Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / Н / Іван Нечуй-Левицький / Студії / Уроки історії – уроки моральності

Уроки історії – уроки моральності

Міщук Р.

Повісті та оповідання І. Нечуя-Левицького з життя селянства і робітництва («Дві московки», «Микола Джеря», «Кайдашева сім’я»), його антиклерикальні твори («Старосвітські батюшки та матушки», «Афонський пройдисвіт») давно стали класикою української літератури. У них рельєфно постає повсякденний світ українця з його радощами і тривогами, з високими природними потенціями, з органічною схильністю до пісенно-емоційного саморозкриття, до жарту над Лихими обставинами і над собою.

І водночас, поетизуючи слідом за Г. Квіткою-Основ’яненком, М. Гоголем, П. Кулішем, Марком Вовчком цільні народні характери, здорові (моральні) засади народного буття, Нечуй-Левицький прагне об’єктивно відтворити світло і тіні цього життя, де нерідко духовне взаєморозуміння зникає навіть між членами одної сім’ї. Талановитий митець (І. Франко так і називав його «художником слова») змалював цілу галерею народних характерів – представників різних соціальних верств. Вони живуть власним життям, де виявляються їхні сутнісні родові і станові риси і виразно постають індивідуальні людські якості і долі – незмірна множинність людського буття.

Ця взаємодія індивідуально-психічних особистісних рис із морально-етичними «установками» людини нерідко становить серцевину художнього зображення письменника. Адже Нечуєві-Левицькому, як і Свидницькому чи Панасові Мирному, мало було представити своїх героїв як жертв соціальної несправедливості – йому важливо було осмислити етичні основи народного життя, показати причини «здеморалізування та упадку личності» [Франко І. Зібр. творів: У 30 т. – К., 1980. – Т. 26. – . Далі цитуємо за цим виданням.] як об’єктивне породження історичного ходу подій.

На думку І. Франка, автор «Кайдашевої сім’ї» поруч із Панасом Мирним і Володимиром Самійленком належав до тих артистичних натур, які, не беручи безпосередньої участі у боротьбі, все ж не живуть поза новими ідеями, новими літературними формами, а сприймають їх суто як художники, «як можність – глибше заглянути в душу суспільності і правдивіше змалювати її». Таке твердження не слід абсолютизувати, бо й сам Нечуй-Левицький відзначав важливість «здорової тенденції» для художнього твору. Той же Франко підкреслював, що уславлений автор родинно-побутових хронік творив для «всесословної» української нації… вірячи в живучість і суцільність своєї нації» і що в пору «плавання» інтелігенції України в соціалістичних теоріях показав «ярку картину розпаду українського патріархалізму під впливом індивідуалістичних змагань кожного її члена» (т. 35, с. 366).

Живучи у межах царської Росії – цієї своєрідної «тюрми народів», перебуваючи під тиском драконівських Валуєвського циркуляру (1863) і Емського акту (1876), які зводили роль української мови до «наречия» і юридично давали підстави навіть національно-культурні змагання трактувати як злочинний політичний сепаратизм, Нечуй-Левицький вважав конче необхідним розвивати національну самосвідомість народу. Фольклор та історія України для письменника на все життя лишилися невичерпним джерелом роздумів, невипадково у його творах зустрічаємось з історичними рефлексіями героїв.

Так юний герой роману «Над Чорним морем», перебуваючи під враженням Гоголевої повісті та «Кобзаря», порівнює старого рибалку із Гонтою та Залізняком, із Тарасом Бульбою. Образи козацьких повстанців несли в собі знак нескореної і широкої вдачі рідного народу. То було відлуння і дитячих вражень самого письменника, який отримував першу «історичну науку» з уст свого батька-священика. «Було, як їдемо з ним в Корсун, то все, було, показує нам Різаний Яр та могили під Корсунем, де була битва Богдана Хмельницького з поляками; показував Наливайків шлях, що повертає з Корсунської дороги на село Петрушки», – так пізніше згадував письменник про ці уроки.

У бібліотеці стеблівського батюшки були книги М. Маркевича, Д. Бантиш-Каменського, «Літопис Самовидця», «Літопис Грабянки», які поруч із народними думами та історичними піснями, широко розповсюдженими на Черкащині, формували стійкий інтерес майбутнього письменника до рідної історії.

Навіть у творах із сучасного життя Нечуя-Левицького критики підмічали глибоку достовірність змальованих ситуацій, добротність і повноту побутописання, сказати б, живу документальність. Іван Франко твердив, що за «Миколою Джерею» можна простежити найголовніші особливості життя в українському селі, і називав цю повість «мальованою історією – ні, мальованою хронікою» (т. 26, с. 68). Хронікально-біографічний опис життя історичних осіб із живою конкретизацією окремих його фактів досить часто зустрічався у вищезгаданих літописах, панує такий спосіб художнього повістування і в епічній творчості Нечуя-Левицького.

