Перший заповіт

Володимир Голань
(переклад Світлани Шакули)

Пам’яті Р. М. Рільке

І

Ранок у парку… Хиткий мужичок

Іде алеєю… Годувати пташок…

Сама то буденність, але проте

такий він зім’ятий, сірий, потертий,

ніби в самій волосині він спав,

у волосині горя, біди та смерті…

І хоча він до шиї притискує шарф,

шарф не приглушить гортанні ридання,

ридання, що сором не подолав,

сором, що змушує тіло страждати…

Вигулькнув перший промінчик сонця,

пломбує він зуби усім скульптурам

й не претендує на іншу кров.

Вже ранок… Тікає місяць повний

й гукає ночі: „Ану, відкуси!”

Сирена дахи з будинків зносить

задуха зливає свої кип’ятки.

Тяжким стародавнім озброєнням

слова розділяють волю надвоє…

Здається, що мертві ворушаться,

тіла свої загортають в халати,

молодою красою хизуються,

перетворюючись на реальне,

а згодом, ніби чужими повіками,

шепочуть: якби то іще подрімати

і коливаються… в долонях ліні.

Потім вітаміни скриплять…

Грінки вулиць, змащені

часником натовпу, смердять,

зібране молоко годин тане,

і речі, які колись збирали

від звичайних людських обрядів,

від справжніх життєвих обставин,

перетворяться на привид міфу,

що схиляє життя до якогось

жахливого сну без виходу.

Ностальгія по дому стискує,

і драма передсмертної миті

підходить до тебе вже близько.

Чути голоси із різних зон:

„Якщо вже немає, то краще тоді –”

„Та дивись же, прийди на бетон! –”

„Проценти? Це…” „Обережно, таксі!”

„…від зурочення, як ти це вмієш”.

„Оксамит? Та ні! Його ж прасують

зі зворотної сторони” – „Так, коли лягли…”

„Вже немає?” „Прощавай! ” „На три голки,

навряд чи більше?” – „Коли ти не чуєш,

то напиши…” „До мого тіла це ліпше

пасує, але…” „Здрастуйте, діти…”

„…блиск на носі – його збільшує”.

„Газети! Спецвипуск…” „Це нісенітниця,

дай-но сюди…” „О, то цілюща вода!”

„Два лиш за крону, два лиш за крону,

загострять ваше палке кохання

лимони! – вони – о-о-о…” „То струна?”

„Отримаєш шану, коли будеш вестись

шанобливо –” „Ні, вже наступного літа!”

„Тепер в мене танго, це вигідніше!”

„Та вже ні…” „Рятуйте!” „Т-п-р-р!” „Прибуток?”

„Де шиєш?” „Там, де й Мей Вест,

тільки у пані Скіапареллі…”

„Поплакати – це вже опісля” „Сміливий,

аж до сорому…” „То був нічний привид?”

„Але, мамо, чому?” „Чия то Дарина…”

„Вечірня Прага!..” „Не будь злою!”

„Що там із бочкою?” „Та вже кочу!”

І так лунає довкола –

від великого і до малого,

і додаються іще трамваї,

хтось по грязюці до них скакає,

стукає зліва, стукає справа,

словами міста, словами, що знають

й інші смаки – смаки жахіть…

Коли у гільдії є три будинки,

можна крикнути: „Вибачайте!”

„Той нас звав на вечірку, чортяка!”

„Кістка?” – „Ось твоє фото, тримай!”

А потім той хиткий мужичок,

що дав пташкам солодкі крихти,

доливає сльози очних свічок,

і повертається знов до могили –

так втомлено, неначе він спав

у волосині горя, біди та страху…

І хоча він до шиї притискує шарф,

шарф не приглушить гортанні ридання,

ридання, що сором не подолав,

сором, що змушує тіло страждати…

Вигулькнув перший промінчик сонця,

пломбує він зуби усім скульптурам

й не претендує на іншу кров.

Туманне повітря віддзеркалює

кілька дерев з золотистим дахом

(наче то хліб зі шпинатом та м’ясом),

що вказує нам на красу пейзажу

та на якусь своєрідну містичність…

А десь, можливо, іще невидимі,

ідуть лозоходці, і їхні дії

(що люди цінують, хоча й не дуже)

бо творять вони ті дії, можливо,

підземним світом, якимось дивом,

здіймають до неба святого руки,

щоб повернути нам силу духу…

Та хтось піднімається сходами

І тричі вже подзвонив.

ІІ

Таких ранків, як саме цей,

буває багато, але він був один…

І думав я, хто ж там стояв

біля дверей і тричі дзвонив,

і крізь промені світла тонкі

листа мені протягнув… Мені? Мені?

Ох, від неї, моєї давньої феї,

яку ще з дитинства любив,

а пізніше став забувати?..

І де ж тепер її жести лані?

І як же їй зателефонувати,

як же тепер мені її знайти –

щоб мушлі знов подарувати

(дві черепашки тигрові)?

І де ті мрії, в яких уявляв

себе героєм перед дівчам,

винахідником динаміту?

Де те нове слово, зовсім інше,

слово без олова, з іншим змістом,

де вона, кому достатньо знову

повільно повертатися до мрії,

повертатися до своїх світів,

обожнюючи дитячу фразу –,

та й інше, що не збагнути зразу,

наприклад, реактивне паливо?

