3. Чари

Юліан Опільський

Вечоріло. З високої вежі Беля-Шамаша поплили у червоне небо на прощання заходячому сонцю жертовні дими та спів хору жреців. Купці забирали з вулиць розложені на рогожах товари, ремісники замикали робітні. Жінки і дочки бідніших спільно з невільницями багатших несли на головах глиняні збани або шкіряні бордюги з водою. Матері кликали дітей у хату, а з численних шкіл висипала дітвора з пальмовими листками та кедровими табличками під пахою.

Діти пустували по вулицях, тручали одні других на старших прохожих, малювали Червоною краскою з писального глечика всілякі узори на білих одежах зівак або й собі на лиці. Подекуди починалася бійка, гамір та крик, доки не підбіг молодий помічник учителя і не розігнав закукурічених борців влучними ударами тростини. Вкінці на найвищій вежі святині бога Нергаля запалали кедрові та альоесові поліна ярким червоним полум’ям, а вслід за сим до уставлених по рогах важніших вулиць глеків з асфальтом підійшли міські невільники зі смолоскипами і запалили їх. Червоне, димне, меркотяче світло роз’яснило дещо пітьму швидко западаючої ночі.

Усе те повторювалося щовечора з дня на день, з року на рік, відколи Вавилоном у сумраці віків заволодів цар-законодавець Хамурапі. Усякий привик до сього ладу, якого не нарушили навіть ассирійські грабіжники, Тіглатпаласар, Шаррукін та Сінахірба. Шанували його і еламітські завойовники. Городські старшини піддержували його навіть у хвилях розгрому, грабіжі, насильства, морду й пожежі, ось як перед двома роками, коли цар Сінахірба прогнав був Мардукпалліддіна і віддав город жовнірам.

Однак сього вечора та півдня спокій був тільки позірний. Ось від сходу та півдня стояла на небі червона заграва, якої відблиск погружав лиця у кривавій сутіні. Се були незлічимі огні халдейсько-еламського табору. Їм приглядалися зі стіни та воріт вавилонські ратники та ассирійські сотники, сі останні, занепокоєні ще довгим гостюванням послів у палаті Білібні. При воротах та біля бочок зі земною смолою товпилися мешканці города у довгих, темних плащах, з-під яких виглядала збруя…

В виду сього Кіштіурра стягнув ассирійські полки у північну і середущу палати, а також у святиню Беля-Мардука, які виповнювали собою північну частину міста. Ось тут, на острові між Фратом а каналом Арахту, ладився ассирійський полковник до завзятої оборони, бо надіявся помочі від Сінуціллі, який виїхав був ще ранком. Він помітив був гаразд байдужність вавилонського ополчення до боротьби з ворогом і з’ясував собі вмить, що розбиті на сотні ассирійці не остояться навіть проти самих мешканців, не то проти ворожого війська. Тому видав потрібні прикази та післав до короля прохання перенестися зараз після відправи послів до середньої палати.

Відповідь не приходила, ассирійські сотні покидали свої становища на стінах, а міровий крок вишколених у сотні воєн ветеранів Ашшура лунав у вечірньому затишші. Сі рухи військ викликували валяву сплетень, які, на подобу лиликів, з бистротою стріли пролітали від хати до хати. Товпи біля огнів більшали з кождою хвилею, неспокійні та мовчаливі, повні ожидання. Вулицями снувалися гуртки мужів, а затривожені дворові та вуличні собаки вили стиха по кутах у передчутті чогось страшного, великого. Неспокійна се була ніч, як звичайно ніч державних переворотів.

Ніхто й не звернув уваги, що із воріт королівської палати вийшло троє людей у довгих плащах з каптурами. Таких, як вони, шлялися тисячі по всіх усюдах. Без перешкоди перейшли поміж товпою і подалися у вузький, темний переулок, який кінчився над каналом Арахту. Отут застукали до низьких воріт невеличкої, очеретом критої хатчини. Хлопець підліток відчинив їм.

– Хто ви? – спитав.

– Се я, Лія з Амати, веду гостей святому Сінмубаллітові.

Увійшли. Доволі довгим, темним проходом ступали вперед, доки з-поза навіси направо не заблимало світло. Хлопець відхилив її, і прихожі побачили при столі високого, худощавого мужа в середньому віці, з довгою, старанно плеканою чорною бородою та кучерявим волоссям. Низьке чоло накривала перепаска з таємничими знаками магічної науки, а при світлі малого каганця видко було порозкидані кедрові таблички, глечик із червоною краскою та маленьку кистку.

Низенько поклонилася Лія та стала шепотом на арамейській мові пояснювати магові ціль прибуття. Довго слухав він, вкінці встав, випрямився у весь ріст, так що головою досягав майже стелі, і спитав:

– А чи ти, Даяно, дочко Ніргалюхізіба, не знаєш, що сьогодні важніші закляття та ворожби творяться при божих храмах? Хто ж поручить тобі, що божеський Сініс захоче знизитися від королів та царів до тебе?

