3.1. М. Максимович – природник на полі соціогуманітаристики
Ясь Олексій
Одним із найвідоміших репрезентантів української романтичної історіографії був природник та гуманітарій Михайло Максимович. Його світосприйняття та погляди, переважно тлумачать у руслі інтелектуальних впливів тогочасної німецької думки, передусім натурфілософії Фрідріха фон Шеллінга [841]. Зокрема, російський історик Павло Мілюков навіть обстоює думку, що М. Максимович став шеллінгіанцем [842].
У світлі такої філософської візії людський світ сприймався як продукт художньої творчості Божого Провидіння, а будь-який витвір мистецтва – як його мікрокосм. Адже шеллінгіанська натурфілософія спиралася на ідею єдності світу та його мистецько-художнього осягнення. Людина розглядалася як вища мета Природи, а метафізичні пошуки народного духу на шляху до свободи тлумачилися як сутність тодішньої науки [843].
Вважають, що з ідеями німецького філософа М. Максимович ознайомився за посередництвом московського професора фізики та агробіолога Михайла Павлова і плеяди його послідовників [844]. Та, незважаючи на майже повну одностайність різних дослідників щодо витоків інтелектуальних впливів, питання про сполучення тих чи інших складових у світосприйнятті М. Максимовича, його роль в українському історіописанні і досі залишаються дискусійними.
Скажімо, щодо поглядів ученого циркулюють розмаїті, часом суперечливі тлумачення: гармонійне сполучення «ідеалістичного народолюбства», раннього слов’янофільства 1830-х років та «визнання великої ваги всебічної європейської освіти» (Г. Житецький) [845], історик-реаліст і, водночас, соціальний традиціоналіст-консерватор стосовно «тисячолітнього будівництва народу» (М. Грушевський) [846] та ін.
Окрім того, М. Максимовича розглядають як «поміркованого українофіла», але не в пізньому значенні цього терміна (О. Пипін) [847], «теоретика-етнографа» (І. Стешенко) [848], «історика-аналітика» (П. Клепацький) [849], філолога-критика історичних праць (І. Крип’якевич) [850], «героїчного наукового анахорета (самітника. – Авт.)» (О. Гермайзе) [851], «українського слов’янофіла» (М. Слабченко) [852], «старого українофіла» і «філологічного апологета української окремішності» (М. Яворський) [853], «основоположника народницького напрямку» (Н. ПолонськаВасиленко) [854] і навіть як «хрещеного батька» українського Відродження (І. Лисяк-Рудницький) [855]. Сучасні дослідники обстоюють думку, що наукова та педагогічна діяльність М. Максимовича вписувалася не тільки у контекст формування української гуманістики, а й у проект національного відродження [856].
Це розмаїття громадських і академічних ролей М. Максимовича безперечно продукує чимало питань. Очевидно, що відповідей на них варто дошукуватися у його численних текстах та різноманітних культурних, освітніх і дослідницьких практиках. Ключовим моментом у світоглядній еволюції М. Максимовича є його несподіване перетворення з московського природника у київського, а пізніше – наддніпрянського гуманітарія-історика, яке ще й дотепер нез’ясоване повною мірою. Вочевидь, саме ця метаморфоза стала тим інтелектуальним сплавом, завдяки якому сформувалися самобутні погляди цього вченого.
Перший прижиттєвий біограф М. Максимовича – відомий бібліограф та літературознавець Степан Пономарьов стверджував, що у цій трансформації «травника» (як називали юнака тогочасні приятелі!) в філолога й історика важливу роль відіграли його публічні виступи «Об участии Московского университета в просвещении России» (1830) та «Речь о русском просвещении» (1832) [857]. Вони якраз і виявили його широкі дослідницькі устремління на ниві соціогуманітаристики.
Проте зацікавлення цією проблематикою споглядаємо в майбутнього вченого ще в юнацькі часи. Тим паче, що М. Максимович як представник дрібного малоросійського дворянства, яке походило з козацької старшини нижчого та середнього рангу, перебував під благодатною опікою родичів-українців – дядьків Тимківських. Останні зробили успішні кар’єри на російській урядовій службі та в академічному світі [858].
Зокрема, слід згадати: Іллю Федоровича, доктора права і філософії, професора Харківського університету і одного із засновників Новгород-Сіверської гімназії, в якій навчався М. Максимович; Романа Федоровича, професора грецької і римської словесності Московського університету; Єгора Федоровича, знаного російського дипломата й автора тритомних записок про подорож до Китаю; Василя Федоровича, письменника та губернатора Бессарабії [859].
Отже, сфера гуманістичних та суспільних наук не була для юнака terra incognita, як і кар’єрні перспективи імперського чиновника чи урядовця. Зокрема, в червні 1819 р. на публічному іспиті в Новгород-Сіверській гімназії він виступив із промовою «Об истинном просвещении» [860]. Та й перші два роки М. Максимович навчався на словесному відділенні Московського університету, яке обрав, як припускають, за наполяганням свого дядька Р. Тимківського [861].
