Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Наука / Києвознавство / Культурна спадщина Києва / Юрковиця. З історії літописних місцевостей

Культурна спадщина Києва

Юрковиця. З історії літописних місцевостей

Людмила Томілович

Дніпровські схили, оспівані у віршах і піснях… Дніпровські схили, що увійшли в казки і легенди… Дніпровські схили, без яких неможливо уявити собі Київ… Саме вони складають ту неповторну пейзажність, своєрідність, поєднання з Природою і поетичність, які вирізняють Київ посеред всіх міст світу. Чи замислюємось ми над тим, як щедро обдарувала Природа це місто і скільки гармонії в оточуючому нас світі? Чи розуміємо, як важливо зберегти цю гармонію і поетичність? А щоб зберігати і розумно використовувати, необхідно знати історію кожного окремого пагорба та урочища, які злилися в повну подіями, славою та трагедіями історію міста над Дніпром.

Одним з історичних урочищ, яке так багато значить в образі та історії Києва є Юрковиця. На жаль, в літературі ми знайдемо лише уривчасті та фрагментарні повідомлення про неї. Тому метою цього нарису є спроба хоча б відчасти заповнити цю лакуну.

Юрковиця уявляє собою мис високого правобережного дніпровського плато, розташованого у північній частині Києва, на захід від Подолу. Інколи ми зустрічаємо ще й іншу назву гори – Лиса (відомо, що в Києві є декілька узвиш з такою назвою, наприклад, Лиса гора в долині ріки Либеді, на якій в ХІХ ст. було розташовано Лисогорський форт Київської фортеці, а нині існує ландшафтний парк). Юрковиця сформувалась у четвертинний період – 1,2-1,5 млн. років назад, тому і являє собою частину реліктового ландшафту.

Назва Юрковиці з’являється в письмових джерелах досить пізно і зустрічається набагато рідше, ніж, наприклад, Щекавиці, поруч з якою вона розташована, хоча, за даними археологічних джерел, велика ймовірність того, що заселена вона була раніше, ніж остання. Історія археологічного вивчення Юрковиці коротка, але має велике значення, оскільки за скудністю та фрагментарністю письмових згадок, археологічні джерела фактично є найбільш вагомою групою джерел для вивчення історії цієї місцевості.

Печера на вул.Нижньоюрківська. 2-4. Мал.В.Хвойки

Печера на вул.Нижньоюрківська. 2-4. Мал.В.Хвойки. Поч.20 ст.

В кін. ХІХ ст. В.Хвойко, продовжуючи дослідження В.Антоновича, який виявив на сусідніх Кирилівських узвишшях біля 20 печер, виявив та обстежив у тому числі печеру на Юрковиці (південний схил узгір’я – суч. вул. Нижньоюрківська, 2-4) [Петров Н.И. Историко-топографические очерки древнего Киева. – К., 1897. – С. 31-32]. Було виявлено печерні споруди у вигляді галерей, прокладених у материковому льосі [Жизнь и искусство. – 1897. – №134; Археологическая летопись Южной России. – К., 1901. – Т.3. – С.89; Схил узгір’я біля Нижньоюрківської вул. – печери. Мал. В.Хвойка // НА ІА НАН України, Ф2, М30, зошит 4/5]. На жаль, більш докладної інформації про них щоденники дослідника не містять, крім малюнка входу до печер, зробленого В.Хвойкою.

В 1899 р. на Юрковиці проводились розкопки під керівництвом М.Біляшівського, результати яких були опубліковані у вигляді стислої інформації в АЛЮР за 1899 та 1903 рр. Автор був впевнений, що в результаті досліджень вдалось виявити залишки культур кам’яного віку, в т.ч. неоліту, а також поховання давньоруської доби та XVII-XVIII ст. [Беляшевский Н. Курган-могикан на территории Киева // Археологическая летопись Южной России. – 1903. – Т.6. – С.357-361]

В першій половині ХХ ст. гора була частково знесена підготовкою до експлуатації та експлуатацією кар’єру цегляного заводу.

У 1964 р. на території Юрковиці В.Д.Дяденко були проведені розвідки, внаслідок чого виявлено матеріали зарубинецької культури.

