Спів трьох волхвів

Володимир Голань
(переклад Світлани Шакули)

Пам’яті мертвих в Абіссинії, Іспанії та Китаї

І

Але є там одна грандіозна

ніч, що увійшла до легенд,

де багато старців жорстоких

розбило воїнство вщент,

бо бачили всі, як ті вороги

розпусту чинили, робили гріхи,

і шили хоругви на всі свої служби.

„Первісна!” – скажуть про землю,

порахувавши її батьківство.

І грабували ту землю дощенту,

мучили ту землю звірствами,

щоб для себе лиш користь мати,

щоб згодом собі присвоїти

все, що вона народить.

І все те було, немов божевілля –

від нереальності мусиш тремтіти…

Бо в запитаннях більше тривоги –

і що таке дух, і що таке спокій?

Бути мертвим, померти? Та ні.

Голосами доля наповниться,

і з почуттями інакше все мовиться.

Темно у них – про це чули й раніше,

темрява рабства, несправедливості,

злочини й банки усіх “ясновидців”,

брудний фольклор людської провини,

і яєчка, що зважує в руці

кредитор усіх контрреволюцій

з майбутнім зиском за вчинки свої.

Темно у них, і раніше це бачили:

жадібний поспіх, ненаситний порив,

коли застарілі звички зламали –

страждали потім від тих своїх дій

посередності, яким було досить

змочити очі в сльозах своїх ближніх

і дихати їх запозиченим диханням.

Темно у них, із їхнім намацуванням,

з байдужістю їхньою і їхнім прагненням

поклонятися богу катастроф…

Це потім скажуть про самаритянина,

за добрий вчинок візьмуть завдаток

й покажуть гарні сідниці свої

з байдужістю серця, черствістю душі.

Але в інших голосах їхньої долі

проявляється справжній демон,

але в інших голосах зніжнілої плоті

проявляється лише ненависть

до душевної бідності…, в тих голосах

чиїсь кроки, хто знає про таємниці,

бо майбутнє звучить уже звідусіль.

ІІ

І був я сповнений того кроку…

У вікна стукав-тріщав листопад…

Шпильки падали з кучерів року,

дощ припустив на заснулий сад,

в якому дрозди пили з очних впадин

левів, напівроздратованих

мерехтінням ребер ситих воріт.

Дерева віники плетуть постійно,

і в хижо-осінніх сукнях своїх

нагадують постаті жінок емоційних

і білі тіні, що йдуть повз обличчя,

коли їх захоплює дух чоловіка,

шафраном стегон, що наче дзвеніли,

можливим задоволенням в них.

І, непокараний, я прагнув до розкоші,

навіть у вересні, навіть у жовтні.

Бідність зіяла в долонях сліпих

і за ціною ринку (за ціною мрії)

таку ж саму карту пропонувала,

неначе страшний рентген показала,

тіла, що соромиться інших тіл.

І звичайно, хтось ще невмитий

стає до ролі якихось суддів –

пророчо чуттєвим носом,

після клізми своїх почуттів…

Хижий витвір журналіста

проковтнув, а потім зригнув

народ-недоук. Така його доля.

Стемніло, неначе у катакомбах…

Ударами пульсу викарбовувались

обличчя дітей, біженців босих:

від краю півночі до празьких воріт

здивовані вуста, що від часу падіння,

від лінії голоду, людського голоду,

змушує вічність змінювать долю.

З тих дітей – одне зашивало

панчоху, але шило повітря,

як крендель, щасливо лунав його сміх.

Недалеко сиділи люди старіші

зі смугою вуст безкровного сорому…

Ліхтар зі страху перед видіннями

свяченою крейдою окреслював коло.

Хлопець якийсь купує марку

і буде писати, що втратив м’яч.

Дівчатко в давно забутому замку

тихенько срібний ключ повертає,

неначе платтям себе огортає,

платтям, в якому піде на бал.

Куди? Додому? Геть, то обман!

Ох, ці слова – “діти біженців”…,

від них в душі – лише темний чад,

вони для нас – джерело страждань!

Чи прийде той час, коли здіймуться хвилі?

Тепер – жалі залишається пити,

щоб інші слова залишалися жити,

такі, як: “ніколи не забувай”!

