Цар Соловей

М. Гнатишак

З історії українського слов’янофільства й символіки

Зацікавлення Степана Руданського слов’янством знайшло свій поетичний вияв головно в поемі «Цар Соловей», написаній у Петербурзі в днях 10 – 18 грудня 1857. В силу тодішніх політичних і культурних обставин – Руданський майже нічого зі своїх творів не бачив за життя надрукованого. Рукописи нещасного поета розтрусилися по людях – а з ними і скрипт «Царя Соловея».

Щойно в 1895 р., коли приступлено до першого збірного видання творів Руданського, Комар згадав про цей твір ось якими словами:

Про поему «Цар Соловей», що мабуть десь загубилася, я чув дещо від Ніщинського, котрому сам Руданський читав її в [18]60-их роках. Ніщинський дуже хвалить цю поему; по словах його, Руданський мав на меті змалювати відносини слов’ян поміж себе і до інших сумежних народів, та, на жаль, Ніщинський не пам’ятає фабули цієї поеми.

В 1897 р. Василь Лукич четвертим томом закінчив видання творів Руданського, і несміливо лише додав, що коли б знайшовся ще твір «Цар Соловей», то треба б видати і п’ятий том. Отже здавалося, що рукопис безповоротно втрачений. Але вже в 1899 р. появився дійсно п’ятий том творів Руданського, в якому знайшла місце поема «Цар Соловей». Кримський, знайшовши цей твір між лексичними матеріалами Павла Житецького, був, що правда, дещо розчарований – бо ж перед тим про «Царя Соловея» ходили перекази як про найкращий твір Руданського взагалі; але все-таки признав поемі велику літературну стійність.

Ось таким чином, щойно 42 роки після написання, поема «Цар Соловей» вперше побачила світ. І цією обставиною пояснюється факт, що нею й досі ніхто ближче не зацікавився. Своїми слов’янофільськими мотивами поема вже і в часі написання була запізнена, – ну, а перележавши трохи не пів століття в рукописі, потім видавалася таки добрим анахронізмом. Але все таки ще й тепер вона заслугує на увагу, як замітний вияв думок письменника-шестидесятника про міжслов’янські взаємини, спори та спільні інтереси.

Твір складається з чотирьох великих частин, а поодинокі частини мають по 10 – 13 розділів. Цілість дає книжечку на приблизно 120 сторінок друку. Поема писана коломийковими строфами.

Може нема в новій українській літературі другого твору, в якому було б так багато символів, як у цій поемі. Під цим оглядом «Цар Соловей» може мірятися хіба лише зі зовсім відмінними зрештою, філософічними творами Григорія Сковороди, Що про його замилування до символів писав не раз проф. Чижевський.

Кримський був першим критиком, який подав трохи пояснень до цих символів. 1 так він стверджує, що Цар Соловей – це «слов’янський прабатько». Царевич Пастух зі золотою дудкою – це «музикальний народ чехи», пан Мисливець із поляни – поляки, царівна Злотокрила – Україна, а «одновірний з нею Причепа» – це москалі. Оповідання наймита і сцена, яка потім слідує – це «відгук середньовічних фабльо або новел Бокачієвих»; «нещасливий гусак» – це Іван Гус; «кумедна халепа, яка скоїлася німцеві від Пастухової дудки» є відгомоном слов’янофільських настроїв, а згадані в поемі жито і кий означають міста Житомир і Київ; «розговіння царівни з Причепою у православного священика означає зустріч України і Москви на спільному релігійному грунті». Це є всі пояснення Кримського. Романчук, редагуючи друге видання творів Руданського, обмежився лише до повторення тих вказівок.

Тимчасом такі пояснення зовсім не вистачають. Поема є великою системою символів та історичних натяків, які оформлюють історіософічне й ідеологічне становище поета до слов’янщини – хоч він ані разу не зрадив дійсного значення ні одного з тих символів.