Схема літописного Києва та його околиць

Схема літописного Києва та його околиць (за Л.А.Пляшко)

У зв’язку з вищезазначеними знахідками та запланованим знесенням частини мису Юрковиці в 1965 р. було проведено археологічні розкопки (керівник – Є.В.Максимов). В результаті було виявлено матеріали чорноліської, зарубинецької культури та давньоруської доби [Максимов Е.В. Раскопки на Юрковице в 1965 г. – НА ІА НАН України, 1965/ 1 ж.], які дозволяють судити про значення урочища в політичному та економічному житті Києва, прояснюють ряд аспектів в історичній топографії міста. До матеріалів вищезгаданих розвідок та планомірних досліджень слід додати окремі випадкові знахідки поховань, зроблені під час будівельних та земляних робіт на протязі сер. ХІХ – поч. ХХ ст. (зібрані, узагальнені та опубліковані М.К.Каргером [Каргер М.К. Древний Киев. – Т. І. – М.-Л., 1958]) та скарбів (найбільш визначним з яких є знайдений в 1863 р. поблизу Йорданської церкви на Богословському цвинтарі [Беляшевский Н. Монетные клады Киевской губернии. – К., 1889. – С.21]).

Найбільш ранньою знахідкою, виявленою на Юрковиці, є ріг шорстистого носорога, яку можна пов’язати з всесвітньовідомою пізньопалеолетичною Кирилівською стоянкою (близько 20 тис. років до н.е.), дослідженою В.Хвойкою на сусідніх з Юрковицею Кирилівських висотах. Знахідка рогу може свідчити про те, що на Юрковицю розповсюджувався ареал життєдіяльності мешканців Кирилівської стоянки.

В ранньозалізну добу на території Юрковиці існувало чорноліське поселення (VIII-VII ст. до н.е.) [Максимов Е.В. Раскопки на Юрковице в 1965 г. – НА ІА НАН України, 1965/ 1 ж. – С.1], представлене матеріалами житла та шести господарських ям. В історіографії найбільш поширеною є думка, що носіями згаданої культури було автохтонне, переважно землеробське населення передскіфської доби [Давня історія України. – К.: Либідь, 1994. – Т.І. – С. 100-103], пізніше частково витіснене, частково асимільоване скіфами. Щодо етнічної приналежності носіїв чорноліської культури, більшість дослідників схиляється до думки про праслов’янство чорнолісців [Давня історія України. – К., Інститут археології НАН України, 1998. – Т.ІІ. – С. 28].

Основу господарчої діяльності чорноліського населення становили землеробство та осіле скотарство. Природно-кліматичні умови лісостепової смуги Східної Європи сприяли розвитку згаданих галузей господарства, що мали до того ж давні традиції. Можна припустити, що землеробство було орним, як і на інших територіях Східної і Середньої Європи за цієї історичної доби [Там само. – С.25]. Асортимент оброблюваних культур був достатньо широкий: просо, ячмінь, карликова пшениця, жито, горох, конопля. Серед тварин на всій території проживання чорноліської культури переважала велика рогата худоба. Їй належала першорядна роль у господарстві, другорядною за значенням у Середньому Подніпров’ї була дрібна рогата худоба, третьою – свиня, а четвертим – кінь [Там само. – С.26]. Це знаходить підтвердження у матеріалах, виявлених на Юрковиці [Максимов Е.В. Зазнач. праця. – С.7].

В ІІ-І ст. до н.е. юрковецьке узвишшя було заселено ранніми слов’янами, носіями т.з. зарубинецької культури [Максимов Е.В. Зазнач. праця. – С.2]. В цей період давньослов’янські племена вперше привертають увагу античних авторів під іменем венедів. Зрештою, з цього часу, як вважають дослідники, ми можемо починати історію слов’янського етносу, хоча початкові процеси його формування, безперечно, розпочалися значно раніше [Давня історія України. – К., Інститут археології НАН України, 2000. – Т.ІІІ. – С. 25]. Носії зарубинецької культури були представниками однієї з археологічних спільнот, які репрезентували давніх слов’ян і заселяли територію в басейні верхньої і середньої течії Дніпра [Там само. – С.25, 27]. Походження зарубинецької культури ще не з’ясовано до кінця. Дослідники (Є.В.Максимов, К.В.Каспарова, С.П.Пачкова) вважають, що вона виникла в результаті руху різних європейських племен, які наприкінці ІІІ – на поч. ІІ ст. до н.е. досягли басейнів Вісли, Дніпра, Дністра, вплинули на внутрішній розвиток автохтонного населення. Зарубинецька культура має чітко виражені локальні особливовсті. Так, середньодніпровський локальний варіант відрізняється виразними рисами культури місцевих племен пізньоскіфського часу [Там само. – С.29, 30].