Житійно-літописна традиція у ній потребує ще спеціального вивчення. Але немалий інтерес становить і пряма участь письменника у написанні історичної прози – популярних брошур, художніх полотен. У київських, львівських та інших видавництвах побачили світ численні історико-популярні брошури Нечуя-Левицького: «Перші київські князі…», « Гагари і литва на Україні», «Унія і Петро Могила», «Український гетьман Богдан Хмельницький і козаччина»,

«Українські гетьмани Іван Виговський та Юрій Хмельницький», «Українські гетьмани Бруховецький та Тетеря», які сумарно були одним із перших систематизованих популярних викладів історії України і які не втратили пізнавального інтересу і для сьогоднішнього читача. Перші три із згаданих праць позитивно оцінила московська педагогічна критика («Учебно-воспитательная библиотека». – 1878. – Кн. 2). А львівська «Правда» ставила їх поруч із брошурою М. Драгоманова «Про українських козаків, татар та турків» за взірець для популяризаторів: «От тут можна навчитися, як належить писати історичні книжечки для народу, щоб вони не були ні родоводом рюриковських князів, ні томливим описанням всіляких битв і пригод козацьких» (1876. – № 15. – С. 583). Справді, Нечуй-Левицький, користуючись доступною йому літературою, зумів створити популярні розвідки про основні періоди в минулому України.

Вже на початку XX ст. І. Нечуй-Левицький мріяв дописати «до останніх гетьманів, починаючи од Мазепи», і видати усі «книжечки по україн[ській] історії вкупі під заголовком «Історія України» (т. 10, с. 466). У 1915 році він, зацікавившись великими переселеннями індоєвропейських народів, висловлює думки про віддалену спорідненість праукраїнського і кельтського племен у популярній статті «Хто були скіфи й сармати».

Як бачимо, інтерес до минувшини власного народу у письменника був сталим. Пишучи про історичних осіб, він, проте, не схильний їх ідеалізувати: авторська думка прагне осмислити співвіднесеність конкретних, в тому числі й державно-правових, учинків героя із їхнім значенням для широких верств населення. Такий підхід дозволяв авторові бачити драматизм поведінки історичних діячів на порозі політичного вибору: читача печалять настрої Богдана Хмельницького, який з тривогою зустрів явне невиконання російською царською адміністрацією пунктів Переяславського договору; певна перспективність Гадяцької угоди не затуляє читачеві амбітних інтересів Виговського.

Праця над популярними історичними брошурами давала можливість письменникові і в житті широковідомих історичних діячів спостерегти колізії між моральним обов’язком і реальним статусом людини-державця. Нечуй-Левицький неодноразово схиляє тоді початкуючого письменника М. Грушевського написати історичний роман, «обмалювавши який-небудь період нашого давнього життя» (т. 10, с. 362).

Нечуй-Левицький вважав, що саме художні твори на теми з історичного минулого здатні викликати живий, непідробний інтерес ширших верств до свого минулого. До того ж досвід українських письменників XIX ст. свідчив, що більшість з них розробляла самостійні історичні сюжети (Є. Гребінка, Т. Шевченко, М. Костомаров, П. Куліш, С. Руданський, I. Франко, М. Старицький та ін.). Переважно це були спроби інтерпретації драматичних подій минулого, де широко було представлено рух самих народних мас (згадати б «Гайдамаки» Т. Шевченка чи «Чорну раду» П. Куліша). Історія козаччини – одна з найцікавіших, героїчних, а почасти і пекучо-тривожних сторінок українського народу – привертала у другій половині XIX ст. пильну увагу не тільки українських, а й російських, польських істориків-професіоналів, письменників. Тому були свої підстави.

1890-і роки у житті українського народу позначилися деяким піднесенням соціальної і політичної активності, хоча і далі в умовах царської Росії офіційно ігнорувалися культурні права українців, тут лише інколи з’являлися поодинокі альманахи українською мовою, а сама вона не мала доступу навіть у початкові школи. В умовах Східної Галичини певні орієнтації цісарського уряду на співробітництво з польською шляхтою і загальна проавстрійська політика урядових установ та їх органів лишали небагато підстав для надій на самостійність української держави. Була зроблена спроба політичного альянсу між галицькими, польськими і українськими політиками – так звана «нова ера», яка не виходила за межі підтримки офіційного курсу, і більшість українців сприймала її як підігравання інтересам польської верхівки, як тактичні маневри без будь-якої реальної стратегічної перспективи.

При всій нерозгорнутості тодішнього політичного життя на українських землях зустрічаємо складні форми взаємодії-взаємовідштовхування соціальних і національних рухів. Якщо виразники революційно-партійних форм соціального протесту нерідко із стратегічних чи тактичних міркувань ігнорували національний момент, то окремі представники української інтелігенції наголошували саме на національно-нівеляційній політиці урядів і на потребі національної консолідації українців різних станів.

Звичайно, це крайні точки зору, але вони суттєво позначалися на трактуванні ролі народу та особи в історичному процесі. У порівнянні з шестидесятниками XIX ст. українські письменники 1880 – 90-х років відійшли від ідеалізованого зображення селянської маси як одноцільної, яка потребує філантропічної допомоги від панства. Ідея співвідношення вождів і маси, народу у численних висловлюваннях П. Куліша була спрямлена і однобоко інтерпретована у формі протистояння культурницької («старшинської») верхівки «руїнницьким» настроям черні. Шукаючи можливостей міжнаціональних компромісів, Куліш іноді впадав у суперечність і реальні від’ємні явища, які супроводжували, скажімо, гайдамаччину, – п’янство, розбійництво, трактував як причину розбрату між українцями і поляками, ігноруючи реальні соціальні і національнодуховні причини цих антагонізмів.