Перша частина поеми присвячена праслов’янській епосі спільноти, характеристиці слов’янських народів та історії старої Русі. Цар Соловей зі своєю царицею є персоніфікацією спільного походження слов’янських народів. Живе він у «старій столиці», котрою, як бачимо з різних натяків, є Київ. Так поет упростив собі проблему походження слов’ян. Топографія слов’янських земель подана згідно з дійсним станом, але виключно в символічному оформленні. Для прикладу подаю, що при описі України автор підкреслює степи, і гори на південному заході, – а північною границею Польщі є у нього Бурштин-море. і таких символів є у творі багато. Історичне життя праслов’янської епохи зображене ідилічно.

Потім є докладна характеристика слов’янських народів, символізованих у згаданих уже постатях трьох братів і сестри. Соловей передає Причепі, т. зн. Московщині, свою столицю Київ – а царівна Злотокрила, себто Україна, родиться щойно після перших нападів татар на Київ та після утечі Причепи на північ. Руданський сконципував цю незгідну з правдою картину під впливом поглядів, скристалізованих у т. зв. Погодінській теорії. 1 це є доказом, що російська офіціальна наука мала тоді великий вплив навіть на українських патріотів.

Умираючи, стара цариця дає дочці Злотокрилій заповіт, щоби вона жила самостійно і щоб стереглася хмелю. І це є дальший важний символ. Коли зважити, що саме піянство доводить пізніше Злотокрилу до упадку, – то легко вгадати, що тут річ не тільки в антиалкогольній тенденції, але що є тут натяк на історію. У зв’язку з народно-пісенною традицією, а також із поглядами Тараса Шевченка у таких його творах, як напр. «Розрита могила», – Руданський причиною лиха вважає гетьмана Богдана Хмельницького, як реалізатора Переяславського договору. Багато натяків на хміль у поемі вказує, що під тим символом криється Хмельницький і його історична помилка.

Друга частина поеми присвячена татарам, а потім історії чеського народу. Кримець-Невидимець, себто персоніфікація кримських татар, стає силою, що довгі часи загрожує Україні й Московщині. Історія Чех починається описом чеської землі, представленої у виді сплячої дівчини. Є цікаві символи чеських рік, гір, а навіть лічничих гарячих джерел. Багато уваги присвячено чеській реформації, яка символізована фактом, що чехи з полудневої церкви за морем, себто від Риму, переходять до північної церкви за горами – себто до німецько-протестантського світу. Другий історичний конфлікт – це чесько-німецькі спори. Німці зображені в постаті смішного мандрівного штукаря-шахрая, якому чехи дають землю і майно, щоби жив по-господарськи. Але він за те добро віддячується крадіжжю, і тому Пастух його строго карає. Отже історія чесько-німецького антагонізму зображена в світлі національних ідей чеської романтики.

Третя частина поеми присвячена історії України, а саме її боротьбі з татарами і з Польщею. На перший план виступають залицяння Невидимця і Мисливого до Злотокрилої. Невидимець поступає нагально, і не минає його за те кара. Натомісць Мисливий у своїх товариських формах дуже гладкий – але вкінці теж починає довгі війни зі Злотокрилою. Польща описана як країна пралісів з полянами. Мисливець радо пересиджує під липою, яка була модним реквізитом у слов’янофільській літературі, як дерево любе старим слов’янам.

Вкінці в четвертій частині змальована історична трагедія України, яку автор вбачає у сполуці з Московщиною та в зрадливому поступуванні Москви. Причепа, розпиваючи царівну, зовсім свідомо підготовляє злочин. Його ціллю не є лише сполука зі Злотокрилою, – але використання її військової сили. Використавши цю силу, Причепа виломлює Злотокрилій крила та знеславлює її. Ось ряд драстичних символів, які зображують історичний процес поневолення України Московщиною – при чому автор не жаліє гострої догани ані Москві, ані Україні.

Потім Руданський змальовує відродження слов’янських народів. Символізоване воно згуками золотої сопілки чеха Пастушка. Під впливом цієї пісні Україна і Польща зростає в силу, а Москва ослабає. 1 тут починається вже наче антиципація історії. Чеські відродженецькі поклики ведуть до збройного повстання проти Росії. Після побіди Злотокрила й Мисливий хотять жорстоко покарати Причепу – але спиняє їх знову чеський Пастушок, який закликує до всеслов’янської згоди та веде всіх на могилу царя Соловея, і цей виголошує заповіт своїм дітям.

