Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

Ні разу не вдарив

Андрій Чайковський

Образок із судової зали

Президент суду подзвонив і велів возному прикликати обжалуваного Грицька Чепігу. Грицько Чепіга, мужик середніх літ, у подертій свитині, з позагинаними в кишеню полами і в заболочених чоботах. Увійшовши в залу, він поставив палицю і полуденок у хустині в кут біля дверей, витер ніс, поправив розчіхране волосся на голові і, держачи перед собою в правій руці виполовілу велику кучму, став поволі приступати до стола. На такім суді він іще ніколи не був.

Раз позивався з Мариською Синицею за ганьбу, але то було в малім суді: там сидить лиш один сендзя, що заодно носом форкає, а тут суд великий… За столом сидять чотири сендзі в довгих халатах, наче рабини, та й у шапочках, наче в берлитках, далі якийсь панич за паперами, потому якийсь пан в окулярах, із червоним ковніром. Грицька напав страх… Нікого тут знайомого…

Ага! Там сидить вобронца. Він щось балакає з тим червоним паном. Певно, на нього змовляються. Отто правда на світі! Взяв вісім срібних, та коби хоч словечко сказав, обізвався… Недарма він казав, що Грицька мусять засудити а коби хоч не дали великої кари… За те він і вісім срібнил узяв. За що ж кара, коли він нічого не винен, бо не вдарив ні разу?

Грицькові зробилося жаль: усі його кривдять… за віщо його тягають по протоколах?.. Нині втратив днину, та й не знати, чи заплатять… бо від Варварки нічого не візьме… то жебруща баба… А найгірший жаль до вобронца… взяв гроші і навіть губи не отворить…

Ті думки перебив йому президент і прикликав його ближче. Грицько приступив і аж тепер завважив на столі розп’яття, перехрестився і поцілував хрест. Йому стало відрадніше на серці… «Ще є якась правда на світі, – вобронца бреше, що мене засудять».

- Як називаєшся?

– Та Грицько.

– А ще як?

– Більш ніяк.

Президентові нетерпеливиться.

– Кождий чоловік має ім’я і назвисько.

– Я не маю ніякого назвиська… що мене має хто називати!

Один член суду кинув питання:

– А як пишешся?

– Чепіга пишуся.

– От видиш! Кілько тобі років?

– Або я знаю… Може, буде сорок без двох, а може, й то ні…

– Ну, ми тут маємо твою метрику.

Стали питати за місце народження. Грицько обставав при тім, що народився в «нашім селі», та по довгих питаннях сказав, що всі люди знають, як їх село називається…

Молодий панич прочитав акт обжалування. Грицько розумів лише, що то про нього бесіда, бо згадується і його батька, і маму, і Варварку – ту шельму, що через неї терпить, – а більш нічого. Читали по-панськи, тому він решти не розумів. Під час читання дав волю думкам. Нагадав собі, що треба було ще раз понакривати ліпше стіжки, а то все замокне, заки з ним зроблять ту «комендію» і пустять додому.

– Чи ти розумів, що тут читали?

– Ая…

– Почуваєш себе винуватим?

– А-во! Я нічого не винен!

– Таж Варварка лежала два місяці в шпиталі.

– Та най лежить і три. Що ж така жебрачка має більше робити, як не лежати, аби йно їсти дали. Або вона журиться за господарство, чи що? От дармоїд…

– Але вона була хвора – так казали доктори, ти її побив…

– Або доктори виділи? Я присягну сто раз, не раз, що її ні разу не вдарив… А бігме!

– Вона каже, що ти крутив їй руки патиком…

– Та най каже! Най не краде! Я її лише пострашив, аби сорочку віддала, але я її не бив…

– Чи так було, як тут написано?

– Або я знаю? От понабріхували на мене, що хотіли!

– Хто понабріхував?

– Та вже не хто, а той, що писав!

Усі засміялись.

– Ну, оповідай, як то було?