Не применшуючи спроб Куліша та інших українських митців сприяти порозумінню між різними народами, слід мати на увазі, що не менш важливо було об’єктивно дослідити сутність історичних взаємин українського, російського і польського народів. У працях М. Костомарова, В. Антоновича, М. Драгоманова та інших було здійснено важливу спробу представити на підставі як історичних джерел, так і народнопоетичної творчості саме народну точку зору на ці процеси. Адже у практиці багатьох офіційних істориків, особливо так званої «краківської школи», побутував погляд на козаччину і на гайдамаччину як на добу розбійництва («ребелії»).

Трилогія Г. Сенкевича, в якій було використано цікавий, хоч і досить традиційний пригодницький сюжет, в концентрованому вигляді синтезувала досвід європейського історичного роману і подала читачеві овіяні теплим чуттям старопольські типи, але в трактуванні власне українського питання, за малим винятком, послуговувалася старими схемами. Роман «Вогнем і мечем» – це талановита фальсифікація суті польсько-українських взаємин, які начебто порушилися через духовне і моральне зрадництво інтересів Польщі козаками. Ярема Вишневецький, якого народ вважав катом українського народу, у творі Сенкевича виступає носієм лицарських чеснот.

Досвід історичного романіста Сенкевича, лауреата Нобелівської премії, – в чомусь унікальний, а в чомусь суто повторення фальшивих ідей численних «конкістадорів», які пред’являли «законні» права на українські добра, лишаючи українцям право бути лише підхлібними слугами. Історію не переписати, у ній були сторінки низького морального поступування і з боку українців; запорозька вольниця, гайдамаччина, на жаль, теж не обходилися без крові, порізнення народів. Проте для попередження жаских результатів завжди необхідно знати їх першопричину.

Тому коли польський історик Т. Падалиця закинув звинувачення М. Костомарову у прославленні ним «хлопського розбійництва», український історик підкреслив: «Ми зовсім не соромимося ні Павлюків, ні Наливайок, ні Кармалюків, ні Тараненок; навпаки, якщо ці люди з явилися в дикій формі, – все-таки то були люди, які являли собою (хоч невдало) вираження того, що крилося в народному серці…» [Костомаров Н. О казачестве. Ответ «Виленскому вестнику». – Современник. – 1860, Кн. 7, Отд. III, С. 75 – 92].

Тим часом правлячі консервативні кола переважно виставляли себе благодійниками, культуртрегерами українського народу, трактуючи кожного разу його виступи за політичну і духовну свободу як акт вандалізму, зради спільних інтересів тощо. Думається, що перехід до історичної тематики Нечуя-Левицького був зумовлений не тільки прагненням повернути своєму народові не-сфальшовану історію, а й певною мірою продовжити художнє дослідження причин внутрішньої (моральної, духовної) деформації людини, а то й окремих суспільних верств.

Письменник у своїх повістях 1870 – 80-х років детально показав змізерніння особистості, переважання у Кайдашів, старосвітських батюшок та матушок переважно егоїстичних інтересів, відсутність глибоких життєвих ініціатив, які б давали широкий простір думкам і почуттям. Оце поглинання людини побутом сприйнято було Нечуєм-Левицьким як велику загрозу людській індивідуальності.

Будучи членом Київської громади, Нечуй-Левицький підтримував її заходи по піднесенню історичної, національної свідомості народу. У нього знайдемо немало статей, котрі свідчать про інтерес до певних національних типів, які складаються історично, точніше – до культурних типів у греків, євреїв, кельтів, українців, росіян. Спостереження над фольклором і міфологією давали можливість йому виявити окремі риси української ментальності, спонукали до змалювання побуту як буття національних типів, до спроби показати історію як результат складної взаємодії (зокрема, й протистояння) «верхів» і «низів», соціального й національного аспектів розвитку. На їх схрещенні, як на крутій хвилі часу, вивіряється моральна, духовна міць людини, її здатність не бути просто вутлим човником серед розбурханої людської стихії.

Уже в чотирьохактній опереті «Маруся Богуславка» (1875) Нечуй-Левицький розробляє сюжетну колізію, типову і для його майбутніх історичних романів. Глибокою авторською симпатією сповнений образ матері, яка долає всі перепони і пробивається в Туреччину. Визволяючи козаків, вона гине, стверджуючи ідею вічного морального обов’язку перед своїм народом. Образ її доньки Марусі, яка в полоні потурчилася і зрештою вдовольняється своїм добробутом, – це ніби пролог до подальшої розмови про реальні і фальшиві мірки людського щастя, про зв’язок духовних запитів і можливостей того чи іншого персонажа із традиціями власного народу, про історичну і моральну перспективу дітей нації.

Адже в обох історичних романах («Князь Єремія Вишневецький», 1897; «Гетьман Іван Виговський», 1899) і в драмі «В диму та в полум’ї» (1910) цих питань автор торкається особливо докладно. І які б часові параметри не обирав Нечуй-Левицький, починаючи від «Причепи», він незмінно повертався до розмови про ціннісні орієнтири «верхів» і «низів», проте, що може зміцнити ослаблений і ослаблюваний різноманітними чинниками багатоликий організм власної нації.

