Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / Н / Іван Нечуй-Левицький / Проза / Хмари

Хмари

Іван Нечуй-Левицький

Повість

1. Студенти духовної академії

10. Радюк і Ольга Дашкович

2. Маляр Сухобрус і студенти

11. Бал у Дашковичів

3. Два весілля і два професори

12. Розрив з Ольгою

4. Камінь, а не жінка

13. Лука Дунін-Левченко

5. Страшний лібералізм

14. Нова квартира в Києві

6. Дашкович у рідному селі

15. Друзі в гостях у Радюка

7. Дочки професорів інститутками

16. Національні й просвітні справи

8. Студент Павло Радюк

17. Епілог

9. Павло Радюк і Галя Масюківна

Київ. 1871 року.


Примітки

Повість «Хмари» – один із ранніх творів І. С. Нечуя-Левицького – написана у 1870 – 1871 pp. Над нею письменник працював і пізніше, протягом майже сорока років. Останнє прижиттєве видання повісті вийшло з друку 1908 р.

Повертаючись не раз до твору, автор вносив чимало змін, удосконалень, які стосувалися його змісту, мови. Крім того, письменнику доводилося зважати й на вимоги цензури, яка була особливо суворою й прискіпливою до повісті «Хмари».

Автограф повного тексту «Хмар» не зберігся. Є лише чорновий рукопис кількох розділів (41 арк.) з другої частини (датований «1871-го року 24-го мая. Седлець»), а також рукопис трьох останніх розділів, дописаних автором пізніше. Обидва уривки зберігаються у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка.

Ю. О. Меженко у примітках до підготовленого ним 1927 р. видання повісті вказав на те, що він користувався, зокрема, частиною рукопису (перші п’ять розділів), подарованого письменником бібліографу В. А. Ігнатієнку, а також переглянутими і виправленими автором примірниками двох останніх видань твору (1904 і 1908 pp.).

Ці примірники, як і згадана вище частина рукопису, пізніше були втрачені й досі не знайдені. Не відома доля і рукописів, що подавалися до цензури і видавництв.

Отже, історія тексту повісті «Хмари» складна і заплутана. За умов, коли відсутній повний автограф повісті і всі матеріали цензури, що її стосуються, а друковані тексти мають ряд вилучень і скорочень, встановлення основного канонічного тексту твору, який би повністю виражав авторську волю, є справою дуже складною, з багатьох поглядів проблематичною.

Вперше уривок повісті «Хмари» під назвою «Новий чоловік» опубліковано у львівському журналі «Правда» 1873 р. (№ 3 – 9, відповідає VIII – IX розділам даного видання). Цього ж року «Новий чоловік» разом з оповіданням «Запорожці» накладом журналу «Правда» виданий у Львові окремою книжкою. Інший уривок з цього твору під назвою «Екзамен» надруковано також у журналі «Правда» (1874, № 7).

Перше видання твору вийшло 1874 p. y Києві у збірнику «Повісті Івана Левицького». Сюди ввійшли «Хмари», «Не можна бабі Парасці вдержатись на селі» і казка «Запорожці». У цьому виданні зроблено чимало цензурних купюр, особливо в перших розділах «Хмар». Цензура вилучила всі місця, де в негативному плані змальовано духовенство, церкву, русифікаторську політику царського уряду, а також деякі місця, в яких висвітлюється культурницька діяльність героїв твору або є їхні гострі висловлювання з національного питання. Твір складався з 12 розділів.

1883 року в журналі «Зоря» (№ 7 – 15) надруковано великий уривок з «Хмар» під назвою «Воздвиженський і Дашкович».

Друге видання вийшло у Львові 1890 р. як 35-й том «Бібліотеки найзнаменитіших повістей» у додатку до газети «Діло» за редакцією І. Белея. Воно відрізнялося від видання 1874 р. Автор дещо випустив, зробив ряд доповнень, додав, зокрема, уривок «Екзамен», вилучений цензурою у виданні 1874 р. (про порядки в Київській духовній академії).

У листі до І. Белея 11 січня 1890 р. Нечуй-Левицький писав: «В 3-й главі на стр. 40 вставте «Екзамен», напечатаний в давній «Правді»… Виділ про Радюка печатайте по «Новому чоловікові», бо цензура його вкоротила».