На території Києва, окрім Юрковиці, зарубинецькі поселення були виявлені ще на Замковій горі та Оболоні. Крім того, на околицях Києва досліджено могильники цього періоду – Корчуватівський та Пирогівський. Вищезазначені пам’ятки разом з рядом інших, розташованих поблизу міста, складають т.з. київське гніздо (для зарубинецької культури є характерним розміщення поселень невеликими групами («гніздами»)– по 10-15), одне з трьох, відомих в Середньому Подніпров’ї [Археология Украинской ССР. – К., Наукова думка, 1986. – Т.ІІІ. – С. 15-17]. Поселення на Юрковиці існувало досить довго і було укріпленим, про що свідчать залишки валу, виявлені внаслідок археологічного дослідження. Всього на території Середнього Подніпров’я відомо біля 30 укріплених поселень [Там само. – С.17]. На території юрковецького городища було знайдено різні види зброї: кам’яні та глиняні шари диаметром 3-4 см, що були снарядами для метальної зброї типу пращі, а також бронзові та залізні наконечники стріл підзньоскіфської (ІІІ ст. до н.е.) та сарматської (І ст. до н.е. – І ст. н.е.) доби [Там само. – С.25; Максимов Е.В. Раскопки на Юрковице… – С. 7-12]. Життя на цьому поселенні, припинилось, правдоподібно, у зв’язку з експансією гетів та сарматів в кін. І ст. до н.е. [Археология Украинской ССР… – С. 32] В кін. ХІХ – на поч. ХХ ст. його залишки значно постраждали – більша частина культурного шару внаслідок оповзневих явищ була переміщена в глибоку стародавню лощину, що проходила неподалік західного схилу Юрковиці [Максимов Е.В. Раскопки на Юрковице… – С.8].

В давньоруську добу тут знаходилися поселення та могильник. Вірогідно, в цей період продовжували використовуватись укріплення, створені в зарубинецьку добу. Аналіз поховального інвертаря могильника та поточнення його датування дозволив В.М.Зоценко пов’язати городище та могильник середини-кінця Х ст. зі скандинавським загоном, який у складі дружини князя Ігоря приймав участь у поході на Дербент, а пізніше знаходився на службі у княгині Ольги та князя Святослава, утворивши форпост на Лисій горі (Юрковиці), захищав північно-західні підступи до міста [Зоценко В. М. Скандинавські старожитності та топографія Києва «дружинного періоду» // Rurhenieka. – Вип. 2. – К., 2003 (в друці). – С. 27-29. Висловлюємо щиру подяку В.М.Зоценко за консультування, надання інформації та можливість ознайомлення з ще неопублікованою статтєю]. Крім того, дослідник припустив існування на Юрковиці поселення у VII-IX ст., мешканці якого використали укріплення зарубинецького городища й залишили виявлені тут поховання з кремацією під перевернутою урною та урнові з ритуальними кострищами трупоспалення [Зоценко В. М. Скандинавські старожитності… – С.25]. Оскільки на самій Юрковиці шари зазначеного часу сьогодні вже відсутні, неможливо говорити про безперервний зв’язок між пеньківськими та типу Луки Райковецької старожитностями. На думку В.Б. Антоновича, підтриману П.П. Толочком, слов’янське поселення на Юрковиці було третім утворюючим Київ пунктом – Хоревицею [Там само].

