Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

Історична проза Юліана Опільського

Роман Гром’як

«Бібліотека історичної прози» не може бути повною без творів Юліана Опільського. Під таким псевдонімом увійшов в історію української літератури гімназійний вчитель Юрій Львович Рудницький.

Майбутній письменник народився у Тернополі 1884 року. Енциклопедії подають як дату його народження 8 грудня, але насправді він народився 8 жовтня. Хлопця назвали Юрієм. Батько Лев Денисович Рудницький викладав географію та історію в Тернопільській гімназії і жив неподалік навчального закладу в ошатному будинку, що зберігся й досі (по вул. К. Маркса, 2).

Коли Юрієві виповнилося 7 років, сім’я переїхала до Львова, де батько продовжував учителювати, а син навчався спершу в польській, потім, з другого класу, в українській академічній гімназії. Серед його вчителів були І. Верхратський, І. Левицький, І. Копач, П. Огоновський. Вчився хлопець добре: з географії, історії рідного краю (був тоді такий предмет!), всесвітньої історії виявив успіхи «відзначаючі», з латини, рідної і німецької мов, з історії природи – «дуже добрі», лише з математики, грецької і польської мов – «добрі».

У 1898 році Юрій залишився круглим сиротою. Допомагала здібному учневі шкільна рада, опікувалася ним старша сестра Софія (згодом відома піаністка і музичний критик Софія Дністрянська). Гімназію Рудницький закінчив у 1902 році, чотири семестри студіював філософію і класичну філологію у Львівському університеті, де слухав лекції О. Колесси і К Студинського. Завершив студії в Граці (Австрія).

У студентські роки Рудницький подорожував по Італії, Греції, Єгипту. Музеї, історичні місця неодмінно привертали його увагу; збирав картосхеми міст, робив записи. Живі враження накладалися на багаті знання – все знадобилося згодом, коли писав історичну прозу, а поки що віршував. По-українськи і по-німецьки.

Товстелезний зошит, озаглавлений «Житє», складається з 768 сторінок (тільки перший том) і містить вірші, новели, культурно-історичні студії з деякими географічними і порівняльно-філологічними замітками. Під різножанровими пробами пера юнака стоять дати від 1900 до 1908 року. Отже, і в гімназії, і в університеті, і на роботі (після закінчення університету в 1907 році повернувся до рідної гімназії, в якій викладав німецьку мову й історію) писав, писав і писав… Не відомо, чи носив свої вірші до газет і журналів, але про поетичну збірку він мріяв серйозно.

В родинному архіві Рудницьких збереглися рукописи двох збірок. До них увійшли поезії, перші начерки яких записані в «Житі». Автор над ними ретельно працював: правив, групував у цикли. Одна із збірок названа «За зорями» і має розділи: «Доня», «Ольга», «Галя», «Маруся», «Ірена». Це переважно інтимна лірика, що з’явилася в період з 1902 по 1911 рік, її медитативний характер видає серйозні наміри початківця. За епіграф до збірки Ю. Рудницький узяв вірш, написаний 1902 року:

Що се життя? Життя – се нива,

Що навесну квітками вкрита

Ясніє; се любов щаслива,

Лучами сонця ісповита.

Смерте! Весною тільки й щастя мого:

Любов нужденне життя украшає,

А прийде осінь, з всього щастя того

Зів’яле билля вихор розвіває…

Тож коли прийде день розпуки

Та щезне сон любві прекрасний,

Возьми мене в холодні руки

Та зморози той жар нещасний.

Звісно, у віршових спробах молодого філолога не було ще нічого оригінального. Вони не відзначалися версифікаційною вправністю, але відбивали настрій його ровесників, який живив і поезію моло-домузівців. Мабуть, допомагали такі вірші випробовувати на стійкість потяг до літератури. У кожному разі, вони розвивали психологічну рефлексію, вдосконалювали форми мовного вираження, виявляли власні можливості літературного обдаровання.

Очевидно, й тодішня духовна атмосфера, яка формувала естетичну свідомість освіченого юнака, зміцнювала і самокритичність, і самовимогливість літератора, що вперто шукав для себе найбільш відповідного жанру. Тоді звучало огнисте слово І. Франка і Лесі Українки, зростала популярність О. Олеся, М. Вороного, Г. Чупринки, розквітали таланти М. Коцюбинського, В. Стефаника, В. Винниченка, О. Кобилянської, О. Маковея, М. Яцківа.

