Коханки Макса Штора
Володимир Винниченко
Крізь гуркіт, дзвякіт, скрегіт міста пробирається гунява, схлиплива мелодія катеринки, – обідрана старчиха з проваленим носом серед ярмарку ділового, заклопотаного натовпу.
Макс раптом перестає писати й слухає.
От схлипує й гунявить катеринка. І яким ніжним сумом віє од цієї гунявості, коли подумаєш, що завтра, може, ти будеш мертвий і ніколи-ніколи не почуєш її, і який той зворушливо-гарний клаптик передвечірнього неба, зеленкуватий, з малиновими переливами, високий-високий, з клубочками хмаринок, як сиві кучері дідуся. Це ж – життя. І ця катеринка, і клаптик неба, і стара обгризена зубна щіточка, яку пані Голтман усе десь знаходить і неодмінно кладе йому на комоді, і подовгувата пишна куверта Сузанни з коротенькою прощальною записочкою; і статут Інараку; і опухи шпалер, подібних до міхурів ошпареного тіла, все ж це життя, все повне свого змісту й своєї краси. Всього цього може вже не бути сьогодні, завтра, через тиждень.
Гуде, скреготить, дзвякає, труситься, як у пропасниці, Берлін. Невинно-лагідно кучерявляться малинові хмаринки. Лопотять мотори вгорі, внизу, з боків. Гуняво схлипує старим-старим романсом катеринка і часом по-старечому збивається й кашляє.
Макс стріпує надокучливий хвилястий чуб і пише далі. Вмить злякано підкидає головою й поспішно дивиться на годинник. О ні, засідання о восьмій, ще якихось дві години. Можна далі.
Але в двері обережно хтось стукає. Макс нетерпляче, досадливо кривиться й озирається.
Тіна. Синя суконька, зелененький жакет і фіолетовий, загонистий капелюшок. Ex, франтиха! Сузанна аж здригнулась би, наче шматочок скла розгризла б, побачивши тебе. А в руці зовсім новенька, цілком модна й дорога торбинка.
Тіна мовчки підходить до Макса й дитячим жестом подає йому руку. Макс, не встаючи, потискує тверді, шорсткі пальці й пильно дивиться в гарненьке, горбоносе личко Тіни. Еге, та вона п’яненька! Темно-сині очі каламутні, широкі губи мокрі, масні, з-під загонистого капелюшка вибиваються темні, свердликом покручені пасма волосся. Де ж це вона так зарання?
– Ну, як ся маєте, Тіно? Що новенького?
Тіна мовчки вередливо випинає нижню вогку губу й сідає збоку столу на стілець, зараз же витягнувши тонкі, гарні ноги в дорогих, модних панчохах і граючи ними.
– Щось вас давненько не видно було, Тіно?
Тіна несподівано показує йому кінчик язика і сміється. Зуби в неї квадратові, рідкі й жовті, зовсім як у пані Надель.
– Гуляла! – раптом сердито, каже вона зараз же після сміху і з викликом дивиться на Макса.
Макс посміхається й сердито чухає за вухом: не вдасться докінчити.
Тіна ж виймає з торбинки маленьке дзеркальце й дивиться в нього, але, показавши собі язика, зараз же кидає дзеркальце назад і, замість нього, витягує малесеньку рожеву порцелянову ляльку. Зиркнувши на Макса, вона одним пальцем ніжно гладить ляльку по голівці й по тупо-здивованому, біло-рожевому личку. Потім підносить її до уст, і, спідлоба дивлячись на Макса, цілує.
Гм, це вже щось нове в неї.
– А я й не знав, що ви ще й досі ляльками граєтесь.
Тіна пильним, довгим, п’яним поглядом дивиться на Макса, потім мовчки задирає суконьку ляльці й демонстративно повертає її голою цегляно-червоною спинкою до нього. І зараз же, ніжно поправивши суконьку, кладе ляльку в торбинку.
– Я гуляю. Святкую посаду. Вулицю кинула, в «домі» тепер. Прийдете в гості до мене?
Макс усміхається:
– А чого ж, з охотою коли-небудь.
Тіна зневажливо випинає губу. Ф-фа! Не прийде він, бреше. Бо лицемірний соціал-демократ. Але їй наплювать.
Вона знову витягує ноги в нових панчохах і сердито милується ними.
– А правда ж, то брехня, що ніби як гуляща дівка поспить із тим, кого кохає, то і в неї буде дитина? Брехня? Га?
І Тіна пильно дивиться на свої черевики. Макс уважно, гостро зиркає на неї, нахмурюється й виймає цигарку. Потім серйозно, дуже серйозно відповідає:
– Ні, здається, це правда, Тіно.
Тіна швидко підводить голову й допитливо, неймовірно вдивляється в гарне, хмуро-скупчене, з розкудовченим чубом лице Макса. Але він старанно закурює й не бачить її погляду.
У двері знову стукають. Макс занадто швидко озирається й кричить: «Увійдіть!»