Наприкінці Х – початку ХІ ст. могильник (відомий в історіографії як Некрополь ІІ), що займав частину Юрковиці та територію, що простягалася за першою та другою терасами підніжжя цієї гори з південного сходу (з боку міста) на північний захід (убік Дорогожичів та Кирилівських висот), трансформувався в християнський цвинтар [Зоценко В. М. Скандинавські старожитності… – С. 24, 25] (залишки якого були виявлені під час експедиції 1965 р.). Ймовірно, до цього часу відноситься існування тут печерного комплексу. Крім комплексу печерних споруд, про який вже згадувалось – у підніжжя південного схилу Юрковиці (вуч. вул. Нижньоюрківська, 2-4), відома ще печера у яру на Верхній Юрковиці до вул. Фрунзе) [Жизнь и искусство. – 1897. – №134; Археологическая летопись Южной России. – К., 1901. – Т.3. – С.89; Схил узгір’я біля Нижньоюрківської вул. – печери. Мал. В.Хвойка // НА ІА НАН України, Ф2, М30, зошит 4/5; Самойловский И.М. Археологическая карта Киева (в расширенных его границах, до половины ХІІІ века), 1954. – НА ІА НАНУ. – Ф.12. – Спр. 361. – Л.192]. Правдоподібно припустити зв’язок цих пам’яток, як і християнського цвинтаря поч. ХІ ст., з давньоруською кам’яною церквою св. Миколи, що розташовувався у підніжжя гори.

Дійсно, про стародавню церкву св. Миколи розповідає легенда, відома під назвою «Чудо святого Николая о половчине, сотворшееся в граде Киеве». В ній йдеться про те, як один благочестивий киянин тримав у себе в полоні половчина, котрий за свою свободу пообіцяв пригнати табун коней. Киянин погодився, але за умови, що половчин піде з ним до церкви св. Миколи та поставить за себе поручником образ цього святителя. Невірний половчин зробив це, але, опинившись на волі і не думав дотримуватися обітниці. Св. Микола декілька раз з’являвся до нього, переконуючи віднести викуп благочестивому киянину і нарешті покарав відступника тяжкою хворобою. По одужанні половчин пригнав до Києва два табуни коней : один – колишньому господарю, другий – на церкву св. Миколи. Події в легенді відносяться до часів тісних контактів русичів з половцями – друга пол. ХІ – перша пол. ХІІІ ст. [Петров Н.И. Историко-топографические очерки… – С. 37-38] Археологічні джерела доповнюють переказ і підтверджують існування церкви у підніжжя Юрковиці – залишки кам’яної церкви ХІ ст. виявлено на першій надзаплавній терасі гори на колишній садибі Марра ( були обстежені в 1832 р. К.Лохвицьким та у 1947 р. експедицією «Великий Київ») (суч. вул. Фрунзе, 53) [Самойловский И.М. Археологическая карта Киева… – Л. 38-39]. На жаль, знахідка недостатньо добре задокументована: креслення не збереглись, описи розміщують згадані фундаменти то біля підніжжя гори, то на її схилі, або подають орієнтир – «неподалік Йорданської церкви». Чи йдеться про одну й ту ж споруду, чи про принаймні дві різні впевнено сказати важко. Логічно припустити, що фундаменти у підніжжя Юрковиці й були залишками давньоруської церкви св. Миколи, яка пізніше стала називатися Йорданською і на основі якої було закладено в пізніші часи монастир. Однак, стан джерельної бази не дає можливості довести це напевно.

Невідомо, як складалася доля Миколаївської церкви в ординську та литовську добу і відколи вона почала називатися Йорданською. З появою цієї назви пов’язується кілька легенд. Перша розповідає, що називається церква так на згадку про диво з одним з київських паломників у Святу землю, який знайшов тут свій кувшин, упущений в річці Йордані [Шероцький К.В. Київ. Путівник / Репринтне відтворення видання 1917 р. – К., УКСП «Кобза», 1994. – С. 218]. Друга свідчить, що Йорданською церква названа по Йорданському озеру, на яке в старовину ходило місцеве духівництво на Йордань, тобто свято Водохреща [Петров Н.И. Историко-топографические очерки… – С. 39]. До початку ХVI ст. Микільська церва мала земельні маєтки, до яких, вірогідно, належала слобода Карпівка, що лежала між потоками Йорданським та Юрковицьким. У 1530 р. ці землі увійшли до володінь Кирилівського монастиря і близько 1608 р., разом з самою Миколаївською церквою, були затверджені за ним назавжди [Там само].