І комар приніс тоді нам

хворобу під назвою беларія.

Поетичну чорноту вона мала

і скромну блідість Марії,

і ми обидва сказали: невже?

І коли яблуко ділили навпіл,

на однакові смарагдові частки,

то часто тоді уявляли:

„Коли землю Бог розділяв ножем,

то став тут екватор…, ця мрія давня…

Але підем туди, де будемо знані,

і я сховаю в пенал троянду,

і сміх наш пливе все далі й далі”.

І чим же є все-таки майбуття?

Було вже їй стільки років,

що був я просто невчасно?..

Багатозначність – потім,

в інструментовці райських фраз,

не знаючи про ангельські промені,

грянули громом історичні події,

коли бунту насіння кинув нам Бог,

насіння, що впало до нашого світу,

стало часткою світу, часткою світу…

Мої райські фрази за всім отим шумом

вже не можна було аж ніяк почути…

Вона була там, там… А лист її – тут…

ІІI

„Промокла я… І тепер диявол

солодким ознобом мене трясе,

слово, що хочу сказати жартом,

це слово лиш смуток мені несе

і шукає, як доторкнутись…

Ох, шукає вас… Пам’ятайте:

ви хлопець, я дівка, але вже десь

поїзд „бісові яйця несе”,

закоптивши блакитне небо.

Вокзал… Квиток… Тільки один,

квиток для вас… Палив у купе

з німим запитанням: що є почуття,

і наші бажання, і наше життя.

Хмара… а потім град розбив

мої реальні і ніжні речі…

можливо, це горе стирає пил,

а потім чітко скаже про те,

що плач – це добрий засіб для втечі?..

Досить про це!.. Для чого цей лист?

Суне іще жорстокіша хмара,

самотність мене вже добре знає,

фіксує порухи вічної тиші,

але чийсь вірш мене захищає,

і наче Мрія, гостей розганяє,

гостей у масках, котрі закривають

роти з пекельних кісток та слини.

Хто посилає нам оце світло,

яке – як давно погасла зоря?

Випадок? Невже йому вірити?

Випадку немає, пішов в небуття,

не знає він радості й горя життя…

Щоб там не було, я вчора читала,

сьогодні – пишу, хоч не маю пера,

потім уже і тисячне слово

стирає тремтіння моїх свічок…

Позначте сторінку у вашій книзі

й побачите явно, побачите ясно

мій дім, і сад, і речі дитячі,

що кличуть ткалю до її праці!

Скоро вже сніг буде падати…

Але в хаті є три комори…

І ви приїдете сюди на санях…

Ох, сани-сани, сани-гринджоли!

Чи пам’ятаєте?.. Ту ясну годину:

коли я закутана у хустину,

а ви – у вовчу свою кожушину,

і тупіт коня, і білі простори,

і вітер, і скрип у наших гринджолах,

і дзенькіт дзвіночків…

Того дитинства – нема, чи не так?..

Приїдьте, мій милий, чекаю на вас…

Хочу від віршів перейти до знання”.

ІV

І ти покидаєш оце своє пекло,

бо домовий кудись тебе жене…

Йдеш вулицею, наче ти запертий,

і крики натовпу б’ють тебе,

виганяють з приємного забуття,

літають хмарою чорного вороння,

яке дзьобом викльовує тобі очі

і… Досить! Стрибаєш у потяг,

і швидко втікаєш звідсіля…

Вокзал… Квиток… Журнали…

Ох, як ті жахи мене дістали,

краще б їх взагалі не було!

Прощай, молодість, прощай, старість,

грайливі веселощі, прощавайте вже,

прощайте й ви, що за столом стоїте,

прощайте й інші, що сидять іще нижче,

нижче – на підлозі опустілої зали,

з уламками внутрішніх арматур!

Прощай, моє місто! Коли вже знову?

Нехай мрія колись в тобі зануртує

радіоактивністю слова,

що крізь хмари і морок несе життя.

Час, можливо, уже пролітає…

Але пульс мій тихенько пряде

плащ із тиші, води та м’яти

й кличе до міфу мене завзято,

та мушу йти далі, в розчаруванні,

і змушений знову себе запитати,

що таке знищення і руйнування:

і чим людина за все оце платять,

коли згадає, що саме Бог

створив її колись із нічого…

І що таке бунт, і нищення світу,

коли бунтівник, скрививши обличчя

смиренно говорить:

я – майбутнє, і я добре знаю,

що це майбутнє для всіх настане,

бо в ньому лиш горе, смуток і драма,

каторга серця в глибинах шахти,

з киркою смерті у власних руках…

Але дзвоник – уже колотиться…

Овечка?.. Та де там!.. То котиться

бородатий велетень, і його голос

має легені механічного залу,

а міністрів – ще не позвали.

Побачивши ці груди, чоло,

можна сказати – із міфу прийшов:

три ночі Зевсу потрібно було,

щоб створити такого Геракла…

Далі в коридорі – золотий напис:

швидко читаєш: «Здобутки і втрати».

Але перше слово – вже заржавіло

а друге – зрозуміють тільки святі.