– Та як було… Моя жінка, – шануючи день святий, і сонце, і високий найясніший кримінал, – понавішувала на плоті шматє, то було ще за літа… погода була не така плюта, як би от нині… – Пчіх! – Він витер ніс і обтер пальці до заболоченої халяви. – Мене не було дома, ходив до двору, бо ялівка зірвалася… Маю, богу дякувати, свою худобу – дві корові, аби здорові були, і ялівку-трилітку. Над нею то моя баба розпадаєся, як над дитиною, звичайне, своє хованє.

– Не плети мені дурниць за ялівку, лише кажи, як ти Варварку побив?

– А бог би її побив і святий Антоній Берладинський! Я її ні разу не вдарив!

– Та як то було з тою сорочкою?

– Ото-то-то, добре пан кажуть! Та я мушу говорити з кінця: я був у дворі з ялівкою…

– Чи ти цілий вік просидів у дворі? Кажи, як ти вернув?

– Як я вернув, то сорочки вже не було. Жінка наробила крику! Я пустив ялівку і побіг за нею.

– За ким, за сорочкою чи за жінкою?

– Та чо’ я би біг за жінкою, а-во, за Варваркою! Жінка каже, що вона щойно вийшла з обійстя і потягла з плоту сорочку.

– А жінка виділа?

– Я там знаю, чи виділа!

– Ну і що ж?

– Та що! Я здогонив бабу. Віддай, кажу, сорочку, а вона присягаєся, що ні та й ні! Ходи, кажу, сюди. Взяв її за руку та й затягнув на обійстє. Що, гадаю, буду публічитися з такою на вулиці. Шукаю, шукаю, обшукую – як у воду вкинув – нема…

– Бо вона, певно, не брала, коли ти не знайшов…

– Ага, не брала, – а хто ж узяв? Вона лише сховала, що лихий знайде! Вона чарівниця, все село знає: з чортами кумаєся.

– Не плети дурниць!

– Ціле село то пошлюбує. Я затягнув її до комори та й прошу, та й молю: віддай, кажу, нічого тобі не буде. Ні та й ні – як затялася, то як той пень!

– Ну, і що ж далі?

– Та більше нічого не знаю…

– То я тобі доповім. Ти взяв два патики, заклав між них бабину руку, одну й другу, зв’язав шнурком і скручував так, що баба аж зімліла з болю…

– Або то хто видів? Чи має вона хоч одного свідка? От пострашив її трохи, та й годі.

– То вона зі страху хіба вилежала два місяці в шпиталі?

– Ото раз, а що ж такій нездарі робити більше на світі, як не лежати! Вона була б там цілий свій вік пролежала, якби були пани не вигнали неробу!

– Мудруй не мудруй, а таки ти її так справив, що аж відлежала! Пани доктори казали, що вона була з того хвора більше як тридцять днів, – ось почуєш зараз!

Чепіга не казав більше нічого. Він м’яв свою стару кучму в руці…

– Не маєш нічого більше на свою оборону сказати?

– Певно, що маю вобронца, вісім срібла дав, ая! Я ще в праві не був ніколи!

– Отже, скажи: почуваєш себе винуватим?

– Ні, бігме, боже, сто раз присягну, а не раз, що її ні разу не вдарив!

Чепіга складає пальці навхрест і йде до хреста.

– Чекай! Іди й сідай собі там на лавці, почуєш, що свідки говоритимуть!

Чепіга плюнув крізь зуби. Обернувся і йде до лавки. По дорозі до адвоката півголосом:

– Чому пан за мене не обізвуться? – А в душі подумав: «Аби тобі мої вісім срібла боком вилізли! Як я маю сам за себе робити «тлумаченє», то на дідька мені тебе було!»

Він сідає на лавці і розглядається по залі. Вдивився в цісарський портрет.