Йорданська церква

У 1616 р. при «церкві св. Миколи Йорданського» був заснований Йорданський Миколаївський жіночий монастир, при якому, окрім головної Миколаївської церкви, була побудована Іоанно-Богословська церква, що згадується в щоденниках генерала Гордона в 1684 р. Правдоподібно, що з початком заснування монастиря, на схилах Юрковиці почало функціонувати кладовище, що отримало назву Богословського. Сліди цього кладовища виявлені під час археологічних досліджень (М.Біляшівського, Є.Максимова) у вигляді поховань у склепах із сирцевої цегли, датовані XVII-XVIIІ ст. [Максимов Е.В. Зазнач праця. – С.8] Біля 1710 р. до Йорданського монастиря були переведені черниці Києво-Михайлівського жіночого монастиря. Вони утворили при Богословський церкві окремий жіночий монастир, названий Богословський Йорданським, на відміну Миколаївського Йорданського. Йорданський Богословський монастир, за наказом св. Синоду від 10 грудня 1789 р. було переведено до Золотоношського монастиря на Полтавщині, а Миколаївський жіночий монастир проіснував до 1808 р., коли і був скасований. Миколаївська монастирська церква була перетворена на парафіальну, але в 1821 р. згоріла і замість неї парафіальною було зроблено Дмитрівську церкву, яка до того була трапезною монастиря [Петров Н.И. Историко-топографические очерки… – С.40]. У 1866 р. на її місці була збудована нова церква, присвячена св. Дмитрію; у псевдоруському стилі з високою шатровою дзвінницею [Шероцький К.В. Київ. Путівник… – С. 218]. Зруйнована була у 1935 р. на підставі відомого документу від 17 липня 1931 р. під назвою «Висновок інспектора культів по відношенню Наркомпросу про розбірку церков, які не мають історичного значення», в якому зазначається, що народний комісаріат освіти від 30.06.31 р. дав згоду Київській краєвій інспектурі охорони пам’яток культури на руйнування цілого ряду київських храмів, в тому числі Йорданської церкви на Кирилівській вулиці [Третяк К. Київ. Путівник по зруйнованому місту. – К., РВЦ «Київський університет», 1998. – С.29, 59].

В Юрковицькій долині (р-н суч. вулиці Нижньоюрківської) в давньоруську добу знаходився земляний вал зі «столпієм», який проходив від гори до Дніпра [Петров Н.И. Зазнач. праця. – С.29] В.М. Зоценко припускає появу цих укріплень узвязку з облаштуванням дружинного табору варягів на Юрковиці [Зоценко В. М. Скандинавські старожитності… – С. 28]. У всякому разі, на його думку, згаданий у 1530 р. «валок старожитний», від «Юрковицкого ставка», «через Болонье» на схід до Почайни – Дніпра [Петров Н.И. Историко-топографические очерки… – С. 41, 44-45], практично збігається з орієнтирами, наведеними Літописом при затвердженні Володимира Святославича на великокнязівському столі року 980: «… и стояше Володимиръ обрывся на Дорогожичі, межи дорогожичемъ и Капичемъ, т есть ровъ и до сего дне» [Зоценко В. М. Скандинавські старожитності… – С.28]. Таким чином, припущення щодо приналежності «рову» з фрагменту «Повісті временних літ» та «валка» межування 1530 р. до однієї і тієї ж оборонної лінії, цілком слушне. Виходячи з цього, можна припустити спадковість укріплень в цій частині Києва в давньоруську та литовську добу.

