Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / У / Микола Устиянович / Проза / Месть верховинця / 1. Продан і Федір – вівчарі

Месть верховинця

1. Продан і Федір – вівчарі

Микола Устиянович

Ой пійду я межи гори, там де живуть бойки,

Де музика дрібно грає, скачуть полегойки.

Піснь народна.

В темних горах наших Бескидів, в стороні, протягаючійся від Самбірского округа до Станіславівских верхів, лежить земля, давніше Тухольщиной названа, а на ній при самій угорській границі знаходится село Рожанка.

Не так велике як розтягле, протягається воно помежи двома широкими полонинами понад невеличкий криштальний поточок, і припирає вижнім кінцем аж до Добошівки, найвищого хребта велетів, що то мов камінні стіни творять границю ко Угорщині. Вздовж понад селом дрімають старинні бори ялові та кедрові, відвічне прибіжище всякої звірини, і оточають свої верхи та полонини заєдно красним, вічно зеленим вінцем. Понад сквапливим потоком, в котрого сріберній водиці червінь, цяткований пструг та пир жовтокрилий гуляє, помежи стрімкими небосяглими верхами, де ти майже що крок страшні відвічними ломами позавалювані розвали путь перетинають, в’ється вузенька гірська дорожника і веде тя до села. Посеред села межи двома потічками, ніби на маленькім острові, стоїть обшириа церковця, храм св. духа; коло церкви на горбочку теметів, а коло теметова мала хижина, а в тій хижині мешкала перед кільканадцяти літами вдовиця Олена Наливайчиха.

Убога але почтива, не молода але рухава, жила вона в селі чесно і мирно, заробляла, маючи лише малий городець, як могла помежи кметі і не дивилася, як то кажуть, нікому в горнець. Зате любили всі Наливайчиху і шанували стару, хоча небіжчик її муж Бог знає звідки приплив до Рожанки і трохи був скрутнявий чоловік, та любився також і напивати. Знала вона всі жіноцкі роботи, і не лінувалася взяти, як то кажуть, ні за студене ні за гаряче; одного лише не уміла, т. є. баяти та ворожити. Але те надавало їй ще більшу шаність у розважних людей, що добре знают, що всяческая лише у Бога і через Бога.

Особливо любили Наливайчиху заможні кметихи за її щиру роботу, і не опускали ніколи в лихій годині. А треба було в зимі запомоги, то для неї всюди отворена дверь; а прийшла неділя, то бач якби з намови принесла одна багачка молока, друга сира, а трета хліба: а найшлася часто і така, що і лопатку з баранця принесла. А надішли свята, Рождество Христове або Великдень, то у нашої бабки ласка божа, всього доволі. Часто навіть бувало, що з того, що їй позносили кметихи в подарці, вона ще біднішим від неї могла дещо уділити. Але ж бо треба сказати, що в Рожанці і во всіх верховинських посторонніх селах християне за бідних дуже пам’ятають. Там не одну сироту вигодують чесні людкове, там не один живиться подільський каліка, хоча там, як то кажуть, хлібові кінець. Зате дає їм Бог довгий вік, та й від худібки заразу відвертає. Сто літ прожити, не велике там диво, а гибель на худобу не бувала там з пресуд-віка.

А мала Наливайчиха сина одинака іменем Продана. Був то хлопак рослий як стрімка ялиця, легкий як олень з бору, черствий як полонинна вода, гожий, веселий як весна, а за красу і ніщо казати; словом був то собі легінь, яких мало, а в Рожанці ачей же і байдуже знайдеш. Як розпустив чорненькі кучерики, заверг сірячком на ліве плече, закосичив (замаїв) кресаню, підкрутив молоденький вус, і вийшов на зарінок, то яка така дівчина відчинила віконце, або і вибігла на ворота: бо кажу вам, що щось якби ланцюгом тягло до нього.