Зауважимо, що останній був відомим дослідником «Слова о полку Ігоревім». Ці зацікавлення він прищепив і своєму племіннику [862]. У рецензії 1833 р. М. Максимович згадував, що студії та матеріали Р. Тимківського, присвячені цій давньоруській пам’ятці, були втрачені після його смерті [863].
Проте юнацькі мрії стати ботаніком взяли гору і 1821 р. М. Максимович перейшов на фізико-математичне відділення Московського університету [864]. Здавалося б, що первісні гуманітарні устремління залишилися на маргінесі інтересів початкуючого студента, який швидко став відомим московським природознавцем.
Але культурні та дослідницькі практики М. Максимовича повертають його погляди до садів Мінерви, зокрема на ниву словесності. Сучасні дослідники пояснюють таке швидкоплинне перетворення науковця-природника у гуманітарія поєднанням різних спонукальних мотивів, зокрема ірраціональним, ідеалістичним потягом до українських коренів та кар’єризмом академічного вченого [865].
Втім, цей процес не був миттєвим актом дії і відбувався поступово у руслі різних чинників та передумов.
Мистецько-естетичні та літературно-художні захоплення молодого М. Максимовича виявилися ще у його працях ученого-натураліста, в яких спостерігаємо відлуння шеллінгіанських уявлень про природу як творчу роботу Духу. Зокрема, в одній зі своїх природознавчих студій він схарактеризував природу як «храм, повний незлічених виразів думок Художника Всевишнього» [866].
Таке художнє відтворення природничого матеріалу не залишилося поза увагою як сучасників, так і дослідників його творчості. Приміром, російський драматург Микола Чаєв назвав працю М. Максимовича «Размышления о природе» (М., 1833) «поемою про природу» [867].
Слід згадати й про активну участь М. Максимовича у неформальному просторі тогочасного публічного життя Москви – літературно-філософських салонах, наукових товариствах та часописах. Вже у травні 1820 р. студент першого року навчання М. Максимович був запрошений як перекладач творів Горація на званий обід до письменника Володимира Філімонова, на якому познайомився з Миколою Полевим – майбутньою зіркою російського історіописання. Щоправда, до цього запрошення спричинилася письмова рекомендація його дядька Р. Тимківського [868].
Однак, незабаром молодий провінціал здобуває незаперечний успіх завдяки своїм природознавчим публікаціям. Він бере участь у літературно-філософських вечорах любомудрів князя В. Одоєвського, який разом із шеллінгіанцем В. Кюхельбекером видавав відомий альманах «Мнемозина» (1824 – 1825, 4 книги) [869], з’являється на літературних четвергах поета Семена Раїча та відвідує знаменитий салон Євдокії Єлагіної [870]. Так, протягом 1820-х років відбувається разюча метаморфоза «молодого хохлика», як охарактеризував М. Максимовича при першій зустрічі М. Погодін [871], у знаного науковця та літературного діяча.
У Москві М. Максимович виявляє себе як вправний рецензент та полеміст. Він пише не тільки на природничі теми, а й численні тексти з обсягу літератури, етнографії, фольклористики, історії та філософії. Скажімо, молодий адепт природознавства прорецензував книгу Івана Кульжинського «Малороссийская деревня» (М., 1827), в якій гостро засудив ідилічні мотиви у висвітленні тогочасної України. Водночас рецензент висловив досить цікаве спостереження про поєднання у психічному характері українців трьох видів «первісного життя»: наїзницького, пастушачого та землеробського [872].
У 1829 р. М. Максимович виступає на захист поеми О. Пушкіна «Полтава». Він спростовує закиди Фадея Булгаріна та інших критиків, які звинувачували поета у неправдоподібності зображення історичних постатей, зокрема І. Мазепи. Коментарі М. Максимовича, хоч і виказують дещо однобічну, полемічну спрямованість цієї розвідки, але й демонструють його тогочасні роздуми щодо української історії та її дійових осіб.
Зокрема, автор досить своєрідно трактує «зраду» гетьмана І. Мазепи.
«Даремно припускати, щоб такі злочинні дії хилилися до визволення Малоросії для її добра: він не мав того на увазі та хотів зробити незалежною для себе, свою незалежність хотів ствердити він, оволодівши Малоросією», – зазначає М. Максимович [873].
В іншому місці він досить критично відгукується про І. Іскру та В. Кочубея, зокрема наголошує, що їх варто віднести до «страждальців», а не героїв малоросійської історії [874].
Та найбільшу популярність принесла М. Максимовичу збірка «Малороссийские песни» (М., 1827), завдяки якій він спізнався з М. Гоголем, В. Жуковським, О. Пушкіним та багатьма іншими письменниками, поетами й інтелектуалами [875]. Причому думки автора-укладача про відображення в піснях «народного духу», висловлені в передмові до цього видання, були досить прихильно сприйняті російською освіченою публікою, зокрема відомим критиком Степаном Шевирьовим [876].
