Федькович і сервітутовий процес
1863 – 1897 рр.

Д. Лукіянович

Нікотрий другий нарід не потерпів при т. зв. регуляції сервітутів тілько шкоди, як наш. При т. зв. регуляції сервітутів дрібні хлібороби були приневолені великі простори землі відступити великій посілості за казочно дрібні оплати. Поверх 30.000 процесів сервітутових, і то програних, пожерли міліони народного добра.

Одним словом, сервітутова справа вийшла вся на користь великій, на шкоду малій земельній власності, нема ж таких великих власників, які признавалися б до нашого народа.

Рамки передмови примушують до пояснення самих тільки найважніших моментів. Сервітутова регуляція, яка припадає в Австрії на 6, 7 і 8-ий десяток XIX ст., вийшла із знесення панщини, подібно як індемнізація і пропінацийне «право». Панщизняні відносини на Буковині були цілком інакші, як на прочих українських землях, де панщину завели Поляки. Через те треба їх описати.

1. Панщизняний стрій

В основу панщизняного строю, який до великої Французької революції закріпостив Европу, лягло старе невольництво (servitus), по якому жили люди без людських прав. Ляг феодалізм германського походження, по якому король був властителем усієї землї. Він надавав її частини т. зв. алодії разом з оселеними на ній людьми своїм воякам і урядникам в одній особі в відплату за обов’язок ставитися з означеним почотом на війну або на двір королівський.

Так само і з таким же обов’язком наділений князь чи шляхтич давав низшим від себе частини одержаної від короля землі т. зв. ленна. Всі наділені звалися васалами. Король перестав бути паном підданих в державі, став він сюзереном тільки найзнаменитших васалів. Всі інші в державі підлягали королям тільки посередньо, через вищих. Витворилася ціла драбина: що шабель то васал. Лиш тоді могли зложити люди пословицю, що «цар далеко». Як же далеко був він для тих, котрі були під щаблями, для мужиків. Під щаблі здрулив феодальний устрій кождого, хто не був вояком. Такий не міг боронити себе. Отже великому властителеві передавав менший властитель свою посілість і просив охорони (сей акт звався «commendatio»). Землю діставав назад, але платив за неї чинш. Стративши економічну підставу, тратив той вольний правну свою підставу і був від тепер рівний невольним. Доля невольних небагато поправила ся з розширенням християнства.

Щойно економічний розвій підніс вартість ріллі і рільничого робітника. Тоді пани запрошують на свої просторп збіглих, а також своїх невольних осаджують на тих просторах. Лишають їм вільну господарку, а беруть від них чинші грошеві тай в натурі, а з часом почали ще вимагати праці на панських ланах. З чиншовників колись вольних і теперішних невольних витворився стан підданих. З давньої неволі лишилося в них особисте підданство (Leibeigenschaft). Отже не вольно мужикові переселятися, одружитися, займатися чим-небудь іншим, як рільництвом, без дозволу пана. Так само не мав підданий маєткової здібності, бо крім рільних плодів з обробленого ним грунту нічого не міг набути на власність, ані нічого позбутися. А вже про торг землею нема й мови. Ніби то й панові не вольно було чиншівника рушити з землі, хіба разом із землею міг його продати. Тому прозвано хліборобів прикріпленими до землі (glebae adscripti). Стратили колишні вольні і судівництво, втративши економічну незалежність. Пан став судити вольних так само, як своїх невольних. Сі суди звали ся урбаріальні або двірські, були приватні, не було над ними контролю.

Сей самий господарчий розвій, який дав товчок піднести невольних до чиншівників, підбивав тепер панів збільшати повинності своїм підданим. Головно підбільшали роботизну на панських ланах і тому то з поняттям панщини в’яжеться поняття даремної роботи. Пани кричали, що дохід чиншовників тепер у четверо вартнішнй, як колись. Забували, що й робоча сила була вартніша. Стриму не мали ніякого. А що суду хліборобам тепер уже не було, бо могли жалуватись хіба до самого таки пана, тож під конець середних віків панщина лягла великим тягарем. Була се старовіцька неволя під іншою тільки назвою. Навіть правні (законодатні) охорони не здалися хліборобам. Фактичний стан від правного і все і всюди різнигься і то в некористь слабого. А вже в оцінюванні панщини треба на се памятати. Більша часть горя селян ішла власне з того, що їх права і корисні вироки судові лишалися списаними на папері.

2. Панщина на Буковині

Не місце тут згадувати про староруські порядки, які довго водилися на Молдаві. Вони перетривали втрату її політичної самостійності на річ Туреччини 1512 р. Перетривали переносини (вже другі з ряду) столиці на південь, на волоську територію: з Сучави до Яс 1564 р. Колм вимерла династія Мушатів (1582 р.), зависла тяжка доля над Молдавою. А після володіння Василя Лупула, свата Богдана Хмельницького, прийшла вже правдива руїна. Остінні держави, замість боротися на своїх землях, боролися на молдавській території.

А проте панщини тут не було. Завів її тільки австрійський уряд по 1786 р. Хліборобам було тут куди легше, ніж під польським правом на Україні і в Червоній Русі. Ніде не було слабших регентів, як в Польщі, ніде не було проте тяжчої панщини, як у Польщі. Феодальну драбину західної Європи заступила в Польщі лава рівної «браці-шляхти». Ся своєю солідарністю обезсилила короля, повернула в робочу скотину хлібороба. Польський писатель Андрій Моджевський пише:

«Говорю про неволю, якою пани обтяжили селян. Продають їх, як худобу; коли пан захоче, то змушує хлопа, щоби вступився зі своєї посілості, зі своєї землі. Шляхта називає селян і поспільство звичайно собаками. Раз у раз чуєш найбезстидніші голоси: хто вб’є хлопа, то так, як би вбив пса».

І справді: свого хлопа міг пан убити безкарно. За чужого платив 30 гривен. Половина йшла родині, а половина панові вбитого. Сейми шляхетські крок за кроком ухваляли повне закріпощення селян. Після 1520 р. в сеймових ухвалах ніякої вже згадки про панщизняні тягарі. Значить, після 1520 р. хлоп став уже приватною річчю пана. Про сю річ сейми не мають уже що порядкувати.

Не так жилося хліборобам в Молдаві на землях шляхетських та духовних. До князя належали тільки три міста: Сучава, Серет, Чернівці. Належав до князя і молдавський Кимполунгський окіл (= тобто нинішній Кимполунгський повіт). Сі вольні міста і молдавсько-кимполунгський окіл платили князеви окрім податків, десятину і були обов’язані до певних робіт. Отже направляли княжі будинки й дороги, возили його річи, робили в княжих млинах і т. и. Міста, намість робіт, платили гроші. Так само купці і жидп. За те не знають вже княжі люди приватних панів. Небавом молдавсько-кимполунгський окіл дістав звільнення від робіт і десятини так само, як деякі невольники даровані шляхті. Без того привілею обдарованим панам було б з невольників мало пожитку. Від тих робіт вольна була шляхта і духовні. Був вільний і русько-кимполунгський (т. зн. Довгопільський) окіл, себто нинішній Путилівський судовий округ. Молдавсько-кимполунгський окіл був привілейований, бо лежав у горах, а надто мусів боронити независимості проти Семигороду, колишнього матерного свого краю. Довгопільський окіл був вільний, як гірський і неврожайний.

Хлібороби усіх прочих земель були обов’язані не тільки до сих княжих, чи державних повинностий. На них тяжіли ще й обов’язки перед їхними панами – дідичами. Треба тих хліборобів поділити на невольників і підданих.

Невольниками були татари і цигани. Отже бранці і волокити. Про них знаємо із дарових записів воєводських у користь монастирів. Задержалася одна грамота, якою циганволокпт добровільно піддається ігуменові монастиря. Так хотів знайти опіку. Невольні не знали повинностей княжих. Сей привілей містився в грамоті даровизни. Відносився він очевидно не до невольника, лиш до обдарованого. Але були цигани і в шляхетських землях. Маємо в актах сліди, що бояри і монастирі міняються за циганки, щоб достатчити своїм невольникам жінок з інших родин. Без того перевелася б раса. Не стало би робітників. Доходило також до процесів із-за втікачів, яких приймали монастирі. Далеко не таку вартість, як цигани, мали татари. Тому про них мало звісток.

