Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / З / Вал. Злотополець / Син України / Епілог. Лицарі самостійності

Син України

Епілог. Лицарі самостійності

Вал. Злотополець

Переддень Хмельниччини. Під хоругвою Богуна. Причина смертної слабості Хмельницького. „Браття! напоїмо конотопські лани московською кров’ю!” На полі слави.

Щонайменше рік минув з того часу, відколи Микола Наливайко вернувся до Рідної Землі. Ні матері, ні батька не застав він уже живими. Батько Миколи вмер мученицькою смертю. Це сталось якраз напередодні Хмельниччини. Ніколи ще так не знущався чужинець над нашим народом, як того часу. Повстання Острянина було здавлено [77]. Страшні кари впали на борців за самостійність. Не було хати, куди б не завітала смерть од мстивої руки гнобителя, бо ж не було родини, яка не дала б борця за визволення й не принесла б кривавої жертви за самостійність Вітчини. І од невіджалованих утрат смуток узяв одних, безнадія других, інших поняв жах великий. Чорна, безпросвітня ніч нависла над Українською Землею. Повітря було немов насичене випарами-мрякою з крові мучеників. І та пролита кров кликала до помсти. І її таємничі відблиски червонястими блискавками прорізували мряку. Незрозумілі для гнобителів, віщували вони закутому народові переддень Великої Громовиці. І напруженим слухом ловили діти поневоленої землі майбутній грім. А той грім уже справді гуркотів у степах: то йшов Хмельницький!

Гуркіт Великої Громовиці докотивсь і до родини Наливайків. Втративши синів, перебувала вона у великій тузі. Цілими днями не чутно було навіть розмови й хата здавалася пусткою. А коли наболіле серце сотника вчуло Громовицю, дивне сталося щось із старим вояком. Останнім вогнем спалахнули очі. Підійшов до зброї здобутої кров’ю поколінь і взяв шаблю; блискучим лезом кілька разів прорізав повітря. Та незабаром перемогла старість: барвисті смужки попливли перед очима й безсилий опустився на ліжко. Безвладно опали йому руки, з брязкотом покотилася на підлогу смертоносна колись у сотникових руках зброя й ридання потрясли немічне тіло.

Довго, довго сидів отак старий сотник. Тисячі гадок та дивовижних планів промайнуло йому в голові. То хотів він, переоравшись за старця, ходити по польських дворах і труїти криниці. То знову прокрастися до порохового льоху ренегата Яреми Вишневецького, кинути туди іскру й ціною життя знищити тисячі гнобителів. І він розтікався гадками, божеволіючи від жадоби помсти, безсилля та гніву. Раптом погляд сотника впав на кобзу. Дивний вогонь заблис у старечих очах. Підвівся, зняв її, вмів порох. А за хвилину, в хаті Наливайків, де вже мало не десять літ не чутно було навіть гутірки. розітнулися звуки музики та голос пісні. А коли притягнута незвичайними звуками, підійшла до кімнати стара сотничиха, спинившись на порозі, отак і закам’яніла з жаху: на постелі, з божевільним огнем у очах сидів сотник, а з уст йому пливла страшна, гнітюча мелодія надлюдської ненависті та помсти…

Дивний кобзар з’явився наприкінці року 1647. на Київщині. Мовчазний і суворий простував він до Дніпра. Йшов, сливе ніде не спиняючись, немов боячись, що не вистачить старечого життя на виконання якогось великого призначення. Удень з’являвся на хуторах, уночі по селах. І там, де він проходив, чоловіки, парубки, навіть малі діти – кидали жінок, наречених, батьків і в дивному екстазі лавами сунули на Низ.

В чім була його сила?

Чи у величній постаті? Чи в печаті страждання на лиці? Чи в божевільній ненависті до гнобителів?

Але ж коли він перед відходом закидав на плечі кобзу, обпалюючи очима мовчазну, опановану юрбу, – ніхто не міг опертись його поклику.