У листах до І. Белея письменник просить зняти деякі невдалі місця, зокрема натуралістичну характеристику Воздвиженського тощо. Ці листи свідчать про невтомну роботу письменника над повістю.

1900 року Нечуй-Левицький подав до цензури рукопис під назвою «Повісті та оповідання. Іван Левицький. Том III. «Хмари». Ознайомившись з цим рукописом, цензор зробив аналіз повісті, наголосивши на тому, що герой твору Павло Радюк «стремится слиться с народом и поднять его угнетенное состояние», що автор устами Радюка та його товаришів проповідує народництво в українофільському дусі. Особливо дратує цензора зміст розмов української молоді, яка обговорює питання освіти народу, видання українських книжок («метеликів»), засуджує національний гніт. Цензор доводить, що повість має яскраво виражене тенденційне забарвлення. Він цитує найбільш «небезпечні» місця, в яких, на його думку, висловлена основна ідея твору:

«На стр. 167 (на обороте) есть место, объясняющее заглавие романа: «Тяжелые черные тучи (хмары) закрыли Украину. Собрались эти мрачные тучи со всех сторон и давно уже закрыли нам ясное светлое небо и покрыли тенью и мраком родной край».

Відзначивши політичну небезпечність твору, цензура робить такий висновок:

«Ввиду множества подобного рода тенденциозных выходок и общего украинофильского направления повести, цензор не признает возможным дозволить ее к печати». З цим висновком погодився С.-Петербурзький цензурний комітет; друкування повісті було заборонено (див. публікацію Ю. Меженка в журн. «Зоря», Дніпропетровськ, 1928, № 9).

Нечуй-Левицький наполегливо домагається дозволу на видання повісті «Хмари». 12 листопада 1900 р. він звертається до міністра внутрішніх справ з таким клопотанням:

«В месяце июле настоящего 1900 года был представлен мною киевскому отдельному цензору 3-й том полного собрания моих малороссийских произведений для разрешения к печати вторым изданием, первое издание которого было напечатано еще в 1874 году под заглавием «Хмары». В октябре настоящего года 3-й том моих сочинений был возвращен киевскому отдельному цензору с запрещением к печатанию его вторым изданием.

Честь имею покорнейше просить Ваше высокопревосходительство дозволить мне напечатать второе издание 3-го тома моих сочинений и не лишать меня литературного заработка, имеющего в настоящее время очень большое значение для меня при моем скудном учительском пенсионе» («Зоря», 1928, № 9, стор. 21; виділення оригіналу. – Упоряд.).

У відповідь на це прохання Головне управління в справах друку повідомило письменника, що міністр внутрішніх справ визнав заборону друкування «Хмар» правильною.

Прогресивні письменники й діячі культури завжди допомагали Нечую-Левицькому в його змаганнях з царською цензурою. Так, М. В. Лисенко у листі до письменника 29 грудня 1900 р. писав:

«Дуже турбує мене справа з Вашими «Хмарами»… Я разів кілька справлявся про це в цензурі… то просив би написати, кому й коли подали Ви скаргу за «Хмари», аби я міг тут довідатись за долю тієї скарги… Як би добре було, коли б дозволені були «Хмари». Ні один з українських творів не робив на мене такого сильного чарівного вражіння,4 як «Хмари». Тож всі заходи вживатиму, аби вони були дозволені».

Наприкінці 1890-х років письменник продовжив роботу над своїм твором, дописавши три нові розділи (13 – 15). Про це він писав С. Мишковському 22 листопада 1901 p.:

«Позаторік подавав я «Хмари» в цензуру, і їх цензура не пустила другим виданням, може через три нові глави, дописані на кінці, а може й не через це. Оце маю на думці подати в цензуру знов… В Львові «Хмари» видані як додаток до газети «Діло», але без трьох останніх глав, бо в той час ці три глави ще не були написані».