Всю масу хліборобську становили піддані (vecini). Етимологія їх назви вказує, що се були поселенці з сусідних земель. Добровільні і примусові поселенці. Та рекрутували ся вони і з підупалих вольних (резешів). яких небаром не стало, хіба в Кимполунгськім околі лишилися. Піддані були прив’язані до землі, самовільно не могли її покидати, але й не можна було позбутися їх самих без землі. Убиття підданого підпадало високій карі. Мали також право власності на движимостях, як товар, плоди пільні і гроші. Очевидно, шо фактичний стан і тут не був згідний з правним. На се вказують жалоби і процеси та й то довголітні.

Між підданими мешканці русько-кимполунгського т. є. Довгопільського околу, мали льготу. Не тільки були вольні від княжих повинностей, але платили дуже невисокі чинші панам. Се тому, що ті простори то був один непроглядний бір. Тяжко було забитися там чоловікові і оселю закласти. Хіба втікав хто від руки справедливості, або від твердої руки польського пана. Тяжко було теребити праліси і господарити тут поселенцям. Тому годі було відстрашувати їх високими тягарами. Чинш грунтовий в тім околі мірився скількістю скошеного сіна. Від сажня сіна треба було платити по 2 паралі, т. є. 3 крейцарі. Відповідно до маєтку давали піддані по 3, по 6 і по 9 курок від хати.

Се звичаєве право не виключало інших умов і не все було шановане. Маємо списану угоду між монастирем Путна і 17 гуцулами. Сі обов’язалися давати монастиреви 19 дорослих ягнят річно. Мали також боронити монастир перед розбійниками. За те ужиткують 8 грунтів. Маємо також сліди, що пани намагалися збільшити повинності підданих Довгопільського окола. Справу рішив (1693 р.) воєвода Константин Дука. Се є славний хрізов Константина Дуки, на який покликається в своїх зізнаннях Федькович. бо хлібороби Довгопільського околу намагалися вдержати свої повинности на висоті, означеній хрізовом.

Чиншу грунтового хрізов не підніс, отже й далі платило ся по 2 паралі від сяга сіна, але зате піддані мають лишитися в посіданні власноручно викорчуваних просторів. Домовий чинш підбільшено. Багатші мали платити 2 леви, середні 1.30 лева, бідні 1 лева. Піддані платять десятину від польних плодів. За право полювання і риболовства лишають ся давні данини т. є. десятина. Про панщину таку, як на долах, нема тут і бесіди, бо рільної господарки ніхто тут не вів. В згадках про окіл говориться і про роботизни, які заводили з часом пани, але під тим треба розуміти направи доріг і перевіз панських речей, головно горівки з Вижниці до панських коршем. Дуже важна постанова хрізова, що корчунки належать до підданих; тільки хто проти заказу корчував ліс, або хто продавав корчунок, той тратив землю. Ту постанову толкували пани на свою користь в процесах. Казали, що хрізов признавав їм власність на всіх корчунках.

З панщизняних розпорядків, виданих князями, найважніші є два. Одним 6 квітня 1749 Константин Маврокордат рішив, що всякому підданому можна покинути грунт. Се значить тільки, як знесення кріпацтва. Підданому можна кинути грунт, коли пан його тисне. Та меч то обосічний. Правда, що хвилеву пільгу давав той закон. Алеж, перебігаючи з оселі на оселю, був мужик непридатним до вищої культури кочовиком. Най буде, що відвічальність за се падає на панів. Се не зміняє справдішнього стану.

Но можна дурити себе, що й тепер настав гаразд. Князь Александер Григорій Гіка був примушений ще раз порядкувати справи. Він видав 1 січня 1766 р. золоту грамоту (хрізов), яка мала обов’язувати, наколи між паном і підданими не заключено іншої умови. Незвичайно вона важна тим, що до 1848 р., під австрійським уже правлінням, все тільки одна вона була офіціальною підставою для порядкування підданчих обставин. Право свобідної мандрівки хліборобів признає і ся грамота. Повинності їх вичисляє такі: 12 днів панщини, по чотири: весною, літом і в осени, від сходу до заходу сонця. Нежонатий парубок при родині і каліки не роблять панщини, але хорі і неприсутні платять по 10 крейцарів за днину, або наймають на своє місце робітника. Друга повинність, то десятина. Не вольно звозити з поля, поки пан її не відбере. Але пан повинен квапитися. Де більше панів-співвластителів, там нема повинності в натурі, тільки грошева сплата.

Хрізов обов’язував. коли не було інших умов. Коли ж він вимірив панщину на 12 днів, виходить, що се число близьке пересічної висоти панщизняних днів у цілім краю. Інакше помічний припис був би мертвий. Виходить також, що панщизняний тягар на Буковині не був великий. Особливо в порівнянні з сусідньою Галичиною.

Але годі дуритися. Стид і жаль читати опис краю австрійських генералів з того часу, як дісталася Буковина під Австрію. Волокитство хліборобів, панські утиски при слабій княжій власті повернули край в дикі, некультурні простори. Не було шкіл, духовенство і шляхта були неписьменні, а про владику каже Сплені: «Ein Mann von gar keiner Literatur». Про шляхту каже Енденберг, що вона лиш ім’ям різниться від мужиків. Давню руську культуру знищили в молдавських краях татари. Взагалі татарва для нас чорна доля в історії. Вона зломила силу нашого народу на довгі століття. Посунула взад наш розвій.

Головна різниця між хрізовом Дуки і Гіки така, то перший знає лиш данину, а другий признає і роботизну (панщину в тіснішім значенні слова). Легко кождому здогадатися, що хрізов Гіки не став важним для Довгопільського окола. Його постанови непридатні для гірських околиць. Тому тут удержався давний хрізов Дуки. Доходження з 1814 р. виказали се. Властиво і хрізова Дуки не поважали пани і тільки піддані безсильно відкликали ся до тої «золотої грамоти». Для тих довгопільських підданих цар справді був далеко.

Незабаром після видання хрізова Гіки. а то в вісім років дісталася Буковина під Австрію.

3. Австрійська окупація

Незабутньої пам’яті Йосиф II, один із насвітліших пануючих в історії, скористав із турецько-російської війни та й зайняв Буковину в 1774 р. Дотичний трактат підписано 1775 р. 7 мая. В зайнятім краю заведено військову управу, яка тривала до 1/ХІ 1786 р. В тім році прилучено Буковину до Галичини, а управу її передано галицькому «губерніюм» у Львові.

В земельних справах важна се дата. В урядових актах і в зізнаннях Федьковича називаєть ся вона Normalzeitpunkt. Два перші начальники Буковини ген. Сплені і Енценберг докладно описали край. На тім місці обходять нас лише земельні відносини. З опису Сплені виходить: уся земля на Буковині належить до єпископів, до панів і до монастирів. Земельні властителі відпускають її на пожитковання мужикам, а часть лишають собі. Властителі не мали до діла з поодинокими господарями, тільки з цілими громадами.

Щойно громада, діставши грунт від дідича, ділила його далі. Займався тим двірник (начальник громади) і присяжні. Лише хати і городи, т. зв. левади лишалися тим самим господарям. Поля ділено кожного року і не кожного року та сама нивка мусила дістатися тому самому господареві. Які тут надужиття діялися, легко подумати. Вислід поділу був такий, що одні господарі могли щойно в 40, а навіть у 60-и днях обробити свій грунт, інші обробили його в 2 днях. А були ж і такі, що грунту не мали ніякого. Пасовиськ не ділено зовсім, усі господарі уживали їх спільно. З лісів можна було кожному користати цілком безплатно. Та й то не лиш на власну потребу, але й на продаж. Пан був рад, як хтось корчував непроглядні ліси.

Про гірські села не згадує Сплені, тільки увага про рубання лісів відноситься і до них. Та кожний здогадається, що в горах не ділено поля, лиш кождий гуцул удержувався на своїм корчунку. З того мав пасовисько, не ріллю. Малу хіба часть корчунку відводив під бараболю.

Так боронив гуцулів і Федькович у процесі, бо пани намагалися долянські відносини перенести й сюди, на гори. На долах уживали пасовиськ пани і громади в суміш. При регуляції сервітутів користали з того пани і писали пасовиська на себе. Навіть існування самих сервітутів в горах легше було б панам доказати, якби з лісів і пасовиськ користали були громадяне з ними поспільно. Але Федькович доказав, що спільного пожитковання лісів і пасовиськ в горах не було.