«Ов! – думає. – Що се? Хіба ж не найясніший пан! Ото раз! Зроду не бачив! Дай ‘му боже панованє, аби я лише з тої біди вибрався…»

Його думки перервало що інше. До зали ввійшла стара Варварка пошкодована. Була се бабуся більше шістдесяти літ. Стара, з поморщеним лицем, начеб хто шкіру ниткою постягав. З-під брудної шмати, що нею завинула голову, вилазять космики сивого волосся. Свитина на ній обідрана, старезна. Вона підпирається костуром і трясеться цілим тілом. До зали входить з острахом. У неї дрижать губи, які старається вдержати вкупі. Ніс кривий, звисає геть над горішню губу.

– Приступи ближче!

Варварка підходить до стола. Одною рукою опирається на костур, другою держиться стола, аби не впасти.

– Тебе зовуть Варварою Пастернаковою?

– Так, ая!

– Що, не можеш стояти?

– Насилу стою, та не вистою!

– Возний! Подати бабі стілець!

Варвара сідає поволі, опираючись позад себе до стільця рукою.

– Кілько тобі літ?

– Буде ось на різдво п’ятдесят літ!

– Ов! Так мало? Ти визираєш в них як на шістдесят…

– Злидні побили, злидні, біда присіла… Було і в мене не те! Був чоловік, хата, землі трохи, були діти – всьо минулося. Дітей поховала, чоловік розпиячився з туги, все прогайнував, та його наостанку дерево в лісі вбило… Всьо пішло марно, не годна була ні хати врятувати, ні грунту… Я опинилася під плотом. Спочатку, поки була сила, я працювала, а відтак сила, що чоловік не вибив, лишилася на людських загонах, а я пішла з торбою… І собаки беззубої ніхто не хоче держати. Тепер і хліба, що випрошу, не годна вкусити…

Стара махнула дрижачою рукою і витерла сльози з очей.

– З чого живеш?

– З прошеного…

– І з того, що вкраде! – відзивається Грицько з лавки.

– Мовчати! – гримнув президент. – А то зараз кажу замкнути!

– Бог мене за те не скарає, щоб я чуже рушила! На мені нема чужої волосинки!

– Ти не слухай, що він буркоче, а слухай, що я тебе питатиму! Ти знаєш отсього чоловіка, що там сидить?

Бабуся оглядається.

Знаю, від дитини його знаю, та най йому бог того не тямить, як він мене скарав!

– Він тобі який родич?

– Та де, то багач, а я жебрачка!

– Не маєш до нього якої злості – так, щоби ти аж неправду могла сказати?

– Най йому бог простить, як я йому простила! Я буду казати щиру правду, так, як на сповіді! Не довго мені вже гараздувати! Треба буде богу вирахуватися з кождого кроку!

– Ну, то будеш присягати! Стань перед хрестом і піднеси три пальці вгору та говори за мною!

Грицько схапується з лавки і біжить до стола.

– Я прошу цісарського та панського паліграфу не дати їй присягати!

– Чому?

– Бо вона чарівниця, вона відьма! З чортами знаєся, в бога не вірує. Вона молоко коровам людським відбирає…

– Мовчи, дурню!

Грицько, вертаючи до лавки, б’є себе руками об поли.

– Ото раз! Ото правда! Гей, гей!

Президент – до Варвари, що не може дати собі ради з пальцями і насилу придержує лівою рукою пальці правої:

– Я…

Варвара мовчить.

– Ну, говори ж: я…

– Ну, ну, я…

– Присягаю…

– Сто раз, не то раз…

– При-ся-гаю… Повтори кожде слово за мною!

– Ну присягаю…

– Господу богу…

– Господу богу, а кому ж би іншому, таж без його волі святої…

Президент нетерпеливиться і стукає ногою об поміст

– Всемогучому…

– Так, так… – повторює Варвара, хитаючи головою.

– І всевидющому…

– І всеїдущому…

– Чисту присягу…

– Чисто присяду…

– Що про що в суді…

– Що про що в суді…

– Питана буду…

– Пити не буду… Де, де, де, мені аби на кавальчик хлібця, а не то на горівку! Куди мені, аби я її не виділа, най її п’є той, що на світ не може…

Президент стукотить ногами з нетерплячки.