Ще у часи сталінської «табірної» ортодоксії О. І. Білецький сміливо стверджував, що художньо-історичні і белетризовані обробки та статті Нечуя-Левицького служать «цілям народної просвіти», звеличення минулого України та її «давніх героїв», пропаганді «національної єдності» й окремішності, вишукування особливостей українського національного духу й характеру» [Білецький О. І. Іван Нечуй-Левицький. – Радянська література. – 1938. – № 8.]. Нині така характеристика в контексті проблеми розбудови незалежності колишньої недержавної нації звучить цілком позитивно і сучасно.

Художньо-історичні твори Нечуя-Левицького з’явилися в той час, коли починає активно складатися українська політична думка, коли українська історіографія в особі М. Костомарова, П. Куліша, М. Драгоманова, В. Антоновича, О. Лазаревського, М. Грушевського, О. Єфименко, С. Томашівського, О. Левицького поступово відмежовується від традиційних уявлень російських та польських істориків про українську історію як невід’ємну складову загального російського чи польського історичного процесу і приходить до попереднього обгрунтування ідеї самостійного розвитку українського народу.

Зокрема, В. Антонович, використавши програмні положення Кирило-Мефодіївського братства, праці «Дві руські народності» М. Костомарова у статті «Три національні типи народні» («Правда». – 1988. – Вип. III), пробує встановити деякі питомі риси українців, росіян і поляків як «природжені», так і набуті під впливом певного виховання, культури тощо. Не вдаючись до аналізу полеміки, розгорнутої згодом М. Драгомановим з приводу суб’єктивних моментів цієї статті, справді сутніх у ній, скажемо лише, що ігнорувати поняттями «народний дух», «основні народні начала», «провідні народні ідеї» на позначення нації, національного характеру навряд чи виправдано.

Антонович вдало спостеріг ті моменти, які сприяли зближенню козацтва з селянством і привели його до певної, хоч і нетривалої перемоги над польським військом. Висунення ж на перший план у козацько-старшинському середовищі інтересів вузько кастових, суто привілейованої верхівки, яка мріяла про своє шляхетство, на кшталт польського, підривало довіру у народу до своїх проводирів. Цим і пояснюється, що в ряді випадків народ через згадану пересторогу (боязнь з боку мас нового панства і прагнення їх до рівноправності) не підтримував своїх гетьманів і шукав певних соціальних гарантій у Російської держави. Така в основному концепція української історії XVI – XVII ст. В. Антоновича, яка виявилася близькою і Нечуєві-Левицькому.

Свого часу письменник у романах «Хмари» і «Над Чорним морем» пробував осмислити на матеріалі з життя української інтелігенції проблему духовного конформізму людини, соціальної нівеляції особистості. В історичних романах «Князь Єремія Вишневецький» і «Гетьман Іван Виговський» ці проблеми знайшли своє логічне продовження.

Нечуй-Левицький у своїй творчості неодноразово згадував про покатоличених нащадків колишніх українських родів, які «вміють тільки дбать про свої достатки, про свої догоди та розкоші життя й знають тільки культуру… розкоші та блиску великопанського світового життя, та й годі» [Нечуй-Левицький І. С. Зібр. творів: У 10 т. – К., 1966. – Т. 7.- С. 278] . Письменник серцем і розумом відчував обездуховлюючу сутність існування людини, яка, не засвоївши культурних, духовних традицій власного народу, і в культурі панівної нації бачить лише ті пласти, які захоплюють її своєю позірною ефектністю і переважно розвивають егоїстичні устремління.

Досить згадати, що до Нечуя-Левицького цієї проблематики торкався А. Свидницький, який у романі «Люборацькі» образом попівни Масі, відданої задля престижу в третьорозрядний польський пансіон, стверджував реальну згубність засвоєння вершків чужої культури і втрати питомого духовного коріння. Раз і назавжди одірвавшись від інтересів своєї родини, своїх земляків, Мася Люборацька так і не змогла розвинутись як цільна особистість: непомірні амбіції і душевна черствість підточують її моральні основи і згодом приведуть до загибелі. У романі «Князь Єремія Вишневецький» Нечуй-Левицький ніби продовжує почату своїм попередником розмову, звернувшись до зображення широкого історичного тла.

У центрі твору історичні події середини XVII ст., коли досі могутня Річ Посполита, поширюючи соціальний і національно-релігійний гніт на східних окраїнах, передусім на Україні, зикликала там рішучий спротив народних мас. Повстання Северина Наливайка, Павла Бута, Якова Остряниці віщували наближення всенародної Визвольної війни 1648 року, яка захитала підвалини Польської держави. Численні магнати: Вишневецькі, Потоцькі, Радзивілли, Замойські – своєрідні «королята», як їх називали рядові шляхтичі, прагнули вогнем і мечем закріпити своє панування, колонізаційну політику полонізації і покатоличення українських і білоруських, для багатьох із них рідних, земель.

Що рухало ними – спрага влади, бажання бути на вершечку слави чи прагнення будь-що довести свою відданість Короні, реабілітувати свою корінну непольськість? Потреба в акціях історичного масштабу чи владний інстинкт самозбереження? Політичне мислення європейськими масштабами чи тривале самозасліплення? Якусь однозначну відповідь дати на ці питання важко, особливо коли згадати, що Україна XVI – XVII ст. була осердям стратегічних інтересів різних держав, своєрідним містком між Сходом і Заходом. Її роль можна порівняти хіба що з роллю Балкан у другій половині XIX ст. Але Нечуя-Левицького вабили не стільки можливі історичні паралелі, не стільки історіософські проблеми, скільки створення образу людини, яку він іменував «одступником», «перевертнем» – саме такі робочі назви аналізованого роману.