Дехто з дослідників уважає, що ані «Украинские народные песни» (М., 1834), ані «Сборник украинских песен» (К., 1849), видані М. Максимовичем, так і не змогли зрівнятися з тим феноменальним успіхом, який мала збірка 1827 р. [877] Історик Федір Савченко – учень та особистий секретар М. Грушевського вважав, що саме «Малороссийские песни» спокусили М. Максимовича перетворитися із «професора-ботаніка на ректора-словесника» [878].
Однак, побутують і інші погляди. Наприклад, літературознавець В. Данилов більш високо оцінював видання 1834 р. Зокрема, він тримався думки, що це була перша збірка пісень, в якій систематично відображено культурно-історичне життя України за сорок років до публікації В. Антоновичем та М. Драгомановим «Исторических песен малорусского народа» (К., 1874 – 1875. – Т. 1 – 2) [879].
Пізніше науковці віднайшли чимало огріхів в етнографічних збірках М. Максимовича. Це визнавав і їхній укладач. За свідченням М. Костомарова, навесні 1872 р. під час зустрічі у С.-Петербурзі «поважний старець» сам зізнався в тому, що у московську добу (1819 – 1834) він був недостатньо знайомий із «духом народної малоруської поезії» та припустився низки помилок [880].
Втім, як у долі М. Максимовича, так і всього українства збірка 1827 р. мала величезне значення. Адже вона стала каталізатором тієї хвилі етнографічних дослідів, з якою, власне, пов’язують початок ери українського романтичного народництва ХІХ ст. [881] Врешті, видання 1827 та 1834 рр., мабуть, варто радше розглядати не як єдиний визначальний чинник в означеній метаморфозі молодого вченого, а у загальному контексті його побутування у Москві.
Зауважимо, що М. Максимович виступав не тільки у ролі академічного вченого-природника, популяризатора, етнографа, критика та полеміста, а навіть як видавець-редактор. За висловом М. Драгоманова, літературна діяльність М. Максимовича розпочалася саме за доби романтизму [882].
Протягом 1830 – 1834 рр. М. Максимович видавав літературний альманах «Денница» (3 випуски). На сторінках цього видання віднаходимо чимало славетних імен, переважно письменників, поетів та критиків пушкінської плеяди: С. Аксаков, Є. Баратинський, О. Вельтман, П. В’яземський, Ф. Глинка, А. Дельвіг, І. Кіреєвський, М. Погодін, О. Пушкін, Ф. Тютчев, О. Хом’яков, С. Шевирьов, М. Язиков та ін. [883]
В альманасі також представлено низку цікавих спостережень М. Максимовича як літературного критика. Зокрема, в огляді російської словесності за 1830 р. він розглядає появу перших двох томів «Истории русского народа» (М., 1829 – 1830), автором яких був М. Полевой. Останні рецензент слушно характеризує як першу спробу написання «філософської історії Росії» [884].
Власне, досвід видання «Денницы» пізніше добре прислужився М. Максимовичу як редактору-видавцю альманахів «Киевлянин» (3 випуски 1840, 1841 та 1850) та «Украинец» (2 випуски 1859 та 1864).
Така активність та неабиякі успіхи не тільки на академічних теренах, а й у новому публічному просторі старої російської столиці виявляють незвичайну комунікативність М. Максимовича. Зокрема, він плідно спілкувався як з університетськими колегами та блискучими московськими інтелектуалами з численних літературно-філософських салонів і гуртків, так із постатями, котрі уособлювали та репрезентували крайні суспільні полюси тогочасної Росії.
Скажімо, М. Максимович здобув прихильність консервативного президента тодішньої Імператорської Академії наук, майбутнього міністра народної освіти С. Уварова і, заразом, молодих російських радикалів О. Герцена та М. Огарьова [885].
Він цікавився й творчістю родоначальника польського романтизму А. Міцкевича, з яким, мабуть зустрічався у Москві. Зокрема, М. Максимович присвятив йому спеціальну розвідку. Вважають, що автор подарував її С. Раїчу [886]. Відзначимо, що протягом січня – лютого 1894 р. Агатангел Кримський на прохання Івана Франка розшукував статтю М. Максимовича «Воспоминания о пребывании в Москве Мицкевича» у місцевих антикварів та книгопродавців [887].
Воднораз московську публіку заінтригували літературні здібності та вправність М. Максимовича як оратора, котрі виявилися і у його публічних промовах, і на лекційних викладах [888]. Недаремно сучасники вважали, що він має виняткові здібності до професури, зокрема володіє даром слова [889].
За автобіографічним свідченням ученого, його університетські виклади відзначив сам С. Уваров [890]. Відтак у листі від 14 березня 1834 р. до С. Уварова, вже як міністра, ботанік М. Максимович із достатньою певністю відзначає:
«словесність не була для мене чужим предметом, що я іноді брав у ній деяку участь, про це відомо вашому превосходительству» [891].
Отож у світлі таких розмаїтих дослідницьких, культурних та освітніх практик позірна швидкоплинна метаморфоза природника у гуманітарія не видається зовсім несподіваною, а виглядає як досить умотивований, хоч і поступовий вибір. Це перетворення пов’язане з успішним входженням М. Максимовича у московський неформальний публічний простір, який відкрив молодому науковцю інші можливості та перспективи, ніж кар’єра університетського професора ботаніки.