Левади при хатах і рілля, яку діставали хлібороби при поділі від громадського суду на долах, а лісові парцелі і плаї в Довгопільськім околі – становили т. зв. дотацію панщизняну підданих. В заміну за сю дотацію хлібороби були обов’язані до панщини. Про розмір тих повинностий була вже мова і ще буде. Тут треба звернути увагу на іншу обставину, а власне, що вся земля була домініальна, панська. Не було на долах рустикальної землі, мужицької. Се буковинська особливість. У всіх краях від часів Марії Тереси і Йосифа II була побіч панської землі мужицька, хоч і мусили мужики крім податків державі, платити за неї панам данину і робити панщину. Не самі обов’язки, але і права мав до неї мужик. Відділити мужика від землі (Abstiftung von Haus und Hof) міг пан як судія, не як земельний властитель. Але тільки виїмково і за дозволом властей. Цісарські патенти збороняли панам вменшати простір рустикальних грунтів.

Правда, що се право власності! підданих були дивне. Середньовічні правники покористувалися міськими римськими відносинами і придумали розділ управнень, які властителеві дає право власності. Один властитель може мати право до субстанції речі. То є головний властитель (Obereigentümer). Другий має право до пожитків з тої самої речі. Се пожиткуючий властитель (Nutzungseigentümer. Гл. § 357 австр. законів цивільних). Ні один властитель ні другий не був ним в нинішнім розумінні слова, обох права були ограничені. Такими дивними властителями рустикальних грунтів були також панп і піддані. Однак їх відносини не були впорядковані цивільним правом (§§ 1123 – 1150 ц. з.). Були упорядковані приписами права публічного. Після видання патенту з 17 квітня 1848 р. і закону з 7 вересня 1848 р. про знесення панщини та законів з 1862 і 1867 р. про заборону леннів нема вже поділеної власності.

Навіть ужиткової власності не мали селяни на Буковині. Сплені каже:

«Der Bauer hat dahero nichts eigenes, sondern der Herr ist denen Bauern so viel Grund zu geben schuldig, als sie zur Unterhaltung ihres Viehes und etwann zum Ackerbau benöthigen».

[Отже, селянин не має нічого власного, але пан зобов’язаний дати селянам стільки землі, скільки їм потрібно для утримання худоби та, можливо, для ведення сільського господарства.]

Але чи справді «schuldig»? Ні, се довільний висказ. Такого примусу на панів не було. Від часів Маврокордатового розпорядку з р. 1749, яким розв’язано узли між панами і підданими, але підданим землі не надано, перестали мужики бути підданими і вічними чиншівниками. Були вони свого рода ніби наемниками та й то на один рік. Навіть серед року могли стратити землю. Енценберг, який основно знав Буковину, ліпше, ніж Сплені, каже:

… (weil) der Bauer keine eigenthümliche Gründe und Felder besitzet, und sein Haus auf fremdem Grund und Boden erbauet, welches ihm der Grundhеrrvormahlen nach Belieben abzunehmen berechtiget ware.

[(тому що) селянин не володіє власною землею і полями і будує свою хату на чужій землі, котра в нього у принципі власником землі за бажанням може бути законно відібрана.]

Годі було лишити такі дивні порядки в однім краю, який належав до цісарства. Особливо ж цісар Йосиф II не міг їх лишити. Він був централіст, стремів до витворення одноцільної держави з одним законом, одною мовою (німецькою). Тим то й станула перед ним задача: 1. перевести дотацію підданих, 2. усталити їх повинності. Цїсар був двічі на Буковині, 1783 і 1786 р. Після другої подорожі прилучив він Буковину до Галичини з днем 1/ХІ. 1786. День той мав рішати про розділ грунтів. Всі грунти, які були того дня в руках підданних, становлять рустикальну посілість, якої панам уже не вільно вменшати. Так сотворив цісар рустикальну посілість на Буковині і сповнив свою першу задачу.

Що до підданчих повинностей. У всіх австрійських краях панщизняний тягар був важкий. Мужики були прикріпощені до землі. Давило їх підданство, панські суди. Йосиф II мав би завести такий лад і на Буковині. Значить, погіршити положення мужицького стану. А того великодушний цісар нїяк не хотів, хоч таке дораджував йому Енценберг, а особливо Сплені. Цісар ішов постепенно до скасування панщини. Тому полишив на Буковині судівництво двірників з відкликом до вищих інстанцій. Далі полишив молдавські земельні порядки, тобто особливий стосунок правний, подібний до умови найму між панами і мужиками за рустикальну землю. Але умова ся була публічно-, а не приватно-правна і услів’я її були з гори назначені. Постановами хрізова був назначений розмір данин, які мужики свідчили панам за рустикальну землю. Цісар виразно заявив, щоб мужики «in der Giebigkeit und Robot noch einstweilen, wie dermalen unter dem militari gehalten werden». А в часі воєнної управи краєм, на яку зсилається цісар, витворив ся т. зв. «status quo». В основі був хризов Гіки на долах, а хрізов Дуки в Довгопільськім околі, хоч в дійсності тягарі були вищі, ніж у хрізовах, але нижчі, ніж у інших австрійських краях. У 1786. р. навіть вийшив урядовий переклад хрізова Гіки. Одного не передвидів цісар. А то, що заграничні клопоти і недалека смерть не дозволять йому зайнятися ще раз Буковиною. Та й що прилучаючи Буковину до Галичини, отвирає ворота австрійським і з осібна галицьким кривдам мужицького стану. З часом заведено на Буковині домінії і підданство.

[Для докладності треба сказати, що патент з 17 квітня 1848 про знесення панщини, виданий для Галичини, розширено на Буковину патентом з 9 серпня 1848. Сипла того патенту діїлала взад, себто вважалося, що панщину знесено вже 1 липня 1848, а тим самим упали всії скарги, які із-за панщизняних повинностей внесли дідичі проти своїх підданих після 1 липня. Скасування панщини на Буковині припізнив протест дідичів. Індемнізаційні комісії обчисляли панам відшкодування від 1 липня. Пізніші патенти і розпорядки індемнізаційні і сервітутові вважають Галичину і Буковину за одну групу країв, а всі прочі краї, де знесено панщину законом з 7 вересня 1848, за другу групу.]

Так віднеслося австрійське правління до повинностей підданих. Знаємо, що крім того належалася молдавському князеві десятина і певні свідчення. Австрійське правительство розширило сей обов’язок на всі стани і перемінило всі ті тягарі на грошеві оплати, тільки мужиків уживало і далі до направи доріг. Кимполунгський окіл стратив давній привілей, але Довгопільський ні. Гуцулів того округа не притягали до ніяких тягарів державних, тільки до податків.

Взагалі треба сказати, що сотворення рустикальної власності для Довгопільського окола мало лиш формальне значення. Вже хрізов Дуки признав підданих властителями власноручно викорчованих просторів. Панщизняні відносини розвивалися тут цілком інакше ніж на долах. Про се була вже згадка і буде ще потрібне вияснення.

4. Знесення панщини

В Галичині і на Буковині, яка становила з Галичиною один адміністраційний округ, знесено панщину цісарським патентом з 17 квітня 1848 р. Сей патент видав за радою галицького намісника Стадіона цісар Фердинанд. Мета була така, щоб випередити поляків, які говорили й писали про добровільне дарування панщини, хоч певно не були б її скасували. Тим хотіли приєднати мужиків для повстання проти Австрії. В прочих австрійських краях знесено панщину законом, ухваленим 7/IX. 1848 р. загальним австрійським сеймом у Відні. Дотичне внесення поставив у загальнім сеймі шлеський посол Ганс Кудліх.

Знесення панщини сходить до сповнення двох задач. Перше: усунути останки підданства, які з фіскальних причин лишив Йосиф II. Позаяк рівночасно поправлено судові і адміністраційні уряди та й з приватно-правних досі корпорацій, громад зроблено автономічно-політичні громадп з власним і з порученим обсягом ділання в 1-й інстанції, можливо було правительству звільнити підданих від судової і поліційної власті панів (доміній).