А ємкий до всього. Ніхто не заграв ліпше на сопілці, не загудів на трумбеті, ба і на скрипці не було над нього. Не раз то пірвав він скрипку від музики, та як став дрібненького витинати, та присвистувати та приспівувати та приговорювати, то аж хата ходила а молодиці аж но лавицяхся клали. А як взяв яку в танець, то аж з кожного волоска потекло, і щастя її, сли ходаків не погубила. Але і до роботи не був він послідній. З вівцями перший на полонині, а в кісьбі ішов перед господарем. А служив він у найпершого кметя в Рожанці, у Дмитра Кожана.

Приязний і чемний, в’язав він ся з кожним в щирую дружбу; але горе тому, хто ся поважив станути йому в дорозі, і треба було сідої голови, аби Продана поскоромити в гніві. Бо треба сказати, що старших дуже шанував. За те любила його дуже старшина в селі, і навіть самі старенький пан-отець Андрій дуже радо з ним розмовляли. Бо ж був він і услужний, як то кажуть, май як власна дитина. І Дмитро Кожан, його газда, шанував го, мов-то свояка; але стара Кожаниха, не знати чому, не онь му була рада.

Вівчар, якого пошукати, стояв він за праву руку у Кожана, а найбільше про свою пушку. Ей бо ж то си був ватас, яких мало! Хоть ще молод, а Продана ім’я знала ціла Тухольщина. Умів він витропити звіра, хоча би і край Бескида, і не лякався і рисові заглянути в очі. А спіткнутись з медведем, то ж то йому радість, то ж то йому танець. Не раз він засідав на нього осінньою порою в ночі під кладнями, і трафляв його при блеску місяця в саму комору; а як під зиму запрятався приятель бурмило до гаври на зимівку, а Продан його вислідив, то бурмило сонця весняного вже певно не бачив.

Такий-то був собі хлопець наш Продан Наливайко з уроди і охоти, від ніг до голови легінь, бойко, якого шукай.

Лише би му щасливо та спокійно жити. Але де чеснота, там покуса, а де щастя, там і заздрість. Отже найшлися і такі, що й сироті ІІроданові і то дуже завиділи. Найбільшим однако ж його зависником був Федір Медуляк, вівчар одної з ним вартуги, молодий і гожий як він, і ватас як він, хоть куди. Родак з того самого села і ровесник, товаришив він молодшими літами, хоча багацький син, щиро з сиротюком Проданом. Ще недоростками пасали вони по полонинах вівці, і любилися мов свої. З Федорової пушки учився Продан стріляти до листка, і першого звіра убив він з його цівки.

Але не довго продовжалася їх щира дружба, бо коли раз пощастилося Проданові забити великого медведя, з которого шкіру небіжчик Тухлянський пан-отець Антоній, легко би спочивав, на підніжок для владики до Львова післав, від того часу розпочав Федір завидіти Проданові ватаської слави і ставався з дня на день більшим, а до того потайним його ворогом. Но та ненависть була би ся може улагодила, коби не случай, которий внеобав потому наступив і обох молодців до крайності припровадив.


Примітки

кладні – копи на полі; осінньою порою роз’їдають ведмеді збіжжя на полі в горах. Прим. М. Устияновича.

лім – дерево поламане вітром та позвалюване.

скрутнявий – крутий, неучтивий.

зарінок – побережжя, на котрім ріка осаджує рінь і намул, а котре відтак поростає травою.

пушка – пушкою зоветься на верховині стрільба.

ватас – стрілець.

комора – комірка серцева.

вартуга – череда овець, шайка опришків.

Тухля – село в Стрийськім окрузі, в горах за Сколем, від нього й пішла назва Тухольщина.

Подається за виданням: Твори Николи Устияновича і Антона Могильницького. – Льв.: Накладом товариства «Просвіта», з друкарні Наукового товариства ім. Шевченка, 1913 р., с. 169 – 173.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2018 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 134

Модифіковано : 14.11.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.