– Скажу щиру правду!..

– Я все казала правду, побий мене бог, коли я одно словечко збрехала!

– Скажу щиру правду!..

– Скажу щиру правду…

– І нічого більше, лиш тільки правду!..

Варвара мовчить.

– Ну, повтори! І нічого більше, лиш тільки правду!.

– Нічого, лиш правду…

– Так мені, господи боже, помагай!

– Най йому бог не пам’ятає моєї кривди!

Президент і Варварка сідають, знеможені, на свої місця.

– Тепер скажи нам під тою присягою, як то було?

– Коли?

– Та коли! Тоді, як тебе до комори брав!

– Та як було! Я прийшла за прошеним хлібом на його обійстє. Бодай мені було ноги покрутило, заки я там ступила. Та чи я сподівалася такої напасті? Його лихий напутив, не інакше! Його молодиця дала мені шматок хліба, я подякувала, змовила молитву, як водиться, та й іду далі! Йно я за ворота, а він… во, летить за мною, як опир…

– Ти з ними добре знаєшся, а що, я не казав? – каже Грицько. Він дивиться на свого адвоката, розрадуваний. Ось піймав стару на брехні! Присягалася, що не чарівниця, не відьма, а сама каже, що з опирами знається! Та чому той бісів «адукат» і рота не відкриє? Заклав якусь кульбаку на ніс та й бавиться якимсь патичком, а ноги заодно витягає попід стіл, як ткач. Невже ж так борониться людей? Ото йому нараяли вобронца!

– Прибіг та як наскочить на мене: «Давай, відьмо, сорочку!» – «Яку сорочку, – кажу, – бог із вами?!» – «Ти на бога, – каже, – не покликайся, бо тобі чортяка татом!» Ая! тими словами, во! Я складаю руки, хрест цілую, а він мене за лікоть, та так мною, чуєте, телепає, як грушкою! «Віддай, – каже, – та віддай по-доброму!» Та й відтак затягнув мене на обійстє, та й до сіней, та й до комори… А я так і задеревіла, що ні крикнути, ні заплакати не можу. Страх налякалася такого звіра! Він замкнув двері, а я вже нежива стала. Ось буде мені кінець… та без сповіді святої, без покаяння. «Господи, рятуй», – кажу. Я так господонька все просила, аби без покаяння не вмерти, а от нічого з того, не заслужила собі тої ласки… Господи, прийми мою бідну душу, та най там, аби лиш недовго мучитися… А він, нелюд, безсоромник: «Роздягайся, бабо!» – та й дре з мене всі лахи… Роздяг мене, – шануючи ваші панські голови і день ясний, – геть дочиста, а відтак: «Де сховала сорочку? Кажи, а то тобі амінь зроблю!» А я така налякана, горло мені так засохло, що слова не вимовлю. А він пошпортав щось у куті, виймив мотузок і кусень кимаки, зв’язав мені руки. Я не боронюся нічо’, лиш бога молю за гріхи свої… А він як закрутить раз і другий – господи! І я тоді крикнула раз, тая, крикнула, пищала не своїм голосом, що правда – ще раз присягну… «Признавайся, – каже, – де діла сорочку?» – «Не губи душу!» – кажу і прошуся. Чую, як його молодиця калатає до дверей. «Пусти, – каже, – Грицю, бабу!» А він іще гірше розлютився та знову як покрутить, а я обімліла ціла – вмерла геть і вже нічого не знаю більше…

– І що ж далі?

– Як я прокинулась, то була надворі. Мене зливали водою. Надо мною стояв пан начальник і декілька господарів. Я вже не мала сили встати. Війт замовив фіру, і повезли мене до шпиталю.

– І довго ти була в шпиталі?

– Та два місяці!

– Кілько собі рахуєш за днину, якби ти заробляла?

– Та що я вже зароблю! Я немічна, сили в мене за шеляг зламаний!

– Отже, не рахуєш нічого? А за те, що тебе боліло?