V

То була уявна відплата,

коли поїзд забризкав лаком

корів і птахів, майбутнє м’ясо…

Потім погляд – у вовчім маку,

і ти думаєш, як би хотів

оживити фото тих снів…

Ох, як ми до того вже звикли –

йти від темряви страху до світла,

шукаючи сльози в сухих очах

і в отруті долі, якщо відчуваємо,

що наш дух, який давно занімів,

одягне, нарешті, рукавиці ненависті

раніше, ніж дійде кінця своїх днів,

кінця, що можна його порівняти

з вагоном потягу, його формою,

якоїсь швидкісної ненормальності

зрадливих сліз, любовного холоду,

злочинів, схованих в наступному році,

нещасть і гордощів і так далі…

Пройдіть у купе… Це є постійним,

постійним є те, що ще недозріло

під сонцем нервів під назвою шок.

В темряві отрути смертельної,

у колі брехні, в гнилій серцевині,

де кожний є її власним соком –

я вже не можу, я вже не можу…

Ох, я вже не можу, Боже, о ні!

Бути тим, хто пекла торкається,

схрестивши руки на тому вогні,

що Абсолютом нам повертається –

а ти чекаєш, чекаєш на рух,

ти, що колись був вітром історії.

Чого ти чекаєш, чого? Життя?

Вважаєш себе поетом, що п’є

громи власного самозабуття

в трагедії, куди ти мав відійти,

щоб чути голос нереальності,

але що він, яка з нього користь?

Він все зіпсує, коли і похвалить,

він найближчий до тебе – у тиші

чи коли здригається від образ,

він – в гондолах скорботи, у ніші,

всіма покинутий, далеко від нас,

він – буття з небуттям, він гість,

що криком платить за весь цей світ

і знову стає – до тяжкої праці,

коли меланхолія повертається

в ангари душі, котра не бачить,

не відчуває кісток і плоті…

В ієрархії тимчасовості

його відчай стає вічним,

але і цього не буває достатньо…

VI

Станції: Тешин, Острава,

Ліберец, Градец-Вєтру,

вже проїхали Карлові Вари,

поїзд хворий на кілометри,

він починає нам мстити,

подорожнім стає погано,

вони ротом хапають повітря,

притуляються до решітки,

їх трусить якась омана…

Сленг фантому, руху, контрасту,

темінь вперемішку зі смаком,

на межі якогось очищення

і чекання, що включать лампи.

Чекають марно… Поїзд йде далі,

заходить у довгий тунель, у гору

(неначе нитку у голку протягує)

думки вдаряють у голову –

хвощем, полином, бузиною,

плакучими вербами, м’ятою,

написом-тінню, глечиком з хмари,

і фабрика вигулькує раптом,

сховавшись за димарями

регістром труб бронхіальних…

І знову – підкладка зі скелі

в тонкому пальто на сцені,

далекі птахи – у небі.

Але всередині, в напівтемряві,

витає неначе героїну наркотик:

купе тут плюшеве, мармеладне,

фігура жінки – стає солодкою,

і чоловік перевтілився в тінь,

без втіхи лежатиме він, без надії,

під жорстоким сонцем її краси,

котра найбільше світиться там,

де, ох, виділяються всі її зваби…

Навпроти сиділи двоє старих,

сховавшись в тіні, немовби вони

притиснули вуха до димарів,

відчувши сажу старих почуттів.

А потім хлопчик, котрий вже звик

смоктати цукерку свого виховання…

Ні, він зовсім не з глушини!

Він народжений згідно кохання,

точно розрахований витвір батьків!

Сидить на сидінні якийсь набурмосений,

свій палець великий тримає у роті,

коли ж до тунелю поїзд зайшов,

неначе диво на нього найшло

він встав і від зміни вирячив очі,

і запитав у матері раптом:

„Мамо, це фільм уже починається?“

(Так до світла щодня прагне ангел!)

А ти? Ти знову у себе пірнаєш,

спочатку на противагу того,

що про жахи цього світу знаєш

і відцентрової сили грому,

а потім – прагнеш до рівноваги

моторів сну, моторів безсоння,

не забуваючи у повсякденні

підніматися на поверхню,

готовий кинутись до роботи,

бувши пророком окремих моментів,

брехні в церковній секуляризації,

котра так сильно, як ще ніколи,

проти духовності повертається.

VIІ

Поїзд нарешті дочовгав свій шлях…

Там он могили, знаний костел…

Вітер гіркий подув водночас

на мене числом анонімних імен,

і стало мені так добре, на жаль!

На жаль? Та ні! Нехай би жили

ті мертві, що кров колись з нас пили,

проте ніколи не перелили

кров із наповнених святістю чаш,

які нас рятують, рятують нас…

Хотіли б прийти сюди за повітрям

щоб показати, які вони світлі.

Неначе той пес. А вітер…

На фронтоні цвинтаря – образ

того, хто ходив колись босим.

Тут був своєрідний ломбард,

в якому терпляче чекали,

що Бог їм за все заплатить…

Сьогодні лише суєта відчувається,

могили провалюються крізь землю,

йде по ним протяг дохристиянський

з фатальною тріщиною посередині…

Даремно хтось метушиться в житті,

начищає латунь задоволення

зигзагоподібних своїх хребтів…

Собаки щось чули, вили пророче.

