Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Наука / Культурологія / Універсальні виміри… / Україна – Європа: погляд з обох боків / Україна в контексті західного міфу Європи

Україна в контексті західного міфу Європи

В.С. Горський

Ключовим моментом проблеми, що ми її тут розглядаємо, є питання про те, з якого часу зроджений античною легендою образ Європи як втілення Істини, Добра й Краси починає вживатися для характеристики ознак того, за висловом П. Валері, «своєрідного мису давнього континенту, західного придатку Азії», який, тим не менш, є «коштовною частиною земного Всесвіту, перлиною сфери, мозком великого тіла» (8, с. 80). Відповідаючи на це питання, слід враховувати введене одним із засновників «розуміючої соціології» Ф. Тьоннісом розрізнення понять «суспільство» (Gesellschaft) та «спільнота» (Gemeinschaft). Якщо «суспільство» є продуктом діяльності раціонально організованих інститутів та розсудкової волі, то «спільнота» породжується природною волею, будучи виплодом інстинктів та почуттів.

Щодо образу Європи, то тут можна незаперечно стверджувати, що свідоме виокремлення її як суспільства (Gesellschaft) здійснюється досить пізно. Дослідники встановили, що перші морські карти континенту Європи появилися тільки у 1300 році та лише серединою 15-го століття датують час, коли слова «Європа» та «європейський» стали звичними в мовному спілкуванні (8, с. 155).

Але, якщо говорити про народження відчуття Європи як спільноти (Gemeinschaft), то джерела його сягають тих далеких часів, коли на маргінесі Азії в двох маленьких давньогрецьких областях власне й відбувалось народження Європи. Принаймні, вже наприкінці 5-го ст. до н. е. Гіппократ в «Трактаті про Повітря, Воду та Сушу» (розділ 5) описує Європу, протиставляючи властиві її мешканцям гнучкість розуму та активність безтурботності жителів Азії. Цю ідею розвиває в «Політиці» (кн. 7) Аристотель. Страбон у своєму описі земель підкреслює різноманіття життєвих умов, які сприяють плідному обмінові між народами Європи. Про Європу говорять, протиставляючи її Азії, і Платон, і Геродот. З часів Геродота стверджується глибоко вкорінена традиція смислового визначення Європи як Заходу, що протиставляється чужому її сутності, «іншому», «відмінному» Сходові. Так, Геродот описує конфлікт між греками («Захід») та персами («Схід»). Згодом міфологема «Схід-Захід» була підкріплена поділом Римської імперії – ситуацією, яка ще більш загострилась внаслідок розколу Церков у 11-му столітті та особливо сильно – після розгрому Константинополя у 1204 році західними хрестоносцями. Цей образ зберігається до наших часів, відтворюючи уявлення, породжене античною легендою про викрадення Європи, про рух від неєвропейського Сходу до Європи як Заходу. Для давньої доби (та й значно пізніше) такий поділ чи не найменш дотичний власне до географічних координат. Йдеться, передусім, про «Захід» як осереддя цивілізації та культури та «Схід», де панує варварство й темрява. Такий «Схід» міг бути розташований на сході, і заході, і півдні, і півночі.

На час Київської Русі, з якої й варто починати розмову про образ України в контексті Європи, умовним «Заходом», як центром цивілізації та культури виступає Візантія, що обґрунтовується її реальним значенням як найпотужнішої держави з найвищою культурою та відповідним ідеологічним забезпеченням, що спиралось на міфологему «другого Риму». Якщо Візантія сприймається як центр уявної європейської спільноти, то кордони Європи визначаються відповідно до біблійної легенди про розподіл земель між синами Ноя, під час якого Яфетові дісталися за жеребом «полуночні й західні» землі. Тим самим всі християнські народи виявились належними до єдиної спільноти, яка населяє єдину частину світу – Європу. Саме тут, на периферії Візантії , але в межах Європи, й визначається на той час місце Київської Руси-України. Вона «очима Європи» вимальовується як належна до ойкумени північна країна тавроскіфів, котра, одначе, розташована на межі, за якою все тонуло в мороці незвіданого, загадкового та чужого Сходу. Саме так, наприклад, описує «велику Русь» у 13-му столітті Роджер Бекон. В четвертій частині своєї енциклопедичної «Великої праці» він відзначає, що ця країна розташована на території, що простяглась до Танаїсу (Дону), вздовж якого в той час визначався кордон з Азією. Належність її до Європи стверджується й тим, що її населяють християни. Вирізняє ж їх Бекон за двома ознаками. По-перше, русичі – «схизматики», бо дотримуються грецького обряду, й, по-друге, в богослужінні вони користуються слов’янською мовою.

