До гордої рослини, цебто до себе самого

Богдан-Ігор Антонич

Широкоплечі пні. Черва і червень.

З погаслих зір срібляве порохно

обсипує дубове листя. Дно

підземних рік. Тремтять рослинні первні.

Хмарин хустина на обличчі неба.

Співає сонно гимн гниття черва.

Заранній лук, мов соняшна брова.

Проміння кусні – світло тонкостебле.

Зелена башта – дуб стрільчастоверхий,

підвівшися із ночі чорних нар,

виполює черву й гниття пожар

зливає свіжим соком – бог упертий.

Мов мідь живу, наснажує рослини

електрика зеленої землі,

але і ти – рослино горда, що

співаєш це, не знаючи пощо,

колись, мов пень, подолана від тлі

покотишся землі на груди сині.

1 квітня 1936.

Подається за виданням: Антонич Б. І. Зелена Євангелія. – Львів: 1938 р., с. 52.