Звернувшись до відтворення історичних подій за королювання польської династії Вазів, Нечуй-Левицький веде читача в єзуїтську колегію у Львові і в магнатський палац над Сулою, у варшавські зали і в міщанську оселю, на политі безневинною кров’ю майдани Немирова і на поле битви над Пилявкою. Широке тло роману дає можливість уявити собі настрої різних соціальних верств Польщі і України, відчути ту прірву, яку поступово викопував Єремія Вишневецький між собою і власним народом.

Сюжетна лінія роману досить проста. Вона символізує поступове входження внука знаменитого Байди-Вишневецького у великосвітське коло і далі безпосередню його війну із сіромою та козацькими повстанцями, що сприймається ним як можливість утвердити себе на важливих ролях у Польській державі. Уже на перших сторінках твору юний Єремія постає людиною, яка не терпить чужої опіки, вищих за себе і яка у зовні привітній поведінці з челядниками десь насподі приховує потайне глузування з них. Навчання у єзуїтській колегії ще дужче розвинуло гордовитість і пиху молодого князя (про це у рукописі твору зустрічаємо ряд цікавих свідчень, згодом викреслених автором), переконавши його у власній месіанській місії навіть силою навертати «темну українську масу», «тих темних товаряк» до католицизму, до Польщі і польської мови.

Пізніше перебування за кордоном у Європі, «без міри вищої в усьому і за Польщу, і за Україну», як не без іронії говорить розповідач, заставило його гостро критичним поглядом придивитись до способу життя своїх уславлених і багатих предків, київський палац яких тепер видався йому чистісінькою конурою. Відтоді Єремія намагався у всіх своїх заходах, в тому числі найжорстокіших, зужить славу на всю країну: «руйнував і палив, неначе татарська або давня монгольська орда».

Честолюбні плани Вишневецького найвиразніше виступають у його внутрішніх монологах, тут виявляється його цілковита згода з оцінкою Польщі як «раю для дворян, пекла для селян»:

«Мене ніхто не скине з місця, як козаки скидають своїх гетьманів. Україна з гетьманством, з козаками мені не припадає до вподоби… Я сам візьму свою булаву і ні перед ким не покладу її. Моя гетьманська булава – то землі безмірні, безліч грошей, військо. Он де моя сила! А з цим я добуду й слави, а може, й корони…»

Навіть у виборі майбутньої дружини Гризельди Замойської Вишневецький керується думкою, наскільки така пара сприятиме його славі. А одружившись з нею, прагне зробити її своїм спільником, щоб витравити навколо «той дурний хлопський давній саморяд». Правда, десь інтуїтивно Гризельда відчуває відсутність у чоловіка гарячого почуття, його любов вона порівнює з холодним залізом.

Можна було б гадати, що, захопившись удовою Тодозею Світайлихою, князь переживатиме своєрідне випробування щасливим почуттям. Та й воно має явний відтінок егоцентризму. «Не будеш до мене ходити та мене любити, я пошматую тебе, щоб твоя краса нікому не дісталась по віки вічні, довіку, до суду», – така настирність Єремії принципово різниться від самозреченого кохання молодої козачки, яка у цій складній ситуації, люблячи, прагне зберегти гідність вільної людини, а не перетворитись на відому всім панську коханку.

Історія нерівного і трудного кохання Вишневецького і Тодозі є художнім здобутком автора. Вона дозволила рельєфніше змалювати головного героя, ширше ввести тему народу у художню оповідь. Внутрішня драма жінки, яка мимоволі полюбила відвертого ворога козаків і мучиться в пошуках виходу між жагучим почуттям кохання і обов’язком патріотки, змальована переконливо. Тодозя знає про реальну дату нападу козаків на місто, вона жде його і водночас по-людськи не може допустити загибелі Гризельди Вишневецької із сином. Її вчинок служить підтвердженням ідеї незнищенності, гуманної "сутності народу, його великодушності.

Написаний на історичну тему, роман виявляв суперечності давньоукраїнської дійсності і водночас був проекцією реальних польсько-українських взаємин другої половини XIX ст. У творі поєднуються епізоди побутові, історичні, батальні, у яких поступово розкривалась фальшивість життєвої ідеї головного героя здобути державну владу, знехтувати корінні інтереси народних мас.

Досі все, що не робив «високодумний» Єремія, сходило йому з рук і приносило приємну для нього поголоску: загарбання маєтності сусіда, кепкування з навколишньої знаті чи дивовижна поїздка саньми улітку по дорозі, суціль всипаній сіллю. Незважаючи на всю свою заповзятливість і пиху, Вишневецький своїм гострим розумом відчуває силу козацької ненависті до панства. Чутки про нове повстання і рішучу перемогу козаків під Жовтими Водами вивели його з рівноваги, по-справжньому налякали: «У вухах задзвеніло, зашуміло, аж памороки забило… Неначе косою підтяло Єремії ноги, і він несамохіть впав на широке й високе крісло, неначе йому куля влучила в самісіньке серце… Він сидів блідий, аж жовтий, закинувши голову на крісло, і неначе почував, ніби хтось встромив йому ножа в самісіньке серце…»

Традиційні для Нечуя-Левицького гіперболізовані порівняння влучно характеризують стан слов’янського Нерона перед реальною небезпекою, перед широкою безбережною річкою народного гніву, який далі весь час буде його наздоганяти. Може, саме в цих епізодах розпуки героя і виявляється його не зотліле зовсім єство. Кидаючись кожного разу в новий бій проти повстанців, Єремія Вишневецький відчуває, що його дорога до тріумфу перепинена не стільки королем чи вельможними магнатами-суперниками, скільки «страшною народною» й козацькою силою, котру він ненавидів більш за все на світі».