Щось чули і злісно так вили

на чистилище душ у тисняві,

і на кроки малі, і на милі,

ритми спекуляцій плісняви

стрясали місяць в його узорах…

Запах каміння… А потім саду…

Ох, де ми є, коли ми разом

з подивом скажем: ми тут, ми тут?

І де ті дерева і де ті сосни?..

Ось її дім!.. Хвилюються штори…

Дзвонити?.. Чекати?.. Чи у цій тайні

натиснути на педаль газу

пульсу, що заперечує удари?

Ще хвилинку!.. Аби продовжити

те задоволення!.. Нехай не згасає,

вже там, де тільки воля була,

одне тремтіння в душі відчуваєш –

у вічнім своїм божевіллі, в екстазі…

Що вона робить? Спить? Та ні,

лампа золотом на неї світить,

в той час, коли нова Цвєтаєва

зачаровує її своїм новим віршом –

і душа від вірша того здригається,

щоб зрозуміла, щоб зрозуміла,

та тільки не ті телеграфні знаки,

що хтось знадвору несміло показує.

Я вже хотів… Ні, ой, ще ні!

Наді мною тополь без привітання,

штовхає мене до гри божевілля

рожевий квиток до місця призначення,

щоб я відчув той старий паркан.

Рух ентузіазму – міра яскравості

слів, від яких навіть ангел злітає,

хотів бути більше, ніж просто часом,

хотів бути більше, ніж арія –

і шукав у скульптурі той рівень,

якусь земну ідеальність,

котра б заволала: Маріє!..

І мовчав би потім, мовчав би…

VIІІ

Сон я тоді – не розфарбував.

Емоції інших готують основу.

У вікно не стукне легенький камінь,

в календарі не скрипнуть вже сходи…

Розпач тягнеться легким гулом,

неначе гірського ведмедя оди,

котрий скидає свої скороходи,

опускаючи ноги в холодну воду

з бурчанням живота на світанні…

Потім на мандри схожі метафори,

неначе вірш якийсь без причини,

мене заманюють до прославляння

іншого краю, іншої днини.

Тільки за місяць, може, за два,

коли я ходив, всюди блукав,

відчув, нарешті, що горе я втратив,

здобув собі лікувальний пластир,

коли зайшов в той гостинний дім.

Луна відбивалася в коридорі,

квіти в кутку – бузкового кольору,

внутрішня сила на мене повіяла,

що мила усім, і навіть – ізгоям.

Це сила речей, сила – постійна,

що ніжним валом на нас котиться,

і змушує згадувать про основи,

навиворіт вивертає спогади.

Але основи вже не повторяться,

бо ти пізнав і інше життя,

в якому ти уже подорослішав,

минуле не вернеш, ти не дитя,

ніколи не вернеш, ніколи знову…

Нічого тобі не допоможе

пізнать насолоду, жінку, себе,

і доля м’яке не постелить ложе…

Хто скаже „совість”, той скаже і „горе”!

Бо якщо у житті ти граєш нечисто,

кисень чудес закінчиться швидко,

пломінь його – почне тріпотіти

і гасне, і гасне чужими мріями.

Та в дитинстві час не був часом,

коли вранці скидав ти ковдру,

і прояв деміурга всередині нас

зафіксовував чистий образ

первісного незнання…

Воно ні до чого ще не звикло,

але хотіло б кудись проникнути,

дізнатись, чи хитається зуб зміїний

і чи шумить море в мозку у риби…

Час не був тоді часом, але ти зміряв

міркою смерті, на яку не чекав…

І можливо саме через ті свої дні

ти ніколи не хотів нове вбрання.

Був ти в лексичному сп’янінні

і душа твоя, активно-пасивна,

коли зяяло падіння Персеїд,

розсіялась в електродах серпня,

і ти не мав тоді ніяких проблем!

Жасмин розцвів, його аромати –

як стіна сперми… Хотів померти

нотним списком крокуючих тіл,

тих, котрі розганяють пітьму…

І ти, як той, хто мріяв думками,

піднявся вгору і йшов все далі,

а потім, чутливий до них обох,

кинеш назавтра лівшею камінь,

що швидко зникає у грошах…

Як заклинання, на стінах горіли

малюнки жіночого лона,

що всередині тайною тліли

й постійно будили сором

тваринним потягом рептилій,

підсвідомістю емоцій… Але

там, у небі, до пташиного рівня

моноплан Фармана вже злітає

й „перебуває там більше години”…

Нам цього досить, інакше ми тіні,

Як добре, що хтось може живитися

гелієм ентузіазму – до дії.

Тоді, як той, хто питає уважно,

вже зрозуміє (бажано раніше),

що той, хто має легше життя,

ніколи не досягне життєвого дна,

ніколи, ох, ніколи, ніколи більше,

де Бог нам скаже в прекрасну мить:

„Вгадайте, в якій руці я тримаю

вірш, що завжди є актуальним,

хоча картина й не має рами?“

Ні, той потік емоцій спадає,

бо з холодних глибин Марена,

виринає, повільне встає

і голодне серце, як камінь, дає…

Це була перша наша зустріч

зі світом великих, з дорослими.