Далеко тяжча була друга справа, земельна. Треба було зробити хліборобів повними властителями землі, яка досі була в їх руках, а якої вони були тільки ужиткуючимп властителями. Треба було знести панщизняну данину в плодах і грошах та й роботизну, себто т. зв. панщизняні свідчення. І знов менший клопіт був із признанням повної власності, бо вже терезіянсько-йосифінські реформи відділили різко рустикальну землю від домініальної. Клопіт був із панщизняними свідченнями. Пани вспіли в публічній дискусії, яка велася вже від кількох років, переконати міродатні чинники, що ці свідчення то приватне «набуте право», хоч річ певна, що була це інституція публічно правна і сам уряд так її трактував у пізніших розпорядках. Так само, ніхто не сумнівається, що ¾ домініальної землі, то були по правді хліборобською землею. За те всі свідчення були грабіжею. Се було показане у нас в першім розділі. Але ж цісарський патент був октройований (накинений) реакційним правительством, був виданий у поспіху і тому він не доріс навіть до йосифинських реформ.

І ще одно. Австрія пережила в 1811 р., в часі наполеонських війн, страшний фінансовий крах. В тім році держава признала паперовим і мідяним грошам 1/5 вартості: значить, хто мав до цісарської каси платити 100 зл. банкоцетлями, мусив платити 500. Досить було тепер, в 1848 р. правительству сказати, що якби знесено панщизняні свідчення безплатно, тоді панська земля стратила би вартість і прийшов би такий самий економічний заколот.

Досить, що патент з 17 квітня постановив викуп панщини. Закон, ухвалений загальним соймом 7/IX. 1848 р. був мало в чім радикальніший, але досить нездекларований. Очевидно, що посли були зв’язані патентом, виданим для Галичини і Буковини. Щоб мати вигляд на затвердження ухвали, не могли надто відбігати від того патенту. Малою більшістю голосів перейшла і тут постанова, що панщину треба не скасувати, як шкідливий для «солі землі», для мужицького стану пережиток – але викупити. Навіть декотрі радикальні посли голосували за викупом, їх застрашено, що як упруться при безвідплатнім знесенні панщини, тоді цісар не потвердить такого закона.

Оба названі закони завели багато баламуцтва в справу знесення панщини. Перше, що не знесено її одним законом, тільки двома, а в дечім ці два закони все таки розходяться. Друге, що не обчислено вартості викупу зараз, але полишено на пізніше. Третє, що пе передано цього одній центральній власті, але краєвим комісіям. Вкінці, потворено окремі краєві фонди замість взяти сплату на державний фонд. Тому вбогі провінції відчули цей тягар прикріше. Та й саму фінансову операцію переведено нездарно, бо сплату відсунено на кілька років і з того відсотків наросло на міліони.

Цей викуп панщизняних свідчень називаємо індемнізацією. Видано багато баламутних і суперечних індемнізаційних патентів, найважнїйший був з 15/VIII. 1849 р. і з 5/VII. 1853 р. Цим посліднім відділено справу сервітутів від індемнізації.

В засаді індемнізаційні комісії так робили. Всі свідчення одного підданого обчислили по біжучим цінам. Річну їх вартість прийняли за процент від уміщеного в землі капіталу. Приймаючи стопу 5%, множили вартість свідчень через 20 і так дістали індемнізаційний капітал. Таке саме обчислення віднесено до кождого підданого з осібна, а суму тих обчислень дістав пан з одного села. Одну третину з того потручено, бо пан був звільнений від обов’язків супроти давніх підданих і від будівництва. Решту, т. є. дві треті сплачено, але не нараз, лише облігаціями, які мали бути вильосовані протягом 40 років. Галичина мала спилатити за панщину 78 398 742 зл., а 18 578 263 зл. проценту. Буковина 5 ½ міліона зл.

І від облігацій треба було платити відсотки аж до вильосовання і сам заряд облігацій був коштовний і не зараз по 48-м р. їх випущено і по випущенню не зараз льосовано. От тому повищі цифри, подані по урядовим обчисленням – занизькі. Тілько гірких міліонів заплатили мужики за «знесення» «приватних, набутих прав» – панщини.

5. Знесення сервітутів

Обидва панщизняні закони, з 17 квітня і з 7 вересня 1848 р. утримали бувших підданих при всіх сервітутах на панських грунтах. Але постановляють ті закони, що за виконування сервітутів мають селяни платити. Висоту оплат визначить політична власть, де не прийде до згоди між громадою а двором. Ся згадка про сервітути в панщизняних патентах порядкує справу тимчасово. Остаточно мала она бути рішена індемнізаційними комісіями. А все таки обидві постанови, як що до панщини, так що до сервітутів доразу і твердо станули по стороні панів, а проти громад.

Служебність, чи сервітут дає нам право уживати або пожиткувати чужу річ. Продає хтось другому нивку з водопоєм і вимовить собі, що буде через продану нивку ходити, або їздити до водопою, то застеріг він собі служебність. Не собі застеріг, а своїй нивці і кожному дальшому властителеві своєї нивки. Це служебність річева, не особиста, яка би гасла зі смертю управненої особи.

Сам розум диктує, що можна мати служебність на чужій тільки речі, а не на своїй власній. Римляни висказали се в речені «nemini res sua servit». Треба було отже запитати, чиї то ліси і пасовиська? Законодавець відповідь на це питання пересунув на краєві комісії. Польові сервітути мужиків на панськім то було право побирати дрова і пасти. Отже «ліси і пасовиська». Не дасться подумати, щоб господарі не мали лісів і пасовиськ. Мали їх громади споконвіку і ніколи не ділили. Кожний член громади мав право пожиткувати ліси і пасовиська невідплатно, а не прийняті до громади платили за виконування тих прав «спасне».

На Буковині резолюцією з 1835 р. (24/Х.) усунено спільність грунтів, про яку була згадка в III розділі, і від того часу лишилася спільність тільки на пасовиськах. Але наслідком експансії (розширення) польової господарки, двори скрізь здобули собі спільне з громадою пожиткування пасовиськ. Декуди знов на відворот, громада мала пасовиська мало і хлібороби пожиткували двірські пасовиська спільно з двором. Тому, що пасовисько пожиткували спільно двори і люди, тому вважають ці правій відносини між дворами і громадами сервітутом. Цілком вірно це не є. Не треба забувати, що пасовисько так само мусів пан дати свому підданому, як давав йому ріллю. Адже без пасовиська не міг хлібороб існувати. Тому пасовиська належать також до підданчої дотації. Не був се приватно-правний стосунок. Підлягав порядкуваню політичних властей, не судових. Усі ж сервітути приватно-правні судить тільки суд.

Як сказано, в часі індемнізації мало не всі пасовиська були спільні громадам і дворам. Тож треба було тепер признати право власності або одним або другим. Сили нерівні. Від [18]60-го р. в Галичині поляки витиснули чехів і німців з урядів. Тоді судьба сервітутів була рішена. Комісії все признавали панам. На Буковині так зле не було, але була також велика кривда. Багато і дуже багато людського добра дісталося тоді панам.

Легше було панам забрати ліси. Люди недобре в лісах господарили. Тому вже 1786 р. знесено на Буковині свобідне і необмежене право рубання дерева. Відповідно до лісового уставу з 20/ІХ. 1782 р. застережено підданим право побирати з ліса тижнево 2 фіри зимою, 1 фіру літом на опал та й будівельний матеріал в разі потреби. Нагляд над лісами віддано очевидно домініям. Хто їхав у ліс, оповідався панові, як надзорці. При тій нагоді починали панські слуги, а згодом і пани побирати всякі дарунки. Се замінилося в данину. Сервітутові комісії на тій підставі признали панам ліси. Бо данину за ліс міг брати лиш його властитель, казали.

Справедливість каже признати, що не раз громади справді пожиткували панські ліси. Адже не кожда громада мала і має ліс. Є безлісні цілі простори. Але і тут побирання дров було дотацією підданчою. До того мав підданий повне право, а пан обов’язок. Адже збіднілого мав пан рятувати, а хорого лічити. Так само мав підданому дати дрова з ліса.

По наполеонських війнах скрізь уже забрали пани ліси, а то на тій підставі, що були надзорцями лісів. Та й у наполеонських війнах сила уряду ослабла і пани мали більшу самоволю. В 1820 р. вже починаються процеси людей з дворами за ліси і пасовиська. Політичні власті, які судили сі справи, ставали не раз за правдою. Але в 1848 р. уряд став по стороні дідичів. А це тому. По справедливості належало признати власність лісів і пасовиськ громадам. Скоро вже панщину казав уряд викупити, то можна було викупити і ліси та й пасовиська. Тимчасом зроблено інакше. У 1853 р. поквапився уряд на домагання дідичів відділити сервітутову справу від індемнізації. Отже пропала надія на викуп лісів від дідичів. Та й вийшло: панам земля, а мужикам сплата. І яка сплата! Оцінювано сервітут по 8 ½, по 10 крейцарів на родину в рік. Таких грошей громади не брали і галицький виділ краєвий запроваджував з тих капіталів позичкові каси.

