Розділ десятий

Іван Багряний

1

Аж ось одного дня

Данило озирнувсь, і зір заграв огнями,

Покинув в’язку дров, потер чоло руками:

Ген, через ліс куріла цугом шестірня…

Забилось серце. Миттю скочив на коня

І поскакав в село близькими манівцями.

2

В кареті дивній шляхом під’їздив

Московський генерал із козачком, з лакеєм.

Шість коней цугом, як чорти, баскі…

Його вельможність їдуть на Зіньків,

З роями орденів під фалдами кереї.

Ім’я забулося… Та й хрін його бери,

Бо мало важить тут ім’я само собою –

Зітерлось в пам’яті людей давно-давним, –

Та й все одно не прислуживсь він ним,

Як прислуживсь… своєю головою

Вельможною!

Так от: проїздом на Зіньків

З Охтирки, опинився пан оцей великий

Перед Слобідкою – в країні кріпаків.

Мовчали дзвонарі – за хащами дубків

Не добачали орденів, не добачали пики,

Ані розкішної кереї, ні ліврей.

А шлях лежав якраз через святиню,

Бо так чи сяк, а не об’їдеш тих дверей,

І мав наскочити на їх капрал оцей,

Немов татарин, випробовувать гостинність.

Як сніг на голову, непроханий летів…

Уся Слобідка вийшла зустрічати…

Несли хліб-сіль, ікони золоті –

До ніг вельможних клали ці дари прості,

Як шану, як любов чужим царям рукатим.

3

І зупинився «туз»… Найстарші підійшли…

Та не про них його вельможний клопіт:

Нема порома! «Ей, чи він прийде коли?!» –

Гукнув. І так, неначе славні королі,

Очима кинув в зборище, у натовп волоокий.

Порома не було. Змигнулися старі:

«…Ви нам даруйте, пане генерале,

(Данило мовить) – він десь при горі.

Та доки він там прийде… до тії пори…

Ви знаєте…

Які бо ми раді, коли б ви знали,

Із ласки вашої… А в нас тут, гей, місця!

Такі місця – краса одна, та й годі.

А вже качок та лебедів! та й гуски, та й норця –

То просто розкіш для стрільця!

Та ще й нелякані ніким і по сьогодні…»

Капрал прислухався:

«Сказал ти, лєбєдєй?!»

«Еге ж, еге ж», – гуде проста громада.

«Вєдь лєбєдєй я нє відал нігдє!

Занятно, чорт возьмі!..–

І розпливлось лице руде: –

Пожалуй, правду говоріш…

Провєріть надо…

Мітрьоша! Дай ружйо!..»

Змигнулися старі:

«Чого-чого, а лебедів в нас сила.

Куди стремить? Себе не обженеш,

Гай-гай, та й не обскачеш долю днем».

Так промовляла мудрість срібно-сива.

Капрал погодився:

«Недурно, правда вєдь твоя –

Хоч ти мужик, да то ж, відать, бивалий…

Давай ружйо! Спєшіть вєдь толку мало.

(Льокай подав рушницю. Срібне руків’я,

Ще й щирим золотом в ній тиснуте ців’я).

Вот штука! Лєбєдєй-то пострєляєм малость!»

«Оце то так. А ми вам і гучків [58],

Ми й гончаками будемо, дамо і провожатих…

Гей ти, Миколо! Грицьку! Ану, гайда, хлопчаки!» -–

Данило ж найспритнішому звелів кивком руки:

«Гляди ж…

Ведіть подалі полювати…

Авжеж краса і, матінко моя!

А там прийде пором, тоді й рушайте з Богом».

…Пішов капрал та ще й машталіра старого

Потяг: «Пойдьом! Пусть коні постоят…»

«О, не турбуйтесь, ясносте, про те –

Полюйте на здоров’ячко, бо ми ж – та ваші слуги:

Ми й розпряжем, ми й попасем… нащо й трава росте.

Не саги в нас – то царство золоте.

Втішайтеся. Чи ж доведеться вдруге…»

Пішов…

4

…А як керея зникла у кущах, –

Шестірку миттю розпрягли моторні руки;

Покинули карету – хай стоїть собі.–

Покликали Мітрошу на обід. А коні…

Вигнали на манастирські луки!

5

Гей, в генерала постріли меткі,

А їх не чути тут – на луки вітер віє.