Аналогічну позицію зустрічаємо в анонімній пам’ятці початку 14-го століття – «Опис Східної Європи», в якій Русь по суті ототожнюється з Галицько-Волинським князівством, де «княжить Лев, доньку якого взяв за жінку Карл». Русичі, за характеристикою автора – «зрадливі схизматики», належать до спільноти народів (болгар, словенців, чехів, поляків та прусів), що розмовляють єдиною слов’янською мовою, яка є тим самим «найбільшою й найпоширенішою мовою світу». (9, с. 67). У наступних 15-16-му століттях Європа сприймається, як і раніше, розташованою на просторі, східний кордон якого проходить вздовж ріки Танаїс, де, як сказано в поемі італійця Гора Даті «Сфера світу» «закінчується величезна Азія».

Що ж до географічних етикеток, які використовуються під час визначення сутності міфологічного образу Європи, то крім антитези «Схід – Захід», через яку усвідомлюється «іншість» Європи (Заходу) по відношенню до Азії (Сходу), відмінність регіонів всередині Європи осмислюється через протиставлення цивілізованого Півдня варварській Півночі.

Такий погляд зрозумілий, якщо зважити на визначальну роль італійських гуманістів у творенні образу тогочасної Європи. Саме там, на півночі Європи, й визначається місце України, яка передусім належить до Сарматії. Цей запозичений з «Географії» Птолемея термін є чи не найуживанішим під час характеристики регіону Європи, до якого належала Україна. Разом з тим досить розпливчасте поняття «Сарматія» уточнюється низкою визначень, що його конкретизують. Передусім, Сарматія належить не лише до Європи. Як підкреслювалось у знаменитому «Трактаті про дві Сарматії» (1517 р.) польського хроніста Мацея Меховського (Меховіти), є Сарматія європейська та Сарматія азійська, кордон між якими проходить річкою Танаїс. Отже Україна потрапляє до складу європейської Сарматії, що в силу свого положення належить до Заходу (Європи), але відкрита орієнтальним впливам Азії.

Подальші уточнення були пов’язані, з одного боку, із вирізненням України від інших «сарматських» народів, передусім, польського й литовського, а з іншого – від Росії. Щодо цього чи не найбільш радикальним був відомий італійський гуманіст, учень Лоренцо Валли, засновник римської академії Помпоній Лет. Описуючи подорож до «Скіфії», він називає Сарматією лише землі від Одера до Дніпра, за яким починається Скіфія. Тим самим, підсумовував він, «власне теперішні сармати – це поляки й литовці», українців же він називає скіфами, говорячи про поширеність скіфської мови, «яку називають рутенською» (9, с. 98).

Разом з цим європейськими авторами усвідомлюється відмінність між Україною та Росією. В текстах 15-го – початку 16-го століть вони досить часто вдаються до протиставлення «Нижньої Русі» та «Верхньої Русі». З часом за «Нижньою Руссю» закріплюється назва власно «Русь», а «Верхню Русь» починають іменувати «Московією». Мешканці цих країн, «русини» та «московіти», сприймаються як дві самодостатні етноісторичні реальності. З кінця 16-го і аж до 18-го століття інтерес Європи до України зростає, набираючи відверто козакоцентричного характеру. Україна – це та частина Європи, де тривають бурхливі соціально-політичні зрушення, які співставні хіба з тими, що відбувались на крайньому заході Європи – в Англії. У знаменитому «Описі України» Гійома де Васера Боплана (середина 17-го століття) численні бунти та повстання, що відбуваються на Україні, пояснюються тим, що українці «дотепні та спритні, винахідливі і з широкою душею, не прагнуть до великого багатства, а над усе цінують волю, без якої жити не можуть» (9, с. 235).