Загалом наукові інтереси М. Максимовича формувалися на перехресті кількох мотиваційних потоків: західні впливи і публічне середовище московських інтелектуалів та літераторів 1820-х – початку 1830-х років, ідеалістичний потяг до малоросійських коренів і щира загальноросійська лояльність, блискуча кар’єра університетського професора у Москві та Києві, яка разюче контрастувала з майбутнім становищем приватного вченого-відлюдника на Михайловій горі, сполучення різноманітних практик природника, гуманітарія, популяризатора та редактора-видавця в одній особі тощо.
За влучним означенням М. Драгоманова, вчений належав до діячів «Жуковсько-Пушкінської доби», хоч і мав багато «живих зацікавлень, які пов’язували його з інтересами наступних поколінь» [892].
Образ М. Максимовича як науковця зазвичай пов’язувався з універсалізмом [893], який за радянських часів плавно трансформувався у тезу про вченого-енциклопедиста. Почасти до виникнення таких уявлень спричинився й сам М. Максимович, оскільки він обстоював думку у дусі шеллінгіанства, що вчений має поширювати єдиний та універсальний погляд на весь об’єкт дослідження. Зокрема, автор визначав науку як «виклад наших знань про який-небудь предмет, представлений систематично, у послідовному порядку» [894].
Знання розглядалися М. Максимовичем як необхідний продукт Розуму, закладений і організований природою у Людині. З цими уявленнями, очевидно, і пов’язана його спроба поширити універсалістські підходи щодо навколишнього світу, що випливає з шеллінгіанського принципу полярності у розумінні природи, як продукту, так і суб’єкта дії.
Водночас така універсальність не заважала сприймати вченому навколишній світ у специфічних, особливих та індивідуальних образах. Зокрема, вважають, що саме М. Максимович увів до природничої літератури термін «особень» (рос. особь). Ця дефініція заступила цілу низку інших понять: «неподільне», «індивідуум» та навіть російське индивидуй [895], які до того часу побутували у багатьох текстах.
Наслідуючи та розвиваючи філософську систему Ф.-В. фон Шеллінга і Ф.-К. фон Баадера М. Максимович особливе місце відводить історії, зокрема підкреслює, що
«у наш час найголовніші її [філософії. – Авт.] питання пов’язані з наукою історії. Від того філософія була схоластичною, формалістичною, матеріалістичною, критичною, містичною і т. п.; і нарешті вона одержує характер історичний» [896].
Він відзначає історичність, а деякою мірою й ірраціональність самого процесу пізнання, хоч і вказує на його обмеженість.
«Розум наш тепер уже вимагає знання не логічно-негативного, а історично-позитивного, – наголошує автор, – воліє судити не за законами можливості й необхідності свого часткового, обмеженого розуміння, але за подіями дійсними, які часто незрозумілі, дивні для нашого розуму й перевищують його, бо походять від Розуму Всевишнього…» [897].
Таке акцентування М. Максимовича на ролі історії привертає увагу і сучасних науковців [898]. Одні дослідники слушно наголошують на діалектичності мислення М. Максимовича [899], інші навіть уважають його прибічником діалектичного історизму [900].
Зауважимо, що побутують навіть думки про стильовий перехід ученого від «розквітлого романтизму» до позитивізму [901]. Причому аргументація цієї тези спирається на міркування В. Антоновича [902], подані у робочих матеріалах про впровадження М. Максимовичем «позитивного методу» та «створення нової течії у вивченні місцевої історії» [903].
Натомість варто вести мову про самобутнє сполучення у творчості М. Максимовича романтизму з пізньопросвітницьким раціоналізмом. Адже останній у типологічному плані подібний до першої хвилі позитивізму. Відтак німецький філософ та історик Ернст Трьольч стверджував, що позитивізм виник на грунті ідей англо-французького Просвітництва [904].
Вочевидь, риси інтелектуальної спорідненості просвітницького раціоналізму та позитивізму і спричинилися до такого витлумачення поглядів М. Максимовича. Зрештою, світ історії у представленні українського вченого виглядає надзвичайно динамічним, розмаїтим та суперечливим. На його думку, найважливішими чинниками історичного процесу є наука і культура, а за великим рахунком – просвітництво.
Цей термін М. Максимович інтерпретує досить своєрідно:
«Просвітництво є найкраще надбання в цьому житті для душі людської, рівно як буття [курсив М. Максимовича. – Авт.] є найкоштовніший дар для кожної істоти» [905].
Зазначимо, що таке розуміння «просвітництва» як абсолютної цінності відразу корегується самим автором. Зокрема, він протиставляє «просвітництво» іншій засадній складовій – «Руському духу». Проте ця опозиція не є тотальною, а стосується тих європейських «хворобливих шквалів пристрастей і помилок», від яких зміг оборонити та захистити себе «Руський дух» наприкінці XVIII – на початку ХІХ ст.