– Ох, святий отче, відьма, про яку говорить Лія, ділить ложе короля… Вона… ім’я її…

Живо поклав жрець руку на уста дівчини.

– Не називай прилюдно імені, яке мають вчути тільки духи! – сказав. – Вийдіть обоє, а нас оставте самих.

Неохоче оставив рабсаріс Даяну самою, тим паче, що не дальше як за три дні мала вона принести зі себе жертву Милітті. Але Лія силою потягла його до дверей, а дівчина остала зі жерцем.

– Яке є ймення твоєї суперниці? – спитав, а коли побачив, що Даяна вагається, додав: – Чужим людям не слід його казати, бо вони могли би кинути злий урок на нашу магію. Зате я мушу її знати, бо тут урок кидаю я. Розумієш?

– Розумію. Се Лямашшу, жінка короля, ассирійська княжна. Вона надить до себе мойого любимого. Я бажала б його бачити першим у святині Милітти…

– Ага! – вирвалося у жерця, а його суворий погляд обкинув струнку стать дівчини від голови до ніг.

– Так! Але Лія каже, що вона перепинить його, відверне його серце від мене, і я попаду в обійми якогось чужинця.

Жрець пригриз м’яскі віддуті губи.

– Так хоче закон Милітти! – сказав суворо. – Богиня править від тебе жертви твоєї невинності, а ти маєш віддати її у її святині. Хай здається тобі, що сей чужинець – то жрець або й саме божество…

– Святий отче, Любарна чужинець, арамеєць. Він чужий тобі, мені, чужий і богині.

– І я не з Вавилону!.. – начав, але не скінчив гадки, швидко почав поратися по кімнатці.

Перш усього налив у сковороду дрібку скального олію, а з воску виліпив вправно фігурку жінки. Раз у раз повторював при сьому закляття, які читав з чималої кедрової таблички. Опісля застромив фігурку на дротик, а через плече перевісив сирійську стяжку з написами, подібними до написів на перепасці. З великого шкіряного мішка насипав у сковороду вугілля, а там підпалив усе довгою тріскою. Живо спалахнув скальний олій, чорний кіпоть піднявся під низьку стелю кімнати, а жрець підняв руку над полум’ям і говорив спроквола:

– Я, архієрей, підпалюю сковороду з вугіллям і вкидаю туди розв’язку. Я, святий жрець бога Еа, післанець бога Меродаха…

Кинув у багаття жміньку пшениці, і швидко удушлива воня паленого зерна наповнила кімнатку. Жрець докинув ще ладану, а коли вигорів ладан, погасив усе водою і так говорив далі:

– І ось гашу я сковороду, яку підпалив, гашу полум’я, яке роздув, придавлюю пшеницю, яку туди насипав. І як гашу сковороду з вугіллям, як пригашую полум’я, як задавлюю пшеницю, так нехай Сініс, що освободжує богів і людей, розв’яже вузол, який зав’язав. Нехай Любарні, синові Газаеля, стане знову отвором серце його бога й богині, хай простять йому провину, хай спасуть і розв’яжуть його нині…

Тут підняв обі руки вгору і закликав грімко:

– І хай повернуть йому серце до бажань Даяни, дочки Ніргалюхізіба!

Хвильку постояв з похиленою головою, а там начеркнув на столі крейдою круг і швидко виповнив його магічними знаками. Опісля поклав у круг мисчину з вугіллям і, розпаливши, як перше, спитав:

– Чи бажаєш смерті чарівниці?

Дівчина здригнулася. Слова закляття, удушлива воня зерна, ладану й скального олію та погляд очей загадкового мужа увели її в рід нестями. І аж тепер звернені до неї слова вирвали її насильно з отупіння, наче удар батога – сплячого раба. І враз, наче всохле листя у вітрі, закрутилися у мізку дівчини бажання й почування. Злість, ненависть мішалися з надією на швидке сповнення задушевної мрії у хаос, серед якого щезли всі означені напрямки. Щораз то більше брала верх радість розкішного ожидання, в очах заблистіли сльози ніжності… Та ось глянула на воскову куклу, завішену на дротику, і в сей мент виповзла із закутин її серця… злоба.

– Так! – сказала.

– То дай мені ніж або шпильку з твойого волосся!

Мовчки подала йому Лаяна довгу шпильку, якої головку творила сороміцька емблема богині Милітти, вирізана із червоного коралу.

Жрець підняв шпильку горі, наче ніж над груддю кукли, і заговорив наче у злості:

– Знаю тебе, скажена відьмо, у якої в серці живе слово мойого нещастя. На твойому язиці зродився злий урок, на твоїх запінених губах повстала отрута, у слідах твоїх ніг стоїть Смерть. Ти, відьмо, ось я хапаю твої швидкі ноги, хапаю на ходу коліна, хапаю твої розмахані руки і в’яжу тобі їх назад…

Тут вбив шпильку у ліву грудь кукли, а там держав воскову фігурку над огнем, щоби стаяла.

– Нехай лискучий бог місяця знищить твоє тіло, укине тебе у пропасть, повну води й огню! Як обрій сеї печаті, так нехай помертвіє й поблідне твоє лице, о проклята відьмо! [Закляття автентичні. – Авт.]