Напружений, занімілий люд ждав лише наказу. Хлібороб одразу ставав вояком, навіть більше того : лицарем і мучеником за визволення.

І кобзарь розумів свою силу.

– «Туди!» владно промовляв він, простягаючи руку на південь.

Потім проходив через натовп, що з пошаною розступався перед ним, і за хвилину зникав у нічній пітьмі.

І вже пройшов кобзарь усю Київщину й дійшов до Дніпра. Біля Черкас переправився через Святу Ріку й пішов до Лубен.

Там напував страшний кат-недоляшок [78] – Ярема Вишневецький. З діда й батька Українець, зрікся він для багацтва свого народу, за розкоші продав Батьківщину й панував за це на Вкраїні мов король. Як ренегат-відступник, Ярема не міг навіть чути вкраїнської мови, ненавидів усе, що вкраїнське. Палями, шибеницями та вогнем ополячував він рідний народ, мученицькою кров’ю гасячи душевний вогонь нечистого сумління. І горе тому, хто посмів би в володіннях недоляшка піти проти Польщі! – Одного імені його жахалися малі діти!

Сюди, до найбільш поневоленого люду, прямував таємничий кобзар…

У Лубнах саме кінчався ярмарок. Поз’їздившись з найдальших околиць на торг, люди забули здається того часу й про чужинецький гніт, і про ярмо невольництва. Безжурно метушилася барвисто-мінлива юрба. Безупинно сновигали верткі Жидки та безсоромні Цигани. Ревіння худоби, вигуки крамарів та галас юрби змішувалися в один веселий, ярмарковий гамір.

Зненацька серед цього гамору пролунало кілька звуків, наче стогін конання. Пролунало й обірвалось… І раптом все стихло. Всі лиця звернулися до кобзаря. А пісня відчаю гриміла вже мов вода на Дніпрових порогах. Всі муки невольництва, всі болі під’яремного народу перелив, здавалося, кобзар в цю мелодію.

І молодиці, підперши руками голови, так і закам’яніли мов утілеснений відчай. Похмуро дивилися чоловіки. Матері тулили до себе немовлят. Наче згуба якась нависла над безжурним перед хвилиною натовпом.

І незримі зв’язки були вже межи кобзарем та цими людьми. Він проводив по струнах – і кривавив їм серця. Мстиво блискав очима – і вже відблиск цей горів у їхніх зорах. Видно було, як тяжко опадали груди чоловікам, як тягнулося до боку, де мала висіти шабля, парубоцтво, а діти мов вовченята блискали оченятками.

Ще один акорд-стогін і, мов по осиковому листю, тремтіння пройшло по юрбі. В неї вже не було розбіжності в думках: увесь люд мав тепер одну душу, один біль, одну ненависть і одну жадобу – помсти. Рух правиці кобзаря – і вони б кинулися на Яремин замок!

Але кобзарь стояв мовчазний, в почуттю своєї безмежної сили, обпалюючи юрбу вогнистим зором.

– Туди!.. – тихо і владно вимовив він, вказуючи на Низ. І мимохіть всі зори й думки полинули на Січ. А кобзарь пройшов серед мовчазної юрби, далі й далі простуючи, мов апостол Великої Ненависті…

Ніхто не посмів його спинити, ніхто не зважився взяти його вдень з-поміж цеї юрби!

Аж як звечоріло й самотний, битим шляхом, виходив кобзар із Лубен, мов злодійська ватага, оточило його поночі хоробре польське військо Ні хвилювання, ні здивування не відбилося на гордім обличчі кобзаря. Високий як дуб, спокійно стояв він межи ворогів.

І того вечора ніхто надісь із стрічних лубенців не подумав дивлячись збоку, що цього величного діда ведуть до замку на муки, але кожне вважало мабуть озброєне військо за його почет…

– «Хто ти?…» мимохіть здригнувшись запитав Ярема, віч-на-віч опинившись з кобзарем посеред високої залі.

І випростався старий вояк. Був на цілу голову вищий за Ярему. Гордо глянув на князя вгори, немов не Ярема над ним, але він над Яремою прийшов робити суд та допит.