Однак, навіть така неповна контраверсія дає М. Максимовичу підстави стверджувати, що «Росія, до цього вихованка та наслідувачка Європи, нині здається починає переходити до внутрішнього життя свого духу, щоб зробитися самостійною» [906]. Автор поглиблює цю опозицію й протиставляє «Руський дух» ідеї космополітизму («всесвітнього громадянства»), що була вельми популярною серед багатьох мислителів-просвітників [907].
Але М. Максимович уточнює і подає власне тлумачення поняття «просвітництва», в якому віднаходимо відголос неоплатонізму та етично-релігійної традиції.
«…Істинне просвітництво складається не в одному зверненні та розвитку розуму пізнанням, – це тільки вченість [курсив М. Максимовича. – Авт.]; воно потребує ще релігійно-морального виховання серця й волі. Таким чином, істинне просвітництво полягає в повному та гармонійному вдосконаленні людини, в погодженні знання та дії», – стверджує вчений [908].
Впливи неоплатонізму, які досить часто називають «філософією серця», спостерігаємо і у його міркуваннях щодо людських почуттів. Приміром, М. Максимович обстоює думку, що «почуття взагалі представляють цілість нашої духовної діяльності. Серце (підкреслення М. Максимовича. – Авт.). Серце є орган почувань як зовнішніх явищ світу, так і внутрішніх подій» [909]. Заразом він відводить особливу роль естетичному почуттю, яке вирізняє з-поміж інших, зокрема навіть від релігійного почуття [910].
У іншій праці М. Максимович конкретизує уявлення про просвітництво, зокрема наголошує на його масовому, народному вимірі.
«Міру просвітництва будь-якої країни складає не кількість учених голів, у кабінетах і фоліантах яких науки вдосконалюються та живуть, як відлюдники у своїх келіях. Тоді науки складають просвітництво, коли вони поширюються, рухаються, зростають у розумі всього народу та його поліпшують», – наголошує автор [911].
Видається, що варто ввести мову про суттєву трансформацію самої дефініції «просвітництво» у його рецепції. Адже вчений тлумачить її у царині Духу, як надіндивідуальний творчий акт. Наприклад, в одній зі студій він розглядає Київ як центр «духовного просвітництва руського» [912], а в іншій – відзначає, що навіть початки просвітництва мали духовний характер [913]. Тож в авторському розумінні просвітництва помічаємо сполучення як колективних, так і індивідуальних мотивів, а також моральних та релігійних чинників. Саме вони не тільки складають основу його трактування просвітництва, а й формують романтичне підгрунтя світосприйняття й поглядів М. Максимовича.
Про те наскільки впливовими є означені світоглядні й інтелектуальні засади свідчить, зокрема, чотирьохчленна періодизація історії російської словесності, висунута М. Максимовичем:
– перший період (стародавній) – 60-ті роки ІХ – третя чверть ХІІІ ст.;
– другий (середній) – остання чверть ХІІІ ст. – XVII cт.;
– третій (новий) – XVIII cт. – перша чверть ХІХ ст.;
– четвертий (новітній або сучасний), який розпочався з царювання Миколи І [914].
Власне, засади цієї періодизації спираються на метафізичну ідею побутування «Руського духу». Останній з другої половини ІХ ст. зазнає внутрішнього перетворення (давньоруська держава, введення християнства) і створює особливий, Руський світ, що поширюється з Києва на всю Русь та організовує її внутрішню, духовну єдність [915].
Проте окремі періоди вирізняються автором за зрушеннями, що сталися не тільки у суспільно-політичній та державній сфері, а і у просвітництві. Зокрема, другий період М. Максимович виділяє не тільки за його удільним устроєм, а й за впливами греко-римського та латино-західного просвітництва [916].
Початок третього періоду вчений відносить до доби єдності Росії та перетворень Петра І та Катерини ІІ за новоєвропейським зразком [917]. Натомість четвертий період М. Максимович пов’язує з «відродженням і зростанням устремління до самобутнього та своєрідного розкриття Руського духу (курсив М. Максимовича. – Авт.) у всіх галузях життя» [918].
Насамкінець, автор навіть тлумачить представлену періодизацію у контексті побутування просвітництва. Зокрема, він характеризує: перший період як греко-східне, другий – греко-латино-слов’янське, третій – новоєвропейське, а четвертий – самобутньо-руське просвітництво [919]. Відтак ці чотири історичні етапи є своєрідними стадіями побутування Руського духу, який торує шлях до духовного звільнення й самоусвідомлення.
В аналогічному сенсі М. Максимович трактує і призначення всесвітньої та вітчизняної історії. «Історія всесвітня, оповідаючи про події людські, розкриває нам позитивну духовну вдачу людини та долі людства. Історія вітчизняна (курсив М. Максимовича. – Авт.) повинна розкрити у всій повноті минуле життя Росії та пояснити нам істинні властивості Руського духу», – зазначає автор [920].
Зрештою, у поглядах ученого щодо визначальних чинників історичного процесу спостерігаємо самобутній, стильовий сплав раціоналізму та романтизму. Ці інтелектуальні складові представлені у вигляді двох засадних понять «просвітництва» та «Руського духу», які не тільки гармонійно співіснують, а й доповнюють один одного і творять своєрідну цілісність.