Поетичні спроби Ю. Рудницького допомагали, зрештою, збагнути вагу слова, його предметну спрямованість: за звуковою оболонкою він шукав сутність, за зовнішнім виявом явищ – їхній сенс. У своїй культурно-історичній праці про причини і перебіг тридцятилітньої війни у Німеччині 16-річний юнак пише:

«Історія є подібна до великої залі, повної занавісок, що за ними укриваєсь много цілком нових, цікавих речей… Багато правд історичних, що їх всі вважають доказаними, показуються нагло брехнями і наоборот. В руках зручного філолога та історика фантазійне подання стається незбитим фактом і правдою не до заперечення» [Житє. Родинний архів письменника. – С. 93].

Осмислюючи чужі матеріали (реферуючи їх), гімназист ставив перед собою серйозну мету: показати, що «може людова поезія та фантазія хворих умів, а що – наука». Описи і діалоги перемежовані в цій «студії» з роздумами, зі зверненнями до читачів. Отже, художня спрямованість перших літературних вправ Юрія Рудницького, їхня націленість на співрозмовника виявилися відразу і були тим чинником, який зумовлював форму його писань, стимулював творчу активність.

Наступні прозові твори початківця мають жанрові визначення як «студії психологічні». Вони здебільшого подаються під спільною назвою «Сни на яві», з підзаголовками: «Геній спокою», «Сповідь», «Звиток паперу». Це – своєрідні «картини душі» закоханих, зневірених, але сповнені прискіпливого аналізу внутрішнього світу людини, яка відчуває роздвоєність життя («Хто тепер говорить правду, того замикають до заведення сумашедших або до в’язниці»).

Оповідач молодого автора прагне осягнути потаємні пружини світу і не приховує гірких наслідків пізнання. Він «розтенетовує гордієві вузли обставин, що залізною сіткою закривають людей та їх душі», і бачить в середині них передовсім «бездонну ненависть до своїх ближніх і дику жадобу хоч би по трупах своїх найближчих дійти вище, де не треба би було вже більше на них оглядатися» (Житє. Родинний архів письменника. – С. 90).

Ліричний герой віршів Рудницького того часу переживає подібний настрій: його ставлення до світу підкреслено романтичне. Він самотній, занурений в себе, гостро відчуває природу, міркує про сутність добра. Найвиразніше таке світовідчуття відбите в поезії «Віршомаз» (1904):

По-старому одинокий,

Все шукаю за добром,

Гляну в світ, поглумлюсь трохи

Та й відлечу соколом.

Сокіл ловить голубку, а вона тікає. Поет іронізує над собою («віршомаз»!) і думає, чи, бува, він не птиця, зрештою, доходить висновку:

Мабуть, птиця, та що а неба

На землю злетіла,

А там крила паперові

Під корчем лишила.

Іронічна саморефлексія – не тільки неодмінний атрибут романтиків. У людей, які не можуть за будь-яких обставин розминутися зі світом, з іншими людьми, навіть найосоружнішими, іронія є виявом тверезого погляду на свої взаємини з середовищем. Подібне щось відбувалося з учителем української академічної гімназії на початку неспокійного двадцятого віку. Своїх прозових і віршових писань він не опублікував.

Невдовзі розпочалася перша світова війна, під час якої Рудницький перебував на селі в Карпатах. Не полишає він і тоді праці як педагог. Львівська «Просвіта» в 1916 році випустила його «Підручник до науки німецької мови».

А 1918 року вийшла в світ повість «Іду на вас». Під заголовком з жанровим означенням «Історичне оповідання з часів Святослава (960 – 972)» стояло нікому не відоме доти прізвище – Юліан Опільський. Так заявив про себе новий письменник: Юрій Рудницький – в житті, Юліан Опільський – в літературі. Псевдонім потвердив любов до рідного Поділля, не раз оспіваного в поезії, і вказав на отчий край свого носія, адже Опілля як слово позначає широке поле в оточенні лісів, а як географічна назва – західну частину Поділля в басейні річок Золотої Липи і Дністра.

1920-і роки – час остаточного самовизначення письменника, період найінтенсивнішої праці. Опільський став прозаїком, вірним історичній тематиці, одним з активних будівників моста між дожовтневою і новою літературою, що продовжувала класику на українських землях, розділених і після Жовтневої революції між різними державами. Цієї історичної місії Юліана Опільського ми і досі ще не усвідомили належним чином. На перший погляд може видатися, що для цього не маємо фактів.

Хворий письменник (сколіоз) не був на фронтах першої світової; не брав участі в братанні солдатів-українців, які воювали у складі різних армій; не належав до літературного об’єднання революційних митців Західної України «Горно», не друкувався у «Вікнах»; не звертався до тем із сучасного життя трудящих, писав виключно про далеке минуле різних народів.