Чи не найпопулярнішими в європейській свідомості середини 17-го століття стають імена Богдана Хмельницького та Олівера Кромвеля. В цьому звязку варто згадати характеристику Богдана Хмельницького як «Кромвеля, який вдруге з’явився на Русі», що її дав П’єр Шевальє в «Історії війни козаків проти Польщі» (1663 р.). Французький поет 17-го століття Жан Лоре називає Кромвеля та Хмельницького «двома найбільшими бунтівниками». Якщо перший том «Історії громадянських війн останнього часу» (1653 р.) італійця М. Бізаччоні присвячено революції в Англії, то центральне місце в другому томі відведене війні під проводом Б. Хмельницького (9, с. 261). Через це можна стверджувати, що 17-те століття певним чином є кульмінаційним в історії усвідомлення України в загальноєвропейському контексті. Але починаючи з 18-го століття еволюція смислового навантаження міфологічного образу Європи та погляду з цієї точки зору Заходу на «Країну козаків» визначається двома негативними для України процесами.

Перш за все, у поглядах західноєвропейських авторів 18-го століття на відміну від їхніх попередників зникає чітке уявлення про відмінність українців та росіян. В текстах цього часу спостерігається плутанина й невизначеність в розумінні термінів «Русь» та «Московія». Останній термін замінюється більш поширеним поняттям «Росія». В свою чергу, поступово зникає відчуття відмінності «Русі» та «Росії» і, зрештою, Україна як етноісторична реальність зникає з мапи Європи, розчиняючись в Росії.

Цей процес достатньою мірою наочно демонструють твори багатьох тогочасних французьких авторів. Як правило, всі вони тривалий час служили в Росії. Якщо Н. Леклерк, який був домашнім лікарем у гетьмана Розумовського, в своєму нарисі «Історія козаків з обох берегів Борисфену» ще розглядає історію України як самостійний національний процес та співчутливо ставиться до «козацького народу», а аташе французького посольства в Петербурзі Жан Батіст Шерер в огляді історії торгівлі з Росією відзначав, що за часів Київської Русі Україна була могутньою державою, але після татаро-монгольської навали та численних війн вона втратила свою незалежність і навряд чи зможе змінити свій нинішній принижений стан, то П. Ш. Левек, що працював вихователем у кадетському корпусі в Петербурзі, у своїй багатотомній «Історії Русі» вже абсолютно розчиняє Україну в історії Російської держави.

Тим самим на Україну (а певним чином чи не на всю Східну Європу) поширюються характеристики, якими Захід наділяє передусім Росію, вважаючи її якщо не стовідсотковою Азією, то, принаймні, «більш Азією, аніж Європою». Міфологема Європи в її західній інтерпретації виявляє тенденцію до суттєвого переміщення своїх східних кордонів на Захід. Граф Луї Філіп де Сегюр у 1784 році писав, що, покидаючи землю Прусії та потрапивши на територію Польщі, він одразу відчув, що «зовсім покинув Європу». Ця земля «гунів, скіфів, венетів, слов’ян та сарматів» була для нього чим завгодно, але не Європою. І це – досить поширений погляд. Адже не випадково в одній із своїх картин Рубенс вбирає східну царівну та її оточення в одяг польської шляхти. «Цивілізований південь» з острахом дивився на «варварську північ», де панує «генерал Мороз», який змусив Вольтера в «Історії Карла Дванадцятого» співчувати жителеві «півдня», шведському королеві, що потрапив на Україну «пам’ятної зими 1709 року».

