1

Борис Грінченко

Левантина не знала, куди саме їй іти. Ішла в сусіднє село, – може, знайде там роботу. Тепер жнива, то скрізь рук треба. До села було тільки вісім верстов, і вона вступила в його ще до снідання. Проминула кільки перших дворів і спинилася перед великою, на дві половині, новою хатою, з двором, забудованим по-хазяйському зробленими повіткою, возівнею й хлівами. Серед двору стояв запряжений кінь.

– Мабуть, заможний господарь живе, – подумала дівчина. – Зайду до його.

Несміливо вступила у двір, і саме в ту мить з хати вийшов господарь, кремезний, просивий чоловік з короткою підстриженою шпичакуватою бородою, з кудлатими бровами. Лагодився сідати їхати на поле і вздрів Левантину.

– А чого тобі, дівчино?

Вона низенько вклонилася, здоровкаючися, і тремтячим голосом сказала:

– Роботи шукаю… Чи не треба вам наймички?

– Роботи? А звідкіля ти? – спитав господарь, позираючи на неї неймовірними очима з-під кудлатих брів.

– З Диблів.

– А чия ж ти? – і так він випитував про все в Левантини, розпитався й про те – через що кинула хазяїв. Вона сказала, що занедужала, а тим часом хазяї взяли иншу наймичку. Хазяїн ще подивився на її білет, – видимо, письменний був, – вернув його, а тоді сказав:

– То що, зоставайсь хоч і в нас… Роботи тепер багато… Дам тобі три карбованці на місяць.

– Дядьку, а тепер же дорожче роблють, – насмілилась озватися дівчина.

– Може де й роблють, дак піди ще пошукай – поки його знайдеш тієї дорожчої ціни! А тут робота готова.

Подумала Левантина: і справді – поки ще його знайдеш! Може, довго ще попоходиш. Згодилась.

– Іди ж у хату та снідай, та й поїдемо зараз на поле!

Пішла Левантина в хату. Немолода жінка поралась там.

– Оце, стара, несподівано Бог послав наймичку, – озвався до неї хазяїн. Давай її снідати та візьму її на поле.

Хазяйка привітала її ласкаво, посадовила снідати.

Потім поїхали на поле…

І незчулася Левантина, як проминув місяць на роботі в Бовкунів (так звалися ці люде). Праця була тяжка, як звичайно по селах у жнива, та Левантина хоч і була собі утла й тендітна, але не боялася ніякої праці. Хазяї й хазяйські сини й дочка, бачучи, що вона добра робітниця, а дівчина звичайна й соромляжа, були до неї добрі. А що за працею не геть було коли й думати про щось инше, опріче роботи, то Левантина таки трохи заспокоїлася й на серці, – не так неначе стали її дошкуляти оті кляті думки про минулі лиха та зла. Було б усе добре, та на лихо до Б Вона думала, що й довго житиме в Бовкунів – так сі люде звалися. [СТН ІР НБУВ. – Арк. 139 зв.] Про подію у Чорному яру і про все, що потім у Диблях сталося, вона нічого не знала – це зробилося вже після неї. Тут цього нічого не було чути. Левантина думала, що й довго житиме в Бовкунів, але помилилась.

Аж одного вечора приходить у хату якась дівчина: Одного разу, як усі сиділи за сніданням, рипнули двері, і в хату ввійшла якась дівчина:

– Здорові були! Ось і я вернулась.

– Ге! Параска! – зраділи хазяї.

Виявилося, що тая Параска, це – Бовкунова наймичка. Занедужала в неї мати, дак вона й пішла на який час додому, а тепер мати подужчала, то вона й назад.

Левантина зоставалася ні в сих, ні в тих, бо господарі знову брали Параску. Вона не вдержалась:

– Чом же ви, дядьку, не сказали, що у вас наймичка є? Може б я тоді у вас і не стала, а деинде шукала служби.

– Еге, дівчино! Того ж я й не казав, що ти тоді не стала б, а мені, – сама бачиш, – рук було треба, аж кричало, – по щирости відказав Бовкун. – Та не журись! Я оце завтра їду в город, а в мене там є родич, брат у перших, бакалією торгує… Я оце як був у його, дак він мені казав, що йому треба наймички. Їдьмо завтра в город, то я тебе одвезу до його: може, він не знайшов іще дівки, то тебе візьме. А не візьме він, то візьме хто инший, – у городі людей багато.

Чи в город, то й у город! – подумала собі Левантина. Вона там зроду не була, дак їй трохи страшно було туди їхати, але ж там був заробіток, а тут уже відбули жнива, то не дуже треба найманих рук. Вранці поїхала з Бовкуном у город.

Чомусь той город здався їй не таким пишним, як вона думала. Такі будинки вона бачила і в панів у своєму селі, тільки що тут їх було дуже багато: дерев’яних, кам’яних, сірих, білих, жовтих… так і мигають ув очу…

Та все один до одного попритулювані – ні городів, ні садків. По вулицях сновигають салдати та пани, лаються якісь москалі; віз торохтить по камінні та підкидає по ямках – аж не всидиш. Не подобалося те все Левантині.