Вони завмерли, неначе в броні –

за ними фанатично йшов кожен.

І в душах їхніх зростала власність,

і від убивств вони тільки зблідли,

навіть якби вони з’їли ангела,

лайно б своє – продати зуміли,

як амулет чародійної сили.

Чи знаєш ти, що за Гераклітом,

нас кара чекає у підземному світі,

не стане, крім нюху, у нас нічого?..

Але досить про це, питання закрито,

уже достатньо вам моїх спогадів!

Чому я маю берегти вашу душу?

Красу свою – я погано приховував,

її – роз’їдали гіркі мої сльози,

і не хотів про дитинство я згадувать,

неначе вертатись до того часу!

І не так, як той, хто живе дуже тяжко

і весь завмирає в своєму програші,

і хоче зробитися чарівником –

формує фантом молодий дівочий…

Та як їй сказати, що я – вже тут?

Ох, мушу ледь-ледь кашлянути:

як гість нічних пропозицій серця,

котрий не знає, як діяти вдень.

IX

І як ця жінка змінила мій поступ!

І як від ніжності своєї відмовитись,

коли хочеш вирвати її із серця,

виникає надзвичайна ситуація –

зухвала, як колись, і інша, і та ж!

Ми в бібліотеці… І Мелюзина

співає партію в келиху вина,

потім мій погляд зачудовано скаже,

погляд промовить: „Ти пам’ятаєш?..

…Темрява віє на мене плямами,

коли ти разом зі мною буваєш,

панчохи спустились твої до низу,

від крему трішки вони забруднились…”

Я є, і мене немає… Та ти

постійно є і будеш в сотий раз

столітній стіл цей накривати.

Твоя присутність така проста,

вона є зараз, вона жива!

Мені шепочеш: „Дивись: це води,

насправді менші, ніж твої оди,

та кожен образ нашого світу

в цих водах може швидко змінитись,

так чи інакше, менше чи більше…

Бо це кохання, а це – моє тіло

і груди, до яких ти хотів притулитися,

коли збожеволіла твоя інтуїція!“

Ти – ангел, що світлою своєю рукою

старі прийоми гостинності знаєш,

посуд чистиш хвощем-травою,

і на берег кофеїну яскравого

кошик з цукром вчасно поставиш.

Ти – довіряєш всьому, і сама

майже все знаєш про це життя:

що поряд з трояндою бувають і драми,

відчуваю тебе – як сторони вази!

А вірш! Як він любить в похмурий час

сховатись у ніжність твоєї шиї!

І як ти ростеш, коли виступаєш

в ряду молодших сестер поезії!

І ми йдемо через гай… Туман

стишує наші гаркаві кроки,

і наче десь з-під землі вирина

ледь чутний комариний голос,

і в цьому невидимому спокої

лікті наші на мить зводяться…

Мороз змішує гіпс для лиття,

і чорнильні олівці тихо мріють

створити нову картину із квітів.

Грім світових детонацій слабне,

дзижчить, як блоха у вусі баби,

і карбольний запах вокзальних днів

гостро відчувається в ніздрях краба.

Бо там лежить місто, люди якого

тягнуть свій жереб, і – випадковий,

бажаючи при цьому мати правду…

Мати правду! Які ж потрібно зусилля,

щоб не допустити подвійного рабства!

Коли правду пронизує голка журби,

ми вставляємо в штучному блиску

нову грамофонну пластинку

виправдань і брехні, і в галасі тому

ніхто не запитує, що таке – доля,

і чим заповнити її порожнечу,

коли в ній немає уже нічого,

крім суму, суму без задоволення.

Що вони не бачать чи не розуміють,

те просто ненавидять (або бояться).

Це ті, що в темряві, ті, що сліпці,

вони не ходять з ножем у руці,

як вороги, що не вміють жаліти!

Але даремно бунт грає повстання,

даремні перегони, доглянуті стайні,

чи клятви, коли Бог вигнаний з раю!

Допоки наш світ і світ ідеальний

будуть протистояти один одному,

не буде ніколи тут миру та спокою,

такого миру, де б усе – розцвітало,

правдивого миру, миру справжнього.

Іди, люба, йди далі!… Поглянь на щоку,

маєш всі задоволення від свого туману.

Чарівності твоїх підборів

заважають тільки волога чи тепло,

чи сніжинка, що падає в нічого…

Веди мене далі, твою молоду появу

з трагічної мікро-Плеяди

я відчуваю на дотик, ти тут завжди,

найреальніша з усіх божих ескізів!..

Хотів би я забути цей світ спазмів,

світ, що хворий на надлишковий тиск,

і крик продавців лікувальних п’явок,

крик, який неможливо полікувати.

Нехай забуду, хоча б на мить,

як невідомі страхи змінюють

наші душі якимись фантазіями.

Тримоторні їх тремтіння

нас павутиною обплутують

і висмоктують, висмоктують…

Сюди до мене, прості гаї,

озера, криниці чисті,

поплачу з вами наодинці!

Повій, вітре, на мене ентузіазмом,

не окремими людьми, а планетою,

яку, немовби божественну грамоту,

усі на світі прочитають нарешті!