Та гей, пішли там коники стрункі

Тією стежкою, що так далась взнаки,

Пішли гуляти коні – змії!

6

Десь генерал стріляє «лєбєдєй»,

А люди посміхаються, неначе діти:

«Оце так «нумер»! Ну на цей раз угорить!

Нехай тепер гризуться, чорт їх забери,

А ми – дивитися

Та руки гріти.

Ну, і Данило – мудра голова!

Та вже ж і хитрий, і кмітливий з чорта,

Обтяпав справу, наче наплював,

Тоді на шмаття грамоту порвав,

Тепер встругнув: Спустив на чорта чорта!..»

7

Приціл був вірний, розрахунок теж:

Набій улучив просто в саму точку.

Взагалі серед строкатих меж,

Не зрадила себе рука готичних веж,

Незадарма ж любили там циганську дочку –

В’юнку Касіму…

Після трьох годин

Прибіг машталір: «Будем запрягати.

Агов, Мітроша!..

Е-е-е… Зажди… зажди…

Немає коней!..

А-а-а… (Пречиста мати)!!!» –

Міцні слова – та діла з них чортма:

Не відгукнулися на свист, ані на добру лайку.

Стоїть карета-писанка сама…

Машталір галас нелюдський здійма, –

У бідолахи

«Відкрутилась гайка».

Ураз доклали… Генерал примчав.

(Гей, гуси-лебеді, візьміть мене на крила!)

Його громада стогоном стріча:

«О Боже мій, яка печаль, яка печаль…» –

«Хто взяв, туди його!?!

І гріб йому, й могила!..» –

Укрило потом кучері й чоло.

А люди посміхаються, моргають на карету:

Ач, як сердягу гнівом рознесло,

А чим погані лебеді й село? –

Стоїть карета, «а лошадок нєту»…

І виступив Данило: «Ваша мосць!

Життя немає, просто смерть, та й годі…

І через їх. Й присягу ми дамо

Всею громадою… Уже ми кленемо

Цих злодіїв… Кажу при всім народі,

Що там вони! Шукати йдіть туди…»

І вся громада повернулася на вежі:

«А так, це їхній край і їхні межі.

Вони повернуть вам, візьміть підіть,

То нам не повертали ще…» –

Запінився рудий

І загорілось в серці та не гнів – пожежа:

«Човна сюди!..»

Керею зашморгнув:

«Чекайте тут (це слугам), я їх всіх на мотлох!»

І, ніби під Полтавою, на манастир чкурнув –

Як хто кавизкою у око навернув

Або хвоста вщемив нечемно й «подло».

Ось-ось підхопить шаблю «наголо».

А люди, так для визіру, розводили руками.

«Патєха буде! – Збіглись всі селом: –

Тепер пішло… Тепер уже пішло!..

Держись, владико! (ніби лід знесло) –

Наскочила коса на камінь. Ну ж і Данило!

Таж і хитрий з чорта. Таке встругнув:

Спустив на чорта чорта!..»

8

Капрал оцей – коханець перемог,

В васала доля теж над цим ввесь вік на варті.

Один спізнав тріумф Мазепинських дорог,

Другому землю й рай віддав у найми Бог, –

Ще й родичі…

Один одного варті.

9

Ігумен стрів колегу звисока:

Погордливо, бундючо та велично,

І усмішку єхидну з вуст пускав,

Бо ж у колеги тіпалась рука

Та ще й губа одхнябилася, до призирства звична.

«Що за їден? Чого він, ніби рак?

Звідкіль він прилетів, такий товстий чудило!?»

А гість відсапався,

Повітря враз набрав, –

Та як криконе, мов на муштрі: «К-р-р-а!!!

Де коні?! Чуєш?! Черті! Де ви коні діли?!»

У панотця від люті й губи

Прикипіли.

«Чого ти крякаєш, раб божий?.. Хто ти? Як!?

Та хто впустив тебе кричати в цю обитель?!»

(їх обступили клобуки, постали тісно в ряд).

Обидва чорні і обидва аж горять.

«Віддайте коні! Ей святі бандити!..» –

«Ніяких коней,

Йди, звідкіль прийшов,

А то… погано буде. Що, пропив? Ти й справді п’яний.

Ступай же з Богом, ще не пізно поки що».

«Ааа… он як? Я – п’яний?! Я – для вас ніщо?!!

