Золотоморе

Богдан-Ігор Антонич

Йде дощ малин. Племена бджіл шаліють. Струни світла

поторгані. Приїхали посли з золотоморя.

Квартет долонь – два спутані акорди. Мряки мітли.

В червоний ягід дощ вїзджає білий кінь. Про зорі

мовлять посли, та їхня мова нам незрозуміла.

Колись давно співала неня про золотоморе,

підводне царство, де ночує сонце в білих віллах

у зливі світла. їде віз – колеса сьомизорі.

Це від’їзд дня. Струна долоні грає. Тихне в стиску.

Червона молодість малини звільна попеліє.

Поволі входиш в сон, немов вертаєшся в колиску,

перина моху на постелі лісу. Тіні віял.

В устах зорі тростина флейти. Ніч квітчає чола

законам пристрасти слухняні. Дуб святий. Мчить ланя.

Лежиш на хутрі ночі тепла й вірна. Мудре коло

життя довершено. За смерть сильніше лиш кохання.

24 травня 1936.

Подається за виданням: Антонич Б. І. Зелена Євангелія. – Львів: 1938 р., с. 48.