Чому ж не зробив Гельдерлін

аж до Азії течію Рейну?

Безмежна діяльність Бога, бо він

розуміє руїни, занепад

тільки тому, що не розуміє стін…

І майбутнє (навіть в цьому є згода)

завжди поступається винахіднику,

так само, як первозданна природа

і незакінчена відповідь…

Чому ж ми застрягли у цьому вузлі,

в лінощах серця, в якомусь номері?

Досить вже! – Люба, веди мене, веди

до чого-небудь, що є випадковим.

І виріж із фільму ці темні кадри,

дай назву селу, каменю, птаху,

річці, ставку чи цьому в’язу,

будь Вознесінням на піску,

яке збереже твою первозданність

в демонізації нашого часу!..

Глянь, як ворон злиться на хмару,

поки вона не почне формуватися

в уста, що випльовують геть темряву!

А нижче?.. Можливо, то похорон?

З кимвалів куриться довгий дим

музичним супом, супом, в якому

мертвець імбиром натирає кістки…

І всім навколо – байдуже,

що завтра дитячі голови,

згідно етиці каруселі

тюрбанами будуть замотані,

і піднімуть жіночі убори

вище колін чоловіків, які

чекають вже тільки на монстрів…

Потім циганка пір’я скуйовдить,

скльовуючи з долоні метафори,

в її моторошних заклинаннях

рожеве на чорне зміняється…

Хоч долю ми бачимо, наче зразок,

вона нам все-рівно вертається.

А іноді йдем, як у маренні,

слідами давнього саду.

І Марія, примирення бажаючи,

скаже: „Не будь іконоборцем,

згадай-но, бачиш, колодязь?

І коли яблуко ділили навпіл,

на однакові смарагдові частки,

то часто тоді уявляли:

Як землю Бог ножем розділяв –“

„– то став тут екватор, красуне моя!

Я вже третє вітрило поставив,

а ти до пеналу сховала троянду,

і на цім кораблі є каюти атласні,

і все те майбутнє – наше!

Було вже їй стільки років,

що кожний з нас був невчасно.

Багатозначність – потім,

в інструментовці райських фраз,

не знаючи про ангельські промені,

грянули громом історичні події,

коли бунту насіння кинув нам Бог,

насіння, що впало до нашого світу,

стало часткою світу, часткою світу…

Мої райські фрази за всім отим шумом

вже не можна було аж ніяк почути…

Вона була там, там… І все-таки тут…

Її було багато або… недостатньо,

це був просто образ, образ буття,

але для мене такий недосяжний,

що кидав у розпач моє життя!

Але глянь, любий, ось дерево,

а під ним – драконова скеля,

де ми гралися в чудові ігри,

були героями давніх міфів…

І бондарня ще там, на тому місці,

де в купах обручі зім’яті лежать,

і тільки ми двоє могли сказати:

ЗАПРОШУЄМ НА ВЕЛОДРОМ БУФФАЛО,

ВСТУП ЗАБОРОНЕНИЙ ЛЮДЯМ З ТІЛАМИ!

Але час не був тоді часом,

коли вранці скидали ми ковдру,

і прояв деміурга всередині нас

зафіксовував чистий образ

первісного незнання…

Воно ні до чого ще не звикло,

але хотіло б кудись проникнути,

дізнатись, чи хитається зуб зміїний

і чи шумить море в мозку у риби…

Час не був тоді часом, але ти зміряв

міркою смерті, на яку не чекав…

І можливо саме через страх до неї

ми ніколи не хотіли нове вбрання.

Про що говорили ми на парканах,

коли ячмінь на полях дозрівав?

Грім тріснув дверима гіркого відлуння,

коли в напівтемних сінях постав

смак ожинових ягід…

Ті ягоди якось поєднані з храмом,

в якому врочисто стояли двоє

й служили службу у замішанні,

в руках тримаючи чашу із олова,

й тремтіло у ній, здавалося,

кілька крапель вина, промінчик,

що висвітлював священників тіні.

І ми тікали за вівтар сховатися.

І були ще книги, ті книги, ох,

що серцебиття твоє змінили.

За ними тягнулося давнє горе,

із них магічні фотони лилися…

І чернець стояв зі своїм гріхом,

і для того, щоб зникла його гординя,

засунув її з усієї сили

під сідло Бога, що стишує хід,

проїжджаючи на коні мимо ікони…

Що нас найбільше вражало –

це завжди нова гравітація слова,

що від землі відштовхнутись бажала.

О, тотальна сила розмови

в зірковому порядку ідей,

нехай самотність буде постійною,

коли поет іде від людей,

можливо, він уже божевільний,

бо залишаючи всіх, що брешуть,

він має біль у кожному часі,

той вічний біль, але без прикрас,

він має слова, що допомагають,

та ми, мов сліпці, їх не читаємо…

Ох, любий, що ж буде із нами далі?

Чому таємниця – уже не сіяє?

Бо люди бажають тіла, не слова,

поезію зводять лише до соломи…

Я читав? Не знаю… Хвилинка та

завдавала мені стільки праці,

що знову і знову до мене верталась,

в робочий день мого існування,

а це вже – тупикова ситуація.