Так слухай же ти, чорте окаянний!

Не буде коней – смерть тобі, ти чув?

Та я кубло оце на порох розтрощу,

Зроблю, як тік…

На камені не уціліє камінь…»

Зареготалась братія: «Патєшний чоловік!..»

Не сподівавсь ніхто з них, що то за «машталір»,

І що слова оці – не просто крик –

Що то він справді вирока прорік.

Реготалися усі, ще й з писком реготали.

Капрал не витримав –

Керею розпахнув.

Сполотнів ігумен. Перед орденами

Завмерла братія. Хтось ойкнув і зітхнув,

І всі у розпачі тяжкім поникли клобуками.

А, Боже мій! Такий великий пан!..

З столиці генерал…

Ой, що ж тепера, люди?!

…І плутались думки прогірклі, як ропа:

«І так – пропав! І он як – теж пропав…

Не дай – то знайде,

А віддай – ще гірше буде…»

Владика уклонився. Бороду страшну

Навколюшки поклав, торкнувся ніг перстами.

В покорі спину в три погибелі зігнув.

А нишком з-під брови

До ключаря моргнув

І той десь зник… (Подавсь заперти браму).

«Простіть, величносте… Хай Бог благословить

Особу вашу… Будьте гостем славним

У цій обителі… Стомились нині ви.

Зайдіть, зайдіть на спочивок…» –

А сам усе ловив

Очима ради у отців лукавих:

…Убить?.. Убить?…

І згодились на клич ції сови.

Аж раптом генерал метнувсь до конюшень:

Почув, як в стайні заіржали коні –

Його ті коні.

«Гей!.. А відчиняй лишень!..» –

Метнувся яструбом до конюшень

І за момент один…

…Він сам забився на припоні.

Аркан циганський і циганський ніж –

І тільки й бачили вельможного капрала.

Всього лиш на-всього: ігумен ніс скривив,

Бровою волохатою повів –

Скрутили, зборкали і без суда скарали.

«Нехай мовчить. Хай землю їсть – «орел»!

Хіба не знав, куди посунув пику?

Прийшов непроханий – тепер

нехай жере…»

Насупилося замчище старе –

Кінці сховало у камінні дикім.

10

Обмили руки божі дзвонарі,

Ударили к вечірні: Ми, мов, на сторожі

Святі та божі!

Ладан закурів…

А з «ад’ютантами» ігумен прів:

«Кінчить. Замазати. Замести… Бо наложим

Своїми головами. Взяли слуг сюди,

Забрать карету, обдурить громаду –

Пустити чутку: Так, мов, і туди

Поїхав пан. Тра вилізти з біди…

Мотались клобуки…

Курився буйно ладан…

11

А там – за Ворсклою – чекали на кінець:

Стояли лавою – до синіх гір дивились.

Уже давно лакеї потомились –

Давно зійшло терпіння нанівець.

Пішли шукати, бо рушать пора.

Пішли лакеї – панські недоріки

(Тривожно десь у ріг пастух заграв –

Там на мечах хрестів світ сонця умирав…).

Пішли… й не повернулися.

Не повернулися й до віку.

12

Стоїть карета – писана, з орлом…

Дивується нарід – мовчить зловісна тиша.

Ніде нікого. Тільки плаче ріг на «ро» –

Там умирає сонце за манастиром

І дзвін дурний рожеву синь колише…

Аж ось надвечір – десь з туману вийшов,

Приплив

І до стовпа причалився пором.

Зійшли ченці: «Пан генерал велів

Карету взяти. Їхня світлість будуть

Гостити в нас. Та й потім, взагалі…

(Мовляв, не ваше діло!) – І карету узяли. –

А щоб було зручніш, нехай поставлять люди

її на перевіз, щоб не гонить сюди

Та знов туди даремно панські коні.

Пан генерал в обителі сидить…»

Забрали й попливли ченці руді,

І реготали їм назустріч переможно дзвони.

Ззирнулись люди: «От таке тобі!

У чорта чорт гостює любо-мило…» –

І враз

Розчарування шепіт перебіг…

Але хто очі мав, той хитрість цю осилив:

Недаром осміхнувся в ус Данило, –

Заграла радість в нього полиском зубів.

58. Гучок – учасник облави чи полювання, який виганяє звіра або птаха на мисливців.