Та був Ю. Опільський учнем і послідовником І. Франка (збіг їхніх поглядів на завдання історичної прози разючий), дружив з Антоном Крушельницьким, підтримав публічно як критик молодого драматурга Ярослава Галана, поважав Андрія Чайковського, полемізував з Богданом Лепким, висміював писання апологета українських січових стрільців В. Лопушанського, критикував за неглибоке знання історії О. Назарука. Зрештою, був він сучасником П. Тичини, М. Рильського, Петра Панча, А. Головка, М. Хвильового, Г. Косинки. Жив і творив по той бік Збруча, де санаційна Польща вела невгамовну полонізаторську політику. Плекана змалку надія на єдність рідного народу не сповнилася.

У 1918 році розпалася Австро-Угорщина, громадянська війна на Україні закінчилася встановленням Радянської влади тільки на частині її території, Буковина відійшла до боярської Румунії, Закарпаття – до буржуазної Чехословаччини, Галичина – до польсько-шляхетської держави. У такій політичній ситуації, думаючи про причини складної історичної долі українського народу, Юрій Рудницький вдається до уроків історії. Його вибір не був наслідком громадянського індиферентизму чи націоналістичної обмеженості, не був він породженням і релігійного екстазу, а став виявом болю національної свідомості, яка увібрала в себе і політичні, і культурні, і релігійні проблеми українців, покликаних історією до національного відродження.

Звичайно, Юрію Рудницькому як викладачеві історії тема минувшини була найближчою за матеріалом. Юліану Опільському як історичному прозаїкові імпонували слова І. Франка з до «Захара Беркута»:

«Повість історична має вартість, коли її основна ідея зможе заняти сучасних, живих людей, то значить, коли сама вона жива й сучасна» [Зібр. творів: У 50 т. – К., 1978. – Т. 16. – С. 7].

Очевидно, він керувався ними як методологічною настановою, коли у вирі громадянської війни, під вигуки «галлерчиків» – польських вояків, що захопили Львів уже 1918 року, – писав свій великий твір під назвою «Опирі» («Упирі»). Під об’ємистим рукописом у 25 аркушів стоїть дата 17 вересня 1919 року. Це – найбільший твір Ю. Опільського, за всіма прикметами – історичний роман, перша частина якого «В царстві золотої свободи» побачила світ 1920 року. Вона мала жанрову характеристику «Історичної повісті із початку XVII ст.» та посвяту Марії Степанівні – «найдорожчій дружині й одинокій помічниці» письменника. Друга і третя частини («Чорним шляхом», «Івашко»), хоч оголошувалися 1928 року готовими до друку, не опубліковані й досі.

Роман змальовував татаро-турецькі напади на українські землі, злигодні «ясиру», викривав сваволю польських шляхтичів як ненаситних і підступних упирів. Образи здирщика і запроданця Бялоскурського, його розбещеної дружини Беати, зманіженої дочки Агнешки, перевертня міщанина Івашка були втіленням тих соціальних сил, які плюндрували край, висмоктували разом з татарами із трудового люду останні соки, а гонорова шляхта хотіла з цього мати власний зиск.

Письменник уже в цьому романі, доволі традиційному для української літератури, виявив добре знання історії, вміння вибудовувати гострий, майже пригодницький сюжет, але гніву свого стримувати не міг і раз у раз вдавався до відкрито публіцистичних оцінок, узагальнень. Тут його симпатії и антипатії були очевидними: шляхта не зацікавлена чинити опір татарам, вона боялася мужиків і православного панства, зрештою, конфліктувала за маєтності поміж собою. Так, перед описом татарського розгулу письменник подав таку публіцистичну «інтродукцію»:

«Як при кожному нападі, так і тепер польська шляхта втратила голову зовсім. Усі не вирубані ще ліси зароїлися від утікачів, по всіх городах і містечках вешталося чимало блідих із переляку мостіпанів, які покладалися на висоту міських стін та на хоробрість ликів. На поталу татарському живлу остався лише бідний, працею та здирством і панським канчуком до снаги винищений подільський мужик. Пани, які відібрали йому свободу та зброю, покинули його тепер у хвилину небезпеки та казали своєю кров’ю заткати хижу пащу татарському змієві…

Одного тільки не передвиділи правителі – зміни у світогляді сього окраденого мужика під ударами долі. Утративши все, раб сей ставав знову собою і з раба ставав велетнем. Він виростав ось із крові й боротьби як герой і кидав слово визову всім, хто йому брався кувати кайдани» [Упирі. Частина II. Чорним шляхом. Машинопис. – С. 71 – 72. – Родинний архів письменника. – Р. Г.].

Подібний антишляхетський та антикатолицький пафос ще виразніше поставав із наступного великого твору Ю. Опільського «Сумерк», видрукуваного 1921 року і негайно занесеного запопадливими львівськими уніатами в т. зв. «індекс», тобто забороненого. Отож не могло бути й мови про завершення публікації «Упирів» – твору, який гостро полемізував з романом Г. Сенкевича «Вогнем і мечем».

Під тиском обставин, що склалися на Західній Україні за часів санаційної Польщі, Ю. Опільський залишає «делікатний» з огляду польсько-українських взаємин період вітчизняної історії (XIV – XVII століття) і звертається до часів Київської Русі, до матеріалів з життя скіфів, персів, арабів, варягів, ромеїв, гетів, германців.

Друге видання повісті «Іду на вас» у 1928 році містило оголошення про такі твори письменника з визначенням їх жанрової форми й історичного підгрунтя: «Танечниця з Пібасту» (нарис зі староєгипетського побуту, 1921); «Гарміоне» (нарис із життя Чорномор’я під кінець V віку до Христа, 1921); «Сумерк» (повість із XV віку, 1922); «Вовкулака» (оповідання з XI віку, 1922); «Поцілунок Іштари» (нарис зі старовавілонського побуту, 1923); «Школяр з Мемфісу» (нарис зі староєгипетського побуту, 1927); «Тінь велетня» (оповідання з року 1812, 1927). Тут же йшлося про підготовані до друку, крім «Упирів», повісті й оповідання «Хрести й ідоли», «Дух степу» і «Посів Перуна». Збереглася титульна сторінка рукопису повісті «Хрести й ідоли», позначена 1921 роком. Очевидно, це й була перша назва твору, відомого тепер під назвою «Ідоли падуть».

Твори Ю. Опільського видавалися переважно накладом Видавничої спілки, виходили в друкарні Наукового товариства ім. Т. Шевченка або Ставропігійного інституту. 1932 року в журналі «Нові шляхи» опубліковано повість «Аллах», а «Діти Одіна», написані влітку того ж року, з’явилися аж у 1985 (журн. «Жовтень»). Повість «Ідоли падуть» опублікувала видавнича спілка «Діло» вже після смерті автора, який передав їй рукопис у 1935 році.

Письменника не стало 1937 року — він помер у Львові, де й похований на Личаківському цвинтарі.

Видаючи повість «Ідоли падуть» до 950-ліття християнства на Русі, співробітники спілки «Діло» вважали її останнім твором автора і свідчили:

«Мало хто з наших дослідників цікавилися живіше, ніж Опільський, померклою добою нашої старовини в її культурних зв’язках з іншими народами. Дуже скупий історичний матеріал, який маємо з тієї доби, він старався доповнити так, як це робить письменник, що хоче відтворити далеку, мало прослі- джену добу: уявою, що змальовує нам постаті та конфлікти дієвих осіб. Відомо, що Ю. Опільський підготовлявся довго до кожної історичної повісті, ставився до своєї праці дуже совісно і не йшов аа фантазією там, де міг покористуватися історичними матеріалами. В якій мірі йому вдалося змалювати події та людей, це зможуть найкраще оцінити знавці даної доби. Читач, що шукає в літературному творі чогось більше, як дійсних подій, головно цікавої дії, не буде читати цієї повісті тільки з патріотичного обов’язку» [Ю. Опільський. Ідоли падуть: Історична повість із часів Володимира Великого у двох томах. -Львів: 1938 р., т. 1, с. 5 — 6].

Про співвідношення історичного факту й домислу сказано тут точно: фантазія письменника спиралася на історичну достовірність, зафіксовану літописцями, археологами, мандрівниками, істориками, але прогалин у цілісній картині минувшини, в деталях середовища, побуту людей, їхніх портретів не допускала. Водночас творча уява письменника-історика жила в органічній злагоді з філософом-педагогом, який своє кредо чітко сформулював у передмові до повісті «Золотий Лев»:

«Наше оповідання має на меті оживити… і дати малу характеристику побуту у XIII віці. У сьому-то й стійкість історичної белетристики, що вона в’яже віддалені від нас часи з теперішніми вічним, незмінним загальнолюдським підкла- дом. Через те ілюструє вона минувшину, помагає не раз визнатися у безладді сучасності і дає науку про майбутнє».

Отже, письменник поважав історію, етнографію, географію: готуючись писати твір, робив зарисовки й копії одягу, виготовляв макети фортець, картосхеми міст і місцевостей, розставляв манекени воїнів у битвах — звідси пластичність його письма, точність і образна влучність мовн. Разом з тим піклувався про уроки для сучасників і нащадків: історичної розповіді без «загальнолюдського підкладу» не визнавав. Тому в усіх — більших чи менших — творах (нарисах, оповіданнях, повістях — ці жанри по-своєму розрізняв) Ю. Опільський знаходив спосіб наголосити історично достовірне, прокоментувати маловідоме, витлумачити складне, при тім не цурався публіцистичних узагальнень, прагнучи в цілому переконливої концептуальності, яка освітлювала б сучасні йому клопоти.

В одних випадках («Упирі») це були посторінкові примітки і цілі публіцистично наснажені сторінки, в інших («Іду на вас») — географічні, міфологічні і реальні коментарі, що подавалися в кінці твору, а здебільшого архаїзми пояснювалися відразу в тексті: уточнення, аналогії, роз’яснення входили в структуру фрази («Гарміоне»). Інколи йому вистачало примітки на зразок: «Події, зображені в цій картині, до варязьких імен та місцевостей включно, здебільшого автентичні» («Діти Одіна»).

Але завжди письменника, що виріс і сформувався в середовищі розділеного між різними державами народу, зі складними міжнаціональними стосунками, релігійними чварами, соціально-становими конфліктами, хвилювали ідеї, які наснажували всі його твори. Наскрізними в художньому світі Ю. Опільського були роздуми про співвідношення влади, покори, свободи і віри. Він послідовно спростовував расистські догми про нерівноцінність і нерівноправність народів навіть у їх найдавніших спільнотах (родах, племенах), у цьому зв’язку переосмислював ціннісну традицію у вживанні понять «поганство», «варварство», а значить, обстоював національну гідність кожного народу, передусім рідного.

Ю. Опільський був далеким від націоналістичної ламентації. Як реаліст, він досліджував національні відносини крізь призму етнічно-побутових відмінностей, станово-класового розшарування. Уникаючи абстрактного соціологізаторства, приділяв велику увагу психологічній мотивації вчинків історичних постатей і створених уявою персонажів, ніколи не обминаючи їхніх моральних орієнтацій та інтимних стосунків.

Його можна було б запідозрити у фрейдистських симпатіях, зваживши на образи лукаво-пристрасних чи ніжно-відданих жінок, які не тільки займають багато місця у внутрішньому світі героїв, а й відіграють важливу роль (саме через кохання) у їхніх державних діях. Це Малуша і Калина («Іду на вас»), Мирослава, Рогніда, Анна («Ідоли падуть»), Беата, Агнешка, Галя («Упирі»), Офка («Сумерк»), Гарміоне (однойменна повість), Олена («Золотий Лев»), Єлена («Вовкулака»), Нізія («Під орлами Роми»)… Та річ у тім, що сцени підступних любощів чи ніжного кохання не подаються у творах Опільського як еротичне шаленство, не набирають самодостатнього значення, бо змальовував письменник живих людей, а не історичні схеми.

Художній простір історичної прози західноукраїнського письменника, вбираючи в себе європейсько-азіатські обшири аж до берегів Північної Америки (Вілянд у «Дітях Одіна»), неодмінно має своїм центром землі східнослов’янських племен. Київська Русь, Галицько-Волинське князівство, згодом українські землі у складі Речі Посполитої – це ті простори, на яких складалася і виборювалася доля предків письменника, духовність українського народу. Опільський вдивлявся в минувшину цих земель, бо на них і за його часів не припинялися соціально-національні конфлікти.

Розширення художнього простору історичних полотен письменника, його розгляд з єдиного центру водночас поглиблювало художній час оповіді, і в такий спосіб живило суспільну свідомість читачів, підводячи їх через зіставлення до осмислення власної історії і своєї сутності. У цьому контексті ставала повчальною доля скіфів і варягів, ромеїв та ординців, лицарів і шляхти. На весь зріст піднімався трудівник, до якого б племені він не належав, – єдиний патріот, що діяльно любить ту землю, на якій народився і яку він плекає.

А в цьому художньому світі підносився ідеал порідненої волі і праці, розумної злагоди народів. Такий ідеал проголошували далекоглядні руські бояри і князі, утверджували своїм життям смерди, кметі – мужики; він освітлювався поведінкою скіфських героїв і римських воїнів. Звісно, належали ці персонажі своїм конкретно-історичним епохам, вони відрізняються способами вислову своїх переконань (ерудиція Опільського вражає), але всі вони мають спільного натхненника – автора. Це його концепцію світу й людини вони виражають, у сфері його свідомості оживають. Справді, чи не є ланками єдиного цілого такі думки, проголошені у різних творах Опільського різними людьми, в різний спосіб?

Ось Мстислав після загибелі Святослава звертається до дружинників, згадуючи заповіт князя («Іду на вас»):

«Киньмо кривавий меч, добудьмо плуг і живімо для нашої землі… Живім життям народу, працею, доробком, а зброєю відражуймо лише ворогів. Бо якщо понесемо у чужу землю огонь і меч, втратимо свою землю, шукаючи чужої…»

Римський центуріон (сотник) Марк Лігарій, йдучи походом у Закарпаття будувати золоті копальні, звіряється трибуну («Під орлами Роми»):

«Я ненавиджу сей лад, з якого виріс, ненавиджу сю державу рабів, визволенців і галапасів та зітхаю тільки до тих сірих мас варварів, які знищать кубло злочинців й погані та скажуть усім, хто переживе сей кривавий бурун: «Ану, покажіть, що зможете, зумієте, чого довершите власною силою, без допомоги рабів та нещасних наймитів! У сьому-то виявиться вартість людини!»

Боярин Микола, який очолив хлопське повстання проти шляхти («Сумерк»), роз’яснює каштеляну Зарембі свої позиції:

«Ми не лицарі, які ведуть боротьбу для забави або наживи, ми боремося за свободу віри та народу і нищимо всіх нещадно, хто стає нам на перешкоді. Вільно нам простити особисту обиду, продати помилування за гроші, але проклятим буде той, хто простить ворогові віри та народу!»

Гірко розчаровуються мужики, переконуючись, що далеко не всі бояри здатні з ними таку позицію обороняти. Протилежність життєвих позицій різних соціальних станів князь Свидригайло пояснює просто: «Воюючий мужик – опришок, а опришками прибирають придорожні ялиці та заміські шибениці. Непокірним боярам відрубують голови…»

Подібні виписки з творів Ю. Опільського можна було б продовжувати і далі. Читач же сам зверне на них увагу і переконається в демократичності світогляду їх автора, в прогресивності його історичної концепції. Мав рацію Б. Стахєєв, наголошуючи:

«Він [Опільський. – Р. Г.] виділяється яскравим і послідовним демократизмом, виразним соціальним мисленням» і обстоює «традицію сумлінного вивчення й осмислення джерел, чесного ставлення до історичної істини» [передмова до видання: Ю. Опильский. Сумерки: Роман. – М., 1970. – С. 5, 13].

Дуже коректно ставив письменник і проблему віри, ролі християнства як державної релігії, на яку покладалися руські князі в досягненні своїх цілей. Цікаво зважити на те, що усвідомлення певної користі християнського вірування саме в його православному варіанті, як показував Опільський, йшло не від княжої верхівки і не від соціальних низів.

Володимир, перш ніж приймати таке відповідальне рішення, радиться з дружинниками та боярами, зважує всі наслідки, які викличе прийняття християнства для Русі і для нього особисто. Він розуміє, що віра у всіх одна, тільки ідоли різні. Боярин Добриня це княже спостереження начебто обгрунтовує: «…в цьому вся правда! Усякий вірить у вищу силу, яка орудує його думками чи ділами, усякий кланяється чомусь, що цінить вище життя людини. Один обожнює владу, другий боїться чарів, третій віддає себе тілом і духом солодкій Ладі. Багато людей боготворять гріш і готові за бариш продати душу.

Ось справжня віра всіх людей, до якої ніхто не признається. Одне і те саме вино ллють люди у різні чарки: раз у глиняний глечик, раз у срібний дзбанок чи в золоту чашу. Я стрічав мужів зі Заходу, бував і на Сході, скрізь бачив таких самих людей. Тільки мови були різні, різні строї і різні боги – ідоли! Чим більше надбання має народ, чим більше знання, тим кращі його ідоли, і всякий, в кого їх немає, кидає свої, а бере чужі! Тим-то й багаті і вчені греки накинули своїх ідолів цілому світові. Тільки вони – люди, тільки їх ідоли – боги, а в кого їх немає – цей поганин, поганець!»

Подібну ідею проводить письменник і в повісті «Під орлами Роми». Один з легіонерів дійшов висновку, що ні звеличальники Мітри, ні християни «не дають людині того, що найцінніше – справедливості», а другий уточнював:

«Вільно тобі не вірити в богів, та всякий тямущий мусить вірити в генія людини, доброго чи злого, розумного чи нерозумного, великого чи малого».

Ідею високої духовності утверджує в Опільського і скіфський цар Ойтозірос, який десять років був рабом в Афінах. Він збагнув фарисейство так званих вільних громадян і здогадався, що рабство – не тільки соціальна категорія. Будучи юридично вільною, людина може бути духовним рабом. Ойтозірос говорить до Гарміоне:

«Серед святинь Акрополіди, під покривалом блиску, знання та багатства, чатують на прохожого брехливі, злодійські, рабські душі афінців. У нас, у вольних степах, куди частіше цвіте благородність, щирість, правда… під кожухом косматого варвара».

Прихильна до нього еллінка Гарміоне відповіла:

«Правду кажеш, Ойтозіре! Святу Зевсову правду… У нас розцвів ум, але вмерло серце. А не умом, тільки серцем в’яжуться з життям люди». Логікою жінки скористався скіф, ваблячи її у вільні степи, бо там, за його переконанням, «не обманюють і не вбивають себе брати задля золота, там любов не продажнім товаром, а справді цвіткою, яку в кожному серці засіває Апія, богиня життя й землі».

Безперечно, Ю. Опільський, захоплюючись, ідеалізує життя скіфів-степовиків, і з соціологічної точки зору можна йому закидати відступ від принципу історизму. Але чутливий до психологічної достовірності письменник йде за логікою людських взаємин і через неї утверджує ту правду, яка в даному разі його цікавила: він вірить синові степів, який стужився за рідним краєм і поетизує його перед коханою жінкою, а в такий спосіб, протиставляючи «варварську» Скіфію «благородній» Елладі, спростовує міф про золотий період в історії людства як земний рай, як втілення людського ідеалу відповідно до засади «людина – міра всіх речей».

Таке силове поле проблематики історичної прози Ю. Опільського. Гуманістичний пафос, ідеї національної рівності і гідності, справедливості пронизують його. А ще велика віра в силу краси в єдності з добром – у калокагатію. Письменник у своїх критичних статтях обстоював монументальні «не так об’ємом, як змістом» твори, героїв, «кованих з мармуру і криці, а не кручених з соломи й глини». Це кредо значною мірою відбивало власний стиль Ю. Опільського.

Точне, влучне слово, доречні подробиці в описах, може, дещо раціоналістичний аналіз психології персонажів, узагальнюючі судження про характер епохи, схильність до діалогів-диспутів і розгорнутих порівнянь-характеристик – прикметні риси його письма. Багата літературна мова в тому варіанті, який склався на Західній Україні тоді, коли почалося відродження національної культури і на радянській Наддніпрянщині, видають в Опільському інтелігента органічно зв’язаного з народом.

Літописні герої всі немов імперсональні, а перетворені уявою Опільського, вони оживали на сторінках його повістей. Індивідуалізував прозаїк їхнє мовлення не стільки лексичними, скільки інтонаційно-синтаксичними засобами, доречно стилізуючи міфологічну свідомість минувшини, проповідницьке слово душпастирів чи шляхетсько-великопанський сленг. Завжди, як вправний оператор, відчував єдність і взаємини своїх героїв з довкружжям, майстерно будував композицію, чергуючи описи, оповідь, згадки, монологи, проймаючи все це світовідчуттям персонажа і свідомістю епічного автора. Тому-то в його текстах така велика інформаційна насиченість, яка вимагає для її сприйняття високої культури і знання історії, звичаїв різних племен і народів.

Ось як піднесено звучить його опис надвечір’я, побаченого людьми античного світу, що жили «під кінець V віку до Христа»:

«Золота колісниця Геліоса доїздила вже до краю своєї щоденної дороги. Божеський візник збирав віжки, а безсмертні коні весело потрясали багряними гривами. За ними оставав безмежний простір Понту, на який збиралася десь із Кавказу прийти ніч, – амврозійна, осіння ніч, повна теплого, пахощами Колхіди ситого леготу, ясна від сріблистого личка Селени, говірка від ніжного хлюпоту хвиль, які гладять стіни трієри м’якими рученьками нереїд…» («Гарміоне»).

Постаті і поняття грецької міфології (Геліос – сонце; Селена – місяць; нереїди – морські німфи, дочки Нерея, амброзія – страва богів), назви і реалії тих часів (Понт – Чорне море, трієра – корабель) формують і оформляють їхнє сприйняття природи – наскрізь міфологічне за своєю суттю і метафоричне за мовною формою. За цим же законом виражається світосприйняття Рогніди («Ідоли падуть»). Тільки тут конструктивну зображально-виражальну функцію виконує ісландсько-скандінавська («варязька») міфологія. Повість починається описом світанку, поданого очима Рогніди:

«Кривавий твій прихід сьогодні, Бальдуре! З-поза Дніпра встаєш, неначе пожежа від печенізької стіни. Твоє проміння, наче відблиск похоронної костриці Брунгільди, звіщає мені ніч, безпросвітну ніч – смерть! Нехай Гель проглине прокляті духи зрадників і боягузів…

Її глибокі темно-сині очі суворо гляділи у віддаль, і тільки кармінові уста були дещо спалені гарячкою. Задумалася. «Довго не було його тут… довго! Чотири роки минуло, відколи востаннє розпрощався з нею. І як розпрощався. На молот Тора! Чому рука наймогутнішого з азів не впала тоді на голову Володимира?»

Звичайно, можна з контексту догадуватися, що жінка звертається до сонця, покликається на богів свого народу. Можна милуватися її красою й уявляти яскраву вранішню картину в барвах і русі. Але наскільки збіднене в асоціативно-смисловому плані буде сприйняття того читача, який не знає, що Одін, Тор і Локі, за уявленням північноєвропейських народів, – верховні боги, що Тор завжди зображувався з молотом у руках, а Бальдур (Бальдр), син Одіна, є уособленням сонця, що Брунгільда – одна з валькірій, що Гель – це пекло, ази – боги, очолювані Одіном, і т. д. А між ними складалися своєрідні взаємини, боги, як міфічні істоти, уособлювали певні людські якості, природні явища.