На Буковині і при сервітутах не заподіяно народові аж тілько кривди, як у Галичині. Хоч і тут стояли проти себе дуже нерівні сили, то урядники не все ішли на руку дідичам. Але і тут діяло ся багато неправного. В Довгопільськім околі по безчисленних скаргах, а навіть кровавих подіях висланий на доходження комісар Штронер представив фактичний і правний стан так, що спричинив видання ославленого «провізоричного розпорядку» з 20/XII. 1861. Наказано людям платити овечу дачку, аж остаточно рішиться справу, чиї ліси. Сей наказ був такий противний правному почуттю колишніх підданих, що в 1863 р. аж при військовій асистенції треба було грабити всі гори за ту дачку. Висланий до Вижниці локальний комісар Клюсік у 1864 р. зажадав безпроволочно завісити «провізоріальний розпорядок», бо – як кажуть урядові акти – прийнятий концепістом Штронером погляд, мовби бувші піддані мали на лісах сервітути, треба основно змінити.

Початку т. зв. регуляції сервітутів треба шукати в 1853 р., коли то на домагання великих власників відділено управильнення сервітутів від індемнізації. Дня 5 липня того року видано патент про сервітути, а тому, що він дуже важний, подамо кілька вісток про його постанови.

Патент сей відноситься до тих випадків, де хтось має право рубати дерево або право діставати чи дерево, чи будь-які плоди з чужого ліса. Відноситься він до црава пасти на чужім грунті і до всяких польових служебностей, коли ті служебності обтяжають землю призначену під лісову культуру, аби, коли в’яжуть з собою колишніх панів з колишніми підданими. Відноситься він до тих випадків, коли спільно уживають або спільно посідають грунта колишні домінїї і громади, або колишнї домінїї і колишні піддані.

Такі справи треба упорядкувати злагодою. Коли не прийде до злагоди, треба право служебності сплатити і в той спосіб увільнити обтяжений грунт (Ablösung). Щойно тоді, як з виїмкових (в патенті наведених) причин не дасться служебності викупити, треба їх виконання управильнити (Regulierung). А то управильнити так, щоб докладно подати і обмежити час, місце, об’єм, спосіб виконування і довести до того, щоб служебний грунт по можності був майже вільний від служебності.

Виконання сих постанов належить до краєвих комісій. Предсідателів їх іменує сам цісар. Краєві комісії дістають від локальних комісій потрібні доходження протоколярні і всякі предложення. Рішати важні питання має «зміцнена» комісія краєва т. зн. на свої наради покликає вона суддів. Рекурси рішає міністерство внутрішних справ, а покликає на такі наради членів з найвищого трибуналу. Правосильні оречення комісії і прийняті нею угоди сторін мають такуж вагу, як судові вироки. Цивільні суди екзекують їх правосильність.

Багато ще розпорядків видано в справі регуляції сервітутів. Найважніший був з 1857 р. (31/Х.), в якім була подана дуже докладна інструкція для комісій.

Силою вичислених постанов оці комісії, як самостійні власті, вплинули рішучо на фізіономію земельної власності на Україні. З малими виїмками вийшли їх рішення в користь дідичів. Хлібороби не все вміли вибороти собі право, зрештою було чимало явного безправства.

6. Про Довгопільський окіл

Довгопільський, по урядовим актам Русько-кимполунгський окіл, заховався в високих Карпатах. [По румунськи Довгополе – Кимполунг, а що на Буковині був уже один Кимполунг над рікою Молдавою, тож прозвали наше Довгополе Руським Кимполунгом.]

На самім вступі своїх зізнань Федькович вичислив усі села того околу, розкинені над Білим Черемошем і над Путилівкою. Табулярно розпадався окіл на три добра: Довгополе, Путилів і Ростоки. Ті добра були спільною, неподїленою власністю Гуденуса, Айвасів, Джурджована, Фльондорів, Яношів і гр. Льоготети. Так було записано в грунтових книгах. В фізичнім посіданні мав кожний властитель виділену часть в кождій місцевості, але в одній малу, в другій більшу.

Весь окіл вкритий був лісами і борами, галицькі переселенці поволі прорубували праліси, випалювали і корчували більші то менші простори та й поселялися, де хто злюбив собі. Природа гір, головно терен спричинив, що осідки гуцулів були розкинені. Ніколи поселенці не ужиткували лісів і пасовиськ спільно, як на долах. Адже і нині не знає ніхто такої господарки в горах. Тут кожний поселенець брав собі пляц під осідок. себто на домівку і леваду, далі займав кусень ліса. Часть того ліса обертав на пасовисько, прирубавши, чи випаливши грубші ялиці. Ліс, пасовисько, леваду і хату з надвір’ям, кожде з осібна, відмежовував і обкладав розлогами.

Як скрізь, так і тут земля була надана панам, хоч і не знати, чи всі простори були надані. Недоступність гір була причиною, що земельні відносини були тут невпорядковані. На всякий спосіб незагосподарена земля, без культури ні для кого не має вартості. Але кровавим потом зрошена, невсипущим трудом поселенців напоєна земля набрала вже вартості. От так і пани, що зразу й не знали, що діється в горах і не знали, чи то їх ліси підпадають культурі, чи незавласнені простори, почали з часом накладати на поселенців руку. Радо призволяли на свобідну займанщину, але завели панщину. Про долянські панщизняні порядки нема що й думати. Повинність переселенців ограничалася до певних данин. Доходження окружного комісара Мільбахера в 1814 р. виказали, що піддані платили своїм панам земельний чинш, давали повісмо і сир. Відплатою за ці данини, т. зв. підданчою дотацією поселенців були не тільки малі простори, взяті під осідки, але ліси і пасовиська. Річ ясна, адже в горах осіли пастухи, не хлібороби. Для удержання господарства треба їм було лісів і пасовиськ.

Та час не стоїть. Господарі, вмираючи, відказували посілості своїм дітям, то забігали в гори нові поселенці, досить що оселі множилися. Мимо поділу землі дасться утримати первісний дохід з неї через лучшу управу. В горах ні. Пастирі мусили надолужувати втрату новими займами. Хто розбагатів на скот, той також брав нові просторп лісів, заміняв їх на полонини.

Тоді вже пани стали журитися. Тим більше, що поселенці теребили лісп не по господарськи. З одного боку спинюють пани дальші займи, то відбирають взяті поселенцями полонини, з другого боку стараються витягнути найбільший дохід з того, що вже дісталося в руки підданих. Тому накладають нові данини: терхи, кильтунки і клямкове, то підносять давні і утрудняють закладання нових осель даниною: пєцове, новачизна. Про ці данини згадує Федькович. Розказав він також, як то Джурджован завів нову данину вівцями. Більш менш після 1814 р. завели її також інші пани. Але про правний характер тої дачки, чи була вона підданча. чи ні, був відтак довгий спір і про це буде ще згадка.

Той похід панів представляється як довгий ряд кривд і насильств. Була згадка, що Довгопільський окіл за молдавських часів мав льготип. З хрізова воєводи Григорія Гіки, до якого відкликався Федькович, виходить, що був це княжий, вольний округ. Що ще за молдавських часів бояри вспіли зломити ці вольності і захопити землі того окола в свої руки, на це вказують пізніші постанови молдавських боярів, а також хрізов Дуки, на який покликався Федькович в протоколі. Про сей хрізов була вже мова в III розділі.

Під австрійським правлінням, коли прийшли тяжкі часи для Австрії (наполеонські війни), а з другого боку, коли через прилучення Буковини до Галичини перейшли тамошні пани добру школу у своїх польських сусідів – закріпощення селян поступає швидко.

Кривджені відкликалися до уряду. І так від 1803 р. ночали пани снувати ту червону нитку в історії Гуцульщини, яка в дальшій стадії називається сервітутовим процесом. Довговічний сей процес, що 2 рази: в 1843 і в 1863 р. дав притоку набігти австрійським жовнірам у карпатські ізвори; довге судове діло з епізодами заворушення під проводом народного героя Кобилиці; оспіваний народною піснею процес, що тягнувся до 1870 р., – то яркий приклад, як тяжко добитися правди з сильним противником. Селяне покликалися на свої права; дідичі, люди огладжені і у державних властей вартніші від хлопа, уміли повернути все на свою користь. Федькович підчеркнув у своїм протоколярнім зізнанні важніші моменти з того процесу. Нижче надруковано його зізнання не з самого пієтизму для поета, але і тому, що це літературний його твір. Прочитати ці зізнання, списані власною рукою поета буде кождому цікаво. Лишається ще хіба подати на підставі актів деякі уваги про ті численні доходження, які попередили процес із 1864 р.

