Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Наука / Культурологія / Універсальні виміри… / Концептуально-методологічні… / Трансцендендування в світ та інсталяція сутності…

Універсальні виміри української культури

Концептуально-методологічні основи пошуку універсальних вимірів культури

Трансцендендування в світ та інсталяція сутності людини

О. С. Кирилюк

Нові генерації, що приходять у світ, зустрічаються із створеними суспільством «світами» культурного буття, сприймаючи їх як об’єктивні, заздалегідь дані форми культурної онтології. Залучаючись до них шляхом соціалізації, кожна людина привласнює закріплений в них соціальний та культурний досвід. Під цим впливом формується конкретно-історична структура соціальної сутності людини, яка, як відомо, народжується, не маючи сутності взагалі. Відому тезу про те, що існування людини передує її сутності, можна тлумачити і таким чином, що кожна людина, приходячи в світ, формує власну соціальну сутність під впливом засвоєння культурних форм в їх об’єктивованих формах, які було створено попередніми поколіннями. Але поступово, мірою набуття представниками нових генерацій власної сутності і, відповідно, власної підстави для існування в процесі перетворення даних культурних форм, відбувається зміна цих форм і ствердження нового їх змісту.

Вимальовується картина певної динамічної взаємодії індивідуального та культурно-суспільного, коли останнє спочатку формує перше, а потім зазнає від нього суттєвих змін, що завершується повною або частковою заміною змісту онтологічних «шарів» культурного буття людини в світі. Ось чому нове, умовно кажучи, «третє» покоління, що приходить у світ, формується під впливом зовсім інших чинників, які принципово або не зовсім є відмінними від тих чинників, під впливом яких формувалася культурно-суспільна сутність осіб попередньої генерації.

Виникає питання, якими чинниками детерміновані дії кожного нового покоління, що спричиняють важливі зміни у культурній онтології людства? Вочевидь, це мають бути чинники, що є інваріантними для кожного нового покоління й притаманними усьому людству в цілому. Їх сила та сталість мають визначатися глибинними спонукальними моментами, які коренять в самій людині, в її надглибинних вітальних орієнтаціях. Виникає досить цікава картина, коли кожна окрема людина, з одного боку, через власну соціалізацію залучається до штучного, створеного попередніми генераціями світу культури, а з іншого – через власні вітальні інтенції ініціюється до його змін через ті ж самі вітальні базисні потяги та прагнення. Для того, щоб світ культури, що існує, не задовольняв нове покоління, повинні відбутися зміни у життєзначущих засобах світоорієнтації цієї генерації. Але це незадоволення має сформуватися як загальна соціальна інтенція, що несе в собі також певну об’єктивну детермінованість.

Для обґрунтування цієї думки треба звернутися до аналізу питання про те, яким чином формуються та реалізуються життєзначущі принципи світоорієнтації взагалі. Вочевидь, їх джерелом є фундаментальне прагнення до ствердження власного існування, але вже не у формах вирішення проблеми виживання як такого (хоча і цей момент у конкретних історичних обставинах не виключається), а у вигляді влаштування життя, його соціально-культурного налагодження. Прагнення до самозбереження притаманне усьому живому, проте у людини воно зазнає суттєвої трансформації. Якщо тварина зберігає індивідуальне та родове буття природно даним чином через реалізацію усіх вищезгаданих вітальних функцій в їх безпосередньо природних проявах, то людина піддає ці функції важливим культурним перетворенням.

Не слід, одначе, забувати силу природних потягів, внаслідок чого інколи настає момент критичної напруги між природними імпульсами та культурними нормами та виникає те, що З. Фройд назвав «незадоволенням культурою». Культурна трансформація цих природних імпульсів та самі трансформовані форми подекуди вступають у взаємовиключні стосунки, в результаті чого може мати місце прорив неокультурених життєвих форм у культурне поле з наступною ламкою всіх культурних норм. Ексцеси цього прориву природного у культурне становлять предмет турботи криміналістів та правоохоронних органів, держави в цілому. Одначе це не означає, що навіть у таких випадках природне (як дике, нецивілізоване, потворне) в людині зберігається саме у природних формах.

Природні істоти, тварини, ніколи не припускаються таких дій, до яких, на жаль, здібна людина. Навіть коли ми констатуємо дику жорстокість чи чисто фізіологічну сексуальність у тієї чи іншої людини, її дії не є природними у буквальному смислі слова. Людина може бути гіршою або кращою за тварину, проте ніколи не може бути нею у буквальному смислі слова, за винятком, ясна річ, патологічних випадків. Навіть у найбрутальнішій бестіарній поведінці людини присутній людський елемент, хоча б у вигляді розумового планування або «логічного» обґрунтування її вчинків на кшталт проблематичного самовиправдання Р. Раскольнікова (яке торкалося лише лихварки і аж ніяк другої, нібито випадкової жертви).

