3

Борис Грінченко

Романові з товариством останніми часами не щастило. Пішли вони в Диблі і зовсім уже налагодилися вивести пару добрих коней. Коли тут нечиста нагнала гурт п’яних перезв’ян, і вся справа ляснула. Аж до світу куйовдилася перезва на тій вулиці, де були коні, і на ближчих, а товариші мусили сидіти, притаївшися в суточках. Добре потрусилися, боячися, що їх там побачуть, а вже якби побачили п’яні чоловіки, то певне, що живими не пустили б. Ледві пощастило помалу-малу вибратися звідти та винести цілу душу.

Після цього, трохи згодом, Левдик з двома хлопцями подався в Ріпаки, і їм дуже добре пощастило вивести троє коней. Але зараз же за селом норовиста коняка скинула Лукаша і втекла в поле. Мусив він плуганитися в город пішки, а ті двоє поїхали, щоб одвести коней до Гапона. Та їм на лихо надворі був туман такий густий, що вони зблукалися, проблукали всю ніч, не потрапили до Гапона, а заїхали в Чорноус і аж тоді схаменулися, як побачили перед собою хати. По вулиці вже вештались люде і зараз же їх припинили. Спершу чорноусці подумали, що це просто собі з якої слободи люде зблукалися, почали їх розпитувати – відкіля, та куди, та чого їдуть. Ті щось не так одказали, щось наплутали, – вони їх у волость, почали допитуватися, а ті ще більше плутали, і виявилося, що це коноводи. Бито їх дуже, а потім одвезено до тюрми.

Товариство не боялося, що вони викажуть на суді инших: то добрі хлопці і цього не зроблють. Але ж їх замкнуть найменше на рік до тюрми, а то так і зашлють, бо вони вже не вперше в суді, а товариство тоді втрачає двох добрячих робітників. А друге – здобич вискочила з рук іще раз.

Після цього отаман з Романом та з Лукашем знову подалися в Диблі, але й сього разу нещасливо: перешкодили стукачі, бо всю ніч ходили по вулицях, не даючи підступитися ні до одного двору. Бо хоч п’яні перезв’яне і не догледились тоді коноводів, але потім удень люде побачили, що по городах походжено, і ходило щось чуже. Догадались, які то гості були, і додали варти.

І це вже так два місяці товариство сиділо без заробітку. Пооб’їдалися й пообносювалися так, що вже далі нікуди. Лукаш из горя пропив свої чоботи і ходив – на одній нозі резинова калоша, а друга просто загорнена в онучку і мотузками ув’язана. Инші хлопці також позбувалися всячини з одежи – то таки задля харчу, а то таки й «з горя». [СТН ІР НБУВ. – Арк. 162.]. Тільки Ярош жив, як попереду, бо він завсігди пив помалу потроху і не дуже шинкував грішми, як вони йому потрапляли до рук. Через те всі тепер до його приходили позичати грошей, і він помагав товаришам потроху. Саме за такою позичкою зайшли до його ввечері Патрокл Хвигуровський та похмурий Кучма. Сиділи, нарікаючи на лихі часи, коли почули, що хтось іще йде, і незабаром у хату вскочив новий гість – Лукаш.

Він був ще обідраніший, ніж попереду, а на довгих ногах не було чобіт: він уже давно їх пропив «з горя» і тепер ходив так, що одна нога була в резиновій калоші, а друга обгорнена онучкою та ув’язана мотузком. Дарма, що так, а був веселий, ускочивши, махав руками й вигукував:

– Здрастуйте вам! Чого киснете? Дєла – первий сорт, – кричав він п’яним голосом і брязнув на стіл кількома срібними грошинами, що вони аж розкотилися по столу і дві впало додолу. Перелякана дитина заплакала в колисці, і бліда й мовчазна Ярошиха нахилилась над нею, щось дитині шепочучи, голублючи її. А Лукаш став посеред хати з шапкою на потилиці, руки в боки, і всміхався безглуздим п’яним усміхом.

Ярош із Кучмою глянули, дивуючись, на його, а Патрокл Хвигуровський підняв ті монети, що попадали додолу.

– Чи ти ба! – скрикнув, – гляньте лиш: карбованець і три четвертаки! Де це ти добув, хлопче? Може в кого «загубив»?

– Овва! Как уже я, то й не можу добуть. Пальто первий сорт, а двері лакей не запер, а я пальто надєл та й пошов на базарь, как пан!

– Еге! Лукаш старовину згадав, своя давнє ремество.

– А чим старе мов ремество погане? – питав задерикувато Лукаш. – От ви з своїм без копєйки сидите, а в мене бряжчать!

– Величається! – гарикнув похмурий Кучма. – Поцупив якесь дрантя та й радий. Чортвіть-що!

– Чого ж воно – чортвіть-що? – питав ображений Лукаш.

– А того, що чортвіть-що та й годі! Наше діло старовіцьке, вільне… Вивів коня, сів на його – як майнув полем-степом… гей!.. А то лазь по вікнах та витягай манатки! Пху!..