– Що ласкаві панове висудять, – я нічого не знаю!

– Коли не скажеш сама кілько, то суд нічого не присудить! Отже, кажи: сотку, дві, а може, десятку?

– Та най буде п’ятку!

– Ти виділа коли п’ятку? – гукає Гриць.

– Що ж ти маєш на се сказати, Грицю?

– А що я маю казати?

– Вона правду говорила?

– Правду, святу, до слова! – запевняє Варвара.

– Не до тебе тепер бесіда! Ну, Грицю!

– Та де правду! То ти кажеш, що я тебе бив? Ось брешеш зараз, а присягла! Така твоя присяга!

– Ти, небоже, не крути, як швець шкірою, бо нам баків не заб’єш! Вона не казала того, що ти її бив, лише, що ти їй крутив руки мотузком. Правда то?

Грицько дивиться в землю, обертає кучму в руках і мовчить.

– Ну, що ж?

– От пострашив її трохи…

– Пожди, пострашимо й ми тебе трохи…

Прикликали ще одного свідка. Се був начальник громади. Чоловік плечистий, з чорним грубим вусом, гарно підкрученим угору. Він був у кожусі. Через груди перевісив торбу з бляхою, відзнакою свого уряду. Начальник, видно, був колись військовим чоловіком, бо випрямився в струну і ноги поставив по припису.

– Ви Петро Перепічка, начальник?

– Гир! – гримнув війт і поправив вуса.

Він присягнув і оповідав, що, йдучи попри Грицькову хату, почув у коморі якийсь бабський писк. Зайшов на подвір’я і від Грицихи довідався, що Грицько тлумить стару в коморі. Казав в імені права відчинити двері й загрозив, що їх висадить. Тоді Грицько відчинив. На землі лежала зомліла Варвара, цілком, – шануючи день святий і цісарський сонд, – гола… Зійшлися люди, і він казав винести її надвір. Зливали стару водою, поки опам’яталася…

– Чи руки мала покалічені?

– Зразу не було видно. Аж як я розв’язав мотуз, тоді показалася поздирана шкіра до крові, аж живе м’ясо визирало…

– То ви ще мотузок бачили?

– Я ж його своїми руками розв’язав!

– Що ж ти, Грицю, на те скажеш?

– Я її ні разу не вдарив, присяйбогу!

– Ти все своє… Що ж ви далі робили?

– Велів бабам надягнути на неї сорочку і спідничину, бо сором було перед сонцем святим, заказав форшпан та й до шпиталю.

– А не знаєте ви, як та стара поводилася? Чи була чутка за неї, що любить рушити?

– Хрань боже! Ніколи! Я вже п’ять літ війтую, то щоби за макове зерно яка жалоба за неї абощо! От бідна, бо бідна, та й за прошеним хлібом ходить або під церквою руку простягає…

– А Грицько каже, що вона відьма.

– Ей, Грицю, – каже начальник, звертаючись до обжалуваного, – не бреши! То, прошу панів, добра кобіта, хоч бідна. Давніше то заробляла уцтиво, пряла, шила тощо, звичайно, як у господарстві. Кілько вона лише в мене наробилася, – ну, а прийшла старість…

– Та скажіть, начальнику: де поділася Грицева сорочка?

– Та де поділася? Йду я з обійстя, вже як бабу до шпиталю повезли, дивлюсь, а під плотом між кропивою щось біліє… Я штурх палицею – та й витягнув сорочку… Може, неправда, куме Грицю?

Гриць устає з лави, йде повагом до стола.

– То бо й є… що вона сама… он-то-во… підкинула та людям туман пустила, що буцімто сорочка в кропиву впала. Вона ж на всьо має способи…

Війт здвигає плечима, плює на землю й каже:

– Е, пощо таке говорити? Я й при війську служив, і на войні був, а про чарівниць не чув нічого.

– А в Парашки Грицишиної не відібрала в корови молоко? Ціле село посвідчить!