Варто підкреслити, що саме ідея суцільного Просвітництва й метафізична думка про Руський дух формують той самобутній каркас ідеалу науковості М. Максимовича, який сполучає раціоналістичну універсальність і, заразом, романтичну індивідуальність в осягненні людського буття, зокрема світу історії.
Таке поєднання дозволяло вченому інтегрувати різнорідні інтелектуальні впливи, раціональні й ірраціональні елементи, які органічно узгоджувалися у складній системі цінностей та внутрішніх лояльностей вченого-природника і гуманітарія. Тому різноманітні мотиви у науковій творчості М. Максимовича співвідносяться з тверезим практицизмом природознавця, неабияким критичним хистом інтерпретатора джерел та мистецько-художніми рефлексіями літератора.
Примітки
841. Письмо М. П. Погодина (28 августа 1871) // Юбилей М. А. Максимовича (1821 – 1871). – 2-е изд. – СПб., 1872. – С. 52; Житецький І. Життя М. О. Максимовича // Україна. – 1927. – № 6. – С. 15; Острянин Д. Світогляд М. О. Максимовича. – К., 1960. – С. 37, 138; Белодед В. Д., Буслинский В. А., Бычко А. К. и др. Философская мысль в Киеве: (историко-философский очерк). – К., 1982. – С. 191; Марков П. Г. Общественно-политические и исторические взгляды М. А. Максимовича. – К., 1986. – С. 12 – 14, 39; Пріцак О. Історіософія та історіографія Михайла Грушевського. – Київ – Кембридж, 1991. – С. 6; Томенко М. В. «Щирий малоросіянин» – видатний вчений (Михайло Максимович) // Українська ідея. Перші речники. – К., 1994. – С. 81 – 82; Марков П. Г. Жизнь и труды М. А. Максимовича. – К., 1997. – С. 29; Потульницький В. А. Україна і всесвітня історія: Історіософія світової та української історії XVII – XX ст. – К., 2002. – С. 273.
842. Милюков П. Главные течения русской исторической мысли. – 3-е изд. – СПб., 1913. – С. 262.
843. Шеллінг Ф. Із праці «Про суть німецької науки» // Мислителі німецького Романтизму. – С. 354 – 355.
844. Бобров Е. А. Философия в России: Материалы, исследования и заметки. – Казань, 1900. – С. 600 – 601; Барсуков Н. Письма М. П. Погодина, С. П. Шевырева и М. А. Максимовича к князю П. А. Вяземскому: Предисловие // Старина и новизна: Историч. сб., издаваемый при обществе Ревнителей русского исторического просвещения в память императора Александра ІІІ. – СПб., 1901. – Кн. 4. – С. 15; Николай Полевой: Материалы по истории русской литературы и журналистики тридцатых годов / Ред. и вступ. ст. В. Орлова. – Л., 1934. – С. 177.
845. Житецький І. Вказ. праця. – С. 16.
846. Грушевський М. «Малороссийские песни» Максимовича… – С. 5, 10 – 11.
847. Пыпин А. Н. История русской этнографии: В 4 т. – СПб., 1891. – Т. 3: Этнография малорусская. – C. 320.
848. Стешенко И. Михаил Александрович Максимович (К столетию годовщины его рождения) // КС. – 1904. – № 9. – С. 354.
849. Клепацький П. М. О. Максимович як історик // Україна. – 1927. – № 6. – С. 84.
850. Крип’якевич І. Українська історіографія XVI – XVIII в. – Львів, 1923. – C. 34 – 35.
851. Гермайзе О. В. Б. Антонович в українській історіографії // Україна. – 1928. – № 5. – С. 18.
852. Слабченко М. Є. Матеріали до економічно-соціальної історії України ХІХ століття. – [Одеса], 1925. – Т. 1. – С. 173.
853. Яворський М. Нариси з історії революційної боротьби на Україні. – [Харків], 1927. – Т. 1. – С. 257.
854. Полонська-Василенко Н. Українська історіографія / На правах рукопису; вступ. ст. В. Янева. – Мюнхен, 1971. – С. 67.
855. Лисяк-Рудницький І. Зауваги до проблеми «історичних» та «неісторичних» націй // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе: У 2 т. / Вiдп. ред. Ф. Сисин; упоряд. Я. Грицак. – К., 1994. – Т. 1. – С. 31.
856. Біленький С. Г. Роль М. О. Максимовича у формуванні українських академічних традицій та українознавчих дисциплін у Київському університеті (1834 – 1845): Автореф. дис. … к. і. н.: 09. 00. 12 / КНУ. – К., 2001. – С. 17.
857. Пономарев С. Михаил Александрович Максимович: (Биографический и историко-литературный очерк). – СПб., 1872. – С. 11.
858. Марченко М. І. Українська історіографія: (з давніх часів до середини XIX ст.). – К., 1959. – С. 196.
859. М. М. [Максимович М.] Воспоминание о Тимковских // КС. – 1898. – №11. – С. 260 – 272.