Коли присуд виданий в 1803 р. опинився задля рекурсу у Відні, надворна канцелярія не тільки повторила, що до роботизни не вільно примушувати гірян, але рішучо висказала, що тільки ті данини можна від них правно побирати, які вичислені в хрізові Дуки. До того декрету з 1804 р. ч. 49,335 відкликується тая центральна власть аж до 1848 р., кілько разів пришилось їй, як вищій інстанції, рішати підданчі справи Довгопільського околу.

Доходженя Мільбахера з 1814 р. важні тим, що їх предметом було не тільки справдити, чи піддані перетяжені данинами, але чи обов’язують в околі постанови хрізова Дуки, чи піддані властителями корчунків, чи складають осібні оплати за полонини. Вислід сих доходжень був корисний для підданих, але з формальних причин поручено їх доповнити. Того поручення не сповнено і все зависло у воздухах.

Про доходження комісара Апіяна з 1825 р. була вже згадка вище. Доходження Мареша з 1837 р. цікаві тим, що всі заступники громадські (пленіпотенти) відкликали всі жалоби, заявили, що не мають від дідичів ніякої кривди, а навіть дуже вдоволені ними. Тая загадка поясняється тільки тоді, як прочитаємо в актах, то Мареш зарядив (чому?) вибір нових заступників громадських і їх слухав, а не давних пленіпотентів. В своїм справозданні каже Мареш, що громади вислід його доходжень прийняли до відома без протесту і рекурсу, але в актах нема т. зв. публікаційного протоколу.

Треба спитати, чому то йдуть урядові доходження одні за другими, пізніші розтягаються на більше точок ніж попередні, чому піддані жалуються, хоч присуди випадають в їх користь? Це ж і є трагедія довголітнього процесу. Корисних присудів не було кому виконати, піддані мали все кривду на плечах, а право на папері. А надто безчисленні їхнї жалоби тоді тільки спричиняли доходження, коли були внесені не до першої інстанції, до доміній, отже до самих кривдників, але до вищих властей і коли губернія наказала почати доходження. Кілько разів під вищим натиском окружний уряд прискіпався до панів, зараз предкладалося йому угоду між домініями і громадами і таку угоду (некорисну для підданих) уряд затверджував.

Отеє спонукало прихильного для народу черновецького старосту Мільбахера (прозваного шляхтою «кривим чортом») видати в 1838 р. розпорядок, що всякі угоди, заключені в панщизняних справах між панами і підданими – неважні. Дїдичі знайшли ласку у цісарського брата архікнязя К. Фердинанда, коли той об’їздив Буковину, далі вислали депутацію до цісаря і небавом обіжник Мільбахера скасовано, йогож самого перенесено до Львова (1840 р.). Коли не стало «хлопського тата», пани розгулялися, а що гуцули стратили надію на справедливість, прийшло до розрухів під проводом Кобилиці (1843 р.). Сї розрухи втихомирив староста Збишевський, а коли на приказ зі Львова розведено доходження, показалося, що дідичі завели в горах панщину, що титулом грунтових чиншів жадали навіть по 60 зл. в рік, що зборонялп підданим рубати дерево на їх власних грунтах. Притім справджено урядово, що спір за ліси відноситься не до просторів, які в панськім посіданні, але до таких, що відмежовані і в посіданні підданих. Сей момент був важним опісля, при видаванні остаточного присуду в сервітутовім процесі. Цікаво дуже, як пани викручувалися від закиду, що завели панщину. Казали, що відзначили деякі пасовиська та й дозволили людям робити на них сіно. Як не стане у господарів паші, тоді тим людям, котрі косили, можна буде порятуватися і набути у пана такого сіна по низьких цінах.

1848-ий рік міг і повинен був покласти конець усій недолі. Та на лихо, індемнізаціині комісії були народові неприхильні, а панам прислужні. Пани, що так уміли повертати право в свою користь, поясняли тепер патент з 17 квітня 1848 р. по свому. Знесення панщини відноситься до ріллі, казали, не до лісів. Зажадали відшкодування за всі данини, але за дотацію підданчу вважали тільки осідки гуцульські і левади. Ліси і пасовиська назвали своєю власністю, на якій підданим прислугують тільки служебності. Так наложили на гуцулів чинші, або брали за ліси і пасовиська овечу дачку в натурі. Хто не платив дачки, тому спирали доступ на відгороджені пасовисьа, на відгороджені ліси, які переходили з батька на сина, на яких здавен-давна господарювали гуцули так, як у своїм дворі і на своїх левадах. Ох, справді Бог був високо, а цар далеко. Панські пушкарі стріляли худобу, то грабили з людей одежу. Індемнізаційні комісії прийшли панам у поміч, бо дозволили на те, щоб недавно накинену овечу дачку не вносити в так званий виказ зголошення (Anmeldungsausweis) повинностей панщизняних, призначених до викупу. При доходженях у 1864 р., коли заступником громад був Федькович, всю вину зложили пани на індемнізаційних комісарів. Казали, що ці вичеркали із списів овечу дачку, поясняючи, що ся дачка не панщизняна, але відплата за сервітут на лісах і пасовиськах.

На цім місці треба ще додати, що індемнізаційна комісія в Довгопільськім околі сповнила свою задачу крайнє недбало, несовістно, на шкоду людей. В дотичних т. зв. оператах не подав комісар Цукер ані топографічних чисел парцель, увільнених від панщизняних повинностей, ані роду культури тих парцель, ані їх виміру, хоч були його обов’язком ці дані вписати. І тому можна було знати, скільки землі звільнено, але не мож було напевно сказати, котрі саме. При доповненні увільнення землі від панщизняних тягарів, яке потягав за собою викуп овечої дачки, заряджений по переведенню процесу в 1864 р., могли проте давні піддані платити ще раз від тих самих парцель. Надто приписано підданим землі замало. Кадастральний помір з 1820 р. виказав 46.054 моргів 185 сажнів квадратових рустикальної, 65.842 моргів 512 сажнів кв. домініальної землі. Операт індемнізаційпої комісії виказує лиш 32.772 моргів 1380 сажнів кв. рустикальної посілості, отже о 13.221 моргів 100 сажнів квадратових менше. Ся різниця в дійсности ще більша, бо ж по 1820 р. повстало дуже багато нових осель у горах на домініальних землях, які тим самим ставали рустикальнима! Такі маєткп пропали руському народові в тім однім околі!

Коли бувші піддані піднесли грімкий протест і жалобами засипали навіть ступні цісарського трону, жалуючися, що в околі ще не знесено панщинп, тоді заряджувано доходження, як і перед 1848-м р. Окружний уряд видав навіть до дідичів обіжник, що до остаточного переведення «регуляції сервітутів» треба лишити підданим ті грунти, на яких сиділи вони до 1848-го р., але пани не слухали. Одно доходження проти панів, спричинене жалобами до міністерства, закінчилося відомим уже «провізоріальним розпорядком» з 1861 р., яким наказано платити овечу данину, а в 1863-ім р. екзеквовано сю дачку насильно.

Хоч і який болючий для народа був сей розпорядок, а все ж він, хоч і коштом данини, утримував гуцулів в праві уживання лісів і пасовиськ. Хто готов платити дачку, тому пан не смів відмовити ліса ні пасовиська. Тої правної користі наші люди не відчували, бо всею душею хотіли скинути забитки підданчого ярма.

Тимчасом пани не хотіли зголошуватися до викупу сервітутів мимо повторюваних зазивів і погроз. Коли минуло кілька речинців, уряд виконав погрози і вислав до Вижниці в маю 1863 р. окружного ад’юнкта Михайла Клюсіга, як локального комісара. Клюсіг мав сам спорудити викази зголошень до сплати сервітутів та й мав при тім полагодити остаточно той віковий спір, який почався 1803 р. жалобами на перетяження панщизняне, перемінився в індемнізаційний, а потім у сервітутовий спір.