– Тпру! – припинив Бовкун коня.

Стали біля невеличкої крамниці.

– Ану злазь, Левантино, бо оце вже ми й приїхали.

Бовкун прив’язав коня до лихтарного стовпа і вдвох увійшли в крамницю.

Крамниця була підхожа до тієї, що Левантина бачила і в себе на селі, тільки більша. По їй крутився хазяїн, Степан Іванович Квасюк, чи то пак – Квасюков, – це вже так він себе тепер звав. Чорнявий, з банькатими очима, з підстриженою по-городянському борідкою, не дуже гарний з себе, та й не поганий.

– Здоров був, Степане Івановичу! – привітався гість.

– А, здрастуйте, здрастуйте, Платоне Григоровичу! Заїздіть же в двір, – чого ви на вулиці стали? – запрохував хазяїн.

– Нема коли, треба на базар поспішатися, – відказав Бовкун. – А ось я, коли хочете, дівчину вам привіз. Чи може вже наняли собі?

– Ні, ні ще.

– Дак оця хоче у вас стати. Служила в мене місяць, – добра робітниця. Я й далі б зоставив, та не можно, – і він почав розказувати, через віщо мусив Левантину відіслати. А Квасюк тим часом поглядав на неї своїми банькатими очима, і Левантині чомусь не подобався той погляд.

– А яку ціну візьмеш, дівчино? – спитав він.

– Три з половиною на місяць, – несміливо сказала Левантина.

В городі жили по чотирі та по п’ять карбованців, але Квасюк побачив, що Левантина того не знає, і сказав, що більш як три карбованці не дасть, та ще щоб вона й на своїй одежі була. Левантина не довго думала й поєдналась. Квасюк забрав у неї пашпорт і одвів її в кухню до своєї жінки.

Квасючка, висока й худа жінка, дуже старіша за свого чоловіка, глянула такими сердитими очима на Левантину, так до неї озвалась, що в тієї аж у душі похололо.

– Боже мій! – думала вона. – Які ж тут непривітні люде! Як я тут житиму?

Хазяйка зараз же поставила її за роботу до печі. Кільки разів налаяла, що селючка і нічого не тямить, хоч Левантина робила все, як треба. Левантина їй не подобалася, бо була молода й гарна. Квасюк був на десять років молодший за жінку й оженився з нею через гроші. Ті гроші він давно забрав собі до рук, завів на них цю крамницю, а жінкою почав поштурхувати. Вона йому вже наприкрилася, бо була стара й негарна. Як він наймав молоду наймичку, то Квасючка лютувала і силкувалася витришкати її геть усякими причепками та знущанням. Воліла б старих наймичок, бо до тих цей клятий бабій не в’яз би. Але Квасюк проганяв старих так саме, як вона молодих. І через те в їх у хаті завсігди кипіло, як у казані.

Того ж вечора вона сказала чоловікові, що Левантина селючка, нічого не тямить, то вона її відішле. Але Квасюк знав уже, через що це.

– Не вередуй! – крикнув. – Через тебе наймички не вдержиш. Щомісяця нова. Одішлеш цю – зостанешся зовсім без наймички, бо ніякої тоді не найму.

– Про мене краще без наймички, ніж із такою, як ця! – кричала розлютована Квасючка, бо в їх ще ні одної наймички не було такої чепурної, як Левантина.

– Та мені байдуже до тебе, – чорт тебе бери, хоч би й сама все робила – як кобила здорова! Дак же не поробиш усього сама, то мені через твої вереди кумерції вред буде.

– Кумерції вред! Якраз тобі кумерція в голові! Знаю, чого треба! Дак я за тобою і вночі слідком ходитиму.

Двоє дітей – хлопець шести років і дівчина семи – попрокидалися і слухали сварку, слухали не вперше. Не зважаючи на їх, Квасючка кричала:

– Я тебе вночі з постелі не пущу! Не думай, що тобі пособиться, коли ти її зоставиш.

– Тю на тебе, скажену! Я тобі кажу: одправиш цю дівчину, я її знову – тобі на злість – ізнайду, а тебе з хати вижену, – йди геть ік твоєму дурному батькові, що пустив на світ таку пришелепувату дочку!

Квасючка замовкла, пам’ятаючи, що вже одного разу чоловік її вигнав був, а батько не дуже привітав, то їй довелося вертатися додому й коритися чоловікові. Вона знишкла, але наважилася так дошкуляти Левантину, щоб та, не витерпівши, сама втекла.

І справді дошкуляла. Левантині просвітку не було за роботою, за лайкою та за штурханцями. Сердита Стручиха була така добра проти цієї худої, як суха тараня, носатої, рудої крамарки, розпаленої заздрістю й невірою до чоловіка. Левантина мусила вставати вдосвіта, як ще темно було, а лягала опівночі, – і увесь день на роботі. І що ні зробить, як ні ступить – усе було не так, усе не до ладу, за все гримання, а то й штурханець межи плечі. Квасюк же був до неї добрий і, як не було жінки, то все так поглядав на неї, як кіт на сало. Левантині від того погляду ставало так моторошно, що вона тоді бажала, щоб швидче повернулася Квасючка з своєю лайкою. Вона силкувалася не стріватися з ним на самоті, а він робився до неї ласкавіший та ласкавіший і нишком силоміць пхав їй у руки кільки разів цукерки з крамниці. Левантина любила ласощі, але ті цукерки було їй чогось гидко їсти і вона віддавала їх дітям, або викидала. А одного разу хотів подарувати їй гарну червону стрічку. Вона не взяла і втекла від його.