Письменник не відмовляє своєму героєві у військовому хистові, в умінні підпорядкувати свій ратний стан дисципліні, а не перетворити його у місце розгульних веселощів, як це сталося із військом Конецпольського під Глинянами. За безглуздя і безладдя серед польського війська він винуватить його призвідців і подумки їх ненавидить. Талановитий воєначальник, він, однак, не може вплинути на хід подій, бо правда не за ним і не за його військом, яке йшло у битву, як на бенкет, а за простими українськими козаками і селянами, здатними битись з ворогом на смерть за свою свободу. Не випадково у сновидіннях-мареннях постають перед Єремією картини власного розбою, хворе сумління каменем лягає на його душу.

Предметною достовірністю, опертою на свідчення літописних джерел, майстерністю описів, ущипливим діалогом шляхтичів і козаків вирізняється заключний розділ роману, де закономірно головна роль належить не Єремії, а повсталому народові. Виразник прогресивних переконань Богдан Хмельницький надсилає до ворожого табору лист з пропозицією миру, з побажанням не проливати братньої крові. Багато хто із шляхти згоден був зробити крок назустріч. Згадаймо, що ще раніше Казановський у сеймі обстоював право козаків єднатися із татарами, щоб позбутися польського панування. Та така гадка, як і пропозиція Хмельницького, видалася Вишневецькому підступною. Крок до згоди не було зроблено.

В стилі народних дум говорить Нечуй-Левицький про нелегку козацьку перемогу над ворогами, висловлюючи щирий жаль про безславну загибель цвіту польської шляхти. Гірким і справедливим осудом численним перевертням звучать слова розповідача про те, що останні опинились «неначе в порожньому просторі». Виставляючи себе за взірець для всієї України, вони були фактично «сліпі проводирі, за котрими Україна не плила слідком і зреклась їх, як своїх ворогів, з їх нащадками й сім’янем».

Така, зрештою, і доля Вишневецького, життя і талант якого, величезна енергія були присвячені фальшивій ідеї. Прагнучи до неподільної влади над людьми, постійно доводячи право на це збагачення деспотією, герой роману не здобув очікуваної слави і не міг стати душевно щедрим чи хоча б душевно спокійним. Незвжаючи на всю різницю у часових і предметних пластах аналізованого роману і повісті «Микола Джеря», можна твердити, що центральні персонажі згаданих творів – це крайні вияви двох енергійних характерів в українстві: раба догмату і лицаря волі. І якщо Єремія сприймається як тип національного лиходія за переконанням, то Джеря є уособленням справді творчих начал українського народу.

Перед читачем роману «Князь Єремія Вишневецький» проходять численні персонажі: король, магнати, козаки, міщани, ченці. Розгортаючи життєву історію свого героя від його юності і до смерті, іноді, можливо, десь задовго затримуючи свою увагу на діалогах персонажів, не завжди індивідуально характерних, на докладному коментуванні ситуації, Нечуй-Левицький не замикається на творенні суто внутрішньої драми Вишневецького (не став, як мріялось, королем).

У творі досить повноправно представлена тема народу. Запам’ятовуються своїм природним розумом, дотепністю і безстрашністю образи Максима Кривоноса, Ганжі. Саме вони, а не Єремія Вишневецький, ввійшли у вдячну пам’ять народу, бо відстоювали і розвивали здатність мас творити власну історію, послуговуватись вільно своєю мовою, представляти свою, а не накинуту можновладцями культуру (в тому числі й віру, колективну пам’ять, епос і право).

Треба підкреслити, що у романі зовсім нема натяку на зловтішно-тенденційне змалювання болючих для поляків епізодів історії. Сам Нечуй-Левицький писав про Вишневецького, що він, «знайшовши свій ідеал в Польщі і привілеях польської шляхти, став перевертнем і одкаснувся од демократичної тогочасної України, ще і пролив багато крові, певно, стільки, скільки козаки пролили польської в Полонному та в Барі» [Hечуй-Левицький І. С. Зібр. творів: У 10 т. – К., 1968 – Т. 10. – С. 396]. Вся структура художнього зображення, логіка розвитку центрального персонажа, прямі авторські відступи свідчать про неприйняття автором самодостатнього насильства над народом і над особою, навіть у Визвольній війні 1654 р. він бачить невиправдані втрати для обох народів, втім, він не може затушувати жорстокі реалії середньовічних часів.

Роман «Князь Єремія Вишневецький» реалістичний у своїй основі, хоча в ньому відчутні і інші тенденції літературного розвитку: певна романтична заданість і одномірність характеру центрального персонажа, натуралізм у зображенні епізодів катування (подібне, правда, зустрічаємо і у відомій трилогії Г. Сенкевича). Розуміння соціальної і психологічної природи «перекинчицтва», побуту, звичаїв, моралі XVII ст. дозволило Нечуєві-Левицькому створити цікавий твір, який дав йому поштовх для подальшого опрацювання історичних сюжетів і для осмислення іншого ракурсу національної історії.