В тому, що можем пізнать, заважає

тайна, в якій невимовно страждаєм,

бо після такого розірвання всіх пут

ми ще живемо, ми ще й досі тут,

в цьому і смисл, бо він нас – учить,

як від ганьби, що жовчю нас мучить

викупити, нарешті, свій власний дух.

Цієї невидимості вже достатньо,

аби ми сказали – “Надія”.

І тільки надія в думках зринає,

то там, де і ми – й вона буває.

І там, де інші нерівні зітхання

звучать фальшиво, без насолоди,

нас підіймає лиш Дух Свободи.

ІІІ

Був я сповнений цього подиху…

У вікна сипав грудневий сніг…

Пульс моїх помилок у поспіху

різав чорнилом написаних слів.

Ясний день морозом морщиться,

кришку піаніно хтось підіймає…

Сніжинки, сльози – все на нім грає.

Дрізд горіх розколює летом…

А в статуях – юродива земля

шукала собі щось безпредметне,

таке, що крихке каміння здола

насінням темного небуття…

Дерево хмарою кісток світиться,

вилізає на тин корінням, мрією.

А навколо – буржуазні житла,

що в неволі згодились жити,

і шукають пильно, наче собаки,

чим же іще себе оправдати,

і без великих зусиль знаходять:

скинули просто, зробили мудро,

на душу поета і бідним людям.

Смак стиснутих вогнів здавався

кислим повітрям, тому і нині

від власної злості він згасався,

плювався слиною у каміння,

куди, як всі жебраки вбачали,

більшість людей попрямували…

І я там був, але був не один.

Чим живе дух, коли цей дух

тільки жахи вбачає на світі,

що раптом стають переді мною?

Переді мною, що без братів,

тих, що розбивають вічнії кліті,

ох, не щастить… Та все одно:

хоч бідняки, але – з Надією,

Надією, що шириться світом,

несе невидиме світло,

через яке воно стане оком,

пізнає з закритою повікою

те сяйво, що стане любов’ю,

спільною любов’ю для всіх,

про яку ще мріяли утопісти,

математики соціалізму.

Та три волхви і я з ними – знав,

що таке в’язниця і її пута.

Ієрархія бід про те – подбала,

судила в передсмертних судорогах…

До яких небес ви мене завели?

Фантоми внизу – мстиво зблідли.

Ніч над нами… Ніч людоїдів…

ІV

„Глянь, – сказав мені перший волхв,

швидше втекли, ніж виросли з одягу,

з демонів той наситився кров’ю,

хто не любить фантазію,

хто ковтає лиш слину,

м’ясо нарощує давнім міфом,

русалок міряє 20 століттям,

і поезію знає лише про пальми,

що приносять якийсь прибуток…

Людині ж цього – завжди замало,

вона не надіється на майбутнє,

вона не вірить в небесне чудо,

ваша цивілізація – завжди голодна,

лише розпускає свій штучний хвіст.

Штучний… Звідси і спазми.

Штучним є всюди ваше багатство,

і двадцять років пройшло у страху:

в мирі й без миру… Неначе сказав би:

мир без основи, тобто без Вічності,

залишиться хтивим, недовговічним,

навіть без вашої рекламної підлості.

І засліплені в розбалансованості,

ви маєте всього лише один дотик –

кількість їдців, котрі лише раз

здивують простір, як автомат;

ви, що самі себе оправдали,

нічого не прагнете, окрім багатства,

для співчуття його варту поставили.

А потім… Все це лежить під рукою:

щоб пригостити голодні народи –

свіжі дзьоби стальних кулеметів,

корали слів, що співати вміють,

пізніше розумний кухар спотіє

від цих історій та істерії

і зварить з них смерть. Тобто спокій.

Коли я згадую, як наша весна

несла нам пригоди часто –

так люті леви йшли одночасно,

чи йшли пустелею людці злі –

так і бажання, мені дорогі,

що на намисто їх розібрали,

на зброю… зокрема, на приціл!

Природа стала кілком до п’ят,

грубим караваном коло душі,

кинь, як захист, рукою назад,

росу їй в очі – орлиній імлі.

Бог заховався в собі, за нічим.

І вже сам рух… був кінцем межі,

вічністю символів, закликом снів.

Леви були там, бездумно внесли –

розміри волі на ці простори.