1904 року Нечуй-Левицький мав намір опублікувати ці три нові розділи в «Літературно-науковому віснику», але в журналі вони не були надруковані. Тоді ж Українсько-руська видавнича спілка видрукувала «Хмари» новим виданням, додавши розділи, не друковані до того ніде. Отже, це львівське видання 1904 р. є першим повним виданням. У ньому поновлені майже всі купюри, зроблені у першому виданні, зокрема в першому, третьому і восьмому розділах. Проте воно має і певні вади, оскільки видавці, з свого боку, викреслили деякі гострі місця і, навпаки, довільно, всупереч авторській волі правили цілі речення в дусі своїх «рутенських» поглядів. Крім того, видавці внесли чимало змін у мову твору.

Останнім прижиттєвим виданням повісті є київське видання Є. Череповського 1908 року. В ньому автор розділив кінцевий 15-й розділ на три, зробивши, таким чином, всього 17 розділів. Це видання було також «проціджене» цензурою, як і видання 1874 року. Зокрема, зроблено великі купюри в першому, третьому й восьмому розділах (вилучено епізод «Екзамен», гострі висловлювання Радюка тощо). У той же час слід відзначити, що з погляду художнього це видання є найбільш довершеним з-поміж останніх прижиттєвих видань. Нечуй-Левицький, як видно з тексту цього видання, уважно відредагував повість, викресливши всі нашарування, що були у львівському виданні, скоротивши деякі невдалі описи й натуралістичні місця тощо.

Першу спробу подати критично перевірений текст повісті здійснив Ю. Меженко на підставі вивчення різноманітних рукописних і друкованих джерел (І. С. Нечуй-Левицький, Твори, т. III, ДВУ, 1927). В основу свого видання Ю. Меженко поклав видання 1904 p., переглянуте самим автором. Крім того, редактор користувався і правленим авторським примірником видання 1908 р. Перші п’ять розділів він подав за рукописом раннього походження. Таким способом відновлено не тільки цензурні купюри, а й зроблено цілий ряд інших доповнень. Отже, текст видання 1927 р. складався з різних джерел – раннього рукопису і авторських поправок, внесених через багато років після написання твору, – і нині важко встановити більш-менш точне їх походження, оскільки, як уже говорилося, ряд джерел, якими користувався редактор, втрачено.

1941 року в Держлітвидаві України повість вийшла із вступною статтею Є. П. Кирилюка. Це видання повторює видання 1927 року за редакцією Ю. О. Меженка.

1956 року Держлітвидав України видав зібрання творів І. С. Нечуя-Левицького в чотирьох томах. Вміщені в першому томі «Хмари» подані за публікацією 1908 року, але з частковим відновленням цензурних купюр.

В основу даного видання покладено так само останнє прижиттєве видання: «І. Нечуй-Левицький. Повісті й оповідання. Том V. «Хмари», К., 1908». Цензурні купюри відновлено на підставі кількох джерел – рукописних матеріалів, що збереглися, авторського рукопису перших п’яти розділів, врахованого у виданні Ю. Меженка, листування автора і висновків царської цензури; враховано текст видання 1904 p., вільного від втручання царської цензури. В е-перевданні розділам повісті дано назви.

Купюри у третьому і восьмому розділах відновлено за авторським бажанням, висловленим у листі до В. Барвінського 10 лютого 1875 р. і підтвердженим майже через тридцять років у виданні 1904 р. Даючи згоду на публікування всього твору в журналі «Правда» (що не було здійснене), Нечуй-Левицький писав:

«Як будете печатати «Хмари», то, будьте ласкаві, вставте «Екзамен», викинутий у нас цензурою, а главу «Новий чоловік» треба перепечатувати з «Правди», бо в київськім виданні ся глава дуже покалічена цензурою» (К. Студинський, Галичина й Україна в листуванні. 1860 – 1880 pp., вид-во «Пролетар», X. – К., 1931, стор. 567 – 568).

Повість «Хмари» в першому варіанті мала назву «Чорні хмари». На обкладинці рукопису, який зберігається в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка, рукою автора написано: «2-га тетрадь. «Чорні хмари». За свідченням Ю. О. Меженка, таку ж назву мав і рукопис (перші п’ять розділів), що зараз втрачений. Під заголовком «Чорні хмари» твір публікувався у виданні ДВУ 1927 р. (редакція Ю. Меженка) і у виданні Держлітвидаву 1941 р.