Десь там… я тебе рано втратив,

ту жінку, що була мені дорога,

якісь невідомі стосунки шукав,

а мовчання йшло разом з чутками…

Коли б не був я близьким до чуток,

ти мала б простір для інших думок,

і ти б могла на чутки не зважати,

закони суспільства – переступати!

X

Мороз пересолив… І звичайний день

кристалізується шорсткою поверхнею.

Присоском ковзає житель місцевий,

сухий, як корм, як пісна вечеря,

що тільки рибу вживає щодень…

Але сонячне світло завтрашнє

буде смикати за соски бурульки,

і вони, згідно вроджених правил,

капотітимуть в снігові пелюшки…

Ліс скрипів. Отримав нові черевики.

Повітря забивало дух. І від смаку вуст

я був змушений до Неба тулитися,

як до каші – маленька крупинка.

Хоча кучугури снігу вже танули,

килим снігу дірками промовив:

що з приходом тепла весняного

він був дуже добрим до молі,

а весна – породжує викрики

тих, хто днями сидить у барі,

лікує хвороби свої скандалом…

Дівчата закривали білилами

свої груди, тіло, коліна,

закидаючи ключі – подалі…

Сироватка ранку – зламала сон,

розлився він по землі молоком,

і в ньому зморшки вмиває гном.

Але ніхто не хотів твердих правил…

І в місті вже почали лаштувати

закони повіям, на їхні брови,

де діва могла волосся продати

з прибутком під назвою непокора…

Тільки пізніше (пізніше вже майже)

дар чудодійності – падає вгору,

і, перетворюючись на природу,

виходить із неї готовою формою…

І коли чудодійність ту відчуваєш

в неяснім полоні смутку в темряві –

сонце, неначе ілюмінатор,

приходить літом тебе огортати.

Вже літо? Де воно?.. Там, де тінь

мандрує прозорими пагорбами,

і зла невралгія електродротів

почне оригінали ті шарпати,

з її емоційною непостійністю…

Адже кроти, що завжди є босі,

постійно викопують щось у росах,

на сто курганів нарили землі,

й ніхто не скаже їм: досить, досить!..

Меланхолія завжди повертається

в ангари душі із ноткою в голосі,

що я – лише гість, ох, завжди гість

а іншим – це тільки здалося!

Час урочисто творити звичай…

Подоїти місяць, замісити тісто

на калач із маком, як на хрестини,

і рано вранці його подавати

на світло-туманній скатертині.

Туман висох в гірких краплях брому,

Зачепившись в рукавах дерев

траурними пов’язками після погрому,

що тривожать моє серце щодень…

А світло знань, що довго тремтить

в найдовшій труні дикого лісу,

це світло ще, попри все, горить,

бо має надію прожити більше.

Потім він з’явився метеликом

над трояндою, і фортеця – впала…

В безмежному ритмі моментів

прощання моє – розвалювалось

саме тоді, коли я звикав

шукати, метаючись по коридорах,

гребінець, шпильки, і все так скоро,

і біг з цим і з трояндою – до Марії,

стояв перед нею сором’язливо:

і з божевільними очима,

і з ніжністю, що статуям надає крила,

щасливий, коли смів подати їй шарф,

якби надворі – похолодало…

Під ясними ясенами –

стаєш щасливий, коли відчуваєш

її рух, що ніжністю мене огортає:

коли трималась рукою за моє плече,

аби швидше вже витрусити

камінчик з червоного черевичка…

І як питали ми свою долю –

коли поряд ми будемо знову,

і коли повернемось до своїх справ,

і що з того дивовижного вийде,

нас вже розвертала зворотна сила

до двох порожніх власних форм,

де відчувався металевий холод!

XІ

Поїзд, пофарбований назвами міст,

дав задній хід вперед – на крок.

Мухи станційних залів очікування

пересуваються з нами разом,

створюючи якийсь червоний тон…

А там – зондаж стоязикий…

Під нерівним стовпом блимає

краплями молока лампове вим’я,

а десь сором’язливий саксофон

застібає гудзики черевика

на оголеній ніжці жіночої ноти,

поки свистки ще мають бажання

вибирати вугілля з білої йоти.

А ворон злісно кряче на курган

на могили, на бугор, на костел…

Вітер гірко подув водночас

на мене числом анонімних імен,

і відчув я себе так добре, на жаль!

На жаль? Та ні! Нехай би жили

ті мертві, що кров колись з нас пили,

проте ніколи не перелили

кров із наповнених святістю чаш,

які нас рятують, рятують нас…

Хотіли б прийти сюди за повітрям

щоб показати, які вони світлі.

Неначе той пес. А вітер…

На фронтоні цвинтаря – образ

того, хто ходив колись босим.

Тут були своєрідні ломбарди,

в яких терпляче чекали,

що Бог їм за все заплатить…

Сьогодні лише суєта відчувається,

могили провалюються крізь землю,

йде по ним протяг дохристиянський

з фатальною тріщиною посередині…

Даремно хтось метушиться в житті,

начищає латунь задоволення

зигзагоподібних своїх хребтів…

Собаки щось чули, вили пророче.