Думаєш ти, чому так пригнічений,

тому що ти – істота здивована,

різко пригладжуєш своє волосся…

Навіть повітря нечистим здалося,

до гребня гір воно піднялося.

Як черешня, накльована птахом,

показує всохлої кістки бік –

так і місяць… А над хвостами

співочих птахів – розсипана сіль.

Залишились… Аж до пояснення

відсутності аналогів у владі сучасності.

Баобаб одягає домашні капці.

Завжди наш дух, коли він величний,

штовхає вперед – до бою нас кличе…

Чи музика часто своїм завзяттям

примушує всіх ворогів втікати.

Так і та воля, що у безладді

має свій смисл і свої порядки –

це є натхнення і щирість дитяча:

ми були вражені цим запитанням…

У забобонних є менше сили,

коли у друзів – міцне єднання!

Бо доля – нічого не обіцяла,

бо духи усі – лише усміхались,

розкрили звабливо так свої квіти –

трудягам-бджолам, на кусень хліба.

Потім приймала душ весняний

моя красуня – Ефіопія!

Верхня свідомість грому скисала,

чекала, коли земля доп’є воду…

Струшує віями лисячий хвіст,

твердість слуху стирається світлом…

Спогади!.. Літак їх – окропить…

Навіть в свободі ми завжди самотні…

Наче хтось зможе якогось ранку

кинути з неба безплатну манку,

в пожежах дати якусь допомогу.

Тортури і бомби… Гази і танки…

Велике «чому» і маленькі ранки…

Ох, смерть має вперту губу.

Рани благально нили,

колючками нас щипали…

Що мав би тобі сказати?..

По світу про нас лунали

новини, як про дурних,

поради нам всі давали.

І скручені змії вже потім.

І сонце світило спекотно.

Що мене тішить… Це дух відрази…

Є масові вбивства… Їх далека луна…

Виганяє мене з голубиного посліду

глечик фальшивих сліз, їх вода,

фальш європейців… Як вітер свище!..

Нищівна думка себе ж і нищить…

Зрозумій!.. Зрозумій без розрад…”

V

Домовились… Та ще лунали

пекельні знищення на світі…

І думав я, чим є те тіло

в ідеології сичання,

чим є ті люди в їх риданнях,

чим є всі біди без поета,

без самоти і без сонета…

Хворобливість стовпів ліхтарних

викашлює несамовитий стиль.

Запах йоду дерев поранених

за рахунок швидких її ніг…

Хмара наражається на сміх

з боку деяких жінок… хоча насправді

статуї не думають – це питання статі.

Нещастя вірність людську шукає…

Тому ми йшли, об’єднані в рід…

Тінь прилягла на сірі місця,

застигла, неначе на березі пліт…

Граційно осідлана річка мостами,

плескала хвилями, наче хвостами,

урочисто стояла кущами в воді.

Так говорив уже другий про це…

Пульс його слів був майже таким,

як в олівцях розламані стержні,

коли намагаєшся їх загострити.

Обличчя його – було без емоцій…

Це просто Небо… Що промовляє…

Небо у темряві. Темрява й тяжкість.

„Натовп, – сказав він тихо, – він радий

тримати драбину наверх, в дратування…

Люті випари з уст того натовпу

наповнюють повітря їдкими гаслами…

І з того, що орел уникає людей,

кожен може зробити висновок,

що богом був Прометей, саме богом…”

„Натовп, – сказав він тихо і болісно…

Натовп потужний – як кулак і голос…

Але навіть революція самотності

не врятує нас від нашої долі…

Знаю – нас роз’єднує горе, яке

в безсиллі похмуру строгість бере,

віддаючи мене під контроль

фаталізму… Але заради ідей

занадто жорстоко думати,

що жертви, і муки, і наші діяння

потрібно таємно кудись сховати,

перш, ніж перейти до якихось форм,

до форм, що цей світ знесилений

тільки кров’ю можуть наситити.

Якби Христос мав зійти

до пекла іще один раз,

земля б його – не пустила,

закрила б сітками шлях.

Це потім почуємо грози –

як чорна відплата Бога

люто розірве наш поступ.

Що б ти сказав цій епосі сліпій,

коли б ти побачив усе, наче гість…

Скільки завойовано, або краще:

захоплено… Сказав би, що досить!?

Досить терору, що конвульсії родить!