Як відомо, назва «Чорні хмари» символічна. Образ «чорних хмар» зустрічається в тексті декілька разів. Оцінюючи філософію професора Дашковича, Нечуй-Левицький пише, що вона «дуже широко хотіла розгорнуть свої крила… Сегединці потонули в чорній тіні од тих широких крил, неначе од чорної хмари». Наречена Радюка Ольга, дочка Дашковича, яка категорично заявила, що ніколи не говоритиме по-українськи і не читатиме «Кобзаря», здалася Радюкові чужою і далекою, «ніби якась чорна хмара поглинула її». Наприкінці твору цей образ розкриває основну ідею твору. Павло Радюк обдумує свої плани:

«Треба буде сьогодні в товаристві зачепить питання про наші національні й просвітні справи. Як оці тіні закутали мою нову прибрану світлицю, так закутали ніби важкі чорні хмари Україну. Зібралися ті сумні хмари з усіх усюдів і давно вже заступили нам ясне прозоре небо і кинули тінь та мряку на рідний край. І хто розжене ті сумні хмари? І звідкіль поллється світ на наш край?» (стор. 319).

Та оскільки у всіх прижиттєвих виданнях повість мала назву «Хмари», в тому числі і у виданні 1904 p., і автор жодного разу не відновлював попередньої назви, у нашому виданні твір також має назву «Хмари».

У чорновому рукопису твору (друга частина), що зберігається у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка (ф. 11, № 4), є чимало викреслених рукою Нечуя-Левицького місць, іноді трапляються цілі сторінки, злегка закреслені рукою автора. Це здебільшого уривки, в яких змальовано його ідейних противників, актуальні на той час події тощо. Так, письменник викреслює початок XI розділу – про польське повстання і далі – про реакційні газети «Московские ведомости», «Слово», про москвофілів, уніатського попа тощо. Очевидно, зважаючи на цензурні умови і дбаючи про поліпшення тексту, Нечуй-Левицький редагував свої записи.

Ці уривки не публікувалися в жодному виданні. Деякі з них подаємо нижче:

«Пізніми вечорами Дашкович часто задумувався, сидячи в своєму кабінеті. Книжки лежали коло його розгорнутими. Його рука не перекидала листків і лежала на книжці довго й довго. Папір лежав перед ним не списаний. Чорнило часом зовсім висихало на вмоченому пері. Він частіше й частіше задумувався, гадав про свій народ, про свою національність, про минувшу історію України, а найбільше він думав про те, що буде з українським народом. Куди попливуть його думки, його світогляд? Куди буде прямувати його національна психологія? Якими фарбами покраситься його поезія і які принципи він покладе основою для будущої своєї філософії?

Дашковичева думка поминула український город з його чужоязичним урядом, з чужою мовою верхнього панства і купецтва, з міщанством, попсованим і готовим передражнювати скоріше все чуже, ніж обертатись до свого. Дашкович довго дивився на стелю, на стіну, заставлену шафами з книжками і часто ті темні палятурки книжок та стіни – зовсім ечезали з його очей. Замість стіни перед його очима вставали пишні Сегединці, неначе вони всі були намальовані на темній стіні арк. 65 зв., авторська пагінація).

– Ми носимо народню одежу, бо чим же ми нещасні викинемо знак про свої ідеї? Чим же ми дамо знак, коли од нас одібрали все, все! і язик одібрали, і школи, літературу, бо не пускають туди нашого язика, випихають його навмисне, коли цензура замазує нам рот, коли нам зв’язали руки й ноги (закували нас в кайдани, присудили наш народ і нас на вічне рабство чужим інтересам і хотять знищити і знівечити нашу національність) (75 зв.).

Він думав про минувшість, будучину свого народу і про давню історію; він думав і про соціальний стан хоч і не панщанного, але все-таки бідного народу і про його темноту, і про ті народні школи, де поклали вчити народ не науці…

І на котру доріжку ступити, і як іти, щоб потрапити до цілі? Перед його очима стлалася Україна як цілина, не почата плугом, і цілина, заросла бур’яном, зумисне засіяна будяками й колючками, цілина, на котрій тільки що провів перву борозну первий український геній з своїми помагачами (81).