На порозі з’являється струнка постать, із модним тоненьким прутиком у руці, одягнена в «переливчасту» сукню нової матерії, яка грає, переливається тонами темних фарб, як музика. З-під прозорого, як крильця бабки-русалки, і теж «переливчастого» капелюха насмішкувато-привітно дивляться великі, вогкі, темні очі телиці. За нею в коридорчику зацікавлено визирає обличчя пані Гольман.
Макс злякано підводиться й нерішуче йде їй назустріч.
– Можна? Я не перешкоджаю? Я теж тільки на хвилинку.
І Сузанна, мило, гумористично морщачи уста, підкреслює «на хвилинку». А очі вже, як дві ластівки, прожогом черкають об Тіну й одлітають убік.
Тіна, вся зіщулившись, незручно бере свою торбинку не за ремінець, а в руку, й підводиться. На «переливчасту» даму вона не дивиться, а, проходячи повз Макса, хитає йому головою в убогенькому загонистому капелюшку й обережно, як повз насвіжо пофарбовану стіну, проходить біля «порядної жінки». Сузанна скоса вколює її поглядом і одступається трохи вбік.
Макс майже не бачить, як виходить Тіна. Сузанна в нього, сама, вперше! У цій мізерній, брудній, негарній хатинці, з цими страшними міхурами рудих шпалер на стінах, з обгризеними зубними щіточками на комоді. Така вся опукло гарна, чужа, наче з іншого світу, вона тут, у цій обстанові.
Він червоніє й од ніяковості покушує правий бік нижньої губи, забувши навіть попросити сісти.
А Сузанна не помічає ні міхурів, ні щіточок, ні самої хатинки. Вона просто стоїть й мило, насмішкувато розповідає, як вона проїжджала цією місцевістю й як їй прийшла думка зробити прощальний перед Гімалаями візит її одному доброму приятелеві й завзятому соціалістові панові Максові Шторові.
У двері знову стукіт, нерішучий, нерівний.
– Ввійдіть!
Нема нікого і знову стукіт. Макс нетерпляче, швидко йде до дверей і одчиняє. За ними збоку стоїть Тіна з похмуро насупленими бровами. Вона мовчки киває йому головою й одходить задом далі, у куток коридорчика. Макс озирається, прохає вибачення в Сузанни, яка занадто охоче й живо просить його не церемонитись, і виходить за Тіною.
Вона вже тримає в руці тонкий пакетик, загорнутий у газетовий папір. Простягнувши його рвучким жестом Максові, вона сердито каже:
– Гроші. Передасте мамі? Та тільки на ліки їй.
Макс помалу бере пакетик і важно дивиться на Тіну. Потім затримує її руку з шорсткими, робочими пальцями, дуже потискує її з натиском, тихо, м’яко говорить:
– Я неодмінно прийду до вас у гості, Тіно. Чуєте? Дайте тільки вашу адресу.
Тіна скидає на нього догори щасливими, засоромленими очима, робиться вся ніжною, наче тверезішою й лагідною, як маленька дівчинка, і тихо, змовницьким шепотом кидає:
– Я лишу адресу пані Гольман. Добре?
Від неї тепло й гостро тягне алкоголем.
Макс хитає головою, ще раз потискує руку їй, ховає гроші в кишеню й вертається до себе. Йому вже не ніяково й не хочеться кусати губу.
Сузанна так само стоїть посеред кімнати й потьохкує з тонесеньким свистом прутиком. І так само не дивиться ні на міхурі на стінах, ні на коротеньку канапку, ні на що; неначе вона давно-давно вже знає цю кімнату, її міхурі, канапку, обгризену щіточку й нічого особливого в них не помічає.
– Хто ця мила дівчина?
Ну, розуміється, вона повинна саме так спитати: «мила», не «чудна», не «смішна», а «мила». О Сузанно! А сісти, очевидячки, гидує.
Макс поводить рукою до стільця й прибільшено насмішкувато посміхається.
– Може, присядеш «на хвилинку»?
Сузанна героїчно підходить до стільця, де сиділа Тіна, швидко, непомітно окидає його оком і з охочим виглядом сідає.
Макс теж сідає на своє місце й з недбалим виразом закурює. Ах, Сузанна, здається, запитала, хто ця мила дівчина? Це – проститутка, дочка одного його товариша.
І з чекаючою посмішкою пускає дим убік, щоб не курити на Сузанну.
Сузанна знов, наче вона й знала, наче так і слід, щоб у кімнаті Макса були проститутки, охоче, з байдужою привітністю хитає головою. А очі вогко, про себе весь час сміються.
– Ця дівчина колись, як і я, вчинила страшне злочинство: покохала вищу істоту, сина фабриканта. За це батько вигнав її з дому. Після того її вигнала вища істота. А коли вона стала тим, хто є, її вигнало наше морально-чисте громадянство.
– Ну, проте знаходяться такі, що й приймають? Га?