Назва Юрковиці вперше зустрічається у письмових документах в XVI ст. і пов’язується з існуванням «Юркова ставка», який відомий тут ще в XVIІ ст., але пересох у XVIІІ ст., коли з тієї долини витікав лише «Юрків поток» [Максимович Н. Зазнач. праця. – С.159-160; Петров Н. Зазнач. праця. – С.29-30]. Виходячи з того, що топонім Юрковиця є відантропонімного погодження, можна зробити висновок про його приналежність до найновішого мовного шару, тобто відносно пізнього утворення (XVI-XVIII ст) [Желєзняк І.М. Рось та етнолінгвістичні процеси Середньодніпрянського Правобережжя. – К.: Наукова думка, 1987. – С.11]. Таким чином, в давньоруську добу вищезазначене урочище мало, вірогідно, іншу назву. Можливо, воно називалось Серхавицею. Ця назва згадується в літопису тільки один раз під 1169 р. в розповіді про захоплення Києва сином Андрія Боголюбського Мстиславом та його союзниками. В Києві тоді сидів князь Мстислав Ізяславович, який змушений був тікати у Василів. З літопису видно, що дружина, яка взяла у облогу Київ «снидоша Серховицею», тобто спустилася Серхавицею [Петров Н.И. Зазнач. праця. – С. 43-44]. Відомо, що одна з доріг, яка вела зі сторони Дорогожичів на Київ в давньоруські часи та в литовську і польську добу проходила через Юрковицю.

Правдоподібно, юрковицькі землі в литовську та польську добу належали до замку, межували з біскупським містечком, але до складу його володінь не входили. Пізньосередньовічні матеріали на Юрковиці поки не виявлені, що дозволяє припускати незаселеність цієї місцевості протягом вищезазначеного періоду, принаймні до XVII ст. Частина гори, як вже раніше згадувалось, була зайнята Богословським цвинтарем (саме XVII-XVIIІ ст. датуються поховання у склепах із сирцевої цегли, виявлені тут [Максимов Е.В. Зазнач праця. – С.8]), інша залишалась незайманою.

Макаріївська церква. 1897 р. Арх.Є.Ф.Єрмаков. М.Київ, вул. Стара Поляна, 46. Обмірювальні креслення зроблені в 1925 р. (фасад, план, генплан, викопіювання з плану м.Києва, розріз)

Як і на Щекавиці, так і на Юрковиці в кін. ХІХ – на піч. ХХ ст. склався садибний малоповерховий тип забудови, що гармонує з пластичним рельєфом Київських гір. У 1897 р. за проектом єпархіального архітектора Є.Ф. Єрмакова на плато гори Юрковиці на місці згорілої церкви XVIII ст. споруджено церкву св. Макарія з дзвінницею, будинком священника, школою, господарчими спорудами, яка стала архітектурною домінантою цього району (суч. адреса – вул. Стара Поляна, 46). До сьогоднішнього дня цей комплекс залишається видовою та позитивно емоційною домінантою історичного урочища. Церква і дзвінниця дерев’яні, виконані у псевдоруському стилі, характерному для архітектури кін. ХІХ – поч. ХХ ст. В плані споруда представляє собою характерний тип однонефного одноголового храму з яскраво вираженою апсидою у східній частині з та бабинцем-сінями в західній частині. Зовнішній вигляд змінений. Первісний храм був двоглавий, над вівтарною частиною та бабинцем здіймались восьмигранної форми об’єми, покриті пірамідальними баньками, кожна з яких мала невеликий ліхтарик-маківку. Внаслідок перебудов верхні завершення втрачені та замінені скісним дахом. Інтер’єри церкви добре збереглися. Макаріївська церква представляє безумовний інтерес як остання зі збережних дерев’яних культових споруд м. Києва [Макаріївська церква на Татарці. – Звід пам´яток історії та культури України. Київ. – Кн. І. – Ч. ІІ. – С.303 (в друці)] і є нововиявленою пам’яткою архітектури згідно наказу по Комітету охорони і реставрації пам’яток історі, культури та історичного середовища м. Києва №10 від 16.05.1994 р.

Історичне середовище Юрковиці та зорове сприйняття пейзажу були дещо ушкоджені типовими багатоповерховими забудовами 70-80-х рр. ХХ ст., чого слід уникати в майбутньому.

На сьогоднішній день актуальними проблемами залишаються подальше вивчення, перш за все археологічне, та використання юрковицької гори [Автор публікації висловлює щиру подяку мистецтвознавцям Л.К.Пономарьовій та А.М.Шамраєвій за надання іллюстративного матеріалу].

Опубліковано : Культурна спадщина Києва: дослідження та охорона історичного середовища. – К. : АртЕк, 2003 р., с. 103 – 113.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2017 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 5776

Модифіковано : 18.08.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.