Слово про золотий полк

Богдан-Ігор Антонич

Заспів

Хай, розгорнувши строфи, наче крила, наступає пісня!

Хай б’є з здрібнілий вік достойних фраз і хитрих передбачень,

коли надхнення заплитке і розпач роблений та кволий,

в вік володіння букви і пожитку, без мети бусолі,

в вік змиршавілий, в час легкого успіху й гнучкої міри,

хай б’є зухвала пісня,

хай кличе вищим вітром дихать,

мірилом вищим мірять,

міцніш в людину вірить!

В атаку сунуть чоти строф, наїживши багнети рим,

слова ціляють влучно, кожне точне, кожне вогнепальне,

коротко й різко, раз-у-раз, рокоче строф хорунжий – ритм,

колона пісні йде в розстрільній на екстази шанець дальній,

щоб про бійців незламно вірних стати гідною співати.

Тоді наструнко салютують строфи мужності й посвяті!

Слово про Альказар

День сороковий полум’я й погуби догоряє в славі,

день сороковий брат на брата накладає хижу руку.

Війна злочинна, братогубна. Сонце ранене кривавить.

Незламна тисяча обранців здавлює в серцях розпуку,

б’ючись, хто-зна, чи не із друзями недавніми віч-на-віч.

День сороковий без спочинку й сну, в дощі вогненнім зливнім.

Вже голод скручує кишки в сухе мотуззя. Далі навіть

порепані з гарячки губи вимовляти слів забудуть.

Не шкура вже – кора на пнях, на людських пнях шерстких із сажі,

зів’ялі язики телепають в устах просохлим листям,

лиш очі, очі сяють молодо, надхненно й променисто.

Задиханий, вривчатий токіт мітральєз на мить не щухне.

До сонця стіп скривавлених вітри один по однім ляжуть

і ніч, мов чорний лев, пробуджена на шанці виє глухо.

Толедо на сімох узгір’ях, на червоній кручі Тахо

це місто до хреста пустелі цвяхами ста башт прибите.

Земля – червона бляха, місяць в обрій вгруз найгрубшим цвяхом,

пустиня, мати вітру, від людей бере за проїзд мито.

В мереживі крутих провулків горде місто ювелірень,

де сонце з патини століть застигло аж зелено-сіре,

тепер в трояндах пострілів зміняє ніч у день багровий.

Хащі димів, багаття буре, сірі й бронзові діброви,

трава колюча – ворса на кожухах скель слизька із крови.

Лежать покошені тіла – рясні джерела з них булькочуть,

джерела струменів червоних. В перегуках хрипнуть дула,

в акордах мітральєз повзуть танкети, жалять оси-кулі,

фонтан піску плює петарда, крови млява, тьмяна п’янкість,

на гусеницях кручених коліс горбатий тулуб танка.

Пустиня, мов червона ліра, під долонею вітрів

видзвонює покутню псальму, свій пустельний «Dies irae»

і хор гармат, виригуючи з гирл свій олив’яний спів,

погуби заповідь оповіщає в сторони чотири.

На морі полум’я міцне судно – незламний Альказар

в тюльпанах тисячі експльозій, в квітах зрослих з динаміту,

в короні із картечів, очервонений, сповитий в жар

на наших ось очах проходить прямо з дійсности до міту.

В росі вогненній миє мармурово-кам’яне обличчя,

щоб дати ще одне свідоцтво людській тузі за величним.

Жовтень 1936.

Подається за виданням: Антонич Б. І. Книга Лева.–Львів: 1936 р., с. 56–57.