9

Степан Руданський

Встає сонце від восходу,

Іде до заходу,

І нема сліда на небі

Після його ходу.

І куди воно заходить,

І де спочиває?

Скажи мені, моя нене,

Хто то розгадає?

І так сходить, і заходить,

Може, з-перед віка,

І як глянеш – чи ж не тая

Доля чоловіка?

Зійде красний, як те сонце;

Світ його побавить,

І вмирає, і по собі

Сліду не оставить.

А на небі сонце вічно

Сходить і заходить,

Як же, мамо, теє сонце

Попід землю ходить?

Най земля стоїть на морі, –

Де ж оперлось море?

Які ж будуть, моя нене,

Для води опори?

Як земля стоїть по собі

І опір не має?

Скажи мені, моя нене,

Хто її тримає?

І як висить на повітрі

Тяжка така брила?

Не згадаю, не зміркую,

Слаба моя сила».

Стане нічка, сходять зорі,

Місяць випливає…

«Звідки світло в синім небі? –

Дівчина питає. –

Чи то слуги божі світять

Свічі восковії?

Чи то сяють так на небі

Люде умерлії?

Чи то зорі, божі мислі,

Божая дорога?

Чи то, може, кажна зірка

Інший світ у бога?

Не зміркую, моя нене,

Гадки не згадаю.

Полетіла б, полетіла б,

Силоньки не маю».

І голубить її ненька,

К серцю пригортає

І милую свою доньку

Правди научає.

Примітки

Подається за виданням: Степан Руданський. Твори в 3-х тт. – К.: Наукова думка, 1973 р., т. 2, с. 130 – 132.