Розглянувши величезні стоси записаного паперу, розпочав Клюсіг 6/V. 1864 р. процес, в якім виступав Федькович іменем громад. Протоколи з того процесу списані на 156, справоздання Клюсіга на 311 аркушах. На підставі предложеного матеріалу краєва комісія в Чернівцях видала рішення до ч. 515 з 7 квітня 1866 р. Присуд комісії був такий:

І. Справджено, що відмежовані й обкладені ліси і пасовиська, пожитковані колишніми підданими Довгопільського околу до 1848-го р., становили їх панщизняну дотацію. Через знесення панщини ужиткуючі властителі стали повними властителями. А з того, що властитель на своїй власній речі не може мати права служебності, і з того, що обі спорячі сторони не признали права служебності – виходить, що стосунок правний, в якім зіставали колишні піддані до ужиткованих лісів і пасовиськ, не є сервітутом, який би підпадав приписам патенту з 5/ѴП. 1853 р.

П. Овеча дачка і данина сиром в натурі чи в грошах не були відплатою за служебності на панських грунтах і тому колишні піддані вільні від тих оплат.

Ш. Провізоріальний розпорядок з 20/XII 1861 р. зноситься, а колишні піддані можуть на властивій дорозі жадати відшкодування за дачки, які поплатили на підставі того розпорядку.

IV. Відповідно до інструкції з 31/Х. 1857 громади повинні бути заступлені в процесі що найменше трьома повновласниками. Та коли громади своїм одиноким заступником Федьковичем були вдоволені, то і комісія вважає се заступство правильним.

V. Дідичі мають претензії на додаткове відшкодування за підданчу овечу данину, яка в дійсності від 1848 р. перестала існувати і мають претензії за те, що від 1848 – 61 р. платили податки від грунтів, які в дійсності належали бувшим підданим. Ці останні мають претензії, що від 1848 – 61 р. платили панам чинші від власних лісів і пасовиськ. Одних і других відсилається до компетентних властей (згідно з патентом з 23/Х. 1853 р.)1)

І знов моральна побіда!

Більш менш після 1814 р. – Тому після 1814. р., що в доходженях комісаря Міль-бахера з 1814. р. нема ще про неї бесїди. а комісар Апіяв. в 1825. р. записав уже, що кілька років взад завели пани о-вечу дачку і терхи скрізь, по всіх горах. Впрочім була ще дачка дичиною та пстругами. Але сї дві данинп счезли без слїду так як десятина. В сервітутових процесах не мають вони ніякого значіня.

хрізова воєводи Григорія Гіки – Відпис сеї грамоти датованої 1. X. 7256 р. т. є. 1748 р. передав Федькович до архіву сервітутової комісії. В історії і в урядових актах нема нїякої згадки про ееи хрізов.

народною піснею – Жите і Слово І. Етнографічний збірник V.

до роботизни не вільно примушувати гірян – пани силували підданих до направи коршем, млинів і двірських будинків та доріг.

компетентних властей – себто до комісії для звільнення грунтів від панщизяних тягарів Grundentlastungskommission.

7. Як Федькович сповнив свою задачу

Десять громад Довгопільського околу вибрали Федьковича в падолисті 1863 р. своїм заступником; заступником прочих громад іменувала його комісія з уряду. Зараз у грудні 1863 р. збирається він студіювати акти до процесу, робити копії давних протоколів і вносить письменну просьбу до краєвої комісії в Чернівцях, щоб дала на се дозвіл. На се комісія не дала дозволу. Тим пильніе мусив Федькович збирати матеріал до оборони між народом, а те робив впрочім і перед внесенням письма до комісії, на що покликається при переслуханню.

В тім першім своїм письмі з 13/ХІІ. 1863 р. жадає ще Федькович знесення провізоріального розпорядку з 1861 р. і запевняє, що в околі нема сервітутів, хоч се щойно мали показати заряджені доходження. Отсе випереджування вислідів доходжень було причиною, що письмо Федьковича зложено ad acta.

Не зражався тим Федькович. В лютім слідуючого року вносить друге письмо до комісії, а 7 червня того ж року третє. В обох домагається знесення провізорії і грозить, що удасться до цісаря. Оба письма далеко відбігли від тих, які комісія привикла діставати, а всі три письма зраджують, що не вийшли з-під пера правника. В II письмі ставить Федькович дивовижні предложення, (систованє податків), а в третім обжаловує президента краю о віроломність. З того письма довідуємося також, що Федькович був у президента краю і особисто ставив до нього ті ж самі домаганя.

Федькович мав спільника. Був ним комісар Клюсіг, справедливий, але для народу прихильний урядник. І він, поки ще взявся до урядування, жадав, щби провізорію з 1861 р. знести. Але реферат дістав ся в руки Штронера, того ж, що спричинив видання того розпорядку. Очевидно, що він до внесення не прихилився, але ще приказав комісареві стисло держатися інструкцій. Від тоді починається тиха війна між Клюсігом і Штронером. Перший, де може, підпускає шпильки та картає славну провізорію. Формально знесено ії аж рішенням із 7/IV. 1866 р., але фактично упала вона скорше, бо правительство не важило ся насилати в гори екзекуцію, хоч дідичі домагалися того.

Хоч Федькович і не був правник, боронив гуцулів, як не мож краще. Вроджену бистроумність, здоровий розум і вимовність підкріпив основними студіями історичних і фактичних відносин. А понад усім любов народа. Це гаряче чуття диктувало йому зізнання в обороні правди. Платний адвокат, заводовий правник певне не був би так боронив гуцулів. Такої думки буде кожний, хто прочитав дотичні протоколи, хто з биттям серця вижидав відповіді Федьковича на тяжке питанне комісара Клюсіга і переконався, що Федьковичеві ніколи не забракло влучних аргументів. Оця щира, розумна і хосенна оборона селянських інтересів у сервітутовім процесі і вся діяльність Федьковича, зв’язана з тою справою, відкривають нове духове багатство, новий талант того великого чоловіка. Інспекторська його діяльність, орудування громадськими справами, практична чинність в поплутанім тяжкім процесі, як і педагогічні його проби з букварем та розмах до поправи правопису – всі ті царини Федьковичевої праці поза розлогою нивою поезії і повістярства розкривають перед нами всесторонність його дарувань, його геніальність. А він же все таки був sero sapiens.

Локальна сервітутова комісія в Вижниці мала до рішення два питання: 1. Чи пожиткування лісів колишніми підданими було служебністю, яка підпадає під приписи патенту з 5 липня 1853 р.? Коли так, то треба би ту служебність викупити від них і панам лишилися б ліси необтяжені. II. Чи овеча дачка, або замість неї дачка сиром або грішми були підданчі, чи відплатою за пожиткування лісів?

Коло тих двох точок обертався цілий процес 1864 р. Зрозумів це Федькович і всі сили свої звернув на те, щоб допомогти комісії на ці 2 питана відповісти по правді. А що правда була за мужиками, то так і випало рішення краєвої комісії. Присуджено, що селяни не мали служебності, але власність на лісах і пасовиськах. Овеча данина не була осібною відплатою за уживання лісів, бо пани побирали її в суміш з іншими панщизнянимип данинами. Що гуцулів наділено лісами й пасовипськами, се в великій мірі заслуга Федьковича, і його ім’я повинен кожний гуцул Довгопільського окола згадувати з пошаною.

Само рішення з 7/IV 1864 р. було властиво тільки моральною побідою. Воно тільки касувало провізорію в 1861 р. Це була одна позитивна точка в рішенні, бо зрештою жодної іншої користи безпосередньо не дало. Краєва комісія дала самі тільки негативні вислови. Сказала, що не до неї належить судити справу, але до комісії для звільнення грунтів від панщизняних тягарів (Grundentlastungskommission), яка після 1848 р. впровадила в життя закон про скасування панщини. Значить, тепер перед новою властю треба було ставати зі старим ділом. Та ні, перше всегьо треба було ждати.

Комісар Клюсіг 28/IX. 1864 р. післав вислід своїх трудів списаний на 467 аркушах паперу з 175 прилогами краевій комісії. В липні 1865 р. післано сей весь матеріал з внесеннями до міністерства. Міністерство висказало свою думку 1 жовтня 1865 р. і щойно тоді приготовила комісія свій присуд, виданий 7 квітня 1866 р. Тимчасом пани, зачувши, що ліси мають дістатися гуцулам, запродали їх жидам, а ті в страшний спосіб нищили їх. Федькович ужив усієї енергії, їздив до Чернівців і писав протести то просто до властец, то через локальну вижницьку комісію, поки уряд пе спер вирубу дерева. Але пани виграли рекурс у міністерстві під сам конець 1865 р. Повітовий уряд в Путилові дістав – правда – наказ наглядати, щоб пани не нарушували лісового закона і щоб мали на увазі мужицькі служебності на тих лісах, але мимо того пани почали знов теребити ліси. Тоді Федькович вніс через вижницьку сервітутову комісію 2 жалоби до краєвого правительства і то такі характеристичні, що варто їх напечатати. Вніс також письмо до сейму з просьбою, щоб той спинив нищення лісів у Довгопільськім околі та й щоб напер на краєву комісію сервітутову, щоб вона видала раз присуд.