Кучма плюнув і сердито одвернувся. Він був старий коновод і не любив лигатися з звичайними міськими злодіячками, що жили з дрібної крадіжки.

– Бросьте спориться! – перепинив Ярош. – Єслі Лукашу щастя, то й гаразд.

– Нехай лиш становить могорича! – озвався Патрокл.

– За первий сорт! – крикнув Лукаш. Ухопив гроші й метнувся з хати. – В одну минуту!

– А стой, Лукаш! – гукнув йому навздогін Ярош. – Позови там по дорозі Романа!.. Чуєш? Должно не слишав, – подрав как самашедчий… Ну, покудова нема Лукаша, то розкажи, Патрокле Степановичу, про Левдика! – звелів Ярош. – Видал ти Лазька?

Лазько – то був рештант, що ходив з тюрми на роботу в город, через його Левдик подавав про себе товаришам звістки.

– Бачив… Я й забув пак розказати… На бульварі він робив… Пішов і я на бульвар: палічку в руки та й іду собі – от, кавалєр на гуляння, – туди-сюди палічкою крутю… А вони ямки копають, дерево садити. Ну, я сів на ослоні зараз біля Лазька – одпочиваю б то. І він мене бачить, і я його бачу, та проклятий салдат стирчить… А каніс, пекельний! Хоч би тебе тричі Тартар поглотив!.. Одначе дивлюсь – одходить, одходить салдат геть далі… Тоді вже Лазько й сказав!.. Чепляються до Левдика не за самі Ріпаки, а ще й за Панасовку, – пам’ятаєте, – він тоді ходив? Дак каже, – треба, свідєтеля, шо ту ніч він дома був.

– Та-ак!.. свідєтеля… Кого ж би то?.. – замисливсь Ярош.

– Кого ж? Хведорченка! – порадив Кучма.

– А й правда! Дак я завтра зайду до Хведорченка, – скажу, шоб готовий був до слєдователя йти, а Патрокл Степанович пойде уп’ять на бульвар та перекаже Лазьком.

– Гаразд! – одказав Хвигуровський.

Це була звичайна справа: коноводам, як вони потрапляли до тюрми, треба було таких свідків, щоб виправляли їх. Здебільшого їм щастило переказувати товаришам, чого саме їм треба, а ті постачали свідків з своїх же людей.

Тим часом прийшов Лукаш з двома пляшками й з закускою, а за їм і Роман. Побачивши, скільки принесено горілки, Ярошева жінка взяла дитину і нишком вискочила з хати. Стіл заставляли і заложили пляшками, чарками, тарілками, закускою, ковбасою, рибою й хлібом. Розташувалися з закускою, почали пити й їсти. [СТН ІР НБУВ. – Арк. 165.] Стіл заставляли пляшками, чарками, тарілками, заложили всякою їжею. Патрокл, не гаючись, одіткнув поламаною двохзубою виделкою пляшку й налив. Почали пити й їсти.

Побачивши, скільки принесено горілки, Ярошева жінка подала мерщій на стіл усе, що треба, а сама, поки ті пили й закусювали, нишком узяла дитину, вискочила з хати та й подалась до сусіди. Вона звичайно так робила, як Ярош гуляв. Він пив не часто, але під час великої гулянки бувало, що й добре випивав, і тоді бив її й нівечив тяжко за те, що вона завсігди гребувала його ділом і товариством.

– А слихали – вже Микита вийшол на волю? – попитав Роман.

– Хиба? Ні, не чув, – одмовив Патрокл.

– Вийшов? – спитав злістно Кучма. – Шо ж, оце йому й минеться?

– Нє, – відказав Ярош, – так не минеться. Слєдуєть наказать. От зберемось гуртом та подумаєм, шо з ним дєлать.

Микита – це був теж коновод з їх товариства. Його піймано, суджено, і він виказав ще на кількох душ – ті й досі відбували кару в острозі. Звичайно коноводи не прощали такої зради.

– Треба так накарать, – говорив Кучма, – щоб уже більше не міг такого робити. А то тепер страху ніякого нема. У старовину не так було, – в старовину строго було.

– Ну, а как же в старовину карали? – спитав Лукаш.

– А так!.. Одного разу… давно було… год десять… Тоді в нас був отаманом Хоменко – от запальний був!.. А гніздо в нас було під Борзною. Дак один на суді й прошкодився так, що через його двох у Сібір заслали. Ну, ми підождали, поки він вийшов з острогу. Вийшов він і не подає знаку, а сам на Чернігів побрався. А отаман каже: невже ж оце він і втече наших рук? Не попустимо, хлопці! Ну, зараз двоє й обізвалось: один та ще другий, молодий був хлопець Грицько… а здоровий був., як тур!.. Ми його, кажуть, приставимо. І приставили!

– Та как же вони його приставили?

– А так, шо на дорозі переняли. