16

Степан Руданський

Вже двадцята Соломону

Осінь наступає.

Соломон сидить над морем,

Думоньку гадає:

«Віють вітри, віють буйні,

Страшно хвилі б’ються;

Тяжко, тяжко мому серцю,

Що аж сльози ллються.

Наймудріший я на світі, –

Що ж мені із того?

Як приблудний ходжу, блуджу

Коло дому свого!

Ходжу, блуджу коло дому

І рідні не бачу.

Тілько неньку проклинаю,

Тілько долю плачу.

Нене ж моя, рідна нене!

Що ж ти починила?

Нащо мене Соломоном

На світ породила?

Нащо мене Соломоном

На світ породила –

Нащо мене сиротою

По світі пустила?

І пустила, і від батька

Нене ж моя, злая нене,

Чом не умираєш?»

Примітки

Подається за виданням: Степан Руданський. Твори в 3-х тт. – К.: Наукова думка, 1973 р., т. 2, с. 76 – 77.