– Та бо ви, куме Грицю, з препрошенєм вашого гонору, дурень, що ви панам голови морочите! Хіба вони такі дурні, як вам здаєся, щоби в те повірили! От ліпше признайтеся красно, то меншу кару дістанете.

– Хіба ж мене мають карати? За що? Я її ні разу не вдарив – за що ж карати? За таке опудало старе – го-го-го! Ще є на світі якесь цісарське право, що як не вдарив, то-таки не вдарив, а карати задурно невольно!

– А який він чоловік? – запитав президент.

– Та чому, добрий, господарний, спокійний, не п’є, лише тоді не знаю, що йому сталося, – роз’ївся, як собака…

Війта відправили.

Стали ще щось читати, чого Грицько не розумів, а від-так устав той пан із червоною обшивкою і щось балакав, балакав, показуючи рукою на Грицька. Грицько хотів уже втекти. Чого пан від нього хоче? Перший раз у житті бачить його, а так напосівся. «Бігме, які-то люди на світі бувають… Ні коня я йому не вкрав, ні межі не переорав, ні шкоди в полі не зробив, а он як дзєпає! Ну, і йому вільно всьо, а христінин коли йно рота отворив, то зараз мовчи, бо до арешту! А мій вобронца то сидить як намальований, бодай його малювало…»

Ось прокурор закінчив балакати. «Ну, слава богу! – Грицько відітхнув тяженько і перехрестився. – А що тепер буде? Ади! Ади! І мій вобронца встає. Ну, прецінь, нагадав собі. То не міг трохи скорше, чим тепер? Мене тут розпинали, а він іно ногами під столом вимахував, як ткач. Ну, балакає, бо балакає, та чорт його зрозуміє… – Грицько й не слухав. – От шкода й слухати…» – Він задумався важко над тим, що тут робилося. Та й не дійшов до жодної конклюзії, як вобронца скінчив…

«Овва! От, небоже, знемігся! І то має бути за вісім срібних! Боже, боже! Я своїй сусідці Фесьці якби дав п’ять шісток, то перебалакала би цілу днину, молола би язиком, як вітряк. Та й як вона балакає! Ніхто в селі не здержить її язик! Тамтій то заплатити би, аби не балакала. Її сам чоловік дав би за те багато, аби йому не торохкотіла над головою, а тут плати кервавицю за те, аби говорив десять слів…

То всьо ті пани повигадували: і тих вобронців, і ті суди, нібито цісарські, бодай так! Та аби хоч сказати вмів до ладу, а то балакає всьо лише не те, що треба. А чому він не сказав, що вона чарівниця, відьма, що вона дійсно вкрала сорочку, та лише підкинула? Ну, і за таку має бути кара? Я розумію: кара за побите, – ну, то розумію; а я би й малої дитини не вдарив…

Та я й її ні разу не вдарив, скарай мене, боже, але пострашити – то й того не можна? Ов, а то як? То за своєю працею ні упімнутися, ні пошукати не можна? То хіба роздати всьо дідам он таким, а самому піти з торбою та и людські сорочки красти? Якби я мав іти за прошеним хлібом, то нащо мені було працювати, гарувати, крейцер до крейцера складати… податки платити? Ліпше було відразу…

Десь сего року то я податок заплатив геть дочиста. На податок бика продав. Та що мені з того прийшло? Правда, купив пару чобіт до хати й кожушину, але таки за податком пішло ільше як півбика. Та то шістдесят срібла, як золота, взяв… можна було й більше взяти. Добре мені жінка говорила, и притримати ще до ярмарку покровського. Був би, певно, зяв більше, бо товар пішов страх угору; я боявся, аби відтак ярмарки не позамикали (то також панська напасть із тим контрамасом). Каже, худоба гине…