Ось чому предметом культурного регулювання виступають не тільки базисні життєві функції людини, але й типи зв’язків цих функцій з їх трансформованими та перетвореними людиною в культурі формами. Окрім того, подібній регуляції піддаються й самі перетворені форми. Одначе особливістю цих процесів є те, що вони самі постають не тільки як об’єкт, але й як суб’єкт регулювання, його джерело, вихідний принцип тощо. Важливим моментом з’ясування взаємовідносин природних базисних функцій, їх трансформованих у культурі форм та стосунків між першими та другими є визначення ключових структуроутворюючих елементів, які входять о складу двох останніх предметів регулювання. Аліментарна, еротична, агресивна та інформаційна функції реалізуються не самі по собі, а в межах загальної схеми життєпідтримки через прагнення до подовження життя, подолання смерті та ствердження безсмертя. Ось чому всі трансформовані в культурі на різних рівнях світовідношення життєві функції мають бути підпорядкованими цій загальній схемі.

У свою чергу, в процесі соціалізації індивіда, головні структуроутворюючі чинники культурно-світоглядної реальності визначають зміст та структуру світорозуміння окремої людини як одиничного носія універсальних елементів суспільної свідомості. Як вже зазначалося, саме завдяки реалізації фундаментальних життєвих форм саморозвитку людини виникають ті смислові шари об’єктивної реальності, до якої включено свідомість окремого індивіда. Проте коли ми спробуємо «прокрутити стрічку назад», ми побачимо, що в основі всіх зазначених смислових форм лежать фундаментальні базисні функції, що не виходять за межі основної світоглядної формули. В цих перетворених культурних формах вони набули вигляду своєрідних культурних кодів, крізь які заломлюються категорії граничних підставин, які, в свою чергу, функціонують в культурі у якості її універсалій.

Трансцендування в культурно-світоглядному плані також несе у собі відбиток базисної світоглядної формули та її кодів, оскільки вихід людини за її природою означені кордони робить її у певному значенні слова надприродною істотою, яка не обмежується лише тілесним існуванням. Людина «подовжує» себе в світ, створюючи своє, за слушним висловом К. Маркса, «неорганічне тіло». Додам, що це «тіло» в культурі виникає не тільки на рівні предметно-практичного світовідношення, або ще вужче, у межах виробничої діяльності. Людина в культурі також відтворює «ритуальне», «символічне», «духовне», «сакральне», «психічне» «тіла», які в структурній своїй будові відбивають загальні схеми розгортання культурних типів світовідношення як засобу забезпечення життя через створення людяного світу.

Поняття об’єктивної реальності та світу не збігаються. Світ можна визначити як проекцію людиновимірних культурних смислів на світоглядно нейтральну об’єктивну реальність. Тобто, внаслідок трансцендування у різних його проявах на світ проектуються найголовніші культурно-світоглядні параметри буття людини в світі, серед яких не останню позицію займають категорії граничних підставин. Сам вихід за природні межі індивідуальної людської організації також є одним із засобів подовження свого буття у неприродних формах.

Проте, як пам’ятаємо, відтворені у ході такого виходу об’єктивні культурні «шари» суспільного буття самі стають тими реально існуючими загальними формами, приєднання до яких окремою людини постає як один із засобів її трансцендування в світ. Інакше кажучи, трансцендування як засіб подолання індивідуальної скінченності окремої людини, що здійснюється на різних рівнях світовідношення, утворює об’єктивно сущі загальні суспільні форми, які, в свою чергу, можуть стати смисловим полем наступного трансцендування. Скажімо, держава або нація є безпосереднім результатом створення людиною у процесі її життєдіяльності надприродних спільностей, які не зводяться до суми їх складових частин, окремих індивідів. Разом з цим усвідомлення себе окремою людиною складовою частиною нації або держави постає як реальне «підвищення» її статусу від індивідуального до надіндивідуального, що і є, власно кажучи, засобом подолання індивідуальної скінченності, реальним буттям у роді, у загальності як такій. Трансцендування в світ на зазначеній кількості рівнів світовідношення по різному маніфестується на кожному з них, але кожен з них містить в собі у якості глибинного структуроутворюючого елемента життєзначущі полюси буття людини в світі. Саме ці полюси життя і смерті (а більш детально, ще й початку життя – народження, та його подовження після смерті – безсмертя) становлять той інваріантний компонент, що пронизує усі культурні форми і є у своєму комплексі універсальним виміром культури.

Ключова універсалія цього комплексу – КГП «безсмертя», часто-густо пов’язується у масовій свідомості із нескінченно довгим існуванням у часі. Очевидно, що таке існування в межах формули «бути завжди» не витримує критики навіть з природничо-наукових позицій, оскільки сучасні космологічні концепції обмежують існування не тільки нашої Землі, Сонячної системи, Галактики, але й Всесвіту в цілому. Ось чому подібне нескінченно тривале існування неможливе навіть з таких «технічних» причин. Безсмертя радше було б пов’язувати із здібністю людини долати не стільки свій індивідуально-часовий, скільки просторовий кордон, втілюючись у речі, які мають незрівнянно більш тривале існування, ніж окрема людина і через це подовжувати себе у часі. Тому таке безсмертя – це не стільки «існування завжди» у межах окремої індивідуальної організації, скільки, з одного боку, здатність (реальна або ілюзорна) залучатися до надіндивідуальних спільностей більш високого рівня, а з іншого – до створення таких спільностей.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 3173

Модифіковано : 18.08.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.