Мусить (на відміну від поезії)

бути нав’язаним нам це майбутнє,

майбутнє, яке все змащене

жирними обіцянками спокою.

А спокій безмірно стогне і далі

й продовжує нарощувати зброю!..

Чи сказав би, злякавшись пустого слова:

ні, люди – не люди… Вони хочуть одного:

де власність їхня – там буде і бойня!?

Сказав би?.. Не знаю… згадаю…

в емульсії нервів – вібрує тон…

То просто горів Мадрид… Бо там

пастушим рогом ревів мегафон,

скликуючи отари швидких допомог…

Корида у хмарі танцю зависла,

відкриваючи одну із завіс.

Зі столу свого змітає крихти

вже третій удар… відомо, чий.

Внизу чиїсь грандіозні могили,

їх орендували собі багачі.

А музика оркестру – вила

марші, котрі були вище нас,

марші, затьмарені смертю.

Смерть! Вона грала роль голої,

і біля метро лунав її голос:

„Всі роздягальні – нижче, нижче,

і лише за гроші, за гроші!”

Потім, майже як той, хто пише,

кінчик вежі повернула тихіше,

і став він для нас – як звичка,

таким, як грамофона луна.

І тріснув він, як вимикач

чи наче зірвалась струна,

чи наче із бруду створений бинт,

яким обмотують романіста…

Морок всмоктує все дуже швидко –

і тихі плачі й переляканий крик.

Просто чимось постійно відсутнім

ми нашому часу безмежно вірні…

Скромно зітхаєш… Надію маєш

почати із себе, нарешті почати.

Вбити в собі, нарешті, звіра,

це є завданням на світле завтра!

З себе почати, ти розумієш?

Свобода має коріння там,

де існує твердість переконання.

Що є порядок, якщо в нім немає

глибин солідарності?

Тут нам в скорботі – легкі бої…

Життя ж важке… Чи таким воно є,

коли доля завжди дарунки дає?

А потім – буде глуха канонада,

а далі – збиває масло світанок…

Падає брехня на трупи живі,

а живі – сліпо вірять брехні.

Так вічно сила до бою дається,

й переконання, що нас об’єднують,

що бій, який йде – останній бій.

Самозванці завжди на те кивають,

завжди готові до фальсифікацій,

окремий внутрішній бій у них, доля

в усьому, що можна зробити поволі –

терпляче і з гідністю.

А фетишист лиш хоче погратись –

своїми власними кістками.

Справжнє зло, без авторитету,

було також і без забобон.

Проблема лідерів… Проблема випита

успіхами попередніх ігор.

Друзі…, бачимо життєвий план –

епоха плебеїв та митарів

і розхитаних мір та ваг…

А потім жах складає ранець

і йде від сім’ї до сім’ї.

Чи то каталонець, чи то іспанець,

всі вони мертві, всі вони – тінь.

Але сльози, що падають тут,

ти ще захищаєш дисципліною міфів,

від того, що посіяв Бакунін у світі,

володар розпачу та шторму…

Ох, бачимо жорстокість й досі,

як божевільні кільця диму

спираються на сто ходуль

чи тих стовпів, що при дорозі…

Вкриваючись плащем жебрачки,

якесь дівчисько збоку стане

із помаранчами в руках.

Згодом, наче її покличуть,

сяде так мило собі в тіні,

з гострим ножем у руці своїй,

і вже готується до сніданку,

надвоє ріже ті помаранчі,

аби довести, що вони в крові.

Та раптом – наліт… І наче нитки,

що падають пасмами вниз із котушок…

Дівча повернулось, неначе привид,

звернулось до мене волоссям, грудьми.

І помаранчі, хоча й нерозрізані,

горіли яскравою кров’ю,

хіба ж то не доказ, хіба ж не доказ,

що виходить із ніжно-солодкого?..

В пекельну ніч скотився мій сором

і по-звірячому бився в мені,

змінив моє серце на гостру болість,

що пече мою душу знову і знову

й лунають у серці сумні пісні:

цього – не забудем ніколи!

І збережем у пам’яті.

Що нам з того, що небагато

наших братів – ув’язнено,

що нам та музика, яка ридає…

Ні! – так, як усі книжки і заводи

після революційного зітхання,

не можу я дихати вже звичайно…”

VІ

Договорив… Але голос той

мені ще болить… так, як у віршах,

коли на рану ще сиплють солі,

й від того рані стає ще гірше…

Пройшли вже той міст (скільки разів?)