Руданський назвав поему «Цар Соловей» казкою – і дійсно вжив у ній, як змістового та формуючого матеріалу, передовсім кілька різних казкових мотивів. Вузькі рамки статті не дозволяють мені подати докладний мотивовий розбір на основі паралель з різних етнографічних збірників, а головно з великої збірки подільських оповідань Андрія Димінського, що особисто знався з Руданським та мабуть давав йому читати свої записи. Обмежуся лише до висновків.

Фабула поеми сперта на комбінації чотирьох головних казкових мотивів, а саме: 1) три брати, наймолодший дурень; 2) вартування синів на могилі батька; 3) три чародійні речі; 4) чародійний кінь, – з цілим рядом побічних казкових мотивів про царевича і царівну. Майже в тій самій комбінації всі ці мотиви знаходимо саме в деяких подільських казках, у Димінського. Зате в інших казках, де ці мотиви виступають поодиноко, вони ширше розвинені, і не раз навіть ближчі до поеми «Цар Соловей». З мотивом про наймолодшого брата-дурня Руданський сплітає мотив про королевича-п’яницю, знаний зі записів Димінського, і взагалі використовує згірдливе відношення подільських народних оповідань до п’яниць.

Крім того, знаходимо в поемі ще дальші, побічні комплекси казкових мотивів. Один із них зосереджений коло хана Канчука і його синів. Є це мотиви: 1) три чародійні речі; 2) скупий батько і хитра дитина; 3) підступний суд. Знову ж коло особи Злотокрилої зосереджені мотиви казок про прегарних королівен, про мудру дівчину і про вичаруване військо. Відношення між Злотокрилою і Причепою оформлене згідно з казковим мотивом любові царівни до чорнокнижника, та з мотивом недобрих братів, при чому важну роль грає теж міжнародній мотив інцесту. Вкінці в зв’язку з Мисливим виступає казковий мотив полювання. З ним зв’язує поет взяту з народного звичаю сватання версію про куницю – красну дівицю.

На загал, казкові мотиви, хоч дуже щедро вжиті, не грають у творі самостійної ролі. Поема не є поетичним оформленням цих мотивів, – лише навпаки, мотиви стають символічними засобами оформлення самостійної, оригінально сконципованої теми.

Ще менше самостійну роль грають також щедро у поемі вжиті мотиви народних анекдот, що їх поет залюбки оформлював теж у своїх славних приказках. Виразні сліди анекдот видно в способі національної характеристики різних народів. Багатий матеріал до порівняння знаходимо в народних анекдотах про москалів, поляків, чехів і німців. Дальше, є в поемі анекдотичний мотив, зв’язаний з тенденційним поясненням генези чеської реформації.

Руданський займає тут виразно антикатолицьке становище, а в інших місцях дуже критично ставиться також до православної церкви. Взагалі в творчості С. Руданського, яка має зрештою також багато позитивних під кожним оглядом моментів, – на жаль, грає визначну роль теж анекдотичний елемент висміювання духовенства та церковних порядків – і в цьому огляді Руданський доходить не раз до цинізму. Розуміється, радянська «наука» взялася саме ці моменти видвигати, пояснюючи їх по-свому. Але на нашу думку річ тут не в розрекламованому більшовиками «безбожництві» Руданського, лише в нездорових обставинах тогочасного життя на Україні, а також у безкритичному етнографізмі автора, який уважав кожну, навіть найгидкішу народну анекдоту за гідну літературного опрацювання. На цей моральний момент треба звертати пильну увагу, коли даємо народові читати Руданського. Потрібне було б відповідно зредаговане видання творів цього незвичайно талановитого а такого нещасного подільського поета.

Народно-поетичні риси відбилися не лише в сюжетових мотивах, але й у стилістиці поеми. Жартівливо-казкове motto грає роль стилістичної прелюдії, що про неї говорить подрібно проф. Полівка в праці «Slovanské pohádky». До закам’янілих вступних казкових формул належить також початок поеми. Поет часто уживає теж типово казкових переходових формул і описів, епітетів і т. д.