Зі сиком падав стоплений віск у багаття й піднімався палахкотячими язичками. Широко розплющеними очима ловила дівчина кождий движок жерця, а коли остання краплина воску згоріла в огні, почула нагло, що слабне. Наче крізь сон почула слова жерця, який наказував їй ставитися у святині Милітти в означену пору, бо інакше чари втратять всяке значіння. Останнім вражінням був погляд великих чорних очей жерця, які уставилися в її стать з якимсь диким виразом… Втратила тямку і віджила аж надворі, піддержувана євнухом та Лією. Швидко найшлася дома і тут заснула кам’яним сном.

Не бачила вона, як Лія чомусь-то дуже спішно побігла до гарему Білібні і довго-довго ходила по городі з королівським рабсаром. Коли розлучилися, крикнула ще:

– Але тям се, що його треба пощадити, бо се чари, які кидає вона, а не його нахабність. Він молодший від неї, знаєш!

Грубий євнух усміхнувся солодко до Лії і кивнув головою на знак згоди. По сім побігла жидівка між службу короля, щоби розпитати про події, які скоїлися під час її відсутності.

А було їх чимало.

Біля другої години ночі, саме тоді, коли Сінмубалліт кінчив свої закляття, втратили товпи вавилонців останки терпцю. Вони кинулися до стін та воріт і прибрали таку грізну поставу, що ассирійські сотники покинули ратників і відійшли у стан Кіштіурри. Якби Мардукпалліддін післав був тоді на ворога хоч би тисячку-дві копійників, не треба було би переговорів. Одначе він знав, що значить у війні прихильність населення великих міст, тому ждав, аж вернуть посли.

Тим часом Білібні пітнів на свойому престолі. Намість крові струєю плило вино, яким приймав послів Мардукпалліддіна. Однак годі було при усій ввічливості, ласкавості та щедрих дарунках виторгувати у висланців хоч би й один день проволоки.

– Сінахірба, – відповідали, – стоїть з військом, яке щойно побило царів Наїрі і Урарту, біля Арбелі. Там мають принести жертви арбельській Іштар. Арам піднявся вправді на заході, але син царя Ашшурнадіншума і тартан Апільсін прямують двома шляхами туди: один – на Саміріну, другий – на Едессу. Поділилася сила царя Нініви, і якщо ми тут ставимо опір йому, піднявши весь Кардуніяш (Вавилонію) і Біт-Якіні, то щезне з-перед лиця Беля се страхіття Іркаллі, що назвало себе царством Ашшура. І саме тому треба нам города Бабеля зараз, щоби на случай побіди Сінахірби розбилася його нахабність об небостежні стіни твердині.

Крутився Білібні, наче притоптана гадюка, доки не загрозили посли приступом. Тоді рішився уступити і торгувався тільки про подробиці. Посли обіцяли йому багаті дари в золоті, лазуровику та жемчугах. Лишали гідність володаря Бабеля та дозволили вислати звідомлення до Сінахірби, будьто би уступав тільки під напором населення. Так звалював усю вину передачі города на населення і на случай невдачі був певний ласки царя. Для себе добув чимале багатство, а заховував те саме становище супроти Мардукпалліддіна, як передше займав супроти царя Ассирії. Саме обіцювали посли постаратися, щоби ні один із ассирійців не пережив піддачі і не звідомив царя про властивий перебіг справи, коли надійшла товпа, підбурювана давніми достойниками Мардукпалліддіна з-перед двох літ. Вона домагалася месті на Ашшурі за грабіж та морди, за стони та сльози Вавилону, Кути, Ніппуру, за покорення Халдеї, Араму, Наїрі, Мітанні, за несказанні муки, які вся земля терпіла від завойовників Сходу. Вона домагалася союзу з Еламом та Халдеєю і піддачі города.

І тоді Білібні уступив.

Крик шаленої радості потряс повітрям. Тисячі огнів запалали по всіх вулицях, і вмить отворилися ворота.

Тільки північний кінець міста дрімав у пітьмі, де у невикінченій палаті вавилонських королів ночували полки Кіштіурри.

Але не судилося їм спати сеї ночі. З-перед палати подалися товпи з окликом «Смерть Ашшурові!» у городи святині Беля-Мардука та королівських палат, а за ними удалася туди й халдейська піхота. Була вона узброєна на ассирійський лад, а завзяття месті та певність переваги вирівнювали різницю у вправі та витривалості. Оттут, у закутані города, завелася страшна, безпощадна боротьба на смерть. Яких сто тисяч вавилонців налягло на шість тисяч копійників царя Сінахірби. Вони окружили ворога звідусіль та засипували кулями з пращ, стрілами, ратищами та цеглами. Завзято боронилися нападені, та, проте, коли розсвіт порожевив ідола Беля-Шамаша на вишці святині, вже тільки половина героїв відступила на піраміду Беля-Мардука. А тоді одним скоком накинулися на них халдеї…

Примітки

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2005 р., т. 4, с. 21 – 27.