XI

В той час польське повстання наближалося до кінця. В Росії почалася реакція «Московские ведомости» опоганили все, що було живого і що тільки мало живу думку в голові. Всі молоді люде було охрищено в них нігілістами і революціонерами. Та газета лякала громаду і уряд, щоб втирити свої ідеї і, налякавши всіх, все забрати в свої руки. Всі несміливі люде, всі старі, в котрих на голові була сивина, все те повернуло назад так раптово, як ніколи так раптово не йшло вперед…

Він усе сидів і читав, навіть писав писання в великоруські журнали. Але він і сам не зоглядівся, що якісь лужичани і словинці чогось для його були ближчі і цікавіші од України… Після польського повстання його заінтересовало польське питання. Він почав висліжувати, що стосувалося до старої Польщі; і тим не одобріла його рідна Україна (99 зв.).

На його столі все лежали «Московские ведомости», з котрих він не минав і словця, навіть запросин Каткова до складки на церкву на тім місці, де стояв дуб Мамврійський. Дашкович уже почав скоса поглядати на молодих людей, на студентів. Його студентські вечори давно стали зборищем та все консервативного прямування. На його вечори в гості навідувались і ченці, і навіть жандарми, як добрі знайомі. Жодного національного убрання не показувалось на тих вечорах, бо всі молоді хлопці опасувались. На їх часто виказували, шпіонили! і виказували люде поважні, навіть вчені! Воздвиженський не міг слухати навіть, як де говорили про молодих людей, про студентів. Він їх усіх кляв, лаяв, звав зрадниками і безбожниками (100).

Великоруський молодий критик Писарєв саме тоді входив в силу. Його легкі критичні писання на повісті Тургенева здалися йому якраз добрими для Ольги на перший раз. Він одніс Ользі ту критику Писарєва і хвалив її як дуже цікаву і маючу інтерес. Ольга дуже дякувала йому й жалувалась, що її батько зовсім захопився у філософію і не дбає про потребу читання для своєї нефілософської сім’ї (92 зв.).

– Та й ми вчимося непогано, але ми поважаємо тільки, кого варто поважати, скидаємо шапки, кланяємось не перед офіціальними авторитетами, не перед рутиною тупою, хоч би вченою, а перед людьми добрими і справді просвіченими, перед талантами, – стиха промовив Радюк.

– Та у всіх молодих людей голови начинені Ренаром, Штраусом, Лораном, Прудоном, великою французькою революцією, – почав протоєрей, – хіба ж ми не знаємо, чого треба

молодим людям? Хіба ж ми не знаємо всесвітньої революції, котрої огнище в Парижі і в Америці! А вже ваші студенти академії, то щирі антихристи! то щира язва церкви і государства! їх усіх бери та в тюрму кидай, та й годі! – сказав протоєрей з злістю, аж рукою махнув. Протоєрей чогось найбільше ненавидів студентів академії і звав їх лютерами.

– Вибачайте! Революція зробиться розумом, а не сліпими силами. Де були революції, то вони були тоді, як люде вище підіймалися просвітою і розвиттям. А в нас іще скрізь темно й глухо. В нас ще нема навіть своєї науки. Ми ще не втягли в себе деякої часті європейської просвіти, – говорив Радюк…

– Якого вам язика треба, окрім великоруського? Нащо вам инчий язик! Се не дурно, що ви чепляєтесь до якогось мужичого язика. Се сепаратизм! се гетьманщина! се революція! Ми знаємо, до чого воно йдеться, все рівно, що польське повстання (112 зв.).

– Я дивуюсь, як держать таких людей на службі. А ще хочете проситись у гімназію! А беретеся виховувати молоде покоління! От буде з вас учитель! – крикнув Воздвиженський, а за ним вся сивоголова громада…

А гості все сиділи та аж сопли; всі вони були люті, всі вони ненавиділи світло, де воно тільки блищало, і любили таку темряву, повну всяких чудовищ, яка показувалась перед Радюковими очима» (113).

Подається за виданням: Нечуй-Левицький І. Ф. Зібрання творів у 10-и томах. – К.: Наукова думка, 1965 р., т. 2, с. 5 – 337.

Попередня стаття | Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1956

Модифіковано : 22.02.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.