– «Хто я?» повторив він, гордо підводячи голову. – «Я сотник Наливайко! Той, в чиїм роду не було відступників. Той, всі діти якого криваву спокуту склали за ренегатів і зрадників з-поміж українського народу!»

– «Але ж ти хто?» з невимовною огидою продовжував він, і погрозою залунав відгомін цих слів під високим склепінням.

– «Відступник! Ренегат! Кість з кості нашої, кров з крові нашої і… лях! Запроданець гнобителів-чужинців… Я не прошу твоєї ласки, недоляшку, я плюю на тебе, гадино!»

– «Гей, варто!» задихаючись скрикнув Ярема, мимохіть одступаючи й жахливо затулюючи руками обпльоване обличчя від зору мученика, що мов огнем пік відступника.

– «Тремти ж, ренегате!» з диким злорадством скрикнув тоді сотник. – «Іще трохи – і впаде проклята Польща! Притули вухо до землі! Слухай-но! – Земля гуде од тупоту коней: то Хмельницький іде!… Що тремтиш? Мінишся на лиці? – Тремти ж, ренегате!…»

Тут якраз убігла до залі варта й потягла сотника. Але ще кілька разів він виривався.

– «Горе Юдам! Горе відступникам!» дико лунав тоді по залах його злорадісний голос…

…Сотника Наливайка замордували ляхи тої ж ночі…

Про мученицьку смерть батька дізнався Микола в свойому селі від нового пан-отця. Старий священик іще на початку Хмельниччини зібрав на селі все парубоцтво й з хрестом в одній руці, з шаблею в другій, – пішов вигонити зайд із Рідної Землі. Од священика дізнався Микола й про смерть матері: туга за синами та чоловіком укоротила їй віку.

Смутний вислухав Микола оповідання пан-отця. Потім пішов на цвинтар і аж до пізнього вечора нерухомий, мовчазний, у безмірнім жалю, перебув над дорогою могилою. Перед ним уставали дитячі літа й мов живу бачив Микола матусю, а в ушах все бриніли її скорбні слова: – «І ти йдеш… останній…»

А коли виходив із цвинтаря, відчув, що ніщо вже тепер не зв’язує його з рідним селом.

– «Піду світ за очі,» подумав він. – «Мушу виконати до кінця батьківський заповіт. І то вже треба спокутувати великий, хоч і невольний гріх, що не брав я участі у великих війнах з ляхами за самостійність.»

І він пішов до пан-отця й попросив забрати все майно, хату й грунт на сиріт козаків, що полягли в боях за незалежність. А сам, того ж таки дня, виїхав до Вінниці, щоб вступити до полку славетного Богуна.

Іще як мандрував Микола через Європу, постать Богуна притягала його з непереможною силою.

Це був той Богун, що з лицарською одвертістю не допускав ніяких угод з ворогом України, не раз накликаючи на себе гнів самого гетьмана.

Це був той Богун, що на Генеральний Раді в Переяславі гостро виступав проти Хмельницького, за спілку з москвинами. А коли прот. Гурський в імені митрополита й духівництва всея України палко застерігав Раду від спілки з некультурною Московщиною, це був полковник Богун, що привселюдно скрикнув:

– «Слухай, Висока Радо, і ти, гетьмане! Правду пан-отець та владика кажуть: горе й руїни принесе Вкраїні оця злука. Буде тоді каяття, та не буде вже воріття. Не намовляй же, гетьмане, народ до ненависної злуки, бо відповідь даси перед Праведним Богом!»

А коли таки за порадою Хмельницького, вирішено було скласти спілку з москвинами, це був Богун, що зламавши свою шаблю, кинув її гетьманові під ноги.

І спалахнув гнівом Богдан, та здержався. Нікому б здається не подарував цеї зневаги, але ж на Богуна, що не раз рятував Україну, не звелася рука.