Ю. Опільський відтворив у своїх нарисах і повістях процес взаємодії язичництва і християнства, процес поступового виділення науково-раціоналістичної свідомості з її міфологічно-буденної сфери. І все це становить незаперечну вартість спадщини письменника в історії новітньої культури.

Твори, які включено до цієї збірки Ю. Опільського, можна розглядати як змістовно-стильову єдність, хоча й написані вони в різні періоди його творчості. Повісті становлять своєрідну трилогію з часів розквіту Київської Русі, яка почала підупадати після нашестя Батия. У першій з них йдеться про походи Святослава, який розширював межі Руської держави; в другій – про діяльність Володимира Великого і запровадження християнства на Русі; в третій – про боротьбу Данила Галицького з татаро-монгольською навалою, про ті часи, коли Галицько-Волинське князівство, хоч і пошарпане татарами, протистояло їм.

Ю. Опільський докладно зображує майнове розшарування у феодальній державі, взаємини слов’ян з хозарами, болгарами, уграми, варягами і татарами і на цьому історичному матеріалі ставить проблему вірності рідній землі, засуджує зрадництво як явище соціально-психологічне. Найбільш сконцентровано ця проблема художньо досліджується в повісті «Золотий Лев». Русичів обдирають бояри, перетворюють їх у закупів (боржників) і рабів, з них збирають данину і татарські баскаки. Старий русич Копрій тому і говорить:

«Захистити нас нема кому, але топір на наші голови вигострений». Так він реагує на чутку, що король Данило карає відступників, які стали татарськими людьми. «Руський топір чи татарський зашморг – се все одно» – переконані зневірені русичі. Тільки молодий сотник Ярослав обстоює правду: «Король карає не як володар, а як меч усієї землі, на якій ми всі». Данило ж вважає, що перед чужинцями нема ні хлопа, ні боярина, є «тільки хтось, хто зрадив рідну землю – матір нас усіх, і того вона покарає», бо «правда божа та справедливість важливіші від людських ворожнеч».

Ю. Опільський, як завжди, не покладається тільки на своїх героїв в утвердженні концепції твору, а й перебирає від них слово для безпосереднього вираження авторської позиції. Звучить воно у цьому творі з особливим пафосом:

«Ось знову рушив Золотий Лев з-над Дністра, щоби дати відчути свої гострі кігті ворогові. Перед ним летить тривога, з ним іде сила, за ним слідкує слава, нев’януча слава руського племені від Дунаю до Дону. З-над згарищ-попелищ здійнявся Лев до походу, і задрижали Схід і Захід, бо показалося, що з усіх країн, які потоптала орда, одна тільки батьківщина сього Золотого Лева заховала міць та розмах до боротьби і перемоги».

Данило вершить княжий суд над двічі перевертнем Ратибором і «татарські люди, – підсумовує розповідь письменник, – збагнули, що зрада рідної землі завжди приносить гіркі плоди, що навіть менша сила буває непереможною, якщо вона опирається на правду та справедливість».

Повісті «Іду на вас», «Ідоли падуть» і «Золотий Лев» становлять ідейно-художню єдність ще й тому, що потверджують думку: минаються люди і покоління – залишається рідна земля; вона, як мати, її не вибирають, а пам’ятають, шанують, люблять, плекають.

Юліан Опільський нагадував цю істину своїм сучасникам за умов соціально-національного гніту. Час показав, що ця істина не застаріла і зараз, коли інтернаціоналізм практично утверджується в багатонаціональних державах. Міжнаціональні взаємини – не безпроблемні. Любов до рідної землі немислима без історичної пам’яті. У цьому зв’язку три повісті Юліана Опільського про минувшину, про взаємини русичів з іншими народами звучать вельми актуально, зберігаючи пізнавальне й естетичне значення для сучасності. Є в них загальнолюдський сенс, про який свідомо турбувався письменник.

Юліан Опільський посідає заслужене місце в історії української літератури радянського періоду як один з перших майстрів історичної прози, як поборник єдності українського народу. Він досі залишається неперевершеним у тематичному діапазоні своїх творів, першопрохідником тих шляхів, якими пішли радянські письменники С. Скляренко, Зінаїда Тулуб, П. Загребельний, Р. Іваничук. Відрадно, що з появою нових творів, присвячених історичним періодам, які оживляв Ю. Опільський, його образи не потьмяніли, а концепції не відпали.


Джерело: Опільський Ю. Золотий лев. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 398 – 411.