Вкінці появило ся рішення краєвої комісії. На папері було воно корисне для громад, але здійснити його було нелегко. В першій мірі ходило о правосильність того присуду. Федькович купив її коштом угоди з панами. Ліси і пасовиська, за які йшов спір, повинні були зараз по знесенні панщини перейти на колишніх підданих та й очевидно податки були б від тих лісів платили селяни. Тимчасом ліси лишилися за панами: пани їх відпускали селянам за чинші і податки самі пани платили. Після рішення краєвої комісії пани мали вертати побрані чинші селянам, селяни мали вернути панам податки, які ті платили до державної каси. Отже тепер Федькович іменем громад зрікся звороту чиншів плачених від 1848 – 61 р. панам за ліси і пасовиська, а пани зреклися звороту податків, плачених від тих ліів і пасовиськ від 1848 – 61 р. та й зреклися права рекурсу.

Та тому, що частковий дідич Гуденус не був присутній при заключуванні тої злагоди, то всі прочі пани вислали до нього письмо з просьбою, щоб і він приступив до злагоди і щоб не вносив до міністерства рекурсу проти самого рішення комісії з 7/IV 1866 р. Не послухав їх Гуденус, бо і до злагодп не приступив і проти самого рішення краєвої комісії вніс до міністерства рекурс. Рекурс він програв, та за те краєва комісія для звільнення землі від панщизняних тягарів, до якої належав вже тепер Довгопільський процес, також не признала угоди, заключеної між Федьковичем і панами з причин чисто формальних. І Федькович i Джурджован були повновласниками, наданими з уряду, перший для громад, другий для дідичів. Як такі не мали вони права заключати угоди, а що найменше без окремої повиовласті. Локальна комісія не мала права приймати сю угоду до відомості.

Коли повідомлено Федьковича про це рішення, він письмом до краєвої комісії з дня 10/II. 1868 р. зложив свій мандат, як селянський повновласник Довгопільського окола. Краєва комісія для звільнення землі від панщизняних тягарів видала 21/XII. 1867 р. присуд, яким наказала додатково відшкодувати панів за підданчу данину овечу, а тим самим ліси і пасовиська припадуть на власність колишнім підданим. В тій цілі мають пани зголосити сю дачку до викупу, так як зробили з панщизняними данинами по знесенню панщини. Мали подати число побираних овець, або подати висоту сплат за дачку. Податки плачені панам від 1848 – 61 р. і чинші, плачені в тім часі панам підданими, зліквідується окремо.

Ця чинність протягнулася ще повних три роки. Ходило о полагодження технічно нелегких справ. Треба було справдити, в якій висоті побирали поодинокі пани овечу дачку, а далі задля викупу тої дачки виміркувати посередню ціну овець. Після приписів патенту з 23/Х. 1853 р. міродатні були пересічні ціни в рр. 1836 – 1845. Урядово нотованих цін з тих років не було ні в Вижниці, ні в Кутах, отже переслухано старих людей як свідків і ухвалою краєвого правительства, як індемнізаційної власті з д. 18/III 1870 р. до ч. 34 принято вартість вівці з ягнятем на 5 золотих 40 2/4 крейцара конв. мон. Дальше поступування при ліквідації було таке, як описано в IV розділі при індемнізації грунтів. Напримір Гуденусові зліквідовано за 48 овець річної дачки 261 зл. 27 кр.: з того стручено на різні такси 95 зл. 52 кр.; отже решту т. є. 165.35 зл., як річну ренту помножено через 20 і осятнено індемнізаційний капітал: в сумі 3.311-40 зл. Ці сплати перенесено на пасивний зрештою, індемнізаційний фонд воєводства Буковини. Урядово справджені і затверджені ліквідаційні викази видано в грудні 1870 р.

Та серед того ще один уголовий епізод. Як виконанню рішення краєвої комісії з 7 IV. 1866, так само тепер покінченню індемнізапійних ліквідацій ставили перепони пани.

Ще при угоді з Федьковичем з 1/VI. 1866 р. застерігали вони собі ревіндикацію (відібрання) всіх грунтів, які після 1848 р. дістали ся в руки рустикалістів. Тепер готові були відступити від тих своїх претензій за ціну компенсати податків заплачених ними від 1848 до 1870 р. від тих грунтів, які дістаються рустикалістам з тими чиншами, які дібрали вони в тім самім часі від бувших підданих за ті самі землі. Таку угоду з повновласником панів Ігнацом Гушкевичем заключили в присутності Федьковича, Григорія Кантеміра і довірених: Фошки й Рубаного самі рустикалісти. На дотичних протоколах підписані крім місцевих селян зверхності громадські з Сергіїв, Тораків, Кисилиців та й усюди громадські печатки.

Ті угоди списано з кожним частковим паном (через заступство) окремо, датовані вони 1 жовтня 1869 р., а з кінцем 1870 р. були завершені урядові чинності адміністраційних властей в тім віковім процесі, що з підданчого перемінився в сервітутовий, а вкінці в індемнізаційний.

Хоч корисний вислід того процесу виборов для хліборобів Федькович, пішла поговірка, що він дався панам підкупити і ділав на шкоду громад. На жаль, ці закиди дісталися і до друку через брак розваги і критики. Аж мороз поза спину іде, коли чоловік читає такі зневаги на нашого великого поета і людини незвичайної вдачі, але несплямленого характеру.

Оці вигадки безосновні. На цю тему підписаний обробив окрему статтю з доказовим матеріалом, а на цім місці подається тільки остаточні її висліди.

Всі закиди, які тільки знайдуться в дотичній літературі, всі вони зроблені безкритично: завішено їх у просторі часу і місця, без конкретипх обставин. Піднесли їх люди, які не то що не читали урядових актів, але не знали історії процесу і не розуміли його основ. Не треба навіть відкликатися до того, що Федькович, чоловік заможний і бездітний, чоловік, який мав перейти до історії українського народа та й був наскрізь чесний – не поповнив би такої поганої зради. А не треба, бо з короткого опису поодиноких стадій процесу, які подано в попередніх розділах і з наміченої діяльності Федьковича кожний читач міг виробити собі переконання, що Федькович заступав гуцулів щиро і сміливо та й запальчиво накидався на панів і на уряд. Щоб ліпше освітлити сей бік його поведення, надруковано всі його письма до властей. І пощо мав би той чоловік за юдині сребреники продати правду? З якої рації?

Впрочім першу угоду з 1/VI. 1866 р., закінчену на просьбу комісара Клюсіга, уряд уневажнив. За уневажнену угоду дідичі не могли платити. А не платили ж за неї і наперед, на це вони надто розумні. Угоду з 1/Х. 1869 р. заключили багато людей, а між ними крім Федьковича було надто багато головачів, тай треба б було багато кошту. Краше було підкупити ліквідаційну комісію. Вкінці була се угода в дословнім значенні, себто зроблено уступства з обох боків. Вартість овечої дачки, побираної путилівськими панами в однім році, прийняла комісія на 496 зл. 26 кр. конв. мон. Сума плачених ними річних податків від селянських лісів і пасовиськ могла бути менша, але пани зрікалися права відбирати землю, яку селяне займили по 1848-ім році. За таку угоду не мали інтересу підплачувати Федьковича. І пам’ять буковинського соловія лишиться в історії неосквернена.

Р. S. Вп. цісарському радникові і посадникові Путилова, д. Ш. Грайфові, складаю подяку за улекшення доступу до урядових актів.

Примітки

Ця обширна стаття надрукована як передмова до публікації актів сервітутового процесу Довгопільского околу. В нашому е-перевиданні вміщуємо її в розділі «Студії» і для того даємо статті свою редакційну назву. – М. Ж.

Подається за виданням: Писаня Осипа Юрія Федьковича. – Львів: 1910 р., , с. 375 – 407.