А Богун пробував усей той нещасний день – 8 січня р. 1654 – мовчазний та суворий, немов бачучи вже в сніговій імлі напророковані ним Україні біди. Один раз тільки в Соборі заблис йому в очах вогник надії. Він почув зухвалу відповідь череватого московського посла Бутурліна, коли гетьман звелів тому заприсягтися в імені Московщини на вірність союзові.

– «Наш гасударь самодержец і нікому не прісягает: гасударю веріть нада на слово. Ефто ти, гетман, должон ему прісягнуть.»

А другий москвин додав учительним тоном:

– «А тебе, гетман, а гасударьовой присягає і гаваріть то не гоже.»

І спалахнув од ції мови гетьман. Богунові здалося, що була така мить, коли Хмельницький міг навіть ударити московського посла й тільки пошана до святого місця його вдержала. Повернувшись зненацька спиною до москвинів, гетьман вийшов із церкви. А коли проходив він поуз Богуна, тому почулися невиразні слова:

– «Так, так: дикіші від бусурмен… з брехливих уст їх тече азійська зрада»…

Кілька часу перебув отоді Богун між острахом та надією. А коли з’явився нарешті полковник Тетеря й сказавши послам, що гетьман заслаб і доручив йому та всій старшині підписати умову, Богун зблід на лиці. Щось наче стогін вирвалось йому зі зціплених зубів. Мов божевільний вибіг він із церкви, впав на коня п зо всім полком вирушив ні своє Побожжя.

Отакий був полковник Богун, під корогвою якого мав битися Микола.

Не помилився, ой не помилився Богун! – москвини зрадили Вкраїну. Уся їхня поміч підчас україно-польської війни була нечуваним, азійським лицемір’ям. Москвини не хотіли визволення Вкраїни. А року 1656 (якраз рік повороту Миколи до Європи), Московщина злигалася потай з Польщею й заключила з нею у м. Вільні союз, щоб не допустити з’єднання всіх українських земель та поділити їх потім проміж себе.

Гетьман був тоді якраз слабий, але дізнавшись про московсько-польські таємні переговори, негайно вирядив до Вільнії послів і від України, та москвини не згодилнся допустити їх на засідання. За кілька день наші посли довідалися, що зрадлива Московщина склала вже з ляхами союз проти Вкраїни…

Биті тугою вернулися вони до Чигирина й з розпачливим криком:

– «Пропали ми, батьку! Москва запродала нас ляхам!» кинулися Богданові до ніг.

Мов громом побитий захитався недужий гетьман і непритомний опустився на руки свого джури. Перелякані посли кинулися давати Батькові поміч. А коли він очутився, жаль до подвійно засмучених послів стиснув йому серце.

– «Не журіться, дітки!» слабим голосом розважав своїх бойових товаришів тяжко недужий гетьман. – «Не проковтне нас ненажерлива Москва! Найдемо собі вірніших – незрадливих спільників.»

Далі він не міг одначе говорити й знову втратив притомність. Московська зрада заподіяла недужому Богданові ту слабість, яка поклала його передчасно в домовину.

Про це все дізнався Микола вже підчас перебування в Вінницькому полку. І тому він добре розумів, що не про заокеанські колонії треба тепера думати Вкраїні, але ж про те, як одсіч дати двом ворожим сусідам.

Тяжким болем одбилася чутка про слабість гетьмана в кожнім українськім серці…

Геніальний Богдан, і тільки він один, міг урятувати Вкраїну та ввести її яко рівнорядного члена в сім’ю європейских держав. І він розуміючи це, вже на смертному ліжку розтікається думками, як одсіч дати ворогам і де знайти собі нових спільників…

І він їх таки знайшов! Супроти польсько-московського союзу геніальний гетьман виставив україно-шведо-семигородську коаліцію. Хмельницький вирішив із лиця землі змести московинів та ляхів!

Року 1657 з півночі побідно почали наступати шведи, з заходу йшов семигородський князь Юрій Ракочій, у Чигирині, готовий до походу, з 30.000 військом стояв полковник Жданович.