Епоха Хмельниччини для української літератури XIX ст. була справжнім джерелом тем і самобутніх характерів, гострих морально-етичних проблем, які не втратили своєї актуальності і для українського читача на межі XIX – XX ст. Осмислення тоді, як і нині, історичного минулого України, можливих шляхів історичного вибору з боку вождів і народу і реальних наслідків конкретного політично-соціального діяння не обходилось і не обходиться без суб’єктивної зацікавленості дослідника. Але остання не може замінити достовірне знання і представлення фактів – у протилежному випадку неодмінно виникають спекулятивні спроби експлуатувати історію з певною метою.

Працюючи над «Князем Єремією Вишневецьким», Нечуй-Левицький зумів уникнути ходульної гротескової інтерпретації цього образу – доступними йому засобами він показав реальний зріз настроїв, вчинків, думок цієї людини, свідомо віддаленої від народу. Але в історії рідного народу, як і в сучасному йому житті, Нечуй-Левицький спостерігав немало моментів двоїстості людської натури, поведінки «і нашим, і вашим».

Звичайно, як справедливо зауважує А. Гуревич у післямові до книги французького історика М. Блока, було б анахронізмом – приписати «людям інших часів і іншої культури, ніж та, до якої належить історик, не властиві їм емоційні установки і норми поведінки» [Блок Марк. Апология истории. – M., 1986. – С. 212.]. Письменник Нечуй-Левицький, автор численних історико-популярних брошур, у власних художніх творах все-таки мав більше права на власну художню гіпотезу і на відшукання емоційно-естетичного еквіваленту настроїв, співзвучних його сучасникам.

Роман «Гетьман Іван Виговський» появився друком у Галичині відразу ж після його написання, хоча на Східній Україні він не друкувався і досі. Не здобув він належної критики; правда, відомий історик О. Левицький, працями якого Нечуй-Левицький користувався при написанні попереднього роману, висловлював претензії щодо «пониженого» тлумачення головного героя твору. Відповідаючи листом М. Грушевському 26 листопада 1898 p., Нечуй-Левицький із цього приводу зазначав:

«Тим часом, на мій погляд, Орест Левицький без міри піднімає його [Виговського – Р.М.] вгору до небес, на що він не заслуговує, і пише до мене, що усі ті, котрі ставали йому в опозицію, себто мої повістярські герої, «люди неможливі». А в мене в повісті поставлені в опозицію навіть не Мартин Пушкар з Чорнотою, а місцеві чигиринські козаки та народ, котрі носом почутили, що Виговський хотів завести на Україні шляхетський, аристократичний уклад старої Польщі з його темними перспективами…» [Нечуй-Левицький І. С. Зібр. творів: У 10 т. – К., 1968. – Т. 10. – С. 354].

Цікаво, що далі Нечуй-Левицький порівнює демократичний уклад у Гетьманщині (аж до часів Апостола та Розумовського) із конституційним укладом у Норвегії, Швейцарії, США XIX ст. і вважає, що старшина, коли «почала добиватись дворянства, вже московського (…), потопила давній демократичний лад «ради свого «лакомства поганого», само по собі закуплена «панщиною» селян».

Така авторська концепція цього історичного періоду; вона виразно проведена у новому романі і органічно зближує його із «Князем Єремією Вишневецьким», хоча й Вишневецький, і Виговський – психологічно різні типи. Почавши свою кар’єру генеральним писарем за Богдана Хмельницького, Виговський користувався повною підтримкою гетьмана. Честолюбивий, він, проте, своїх планів не виносив на люди. Він уміло розпалює пристрасті хворого Хмельницького, який побачив явне недотримання царським урядом статей Переяславського договору, настроює його проти російських депутацій. Під час вибору шістнадцятирічного Юрка Хмельницького на гетьманство Виговський уміло використовує громадську опінію для призначення себе опікуном хлопця і тим самим зосереджує владу у своїх руках.

На відміну від ранньої соціально-побутової прози Нечуя-Левицького, де людина перевірялась на життєву міцність соціальним лихом, замахом на її свободу тощо, роман «Гетьман Іван Виговський», як і «Князь Єремія Вишневецький», був своєрідним художнім полотном, де герої випробовувались владою, багатством. Коли криза моральних устоїв торкнулася різних суспільних прошарків 80 – 90-х років XIX ст. (доба так званого «нечасу» – «безвременья»), Нечуй-Левицький робив спробу з’ясувати духовно знекровлюючу роль суто егоїстичних устремлінь людини, її «обміління», його перо в цей час малює підміну здорової життєвої ініціативи людини агресивним практицизмом («Поміж ворогами», «Старі гультяї»), релігійним містицизмом («Не той став»).

Письменник часто підмічає розходження між візіонерськими заявами своїх героїв і бідністю їхнього емоційного і естетичного самовиявлення. «Рослинне» життя батюшок і матушок, постійні чвари у колись міцних селянських сім’ях, претензійно-філістерське існування міської інтелігенції – все це у творах Нечуя-Левицького несло в собі ознаки певної духовної кризи суспільства, відбивало реальну життєву колізію між загалом високими етичними ідеалами народу і суто споживацьким підходом до життя пересічної особи.