Відзначена тенденція зберігається, отримуючи свій подальший розвиток, у 19-му та 20-му століттях. Пам’ять про Україну якщо і зберігається, то хіба що в уяві європейських романтиків, які віддають їй данину поваги за те, що, не зіпсована цивілізацією, вона зберегла «дух народу». На цій підставі Й. Г. Гердер в своєму «Щоденнику» (вперше опублікованому 1846 р. ) натхненно пророкує час, коли «Україна стане новою Грецією». Проте тут все ж переважають ностальгічні нотки. Оспівана Байроном, Делакруа, Лістом, Ю. Словацьким, Україна в європейській романтичній свідомості вимальовується у вигляді загубленого раю, назавжди втраченої Аркадії. Про неї згадували хіба що поринаючи думкою в минуле.

Що ж до дня сьогоднішнього, то Україна в європейській свідомості майже розчинялась на просторах суворої, небезпечної Росії, де панує лихий холод, який не може витримати нормальний європеєць. Страшні морози, як відомо, вважались причиною поразки європейських завойовників Наполеона та Гітлера. Схід Європи, в якому десь загубилась Україна, сприймається як своєрідний виплід незаконного шлюбу Заходу (власне Європи) та Сходу (Азії). Це – ще не зовсім Азія, але вже і не справжня Європа. У кращому разі європейській Схід є щось на кшталт «недо-Європи», де все побудовано на зіткненні контрастів – елементів цивілізації та островків освіченості з азійською розкішшю, варварством та рабством. Австрійський урядовець 19-го століття Клеменс Меттерніх-Віннебург вважав, що Азія для нього починається за огорожею саду його палацу у Відні (останнім часом у нас дуже полюбляють цитувати цей вислів). На століття пізніше, у 1949 році Конрад Аденауер проголосив: «Азія зупинилась на Ельбі». Для австрійця К. Меттерніха Азія сприймалась як культурно неповноцінний простір, а німець К. Аденауер вбачав у ній загрозу самим підвалинам європейської цивілізації. Відзначимо, що з середини 20-го століття Європа починає відчувати все більше занепокоєння від загрози, що насувається не лише зі Сходу, а й від заокеанського Заходу. Власне, прагнення зберегти Європу в її самодостатності живить міфологему спільного Європейського Дому, Об’єднаної Європи, що опинилась затиснутою між двома велетнями – Росією та США.

Життя «європейській ідеї» між двома світовими війнами дав австрійський граф Річард де Кудено–Калергі, виступивши у 1922 році з обґрунтуванням гасла «Панєвропи». У 1924 році з’являються написаний ним «Маніфест Панєвропи». Його підтримує французький співавтор ідеї блоку «Пан-Європа» та Паризького пакту 1928 року Аристид Бріан, вирішуючи надати Лізі Націй проект Європейської конфедерації. У роки другої світової війни відомий діяч християнсько-демократичного руху (пізніше – президент Італії) Л. Ейнауді висуває гасло Сполучених Штатів Європи. У 1946 році створюється Європейський Союз Федералістів. Один з ідеологів цього союзу, відомий швейцарський філософ-персоналіст та культуролог Дені де Ружмон, формулюючи ідею жаданої Європи, писав: «Це федералізм, який хоче, щоб обітованою землею для нас не були ні Америка, ні Росія, але та давня земля, яку слід омолодити, звільнивши від її перегородок, наша Європа, яку треба відвоювати для усіх її народів, усіх її партій і, як хоче її справжній геній, для усіх людей» (8, с. 56).

На цьому тлі останнім часом дещо змінюються акценти й в погляді на Східну Європу. Наголос робиться не так на її «азійській» сутності, як на нехай «недо-«, а все ж «європейськості». Внаслідок цього, з одного боку, до східних європейців виникає співчутливе ставлення (в межах думок «все ж таки вони не зовсім чужі нам» або, за висловом Яна Егберта «це – теж Європа»), але, з іншого боку, погляд в бік Східної Європи несе в собі й елемент надії, коли в ній вбачають захисну зону, що відділить Західну Європу від Азії. На рівні міфологічної свідомості таке бачення чи не найвиразніше передають ті представники західноєвропейської культури, які в силу життєвих обставин, родинних зв’язків, національного походження дотичні до Східноєвропейського регіону.

