5
Зинаїда Тулуб
Минула весна, літо. Знов запахло стиглим виноградом, і пишні гриви скутарійських лісів стали вилискувати темною бронзою.
А Настя залишилася єдиною царицею сералю і матір’ю султанового сина, так званою султаною хасекі. Потроїлася кількість її рабів, коней, земель і самоцвітів. І щодня нижче і нижче схилялися перед нею вельможі і чужоземні посли.
В її рухах з’явилася повільна велич жінки, звиклої до влади. Двірський церемоніал, що спочатку так розважав її, а потім дратував своєю одноманітністю, тепер здавався їй важливим і необхідним: він навіював підданцям покору, думку про божественне походження влади, і Настя пильно стежила, щоб жодна рабиня не ухилялася від урочистих виходів та церемоній, тому що юрба палацової челяді і рабів стала барвистим тлом, на якому яскравіше та опукліше вирізьблювалася її краса, її велич і влада.
Настя більш не згадувала минулого. Воно кануло, зникло десь у безвісті. Наївним дитячим сном здавалось тепер її палке кохання до Сагайдачного, її злиденна батьківщина, така сіра і вбога поруч з розкішними стамбульськими палацами. Чи кохала вона Османа – вона й сама не розуміла. Він був молодший від неї, легкодумніший і по-хлоп’ячому запальний. Розумний, загартований гетьман його перевищував у всьому, але Осман розкрив їй новий світ невідомих почувань жінки і матері. Іноді образ величного красуня Алі-баші більше хвилював її, але рискувати життям і владою вона не думала і була вірна падишахові.
Проте довго не могла вона полюбити свою дитину: їй було якось незрозуміло, що це частина її істоти, відокремлена від материного тіла. Вона сиділа над колискою, вдивлялася в зморщене личко немовляти і залишалася холодною і байдужою. З ревнивим почуттям охороняла вона його від хвороб, застуди і лихого ока. Вона бачила в ньому майбутнього падишаха і джерело своєї майбутньої влади – влади султани-валіде – і все.
Але десь жила щохвилинна тривога і непевність у майбутньому. Адже ж поруч, у самому Стамбулі, підростають сини султана Ахмета, і слідом за Мохаммед-ханом прийняв обрізання Сулейман-хан, а за ним – Касім і Ібрагім, наймолодший. Настя часто прокидалася в холодному поті й до світанку не заплющувала очей при думці, що перший-ліпший із них і всі разом можуть позбавити меча предків її сина і навіть засудити його на страту, коли б він перетяв їм дорогу до спадщини. Отже, смерть Назлі-ханум відхилила близьку небезпеку, але не знищила її цілком, поки живі брати падишахові.
Говорити з чоловіком вона не наважувалася. Тільки іноді кидала думки про те, що, мабуть, шовковий зашморг гільсиза колись здушить крихітну шийку дитини. Осман мовчав, рвучким рухом відривався від колиски і йшов до себе, насупивши брови. Настя не настоювала. Вона знала Османову вдачу і не втрачала надії, що насіння підозри, влучно кинуте Гасаном і Алі-башею, колись проросте в серці Османовому і він сам дійде до думки, що треба знищити братів.
Надійні люди сповіщали Настю про кожне слово і кожен крок султани Кьозем та інших полонянок Ескі-сарая. Кьозем відчувала і розуміла своє становище і нічим не накликала на себе підозри, але Гюль-Хуррем не заспокоювалася.
Вона затаювала свою душевну рану, боялася, щоб натяком не наштовхнути двірських інтриганів на якусь авантюру, але Гасан, новий кизляр-ага, розумів її думки.
– Не турбуйся, господине і володарко сералю, – заспокоював він Гюль-Хуррем. – Небезпечний тільки Мохаммед-хан, а інші мляві і нерухомі, як устриці, прирослі до скель. Не їм володіти трьома суходолами і сотнями тисяч людей!..
Настя знизувала плечима.
– Досить і Мохаммед-хана, щоб позбавити мене сну! Я б дала стільки золота, скільки він важить з усім своїм озброєнням і навіть труною з важкого скутарійського дуба тому, хто звільнить мене від цієї примари.
І Гасан мовчки схилив голову перед своєю господинею.
Осман захоплювався полюванням. Супроводили його булюки з луками і дротиками, карли і велетні-солахи, спагі і яничари. І, виконуючи задуману з Сулейманом справу, вчастив полювати і лінивий Гасан, що не вмів відрізнити дикої кози від лисиці і ґави від гуски.
Тепер стояв він на чолі кіннотників-спагі, викликаючи жарти і сміх командирів і презирливе бурчання солдатів. Проте вигляд мав він надзвичайно войовничий: він був увесь обвішаний кинджалами і пістолями, порохівницями і ножами. Розкішний ятаган теліпався у нього на поясі. Золоті остроги, висаджені бірюзою, вилискували на чоботях жовтого сап’яну з зеленими візерунками, а велетенська чалма нагадувала макітру або стиглий гарбуз.
Коли нагоничі розсипалися цепом і вигуками почали підіймати дичину, Гасан наблизився до падишаха і застиг у шанобливому поклоні.
Осман скоса зиркнув на нього, в думках глузуючи з його діжкоподібної постаті, і ледве втримався від бажання дати йому доброго стусана.
