірші також ідеєю д. Коваленка «Мрія й божевілля» – мрія про щасливий і багатий український народ.

В третьому виділі зміщено чимало цікавих юмористичних оповіданнів у прозі та картинок усяких виглядів, як-от д. Коцюбинського, Дніпрової Чайки, Федьковича, Стороженка і т. д. Сказати загалом, – у «Досвітніх огнях» юмористичний виділ доволі великий і інтересний. В «Розвазі» він менший, а в виділі між віршами зміщено чимало написаних прозою картинок – декадентських; це нібито поезії в прозі, в котрих немає поезії, а зате багато гарної гладенької риторики…

Прочитавши «Досвітні огні», не хочеться навіть йнять віри, що ці всі поезії вибрані з невеликої української літератури. Так багато в книзі високих і дуже вартних поезій, що дадуть читальникам і приємність, і вдоволення, й користь, неначе це все взято з великої літератури, коли стало поезій ще й на другий декламатор. Шкода тільки, що упорядники обох декламаторів не вибрали кращих і вищих поезій небіжчика Куліша з його «Марусі Богуславки», де є місця високої поезії, котрі можна поставить нарівні з кращими й високими поетичними утворами польського поета Словацького або й Лермонтова. Те, що зміщено в обох декламаторах, не дає правдивої міри для показання вартості поезій небіжчика Куліша, хоч і ті вірші служать окрасою обох збірників.

З тих зразків, що зміщені в обох декламаторах, можна бачити уявки, що в минувшому столітті українська поезія зробила великий поспіх у своєму розвитку, дала багато чудових зразців в усіх виділах поезії: і в ліричному, і в епічному, і навіть в політичному чи патріотичному. Не поминула вона й соціал-екоиомічного становища народу, бо в цьому дав направу наступаючим поетам великий поет, син безгласного панщанного народу. І з’явились потім гарні утвори в такому тоні, як-от, приміром, «Гей, воли!» Руданського і багато інших. В українських поетів виявилось багато потягу до ідеалів, багато бажаннів та надій на кращу долю України, народу та й загалом усієї людськості; в неї дуже примітний напечаток ідеалізму, природженого потягу до ідеалів в українських поетів.

Опріч того, в українській поезії є й своя одличка од поезій літератур інших народів: це багатство сатиричної і юмористичної поезії, жартів та сміху. Не дурно ж український народ породив з себе Гоголя та Котляревського, котрі поклали засновок реалістичного напрямку в двох літературах: в великоруській та українській. Бо гумористика й сатира, природжена загалом українському народові, можуть тільки розвиватися й животіти на реалістичному грунті, на грунті живого людського живоття, а не помершого староття, мертвої романтичної трухлятини, що животіла тільки в мріях та в уяві стародавніх романтичних письменників.

В «Досвітніх огнях» багато зміщено гумористичних зразців невмирущого Котляревського, а за ним Руданського, Глібова, Самійленка, Стороженка і інших. Цей жанр поезії прохоплюється і в багатьох наших поетів молодшого покоління. До такого гумору й жартів здатний і д. Кримський. Такі його вірші «До поета»: «Як на тебе найде віщий дух пророчий, то гляди не стався на людськії очі…» Бо сучасні люди, чуючи пророка, зараз почнуть кмітить, чи є пак на йому мантія широка, бо людям важко дізнатись за вогонь та дух поезії, і їм хочеться чогось знад вірного, якоїсь мантії, а не реалістичні жилетки. Недурно ж пишуть, що тільки в англичан та в українців є правдивий гумор. І справді, тільки в англійському письменстві були такі гумористичні письменники, як Штерн в XVIII столітті, Шерідан, котрого комедію «Школа лицемірства» ставлять врівні з комедіями Мольєра, потім Чарльз Діккенс, Марк Твен і інші.

Ставлячи навіть поезію Тараса Шевченка окроме од усіх поетів, все-таки треба сказать, що теперішня українська поезія зробила великий поспіх і вона з честю йде наслідці за високою українською народною поезією, за котру німецький поет, перший перекладчик наших народних пісень, значний поет Боденштедт писав, що українська народна поезія перша в Європі по своєму ідеалізмові, по моральності та по високих ідеалістичних потягах в поезії.