Переходимо до ідеології поеми. Як відомо, слов’янофільська ідея, котра вже і в давніших віках тут і там, якось утворах Крижанича в 17 стол., починала проблискувати – вповні розвинулася щойно під впливом німецької ідеалістичної філософії, Гердерових історіософічних ідей, а головно: національного відродження слов’янських народів. Дослідник Кирило-Методіївського братства М. Возняк пише, що слов’янофільство

«було природним вислідом національного відродження слов’янських племен наприкінці 18 в. Його джерелом був глибокий національний інстинкт і змагання вибороти народню й політичну волю. Перших засобів доставили йому національна традиція й визвольні ідеї європейської освіти, яка безпосередно надихнула багатьох діячів слов’янського відродження з кінця 18 в. А ціллю всеслов’янської ідеї було визволення цілих племен, що ледви животіли під усяким фізичним і моральним гнетом… Шляхом до цього мала бути національно-освітня солідарність, на яку вказували племінні й історичні зв’язки.»

Таке сформулювання найближче підходить до первісної слов’янофільської ідеї, яка знайшла свій вислів передовсім у словацького поета й ученого Івана Колара. Він дав у своїй величезній збірці сонетів п. з. «Slávy dcera» поетичне, а в творі «O literarnej vzájemnosti» ідеологічне обоснування цієї ідеї – обмежуючи її декуди, з тактичних оглядів, до виключно культурних інтересів.

Основна ідея Коларової «Дочки Слави», як вказує м. ін. Якубец у праці «Jan Kollár», – це ідея згоди, солідарності всіх слов’ян супроти зовнішнього ворога, який тут уособлений у німцях. Ця ідея згоди бринить у Колара на кожному кроці, ось напр. таке типове місце з «Дочки Слави»:

Zřicte obec, jedním jménem zvanou,

Pernou, at ji cizi holomci,

Svornou, at ji vlastní lakomci

Nezbouraji novou zase ránou.

При цьому Колар усе таки вповні свідомий, що поодинокі культурні слов’янські народи не зрезигнують зі своєї національної самостійності, – і признає їм це право, – як це підкреслив м. ін. др. І. Брик у праці про Шевченкову поему «Іван Гус», та проф. Якубец у згадуваній розвідці.

Для нас тут ще важне, що ідеї Колара були найпопулярнішою формуляцією слов’янофільства, та що його «Slávy dcera», як каже Пипін, започаткувала цілий ряд поетичних творів на всеслов’янські теми у різних народів. Праця Колара про слов’янську взаїмність була Руданському легко доступна вже хоч би тому, що в 1838 і 1840 рр. вийшли аж два її переклади в популярних російських журналах. Зрештою з інших фактів знаємо, що Руданський розумів і словацьку й чеську мову.

Ідеї Колара та інших чехословацьких слов’янофілів, які на перше місце ставили гердерівський ідеал гуманності та будували взаїмність на рівному праві для всіх, – у інших слов’янських народів змодифікувалися, переважно в тому напрямку, що долучилися до них месіаністичні думки, які дозволяли кожному свій власний народ класти на упривілеєному місці. Такий характер має польський месіанізм з Товіянським, Міцкевичем, Круліковським, – а у всій своїй силі проявився національний егоїзм у тій формі московського слов’янофільства, яку репрезентували Данилевський, Погодін, Катков і ін. Лише українські слов’янофіли зуміли бодай до деякої міри погодити месіаністичну ідею з принципом повної рівноправності всіх слов’янських народів. Вони вірили, що, як сказано в «Жизні Куліша», – «дух українського люду більш, ніж який інший, здоліє слов’янський мир у одно живе тіло стулити». Вони мріяли, що столицею всеслов’янської федерації вільних народів буде український Київ, що «камінь, яким погордили будівничі, стане в основі будівлі». Але при цьому вони з великим натиском підкреслювали вільний розвиток кожного народу, як основу співжиття союзу слов’янських держав.