– Що тобі? – спитав він. – Кажи швидше: чуєш, як женуть?
– Хай простить мені серце всесвіту, – зітхнув Гасан, не звиклий говорити коротко, – тому що обов’язок вірного слуги наказує доповідати своєму володареві саму тільки правду, якою б жахливою вона не була.
Осман здригнувся і, не слухаючи крику погоничів, труснув Гасана.
– Та кажи до пуття, сальний курдюче! Що трапилося?
– Поки що нічого, світло безсмертя. Але надійні люди вже не вперше доповідають, що яничари незадоволені суворим наказом мудропроменястої слави твоєї про заборону вина і опііуму і скрізь говорять по грецьких тавернах, що коли б Мохаммед-хан був падишахом, ніхто б не видавав таких наказів і вони б спокійно торгували вином і пиячили, наче справжні гяури. А сп’янівши до безсоромності тварин, вони починають проклинати тебе, о джерело одвічного світла, і казати таке, що мій грішний язик ніколи не наважиться повторити навіть десятої долі їх слів.
– А Мохаммед-хан? – урвав падишах, хоча гавкання хортів і крики нагоничів все наближалися.
– Мохаммед-хан тримається осторонь. Але султана Кьозем, мати його, наказала минулого тижня роздати від імені свого сина яничарам двох вогнищ двадцять тисяч дукатів «на спомин душі падишаха Ахмета».
– І яничари?..
– Яничари пили за здоров’я султани і сина її, Мохаммед-хана, спадкоємця меча предків твоїх, як старішого з роду Османів, і вихваляли його сміливість, розум, вдачу і красу, а головне, його войовничість.
По той бік галявини зашарудів сухий дрок. Чорно-сірий вепр вистрибнув з кущів і з грізним хрюканням затрусив на мисливців.
Уперше за своє життя падишах упустив дичину, і вепр промчав повз нього, ламаючи сухий хмиз і кущі. Боягуз Гасан відстрибнув і заховався за падишахову спину, хоч не один раз урочисто присягався покласти за Османа життя. Але коли замовкло хрюкання вепра, а на галявину вистрибнув заєць, він раптом випнув груди і урочисто вказав на нього падишахові:
– Не барися, господарю! Блисни кровоточителем-мечем або смертельною стрілою, тому що не лише дрібна дичина тікає з рук твоїх, але й великий хижак, о велителю. А ми, найвідданіші слуги, мовчимо і чекаємо твого наказу, щоб виконати всемогутню волю твою.
Осман стріпнувся і, коли серед дроку майнула хвостом лисиця, – націлився і пробив її стрілою, потім з люттю і глузуванням звернувся до Гасаяа:
– Бачиш? Так буде з тими, хто бовкає зайве або чекає добра від моєї мачухи, султани Кьозем.
До вечора тривало полювання. Чимало вепрів і зайців, диких кіз і перелітніх пташок впало від стріл падишахових. Осман був один з найкращих стрільців свого війська, але сьогодні стріляв він з якоюсь жорстокою насолодою і забивав звірів і птахів, від полохливого зайченяти до оленя і вепра. Він наближався до поранених тріпотливих ланей та олениць, дивився їм у страдницькі очі, повні сліз і смертельної муки, і сам добивав їх мисливським ножем.
А ввечері, коли спальники роздягли його в селямлику, наказав він негайно викликати муфті Есаада і, коли той з’явився, вислав усіх з опочивальні й наказав йому видати фетву на смерть Мохаммед-хана.
У старого руки затремтіли від жаху.
– Ні, володарю всесвіту, – відповів він тремтячим голосом. – Візьми моє життя, але такої фетви я не дам. Я надто старий, щоб брати такий гріх на душу.
Султан остовпів. Вперше за своє життя слово його – не закон.
Він підвищив тон, почав вимагати, загрожувати. Але старий був непохитний. Багато чого обіцяв йому падишах, звиклий, що все на світі продається, але ніщо не зламало старого, і він вийшов з покою під лайку розлюченого падишаха, написавши на фетві одне лише категоричне слово: «Олмаз».
Гасан підслухав розмову муфті з падишахом і того ж дня привів до Біюк-сарая румелійського військового каді, Кемаль-ед-Діна, бо він, як особа духовного сану і муфті, міг заступити великого муфті Есаада. Кемаль-ед-Дін розраховував на білу чалму з двома золотими смужками, символ влади шейх-уль-ісламу. Він з півслова зрозумів, чого від нього вимагають, і одразу вивів на фетві бажане слово – «Олур».
І другого дня літописець Стамбула вписав у дев’ятсот тридцять третій згорток свого літопису кілька сухих лаконічних рядків:
…І коли Мохаммед-хан побачив гільсизів, що накинулися на нього з зашморгом, він скрикнув:
– Османе, Османе! Благаю аллаха обрубати нитку твого існування так само жорстоко і зневажливо, як тн відбираєш в мене, свого рідного брата, моє безневинне життя!
Довідавшись про страту Мохаммед-хана, султана хасекі, Гюль-Хуррем, перша вбралася у жалобний пурпур, посипала попелом голову, розпустила коси свої і наказала роздати на помин душі забитого втроє більше золота, ніж роздала тиждень тому султана Кьозем за спокій душі померлого падишаха.
Примітки
Валіде – титул султани-вдови, матері падишахової.