Щось чули і злісно так вили

на чистилище душ у тисняві,

і на кроки малі, і на милі

ритмів спекуляцій плісняви

стрясали місяць в його узорах…

Страждає каміння. Страждає сад…

Ох, де ми є, коли ми разом

в безсиллі скажем: ми тут, ми тут?

Де впало дерево, де впали сосни?..

Кругом є жалоба, кругом є плач,

і ніхто не знає, як в цій країні

натиснути на педаль газу

пульсу, що заперечує удари…

І в лахмітті тягнути свій вік,

ніби вічність була би більшою,

якби вічність була би біднішою,

що у своїй цнотливій семантиці

все тлумачила б навпаки.

Отрута великої кількості змій

спекою душної ідеології

звивається в замкнутих колах

в кожному з відкритих шляхів.

В падінні комет в небесах

він вибрав свій день і винагороду,

коли мусиш, мусиш, мусиш змітати

всеосяжний принцип любові.

І подорожній – знову зляканий,

до мікроскопічних часточок тіла,

коли проектує на свій екран

вагони днів, не так вже й страшні,

як злочин, захований у майбутньому,

ніж хвора гордість, що є в минулому…

Пройдіть у купе… Це є постійним,

постійним є те, що ще недозріло

під сонцем нервів під назвою шок.

В темряві отрути смертельної,

у колі брехні, в гнилій серцевині,

де кожний є її власним соком –

я вже не можу, я вже не можу…

Ох, я вже не можу, Боже, о ні!

Бути в бідах і пекла торкатися,

схрестивши руки на цьому вогні,

що Абсолютом нам повертається –

а ти чекаєш, чекаєш на рух,

ти, що колись був вітром історії.

Чого ти чекаєш, чого? Життя?

Вважаєш себе поетом, що п’є

громи власного самозабуття

в трагедії, куди ти мав відійти,

щоб чути голос нереальності,

але що він, яка з нього користь?

Він все зіпсує, коли і похвалить,

він найближчий до тебе – в мовчанні,

коли відчуваєш кругом безнадію,

коли в сльозах від тяжкої праці

тобі вже краще бути самітнім,

він – буття з небуттям, він гість,

що криком платить за весь цей світ

і знову стає – до тяжкої праці,

коли меланхолія повертається

в ангари душі, котра не бачить,

не відчуває кісток і плоті…

В ієрархії тимчасовості

його відчай стає вічним,

але і цього – не буває достатньо…

Бо навіть для смерті мало місця,

котре залишаємо їй у віршах –

для її звичаю, її белькотіння,

неважливо, якою мовою –

вона єдина для всіх народів…

І навіть смерть те добре знає,

що пес і камінь з землі вигрібає,

а ми шукаємо щось космічне,

шукаємо те, що буде вічним.

Даремно шукаєм. Ми – лиш бурлаки,

коли бажаємо смерть подолати,

міф осмислити стародавній.

Бог веде нас в ніщо, не до щастя!

Бо люди змушені готуватись,

коли мають уявлення, що це таке

терпіння… І майже щодня

куштувати його гіркі джерела,

щоб зрозуміти, чом вони тут.

Але і святі у глибинах скелі

прагнуть дістатись свого вогню,

щоб зрозуміти, що недаремно

диявол дав нам ці біди пекельні…

Хоча і знання, буває, зраджують.

Світом всюди керує темрява,

І в тій темряві любов – згасає,

і в жодне серце не проникає,

ніколи, ох, ніколи не проникає…

Ніч… Та може, все-таки зродиться

надія на мир, на життя, благодать.

Людське насіння розсіяне в космосі,

там боги від нього злими ставали,

постійно нам про могили казали.

Хто в’яже вузли, той зав’язує долю…

Але не чуєм, що гніву кроки

вже близько, не відчуваємо.

Ні, тут суть полягає не в статі,

що ангел рукою своєю прикрив,

бо самозречення застидався!

Як він благально жестом отим

нас від погибелі охороняє,

даремно, ох, даремно охороняє.

І та даремність – на все життя,

бо в рухах своїх так небезпечний

світ без миру… Ніби сказав би:

світ без основи – лише розпадеться…

Ми, що колись уже воскресали,

знали польоти у піднебесся,

сови силуети, вершини дерев,

і без пророків, що нас лякають

(їх в небесах – не зустрічають),

хочем створити лише прекрасне…

Але земля сама вже благала:

Без чистоти трансцендентального

жодне творіння ще не постало,

ніколи, ох, ніколи ще не постало.

1939 – 1940 рр.

Роздуми поета про смисл життя та смисл поетичної творчості – це і є головний заповіт (голос) поета наступним поколінням:

він найближчий до тебе – у тиші

чи коли здригається від образ,

він – в гондолах скорботи, у ніші,

всіма покинутий, далеко від нас,

він – буття з небуттям, він гість,

що криком платить за весь цей світ

і знову стає – до тяжкої праці…

Цей заповіт – універсальний для поетів усіх часів, але автор згадує і різноманітні події дитинства, і кохання героя, в якому обожнення дівчини перетворюється на ідеал жінки, що має стати взірцем для читачів. А в кінці поеми поет наголошує, що натхнення до будь-якої творчості дається з Небес:

Без чистоти трансцендентального

жодне творіння ще не постало,

ніколи, ох, ніколи ще не постало.