Проминув місяць. Левантина стомилася так, що наважилася кинути службу і сказала про це хазяїнові. Той здивувався:

– Чого? Через що?

Вона почала казати, що дуже важко жити, що ніколи спочинку нема, сама лайка, а то й бійка. Але Квасюк ніяк не хотів її пускати.

– І не вигадуй! і не видумлюй! Що це ти? Яке ж ти маєш право кинути мене без наймички? Мусиш бути, аж поки я нову знайду. А що тобі важко, дак цього більше не буде.

Мусила Левантина зостатися, і справді їй покращало: хазяйка вже не годувала її потилишниками і менше лаяла, хоч позирала на неї ще лютішими очима, бо як засварився з нею чоловік за Левантину, то аж попобив її.

Але сам Квасюк почав чеплятися дужче. Скоро Квасючка одвихнеться з дому, він зараз посадить дітей у крамниці, а сам до неї та й починає підлабузнюватись. Одного разу хотів обняти, дак вона йому такого стусана дала, що аж поточився.

– Оце, яка сердита! – каже, немов ласкавенько, а в самого банькаті очі так і зайнялися.

– Не в’язніть, дядьку! – закричала Левантина, – бо їй-бо втечу!

– Дурна ти! – відказав Квасюк, знову підходючи до неї та заступаючи їй дорогу так, що вона опинилась аж у кутку біля печі. – Чого тобі тікати? Не будь така сердита до мене, то я тебе как куколку наряжу, а хазяйка не посміє й слова тобі сказать. Любить буду так, шо аж!.. – І його нахабні очі зажевріли, впиваючися в неї.

– Не займайте мене, бо кричатиму!

– Пустяки! Разлі я звєр якой, чи що, щоб од мене кричать! Та я й займать тебе не буду, коли ти не схочеш. Я до тебе добрий, то й ти будь до мене добра.

Левантина почала совати рогачем у печі, а він тим часом ущипнув її за руку.

– От одійдіть, дядьку, бо їй-бо оцим рогачем так і дам! – скрикнула вже зовсім сердито Левантина.

– А я рогач у тебе одніму, а тогда тебе поцілую.

– У вас є жінка, – її й цілуйте, а не мене!

– Стану я таку погану цілувать!

– А нащо ж брали?

– Бо глупой тогда був.

– Ну, то будьте ж тепер розумні та не в’язніть до мене.

У другій хаті почулася Квасюччина хода, і Квасюк зник з кухні в двір.

Прийде Левантина в крамницю чогось узяти в хазяйство, – він їй знов те співає. Левантина вже була рада, що Квасючка не допускала її до крамниці, а сама туди ходила. Дак він вигадав иншу річ. Оце тільки Красючка куди з дому, то в та ще А як иде з дому, то дітей з собою забірає, щоб йому нікого було в крамниці садовити. Дак йому ще краще. Тоді кличе. Дак він тоді Левантину просто туди кличе, мов за яким ділом. Тільки ввійде, а він і почне їй усячину верзти. [СТН ІР НБУВ. – Арк. 145 зв.]. Вона вже була рада, що Квасючка не допускала її до крамниці, а сама туди ходила. Та те мало помогало, бо він завсігди так прирозуміє, щоб де саму її застукати.

– Дядьку, – казала Левантина, – коли ви до мене чепляєтесь, то давайте мені рощот!

– Не дам.

– То я втечу, – хай вам і гроші зостаються.

– Не втечеш, потому шо в меня твой пашпорт, а без пашпорту тебе в одну минуту в поліцію заберуть.

Левантина бачила, що вона в неволі, і все думала, як би з тієї неволі визволитися, і не могла нічого вигадати.

Примітки

[…] вийшов господарь, кремезний, просивий чоловік […] – просивий – з сивиною, сивуватий;

[…] Левантина хоч і була собі утла й тендітна […] – утла (вутла) – тут у значенні слабкої, кволої;

[…] а в мене там є родич, брат у перших […] – брат у перших – син дядька або тітки, двоюрідний брат;

[…] віз торохтить по камінні та підкидає по ямках – аж не всидиш. – протягом останніх двох десятиліть ХІХ ст. у Чернігові було вимощено каменем 12,4 верст вулиць; околиці залишалися незамощеними, а окремі вулиці могли бути замощені різним покриттям: каменем, цеглою, піском;

[…] Квасючка лютувала і силкувалася витришкати її геть […] – витришкати – випровадити, прогнати;

Скоро Квасючка одвихнеться з дому, він зараз посадить дітей […] – одвихнутися (відвихнутися) – ненадовго вийти, відлучитися;

[…] він завсігди так прирозуміє, щоб де саму її застукати. – прирозуміти – вигадати, домізкуватися;