Вибудовуючи традиційно-біографічний сюжет на широко відомому історичному матеріалі (монографія М. Костомарова про Виговського була надрукована ще в «Основі» 1861 р.) , Нечуй-Левицький показує свого героя в різних життєвих ситуаціях – серед духовенства і генеральної старшини, в оточенні своєї сім’ї і у спілкуванні з родиною покійного Хмельницького, на козацьких радах і під час дипломатичних потайних розмов.

Це хитрий і обережний політик, який зберігає status guo до пори до часу, поки не побачить безпрограшності ситуації, коли можна повертати стерно політики лише у бажаному для нього напрямку. Він змушений приховувати свою гордовитість перед родичами коханої Олесі – високородовитими шляхтичами. І коли дівчина сама першою наважилась на втечу із далекого поліського села до Києва, щоб там обвінчатись, Виговському лишилося лише із задоволенням підтримати цей крок. Розуміючи вагу авторитету удови Хмельницького серед козацтва, новообраний не зовсім делікатним способом гетьман про людське око не обходить її увагою, а згодом такі заходи для нього вже не мали практичної доцільності.

Звичайно, Нечуй-Левицький домислює образ свого героя, того бродильного середовища, серед якого відбувалася своєрідна ферментація козацько-республіканських порядків на Україні XVII ст. Виговський не мав такого стратегічного хисту полководця, як Богдан Хмельницький, блідішим, але не простішим виглядає він і поруч із Єремією Вишневецький. Епоха постійних воєн, нехтування свободою не тільки окремої особи, а й цілих націй і водночас пієтет перед декретованою рівністю короля і шляхтича у польському сеймі – хіба це не впливало на характер державця?

Виговський і був тією особою, яка уміла відчути психологічну і соціальну напругу часу. Ще за життя Хмельницького увагу генерального писаря привернув високоосвічений Юрій Немирич. Саме він, по суті, підготував новому гетьманові проект Гадяцької умови, за яким декларувались досить широкі політичні і культурні свободи для українського народу.

Козаки домагались прилучення Галичини, частини Поділля й Волині до України, відмови від насильного запровадження унії на україномовних землях, повернення православним відібраних земель і церков, заборони покатоличення українського населення, недопущення вигнаних польських панів у їхні маєтності на Україні, існування на ній лише українського війська, українського права, створення двох університетів тощо. Без сумніву, така умова з Польщею мала б у першу чергу розширити можливості шляхти так званого Великого Руського князівства; проте сама реальна історична ситуація виявилася набагато складнішою і малосприятливою для перспективних історичних ходів Виговського.

Річ у тому, що влада гетьмана упала не лише в результаті різних політичних комбінацій його суперників, які орієнтувалися на Москву, а не на Варшаву. Поведінка Виговського – державного діяча – була б незрозуміла, якби у романі була відсутня побутова лінія. Стежачи за всезростаючими претензіями дружини гетьмана і за традиційно-демократичним укладом сім’ї потомственного козака Лютая, читач розуміє, що рано чи пізно ці дві сім ї перестануть розуміти одна одну, бо сповідують різні етичні цінності.

Виговські розуміють статус сім’ї і відповідно гетьманської влади як можливість широкого вибору для себе; у Лютаїв же сімейне щастя не існує поза демократичними свободами для широкого посполитого люду. Будучи дитиною свого віку, Виговський повторив фундаментальну помилку багатьох вождів, попередніх і наступних, – забуття, а потім ігнорування соціальних запитів і можливостей трудових мас, і це не лишилося не поміченим. У тих конфліктах, які сповільна, але невідступно наростали у взаєминах із старшинами, із посланцями і згодом військом російського царя, Виговський все менше міг розраховувати на підтримку народу. Не довіряючи йому спочатку із тактичних міркувань, гетьман згодом не став радитись з ним уже із принципу – через неповагу. І фактично став чи не основним, хоч і непрямим, призвідцею власної гибелі.

Сьогодні обидва історичні романи Нечуя-Левицького знову приходять до свого читача. Маючи нині вже чималу історичну і художньо-історичну лектуру, читач уважно співставлятиме уже відомі факти із подіями, героями, відтворюваними Нечуєм-Левицьким. Вслухаймось у мелодію його слів, вдивімося у такий зримий світ його образів, де так пластично фіксовано поетичне мислення народу.

У декого, можливо, ці романи викличуть суперечку, в інші часи дехто мав би змогу нависмикувати цитат для компромату, для висловлення начебто небезпідставних образ. А тим часом романи, створені Нечуєм-Левицьким майже сто років тому, живуть своїм життям, бо письменник уклав у них часточку свого розуму і серця, зболеного від нерозважності багатьох дітей свого народу. Віддаючи йому свій людяний талант, Нечуй-Левицький сподівався, що епізоди далекої і близької історії не залишать байдужими читачів, що правда про минуле, велична, гірка, болісна, може і повинна стати уроком моральності для сучасників і потомків.


Джерело: Нечуй-Левицький I. Князь Єремія Вишневецький. Гетьман Іван Виговський. – К.: Дніпро, 1991 р., с. 487 – 502.

Попередня стаття | Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 79

Модифіковано : 16.07.2019

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.