І серед цього війська найкращу сотню вів сотник Микола Наливайко!

Ждали тільки гетьманського наказу рушати. І гетьман вийшов. Був страшенно блідий, але з’явився до своїх дітей, щоб перед походом востаннє могли глянути Батькові в очі. І Микола вперше побачив Великого Гетьмана зблизька. Не чув правда його тихого, слабого голоса, але серцем зрозумів промову. А вкінці, коли сталевим полиском блиснули Гетьманові очі й на Північ вказала владна рука, щось незнане війшло в Миколину душу. Стільки влади й міці було в гетьманськім наказі, що Микола відчув, як залізними ставали ряди вояків, як на його очах виростають їм орлині крила. А коли залізною стопою рушило військо, Миколі здалося, що від одного тупоту в руїни обернеться ненависна Московщина !…

Не судилося Миколі битися під корогвами Хмельницького…

Не минуло й двох тижнів, як орлині крила підтяла страшна звістка: не стало Великого Богдана…

Сумно гудуть дзвони в Суботові, журно в Чигирині дзвонять, туга пішла по вкраїнській землі: в домовину кладуть Великого Богдана… І кожне відчував цю страшну втрату, кожне знає, ой знає, – в домовину кладуть долю Вітчини… І діти Вкраїни з німим запитом і відчаєм дивляться на труну, немов востаннє шукаючи в мертвого Богдана поради й оборони. Та не було вже від нього ні відповіді, ні поради, й передчуття чогось страшного поняло душі.

– Що буде? Що буде? бліднучи й тремтячи думає юрба. І зненацька серед отаких мовчазних запитань розітнувся розпачливий голос військового канцеляристи Самійла Зірки.

– «Озвися до нас, Батьку! Промов же хоч одно слово!…» І він зупинивсь, захлинаючись од ридань, немов чекаючи від Богдана останнього слова. Та не було вже од небіжчика ні відповіді, ні поради…

– «Хто поведе військо на бій?… Хто оборонить нас од Москви? Хто одсіч дасть ляхам?…» продовжував промовець безпорадно.

Ридання потрясали повітря. Народ холодів од жалю та жаху. Щось страшне піднімалося з Півночі. Обида вставала з Московської землі, кривавою марою насовуючись на безборонну Вкраїну…

О, стогнатимеш, два століття стогнатимеш під п’ятою чужинця, Земле Українська, що не вміла причарувати Богдана на віки до Дніпрових гір!…

Минуло ще два роки. З цього часу щонайменше рік відбувалася вже запекла війна України з Московщиною.

Це була страшна боротьба двох націй, двох світів, двох культур та протилежних ідей. Тут зійшлися на бій: слов’яни – з фіно-татарською покруччу, Європа – з Азією, культурна республіка – з диким царатом. І в розумінні страшної небезпеки, закривавлена Вкраїна на життя й на смерть боролася за свою самостійність.

Багато лицарства виявило тоді українське військо. Але серед усіх полків найкращим був полк Миколи Наливайка, і не раз сам Гетьман Виговський відзначав його хоробрість.

Микола не знав слова назад, він не брав зрадливих москвинів у полон. Його клич був вперед, помста за передчасну Богданову смерть, помста за московське віроломство. І куди рушав полк Наливайка, нестримний жах обгортав москвинів. А він ішов у голові війська.

І вже побідні українські війська, вигонячи ворога, далі й далі йшли, посовуючись до Конотопа. Цю твердиню завзято боронив полковник Гуляницький од численних московських військ.

На конотопських ланах мала вирішитися доля Вкраїни: або стануть вони полями слави й традиції для майбутніх поколінь, або ганьба й довічне ярмо впаде на Батьківщину. На конотопських ланах після чотириста д’евяносто літньої перерви знову мали зустрітися в смертнім бою Україна з Московщиною…

Військова Рада старшини напередодні Конотопського бою була коротка й немногословна: усі відчували вагу й відповідальність моменту. Гетьман Виговський сидів трохи одсторонь, але як помітив Микола, мовчазно керував Радою. Головував наказний Гетьман Іван Богун [79]. Своїм звичаєм коротко й енергійно викладав план завтрішнього бою. Найтяжче завдання випало Миколі: він мав іти на пробій, а проламавши ворожий фронт і опинившись у московськім запіллі, загнати праве крило москвинів на зумисне затоплену низину.