І Сузанна, сміючись очима й хльоснувши прутиком, легко й гнучко встає, – їй треба вже йти. На Макса солодко й ніжно віє її пахощами й духом волосся, від якого хочеться схопити вище ліктя цю точену руку й здушити так, щоб очі перестали посміхатись.
Ні про останнє побачення, ні про його листа вона навіть не згадує, – може, навіть і рада, що так вийшло.
Макс теж підводиться і теж ні слова про те.
– Коли ж на Гімалаї?
Сузанна безжурно знизує плечима. Невідомо. Коли збереться все товариство.
– Ми чекаємо ще на одного скульптора. Ну, бувай. Мушу спішити. Заходь часом. Я, мабуть, ще тижнів зо два задержусь.
Вона, переливаючись то ніжною ржею, то тьмяним золотом, поправляє капелюха і, насмішкувато сміючись очима, бадьоро, привітно простягає йому руку. Макс увічливо вклоняється й проводжає Сузанну до дверей на сходи. На сходах вона ше раз мило, ласкаво хитає йому головою й швиденько сходить униз, потьохкуючи прутиком.
Але як тільки грюкають двері за Максом, вона перестає тьохкати прутиком, перестає безжурно посміхатись і спішити. Сходить помалу, іноді прислухаючись догори й навіть зупиняючись. І очі їй не сміються вогко й насмішкувато, – вони стомлені, тоскні й понурі.
А Макс, навпаки, швидко, бурхливо, розмашисто ходить по кімнаті й посміхається. Ха! Прийшла показати, що їй начхати на нього. «Ми чекаємо на скульптора». Хто то «ми»? Ну, і чекай, будь ласка.
В кімнаті ще стоїть слід її пахощів, насмішкуватих, безжурних, байдуже привітних. Погляд Макса падає на зубну щіточку. Він люто хапає її, шукає, куди б сховати, й роздратовано кладе в шухляду столу.
Потім сідає й рішуче підсуває до себе рукопис. Але в вухах волосяним свистом потьохкує прутик, і від цього в грудях кипить глухе, незрозуміле роздратування, неспокій, образа.
Очі його машинально бігають по рядках, нічого не бачачи, і раптом за щось зачіпаються. Макс приглядається й читає:
«…і яка-небудь стара, обгризена, негодяща зубна щіточка для того, хто пам’ятає, що все це є життя, неповторне й дорогоцінне, може дати серед певних умов зворушену радість і красу».
Макс хитає голвою й кривить губи усміхом.
А він поводиться так, ніби його життя застраховане й цілком забезпечене найменше на п’ятдесят років. Очевидно, пам’ятати, вічно стояти з ліхтарем пам’ятання проти цих усіх «елементів» життя не так легко, як записати на папір. І коли з’являється «елемент» у переливчастій сукні, з прутиком, з вогким смішком, з недавно цілованими устами, то всі інші «елементи», а серед них і пам’ять, і смерть, і зубна щіточка мусять постиратися, як стерлася Тіна.
Чи варто ж писати цілу книгу про те, з чого кілька рядків він так само виконує, як ті соціалісти, що пишуть величезні томи про соціалізм?
Сперши голову на руку, Макс похмуро дивиться вгору на вузенький клаптик вечірнього неба. Кучеряві хмаринки порозтягалися, позагострювались, посіріли й стали подібні до снігових, шпилястих гір. А як чудесно було б лежати отак-о десь у височезних горах і дивитися в небо. Лежати й дивитись, без думок, без сумнівів, без скаженого гону й без вічної думки про те. що завтра ти, може, не бачитимеш більше ні гір, ні неба, ні самого себе. Лежати, цілувати землю, небо, хмаринки й почувати, що ти житимеш вічно, жадно, безкрайньо, що ти не можеш померти, бо ти неподільна, чиста й безгрішна, як вони, частинка їх.
І що більше думає Макс, то дорожчими, любовнішими стають гостроверхі хмарини, то більше стихає роздратування й хатинка набирає тихого затишку разом із негарними, милими міхурами шпалер, які пані Гольман ніяк не збереться позаліплювати. Десь збоку сумовитим, задумливим контральто дзвонять у церкві: «Беннь! Беннь!»
Очі Макса падають на рукопис і читають: «…і яка-небудь стара, обгризена, негодяща зубна щіточка…»
Макс стріпує чубом, швидко висуває шухляду, виймає зубну щіточку й односить її знову на комод. І зовсім не «яка-небудь», а чудесна, гарна, заслужена щіточка! Він вибирає їй найпочесніше місце, поруч із скринькою бритв (подарунком матері), й поштиво вклоняється перед нею.
І вмить його погляд падає на жовтеньку книжечку статуту Інараку. Наче наступивши на гострий цвях, він із жахом скидає руками, вихоплює годинника, дивиться, знову змахує руками, жужмом, з люттю засуває рукопис із усіма його «елементами» в шухляду, бурею вибігає з помешкання і скажено летить сходами вниз. І всі «елементи», самоцінні, неповторні, в паніці принишкли по куточках душі, як горобці перед налетілим шулікою.