Посли ночі

Богдан-Ігор Антонич

Причалив човен сонця в пристань – у кубло на дубі

і кинув на прощання сім червоних весел.

Стовпи струнких топіль підперли небо. Мовкнуть губи.

Прийшли посли від ночі. Чи поїдеш, юний тесле?

Де соковиті грона зір плекає брат твій, – ідол

у винницях на хмарах, у саду із плахт плавучих,

коли калина ввечорі засмаглюється блідо,

немов музики двері, відчинились світла кручі.

Підводиш очі – ягоди блакитні на безодні,

мов перший клинописець, списуєш закони ладу.

Палає срібний лій у каганцях зірок холодних

і змії, мов свічки зелені, світять воском яду.

Твій кінь, мов чорне полум’я, мов вітер спійманий,

лиш гриви молоко спливає шиєю гнучкою

гребе ногою, як веслом й на зов шляхів далеких

ширяє ніздря. В нас серця, що вічно рвуться й двоять

і жовті квіти людські – мізки в черепах, як в глеках.

18 травня 1936.

Подається за виданням: Антонич Б. І. Зелена Євангелія. – Львів: 1938 р., с. 51.