860. Биографический словарь профессоров и преподавателей имп. Московского университета за истекающее столетие, со дня учреждения января 12-го 1755 года, по день столетнего юбилея января 12-го 1855 года, сост. трудами проф. и преподавателей, занимавших кафедры в 1854 г. и расположенный по азбучному порядку. – М., 1855. – Ч. 2. – С. 3.
861. Савченко Ф. Перший збірник українських пісень Максимовича // Україна. – 1927. – № 6. – С. 37 – 38; Короткий В. «Старий українець» Михайло Максимович // Максимович М. У пошуках омріяної України: Вибр. українознавчі твори / Упоряд. та вступ. ст. В. Короткого. – К., 2003. – С. 10.
862. Данилов В. В. М. А. Максимович в работе над «Словом о полку Игореве» // Слово о полку Игореве: Сб. исслед. и ст. под ред. чл.-кор. АН СССР В. П. Адриановой-Перетц. – М. – Л., 1950. – С. 284.
863. Максимович М. Рец. на кн.: Песнь ополчению Игоря Святославича, князя Новгород-Северского. Переведенная с древнего русского языка ХІІІ столетия Александром Вельтманом. – М.: В тип. Селивановского, 1833. – 50 с. // Фризман Л. Г., Лахно С. Н. М. А. Максимович – литератор. – Харьков, 2003. – С. 373.
864. Марков П. Г. Жизнь и труды М. А. Максимовича. – С. 18 – 19.
865. Короткий В., Біленький С. Михайло Максимович та освітні практики на Правобережній Україні в першій половині ХІХ століття. – К., 1999. – С. 124.
866. Максимович М. Размышления о природе. – 2-е изд., поправ. и доп. – К., 1847. – С. 2.
867. Чаев Н. Михаил Александрович Максимович (Прочтено в публичном Заседании Общества Любителей Российской Словесности 23-го Марта 1874 года, посвященном памяти Максимовича) // РА. – 1874. – Кн. 2. – Стб. 1062.
868. Барсуков Н. Жизнь и труды М. П. Погодина. – СПб., 1889. – Кн. 2. – С. 95 – 96.
869. Чаев Н. Указ. соч. – Стб. 1058; Фризман Л. Г., Лахно С. Н. Указ. соч. – С. 11.
870. Савченко Ф. Вказ. праця. – С. 42. Аронсон М., Рейсер С. Литературные кружки и салоны / Ред. и предисл. Б. М. Эйхенбаума. – Л., 1929. – С. 123, 159; Марков П. Г. Жизнь и труды М. А. Максимовича. – С. 24 – 25.
871. Барсуков Н. Жизнь и труды М. П. Погодина. – СПб., 1888. – Кн. 1. – С. 62 – 63.
872. Пец-Галуховский Н. [Максимович М.] Рец. на кн.: Кулжинский И. Малороссийская деревня. – М., 1827. – IX, 136 c. // МТ. – 1827. – Ч. 13, № 3. – С. 231.
873. Максимович М. О поэме Пушкина «Полтава» в историческом отношении [передрук із журналу «Атеней». – 1829. – Ч. 2, № 6. – С. 501 – 515] // КС. – 1899. – № 5. – С. 254.
874. Там же. – С. 256.
875. Короткий В., Біленький С. Михайло Максимович та освітні практики… – С. 113.
876. С. Ш. [Шевырев С.] Рец. на кн.: Малороссийские песни, изданные М. Максимовичем. – М.: Тип. Августа Семена, 1827. – XXXVI, 234 c. // МВк. – 1827. – Ч. 6, № 22. – Отд.: Критика. – С. 311.
877. Фризман Л. Г., Лахно С. Н. Указ. соч. – С. 99.
878. Савченко Ф. Вказ. праця. – С. 25
879. Данилов В. Другий збірник українських пісень М. О. Максимовича з 1834 року // Україна. – 1929. – № 37: (жовт. – листоп.). – С. 22.
880. Костомаров Н. Историческая поэзия и новые ее материалы. Рец. на кн.: Исторические песни малорусского народа, с объяснением В. Антоновича и М. Драгоманова. Том первый // ВЕ. – 1874. – № 12. – С. 628 (прим. 1).
881. Грушевський М. Сто літ українського народництва… – С. 4; Козак С. Михайло Максимович і формування романтичної думки в Україні // JUS. – 1984. – Vol. 9, no. 1. – P. 3 – 32.
882. Драгоманов М. Промова про М. А. Максимовича // Драгоманов М. Розвідки Михайла Драгоманова про українську народну словесність і письменство. – Львів, 1899. – Т. 1. – С. 53.
883. Марков П. Г. Жизнь и труды М. А. Максимовича… – С. 37 – 38; Фризман Л. Г., Лахно С. Н. Указ. соч. – С. 28, 69.
884. Максимович М. Обозрение русской словесности за 1830 год // Фризман Л. Г., Лахно С. Н. Указ. соч. – С. 363.
885. Короткий В., Біленький С. Михайло Максимович та освітні практики… – С. 116; Фризман Л. Г., Лахно С. Н. Указ. соч. – С. 189.