Для підтвердження цієї думки обмежусь двома цитатами, автори яких мали можливість дивитися на проблему з обох боків кордону, що розділяє Захід та Східну Європу «Для нас, мешканців Заходу, – пише журналіст та режисер Вальтер Мосман, для якого однаково близькими є і Фрайбург, і Львів, – по той бік Залізної Завіси десятиліттями простягались неосяжні простори не надто привітної terra incognita, отой нібито монолітний східний блок з тріскучими морозами його центру Москви, який ніде не існував так реально, як у телевізійних новинах. А для мешканців Сходу наша долина Верхнього Рейну видавалася регіоном фантастичних розкошів («Quel beau jardin») та безмежної гармонії, пахощі якої нагадували їм про все, чого їм бракувало, щось на зразок того, як пахнула західним німцям після війни країна золотистих помаранчів Америка» (10, с. 6).

Залізна Завіса тепер зруйнована і звичний погляд на Схід набирає певних нових відтінків. Про це пише Ліл’яна Деру-Сіміч – югославський культуролог, що живе і працює у Брюсселі: «Східна Європа – це інший світ, не подібний до Заходу. Східна Європа – це зворотний, темний бік, alter ego, світ, яким могла б бути Західна Європа, але, на щастя, не стала. Мабуть, саме за це її любить Людина із Заходу. Вона любить сором’язливу красу Східної Європи, її бідність, її меланхолію, її страждання, її «іншість»… Тут, у Східній Європі Людина з Заходу вдихає щось подібне до власної свободи, саме тут вона почуває свою природу, своє єство… Східна Європа є таємницею, коханкою, причому коханкою скромною, невибагливою. Вдома у Людини з Заходу є вірна дружина, робота й порядок. Східна Європа лише зміцнює її шлюб. Нестерпне приниження – це та єдина річ, на яку Людина зі Сходу могла б подати авторське право, це її внутрішнє законне право, єдиний та неповторний «Made in East» («Зроблено на Сході») продукт» (11, сс. 73-74).

Але все ж таки, не зважаючи на доволі некоректний з етичної точки зору «погляд згори» на Східну Європу, для України він таїть в собі й певні позитивні зрушення. На тлі Східної Європи все чіткіше для західного спостерігача вимальовується образ України як самостійного та не позбавленого інтересу для Європи суб’єкта міжнаціонального діалогу. Американський історик М. фон Хейген, звертаючись до своїх європейських колег, підкреслює, що «власне, мінливість кордонів, взаємопроникнення культур, історично багатокультурне суспільство може зробити українську історію дуже «модерним» полем дослідження» (12, p. 670). Британський історик Норман Девіс починає виклад у виданій 1997 році фундаментальній «Історії Європи» з окремого есе «Україна», де, цитуючи «Заповіт» Т. Шевченка як символ любові українців до своєї землі, з сумом констатує, що впродовж багатьох років світ все добре, створене українцями, сприймав як «російське» чи «радянське», а як «українське» деколи оцінював тільки те погане, що робили українці.

У сучасних міфологемах, що окреслюють контури Європи, поряд з тими, що звично для себе розчиняють Україну в середовищі чужої для Європи Росії, з’явились й такі, що відводять Україні чи не вирішальну роль на європейському східному кордоні. Саме Україна, вважає З. Бжезинський, суттєво змінила геополітичну карту Європи. Завдяки утвердженню незалежної України настав кінець Російської імперії. Зрештою, шириться погляд, згідно якого кордон Заходу та Сходу проходить територією України, перетинаючи її навпіл. Україна – це і Захід, і Схід, це народ із роздвоєною культурою, – так, принаймні, бачить своєрідність України автор популярної на Заході праці «Зіткнення цивілізацій» С. Гантінгтон (13, р. 166). Ось таке відчуття «балансування на межі», «бар’єрності» України, яка одночасно являє собою крайній східний кордон Європи та крайній західний кордон таємничого, «іншого» Сходу, й відлунює в сучасній українській свідомості багатоманіттям смислів українського міфу Європи. Кожна з народжених такою полісемією міфологем спирається на один з численних образів України, що їх зберігає міфологічна пам’ять Європи.

Попередня стаття | Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 2157

Модифіковано : 18.08.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.