– «Браття!» промовив на останці Богун. – Напоїмо конотопські поля московською кров’ю! Смерть, або перемога! Наказу назад нема. Хто його дасть – зрадник! Ідіть сповістіть про це свої полки. Помстимося ж за передчасну смерть незабутнього Богдана! Боже Вас благослови!»

І він урочисто перехрестив побожно схилені голови старшини. І оці сини України відчули одночасно кровний зв’язок братерства та незнаної долі. Зворушено підходили, старовинним українським звичаєм, спочатку до Гетьмана, потім до наказного Гетьмана, далі одно до одного й, мовчки вклонившись, наче перепрошуючи за можливі провини, в-останнє цілувалися перед смертним боєм.

А коли Микола впав у обійми Богуна, обом стиснулося серце… Обидва відчули якось, що це вже їхнє останнє побачення…

– «Ти, або я!»… стиха промовив Богун, дивлячись у вічі Миколі.

– Я батьку! – просто відказав Микола. І Богун помітив, як дивний, несьогосвітній вогонь заблис йому в очах.

– «Прощай брате!…» через силу відриваючись, засмучено вимовив Богун.

– «Прощайте, батьку!» спокійно-радісно промовив Микола. І Богун бачив, як щаслива, неземна усмішка заясніла йому на устах…

Року 1659, червня в 27. день, конотопські лани стали для нашої нації полями слави. Кривавий бенкет справила Україна московським сватам: 30.000 ненажерливих зайд лягло трупом!… А недобитків московських гнали наші війська аж до українського кордону. Ворожий табір, гармата, вся московська старшина й безліч рядових вояків попало в полон.

І треба було б скарати на горло зрадливих спільників (бо ж за зраду у всіх цивілізованих народів одна є кара: смерть!), та серед українського війська не знайшлося б виконавців цього вироку: всі присуди смерті завжди виконували на Вкраїні наймані кати – москвини, ляхи або татари. Тай гетьман змилосердився над півдиким народом:

– «Досить московської крові! Дарую полоненим життя!» – промовив він до наказного гетьмана, та й звелів оддати всіх бранців татарам у неволю.

І мабуть би не зробив цеї ласки Гетьман, як би знав, що на великім святі Вкраїни не буде вже Миколи Наливайка!…

А тим часом, обгорнутий тяжким передчуттям, ніде не бачучи Миколи, Богун розіслав недобитків Миколиного полку шукати на бойовищу свого полковника. Нарешті козаки знайшли Миколу: він лежав неживий на березі річки Сосниці. Смерть не споганила лицареві обличчя. Стискаючи в руці шаблю, він лежав горілиць прекрасний та спокійний. Недалеко навалена була ціла купа московського трупу.

Довго, довго стояли козаки, журно дивлячись лицареві в очі.

А Микола лежав перед ними з печаттю несьогосвітньої краси й щаслива усмішка застигла йому на устах…

Кінець і Україні слава!


Примітки

77. Повстання Острянина було р. 1638.

78. Недоляшок – так називають у нас спольщених українців. Обмосковлених українців називають у нас недоламками московськими або сміттям московським. Відступників, що потурчилися – звали в нас потурнаками; ренегатів зтатарщених – тумами.

79. Полковник Богун дійсно був у бою під Конотопом (Див. історія Бантиш-Каменського); так само історичний факт ласка гетьмана полоненим москвинам.

Подається за виданням: Злотополець В. Син України: історична повість у 3 частинах. – Київ-Кам’янець-Відень: видавництво т-ва «Вернигора» у Києві, 1919 р., с. 201 – 212.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1407

Модифіковано : 5.12.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.