Другий декламатор «Розвага» теж упорядкований гарно, але він стоїть нижче од першого. В йому юмористичний виділ малий. Чимало поезій галицьких поетів, в котрих і вірші й мова трохи важка, ломовата, негаразд оброблена, а галицька мова неприємно вражає читальника. Краща мова з усіх галицьких поетів у д. Маковея, Щурата та в Буркутських піснях д. Франка. Видаючи галицьких поетів та й прозаїків на Україні, доконче треба потроху хоч подекуди виправлять їх пелехату провінціальну мову, бо їх читать важко, а широка публіка, непризвичаєна до такої мови, що вперше їх читає, не читатиме їх зовсім, бо не переможе трудноти тієї мови, через ті дивовижні слова й не менше того дивовижний синтаксис мови, нагадуючий або латино-польський, або давній київсько-слов’янський в наших письменників XVII та XVIII віків, як-от Лазаря Барановича, Іоанікія Галятовського і т. д., з котрими і не переривався генетичний зв’язок в Галичині.

В «Досвітніх огнях» коректура дуже добра. Коректор не зачіпав по нашому українському звичаю київських та й усяких видавців таких форм мови в письменників, які вони вживають в своїх утворах, тільки все-таки позмінював в їх слова мині на галицьке й наше стародавнє мені. Зате ж в «Розвазі» коректор повставляв всім письменникам галицькі форми, як-от сей, ся, отсе, мені, найвидатнійших, позначнійшало й іншу старовину. Повставляв він і в моєму оповіданні, само по собі, ні в мене, ні в других не питаючи. Цей поганий звичай замінять по своїй вподобі і підводить особово під себе правопис і народні українські форми мови завівся в нас на Україні і в Галичині вже давненько і дійшов теперечки до апогея. З письменниками зовсім не церемоняться і перероблюють правопис, як схочеться якомусь видавцеві або ще й на галицький лад. В віршах часом трапляються такі слова, як пісчаная (піскувата) рівнина, камінючче, побережье (камінюччя, побережжя). Останні форми слів, мабуть, друкарські помилки, але вони дуже неприємні для читача. Сподіваємось, що й упорядчик і видавець у другому виданні «Розваги» покинуть цей шкідливий для письменства звичай і доручать коректуру не будлі-якому галіціоманові, а українцеві, котрий добре знає форми щиро народної мови і буде прихильний до українських форм живої народної мови, і видасть авторів так, як вони писали, а не як сам видавець пише.

Примітки

Подається вперше за чорновим автографом (ЦНБ, ф. І, № 27799).

У рецензії на альманахи «Розвага» і «Досвітні огні» автор дає стислий огляд творчості українських поетів. Датується 1906 роком.

Романова Одарка – українська письменниця, авторка книг: «Пісні, думки та легенди» (1896), «Черствий пиріжок» (1895), «Пан та чабан» (1918).

Коваленко Олекса Кузьмич (1880 – 1927) – український поет, перекладач, упорядник декламатора «Розвага».

Штерн – Стерн Лоренс (1713 – 1768) – англійський письменник, один з засновників сентименталізму. Автор роману «Сентиментальна подорож Йоріка по Франції та Італії» (1768).

Шерідан Річард-Брінслі (1751 – 1816) – англійський драматург. Його викривальну комедію «Школа лихослів’я» ставлять в СРСР і досі.

Боденштедт Фрідріх (1819 – 1892) – німецький письменник і перекладач, 1845 року видав перекладений ним збірник українських пісень «Поетична Україна».

«Буркутські пісні» Франка. – Мовиться про «».

Горацій Флакк Квінт (65 – 8 до н. е.) – римський поет. Його творам властивий тонкий гумор і витонченість поетичної форми.

Шаміссо Адальберт (1781 – 1838) – німецький поет і вчений. Автор численних сатиричних творів, спрямованих проти реакції. Вірш, про який тут ідеться, у перекладі Павла Грабовського називається «Прачка».

Словацький Юліуш (1809 – 1849) – великий польський поет-демократ. Один з основоположників реалістичного напрямку в польській літературі. Багато його творів присвячено Україні.

Баранович Лазар (1620 – 1693) – церковний, літературний і політичний діяч України XVII ст. Автор книг: «Меч духовний» (1666), «Труби словес проповідних» (1674).

Галятовський Іоаникій (рік нар. невід. – 1688) – український письменник, громадсько-політичний і культурний діяч. Автор книг: «Ключ разумінія» (1659), «Небо новоє» (1665). Особливо відзначився своїми виступами проти уніатів та єзуїтів.

Подається за виданням: Нечуй-Левицький І. С. Зібрання творів у 10-и томах. – К.: Наукова думка, 1968 р., т. 10, с. 171 – 180.