А тобі зась, най кождий пильнує свого! Якби я був перечекав до ярмарку, був би взяв щонайменше вісімдесят, та ще з докладом… Не шкода то двайцять срібла? Було б акурат за що поставити шіпчину. Шіпки мені конче треба. З шопи зроблю стаєньку, бо сего року сподіваюся під Великдень двоє телят. Ей, коби-то бички бог дав… Не продам за жодні гроші, мушу вигодувати на воли – будуть ладні гроші. За три роки, дасть бог здоровля, буде можна взяти двісті, як дріт… То зараз куплю ниву… от та, що в межу під Лисою горою в Івана, то ж то би придалася, аж проситься до моєї. От би спарувати… З Іваном щось не конче добре… щось дуже з нашим Іцком покумався…»

Грицько став усміхатися сам до себе…

«Ті дві верби, що на межі, зараз вирубаю… то ні на що! Там лише горобці гніздяться та ячмінь випивають. Якби Іван добрий газда, то був би їх давно вирубав. Та чи він то розуміє?»

Грицько так заглибився у свої господарські міркування, що забув і про Варвару, і про розправу, і місце, де він є… Він бачив себе радше на стіжку, що його треба було конче ліпше вкрити, ніж на лаві обжалуваних. Аж відчинилися двері, і вийшли ті самі пани з другої кімнати. Вони позакладали берлитки на голови, а один із них, – той, що найбільше Грицька допитувався, – сказав:

– Послухай вирок!

Всі, що тут були, повставали.

Встав і Грицько.

«То вже, видно, буде кінець! Треба їхати чимскорше додому, бо як стіжки позамакають, то тоді буде празник!»

Грицько знов був при стіжках зовсім не слухав, що балакали.

– Зрозумів ти?

– Певно, що зрозумів…

– Отже, маєш три місяці криміналу за побитє Варвари.

– Три місяці криміналу за побитє? Я ж її ні разу не вдарив, вона бреше всьо. Прошу панів, я, бігме, – от най пан вуйцє скажуть, – ще моєї жінки не вдарив від шлюбу, не те що… За що ж мене за побитє до криміналу? Ото правда! Гей, гей!

– Чуєш, Грицю, ти міг дістати більше як рік, бо за таке побитє цісарська кара від року до п’яти, – розумієш? Та ми мали над тобою змилуванє, що ти… дурний, – розумієш? Ну, що ж, приймаєш кару?

– Як я можу приймити, коли я її ні разу не вдарив, – я завдаюся на рекурс

– Нема рекурсу, бо ми тобі дали менше, ніж є найменша кара… зрозумів?

– Ото правда! Ото правда! То вже бідному чоловікові і рекурсу нема?

– Нема, нема! – обзивається вобронца.

Грицько подивився на нього і страшенно розлютився. От дивіться, і той, що повинен за нього постояти, і той каже, що рекурсу нема.

– Ну, Грицю, – каже президент, – кажи, – як, бо нема часу даремно балакати. Приймаєш чи, завдаєшся до Відня?

– Нема причини йти до Відня, – каже вобронца, що тепер прийшов до Грицька на середину зали. – Приймай, Грицю, кажу, бо як он тамтой пан зробить рекурс, то тобі ще більше вліплять…

– Ну, Грицю? – питає президент.

– Та вже приймаю, коли така кара божа на мене, але, може би, трохи менше…

– Не можна менше. Підеш зараз на кару…

– Та, може би, аж по жнивах?

– Ого, та до жнив ще більше як вісім місяців… Підеш сидіти зараз… Возний!

Возний бере Грицька і веде за двері.

– Ото справедливість! Гей, гей, три місяці за такого діловода, за жебрачку… І вісім срібла стратив! Та й ще аби її був хоч раз ударив, то не було би мені жалю!..

Бережани. 24 марта 1903.


Примітки

Вперше надруковано в ЛНВ, 1903, т. 23, кн. 7-9, с. 15 – 27.

У кінці тексту зазначено дату й місце написання; «Бережани, 24 марта 1903». Автограф невідомий. Подається за зб. «Оповідання», 1904, с. 156 – 176.

Подається за виданням: Українська новелістика кінця XIX – початку XX ст. – К.: Наукова думка, 1989 р., с. 124 – 135.