в ту ніч, що зреченням нас зв’язала,

й переді мною вже третій постав.

Старий шахтар, селянин, робітник?

Він каже: „Не знаю, чи існує ще світ,

щоб хтось мав сили його змінити,

позбавити кривди, нерівності, бід.

Я почуваюся – як в підземеллі.

Де всюди плач. Плач жінок і дітей.

Де вбивства я бачу майже щодень.

Швейцар фаталізму колись,

що підрізав масну свою косу,

й покірно брав з миски рис,

й поїдав з кавуна насіння,

й палив ладан без прикрас,

й любив дивуватися диву –

тепер він бачить лише могилу.

Вогнемети висвітлюють

стежини нашої пам’яті…

Кав’ярні пливуть в тумані…

Вікна з рисового паперу… глянь!

Ціп молотить порожні снопи

прожекторів… Ох, все тане,

все тане в занадто точному хаосі.

Повітря всіяне літерами –

їх створила друкарська машинка…

На магазинах м’яса – образи малят…

Листівки – перелітним роєм…

На жаль, листівки – погані пов’язки.

Наповнений витік інформації плаче.

Поїзд – налаштований на гобой,

і покалічені кінцівки – тремтять,

як у великому горі колись –

голі пеньки, листя осики,

стукає дощ, ніби серце щура…

Потім – народжується істерія

від передчуття, що нами керують

ведуть в порожнечу, за межі буття.

Глянь, моя земле, бідний Китай,

край мільйонів і мертвих тіл,

з них жодне – не має бажання

прийти до світла, до дружніх слів!..

Як зрозуміти його ментальність?

Змістити мости у нашому парку,

аби чужинець прийти захотів?

Перетворення, що в підсвідомості,

чи вже в діяльності, чи це ще сон…

Сон трагедії, що розлітається

вночі – інакше, інакше – вдень.

Безумство шукає вірності,

а з боків – піднімаються мрії,

ми – їх земля, ми – їх повітря.

Вразити тифом нас поспішають

семимильні чоботи блох.

Ледве діти на світ з’являються,

гранат для них – уже повний льох,

і вони з хутряної перешкоди

витягують шиї за законом лафета

аби хоч повітря схопити ковток.

Детонація ще бродить

вогкістю надтріснутих дзеркал,

а інші – шукають заспокоєння

в порожнечі минулих імператорів.

Фантоми історії тягнуть назад,

в якому навіть сама природа

вказує нам на майбутній попіл.

Проекційним апаратом злоби

великі держави малюють шлях.

А в Китаї тим часом – шок,

там власну кров проливають народи.

Та й тут я угледів будинок з рекламою,

і та реклама – тріснула шрамами,

розпоровши живіт Мей Вест.

А інший – буває ще гарячіший

зі словами з часів Прометея.

„Ангіна!” – скаже сердитий січень,

і в усіх містах – вогонь епідемії.

В останніх масках, перпендикулярно п’яті

йде карнавал пролетаріату –

в підземному світі, тихіше й тихіше.

Бувають моменти, питаєш: для чого?

І жалісне співчуття тамує твій подих.

Для чого мертві потрібні живому?

Для чого гудзики потрібні мертвим?

Хочу бачити, як весна трясе дамби,

як у просту кашу додають приправи

а потім – вдихати їх аромат!

А проте! Біль дарує нам вірність –

через почуття, яке ти витримаєш.

Симпатія – не згасає,

як і братство – воно триває!

Єдина проблема – в стилі.

Людей приманює рука Бога.

І цей потяг – знищить кордони.

Я пам’ятаю… це ніжне речення…

Це було вчора… Це було в горах…

Як стріляв кулемет кулеметника…

Людина, котра не має страху,

навряд про жінку чи волю згадає…

Сурми, що кличуть нас у минуле,

шукають стихію драм позабутих…

Як слимаки, ми наставляли

чутливі ріжки телескопів.

І вартові там десь стояли,

в жахливу гру затято грали,

прищіпками на шатах смерті…

І в зрілість ночі, легкокрило

ракета видозмінить кригу…

А потім одному із друзів

суть життя – граната викреслить…

І він помирає… В нашому крузі…

Легша від смерті моя дисципліна,

а смерть – це норма? Що землю чистить?