Українське слов’янофільство найвиразніше виявилося в ідеології Кирило-Методіївського братства. Суть цієї ідеології оформлена коротко в «Уставі слов’янського Товариства св. Кирила і Методія». Головна його ідея – це з’єдинення слов’янських народів; а дальші засади м. ін. такі:

При з’єднанні кожне слов’янське плем’я повинно мати свою самостійність. Кожне плем’я повинно мати народний уряд і зберігати повну рівність горожан щодо їх походження, христіянських віроісповідань і становища. Уряд, законодавство, право власності й освіта в усіх слов’ян повинні основуватися на християнській релігії. При такій рівності освіта й чиста моральність повинні служити умовою участі в уряді. Повинен існувати спільний слов’янський конгрес із представників усіх племен.

Українське організоване слов’янофільство в 1847 році обірвалося, з викриттям Братства. Але в інших формах, а також у других народів, воно жило ще далі. Та прийшов 1848 рік. Слов’янські народи підчас політичної акції показалися роз’єднаними і слабими. Слов’янофільські ідеї почали поволі забуватися. Лише в Росії далі вегетували, виродившися в теорію, яка не має нічого спільного з ідеалами перших слов’янофілів. Але саме це московське слов’янофільство цвіло в часах, коли Руданський писав «Царя Соловея» – і воно могло причинитися до розбудження слов’янських інтересів у нашого поета, хоч ідеологія поеми діаметрально протилежна.

Головна принука до слов’янофільства Руданського містилася в культурно-суспільній атмосфері Петербурга [18]50-их років. Давні діячі української літератури Куліш, Костомаров, Шевченко, осіли в Петербурзі, і разом з молодшим поколінням письменників, до якого належав і Руданський, почали інтенсивно працювати. Перебуваючи в роках 1855 – 1861 в Петербурзі, Руданський мусив стрічатися зі старими діячами, а головно з Костомаровим, котрий пізніше, у 1870 році, навіть гостював у Руданського в Ялті. А про Костомарова знаємо, що він у [18]40-их роках був головним організатором й ідеологом Кирило-Методіївського братства. Крім того дуже могли тут заважити теж ті поеми Шевченка, в яких слов’янофільство знайшло свій відгомін.

Слов’янофільська ідеологія поеми «Цар Соловей» є ось яка:

Чехи, поляки, москалі й українці походять з одної слов’янської сім’ї. Для чехів характеристична лагідність вдачі і нахил до музики. Легкодушність, а при цьому теж естетичні нахили, – це характеристика українців. У поляків на перший план виступає лицарська поведінка, інтелектуальні заінтересування і гордовитість. Одинокі москалі змальовані в негативних, дуже чорних красках. Навіть іменем, яке їм дав автор – Причепа – він неначе хоче зазначити, що вони не вповні належать до слов’янської сім’ї. слов’янські народи повинні жити між собою у згоді, але кожний з них повинен заховати свою повну самостійність. Мати приказує дочці Україні, щоби вона не бажала чужого майна, але і свого щоби нікому не віддавала. Знову ж цар Соловей дає дітям заповіт, щоби вони жили «кожне в своїй силі», тільки щоби «кохалися» і щоби всі четверо збиралися на спільні наради.

Центральна ідея поеми нагадує ідеологію Кирило-Методіївського братства. Основні тези – а саме самостійність кожного слов’янського народу, федерація і всеслов’янський конгрес – оформлені тут у поетичному скороченні. І в цій саме формі міг Руданський одержати ті ідеї лише від бувших Кирило-Методіївських братчиків – хоч обширною ідеологічною базою для них були твори чеських слов’янофілів, особливо Колара.

На начитаність Руданського у творах діячів чеського слов’янофільства вказує теж симпатія, з якою змальований чеський нарід. Його характеристика відразу насуває на думку крилате слово про «národ holubiči», знане зі 140 сонету «Slávy dcera». Пастушок – це одинока особа з цілої слов’янської родини, якій нічого не можна закинути. Його одного цар Соловей на свому суді хвалить. Він навіть ворога німця наділяє майном, – а признаючи страшні кривди, які діялися Україні й Польщі від Московщина, все-таки не дозволяє строго карати московського брата. Ця риса характеру виідеалізуваних чехів вказує на ідею християнської любові ближнього, таку важну в ідеології Кирило-Методіївського братства, – а також на Коларів ідеал гуманності, оформлений у «Дочці Слави» між іншим ось як:

Dēj ten smutný s jeho času zlými

Má nam sloužiti jen k silnému

Podnétu, ne k pomstě nad jinýni.