886. Марков П. Г. Жизнь и труды М. А. Максимовича. – С. 10.
887. Кримський А. Ю. Твори в п’яти томах / Гол. редколегії І. К. Білодід; ред. тому С. Д. Зубков. – К., 1973. – Т. 5, кн. 1: Листи (1890 – 1917). – С. 136, 142.
888. Житецкий И. Первый ректор Киевского университета М. А. Максимович // РШ. – 1904. – № 10/11. – С. 47.
889. Барсуков Н. Жизнь и труды М. П. Погодина. – СПб., 1893. – Кн. 7. – С. 268.
890. Максимович М. Автобиография // Максимович М. Киев явился градом великим…: Вибр. українознавчі твори / Упоряд. В. Замлинський; авт. прим. І. Бутич; переднє слово В. В. Скопенка. – К., 1994. – С. 398.
891. Данилов В. М. О. Максимович на київській катедрі [лист до С. С. Уварова від 14 березня 1834 р. та інші матеріали] // Україна. – 1929. – № 34: (трав. – черв.). – С. 93.
892. Драгоманов М. Михаил Александрович Максимович (некролог) // ВЕ. – 1874. – № 3. – С. 453.
893. Єфремов С. Максимович в історії української самосвідомості // Єфремов С. О. Літературно-критичні статті / Упоряд., передм. і прим. Е. С. Соловей. – К., 1993. – С. 319 – 320.
894. Максимович М. А. Записки из Естественной Истории, составленные М. М. [автограф; верес. 1826 р.] // ІР НБУВ. – Ф. 32. – Спр. 381. – Арк. 2.
895. Данилов В. В. М. А. Максимович в работе над «Словом о полку Игореве»… – С. 291.
896. Максимович М. Письмо о философии. – М., 1833. – С. 9.
897. Його ж. Про значення та походження слова // ФСД. – 1994. – № 1/2. – С. 199 – 200.
898. Бойко Н. І. Вчений-енциклопедист М. О. Максимович як історик України: Автореф. дис…. к.і.н.: 07. 00. 01 / ЧНУ. – Чернівці, 2002. – С. 5, 12 – 13.
899. Жмир В. М. О. Максимович – патріарх новітньої української науки // ФСД. – 1994. – № 1/2. – С. 191.
900. Біленький С. Інституційна генеза та історичні об’єкти дискурсу гуманітарних дисциплін у Київському університеті між 1834 – 1850 роками // Просемінарій. Медієвістика. Історія Церкви, науки й культури. – К., 1999. – Вип. 3. – С. 247 – 248.
901. Дмитренко М. Українська фольклористика другої половини ХІХ століття: Школи, постаті, проблеми. – К., 2004. – С. 163.
902. Антонович В. Б. Значение исторических трудов М. А. Максимовича [автограф доповіді] // ІР НБУВ. – Ф. 1. – Спр. 7920. – Арк. 1 – 1зв.
903. Короткий В. Взаємини М. Максимовича та В. Антоновича (До питання тяглості української історіографічної традиції) // ІДУ. – К., 2005. – Вип. 16: Михайло Максимович і українська історична наука (Матеріали круглого столу, проведеного в Інституті історії України НАН України 10 листопада 2004 р. з нагоди 200-річчя від дня народження М. О. Максимовича). – С. 120 – 121.
904. Трельч Э. Историзм и его проблемы. Логическая проблема философии истории: Пер. с нем / Отв. ред. и авт. послесловия Л. Т. Мильская. – М., 1994. – С. 309 – 310.
905. Максимович М. Речь о русском просвещении, говоренная Адъюнктом Михаилом Максимовичем на Собрании имп. Московского университета, 1832 года 12 января. – М., 1832. – С. 6.
906. Там же. – С. 11.
907. Там же. – С. 13 – 14.
908. Там же. – С. 17.
909. Максимович М. А. О чувстве вообще. Об эстетическом чувстве. Глава 2. [автограф; робочі матеріали 1840-і роки] // ІР НБУВ. – Ф. 32. – Спр. 406. – Арк. 1.
910. Там же. – Арк. 2.
911. Максимович М. Об участии Московского университета в просвещении России. Речь, говоренная Адъюнктом М. Максимовичем в Университетском Собрании 1830 г. 12 января // Русский зритель, журнал истории, археологии, словесности и сравнительных костюмов (М.). – 1830. – Ч. 6, № 21/22. – С. 8 – 9.
912. Его же. Об участии и значении Киева в общей жизни России // Собр. соч. М. А. Максимовича: В 3 т. – К., 1877. – Т. 2: Отделы: историко-топографический, археологический и этнографический. – С. 20.
913. Его же. Об участии Московского университета… – С. 4.
914. Его же. История древней русской словесности. – К., 1839. – Кн. 1. – С. 6 – 7.
915. Там же. – С. 7, 9.
916. Там же. – С. 11.
917. Там же. – С. 11 – 12
918. Там же. – С. 9.
919. Там же. – С. 14.
920. Максимович М. Речь о русском просвещении. – С. 20.