В думках я злітаю завжди до міфів,

а пальці – малюють лише ескізи.

Ми голодували… Вже кілька місяців…

Я дав йому яблуко…

Він – відвернувся,

в бурчанні своєму пішов у тінь –

та раптом із тих героїчних далей

промовив: „Сьогодні прийшли до нас шалі.

Подумай! Які теплі для нас шарфи!”

VІI

Я згоден… Мертвий він. І живий…

Світало – дуже великими снами,

відповідальністю, коханням, дивами,

і спільним хлібом, ясними устами,

тими, котрі героїзм вихваляли…

Піднятися мусили всі до надії,

Еротом по смерті, в усіх його діях.

Епос – це просто інша назва

для молитви за упокій…

В якому хочеш все зрозуміти –

зокрема в’язниці з муками пам’яті,

де лиш зростають наші страждання,

а потім велика воля згасає –

в похмурий хвіст почуття збирає.

Все в ньому хочеться зрозуміти:

особливо дух, що до Неба прагне.

Тоді інтуїція буває прочитана,

як велика централізація

свободи, але в новому значенні,

свободи, якої тоді вже достатньо,

коли ми без серця, коли без серця.

Люди століттями були німими.

Смерть – то є мова, і мова сили.

Інші інтереси – захищені іншими

речами, що мають тілесні спазми…

А світ просто мовчки стогне у муці.

Смерть – то є мова… І революція,

яку мають всі нації… І меч свій власний…

Хто знає (він і далі співає це слово),

адже всі ми – і той, і той, –

під великим мікроскопом Бога,

який знову бачить лиш кров,

пролиту кров, кров, кров…

Чи відчуєм його нахмурені брови?

Коли він встане, гнівом наповнений?

Ти дивуєшся, що вітер ще віє,

що зірки бувають і зливи.

Що твоя країна, розірвана

(дух якої – вже майже нічого),

зберегла принаймні хоч тіло..

Ми ще живі!… Що ж це так діє?

Надія? Чи якісь привиди?

„Надія!” – сказали мені три тіні,

і в ніч відпливли, зникнути раді.

„Привиди!” – і почуття змінились

у тих, хто горе біженців бачив.

„Надія!” – тіні сказали знову:

„Пий її гіркоту, живи її словом,

але – ніколи не забувай!”

„І будь, і співай, і навіть в темряві.

Бо завжди є індивідуалісти,

що захищають себе мовчанням,

захищають свої інтереси страхом…

Майбутнє вже вміє знищувати –

зрушить закон, озвучить таємність:

так, як Орфей та його пісенність…”

Ще довго дзвенів у повітрі їх голос,

але одночасно я чув і їх кроки –

як може каміння, повне мовчання,

передавати крок волхва звучання.

Три волхви, що йшли крізь пустельні віки

тяжкою дорогою – вслід за людиною,

що мала колись лише народитися…

“Три волхви чи три королі” – це вираз, який походить від біблійної легенди про трьох волхвів, котрі прийшли поклонитись новонародженому Ісусу Христу. Вираз «Три королі» дуже часто вживається в чеській та словацькій народній культурі, символізуючи священний дар (жертвоприношення), тобто поклоніння чомусь прекрасному, величному, небесному. У поемі В. Голаня образи волхвів стали своєрідним духовним взірцем, перед якими діяння людей тьмяніють та виявляють себе з гіршої сторони, а в V розділі поеми є глибокі філософські роздуми про суть життя людей на землі та про завдання поета, тобто про значення духовності в земній цивілізації:

І думав я, чим є те тіло

в ідеології сичання,

чим є ті люди в їх риданнях,

чим є всі біди без поета,

без самоти і без сонета…

А в VІ розділі поеми автор висловлює впевненість, що головними для людей є загальнолюдські цінності (рука Бога знищить кордони), в тому числі й національна ідентичність (єдина проблема – в стилі), але розуміння цих цінностей приходить тільки через біль:

А проте! Біль дарує нам вірність –

через почуття, яке ти витримаєш.

Симпатія – не згасає,

як і братство – воно триває!

Єдина проблема – в стилі.

Людей манить рука Бога.

І цей потяг – знищить кордони.