До поляків відноситься автор незле, – хоч приписує їм теж національний егоїзм. Мимо того, остаточну розв’язку поеми приносить спільна побіда військ Злотокрилої й Мисливого над Причепою. І це є відгомін живої пропаганди, яку розводили поляки на Україні перед повстаннями, послуговуючися дуже подібними аргументами.

Зате зовем інше відношення автора до московського народу; тут він дуже сильно відхиляється від ідей як чеського, так і Кирило-Методіївського слов’янофільства. До Московщини ставиться автор з явною ворожістю – і лише слов’янофільська теорія каже йому вкінці таки змилосердитися над Причепою. Тут Руданський найближче підійшов до польської форми слов’янофільства. Як відомо, теорія польського месіанізму спирається на думці, що слов’янський світ, гак само як і всесвіт, має дві сторони. Ясна його сторона – це ідея всеслов’янського братства, любові ближнього, христіянства, Польщі як месії народів. Темна, деструктивна сторона – це московський царський деспотизм, для якого Міцкевич у своїх творах, ось хоч би у «Дзядах», не жалував чорних красок. Це охоплення суті польського месіанізму, усвідомлене вже Пипіним у його «Історії слов’янських літератур», – є взором, на якому побудована техніка чорно-білого малювання характерів у поемі «Цар Соловей». Це тим більше правдоподібне, що в поемі знаходимо й інші сліди начитання автора в творах Міцкевича, та що Руданський взагалі добре знав польську мову, літературу й культуру.

Дивно виглядає факт, що зі своєї системи слов’янського світа Руданський зовсім виеліміновує південнослов’янські народи. Є це виключене, щоби він це зробив з несвідомості – бо ж був очитаний і знав ідеологію Кирило-Методіївського братства, де південні слов’яни грають свою роль. Отже причини треба шукати деінде. І тут підходимо до другої головної ідеї твору. Руданського, як українця, найбільше цікавила не справа загальнослов’янська, але проблема відношення України до двох сусідніх слов’янських народів, польського і московського. На це вказує ціла фабула, зосереджена при історії України, Польщі й Московщини. 1 лише щоби вдержати цілість твору як слов’янофільської концепції, впроваджує поет теж виідеалізовану персоніфікацію чехів, як творців слов’янофільської ідеї. Тимчасом південні слов’яни залишилися зовсім поза кругом заінтересувань автора. В цій національно-українській ідеї, яка декуди навіть здобуває першенство над слов’янофільським задумом поета, відбивається дальше джерело натхнення, а саме поеми Шевченка, у яких слов’янофільство грає також неначе підрядну ролю, а вся увага спрямована головно на Україну, її долю та щастя.

Отже наприкінці приходиться ствердити, що в поемі «Цар Соловей» знайшли оригінальний вислів дві основні ідеї, а саме слов’янофільська та національно-українська. Головними джерелами, які помогли Руданському усвідомити собі цю на загал зовсім самостійну концепцію слов’янофільства, були ідеологія Кирило-Методіївського братства і твори Шевченка. Крім того дуже важну роль відіграло слов’янофільство в Коларівському оформленні, а також польська ідея месіанізму. На цілості лежить знамя далеко вже модернішого, ніж первісне слов’янофільство, повного національного освідомлення – а різниться ця найпізніша українська концепція слов’янофільства від попередніх також своїм легким, майже жартівливим способом оформлення, таким протилежним до пафосу Колара, або до біблійного стилю «Книг битія українського народу». Нові часи, що вже дуже критично ставилися до старих теорій слов’янофільства, проявляються і тут – коли не в суті, то бодай у подробицях.

Поема є доказом, що в 1857 році, 10 літ після розгрому Кирило-Методіївського братства, ідеї цього товариства все ще на Україні жили та виявляли свій могутній вплив. 1 хто знає, чи ті ідеї не були б ще більше виявили живучості, коли б слов’янофільська поема Руданського була в свій час вийшла друком.

Львів: 1935 р. – 9 с. (відбитка з «Дзвонів»).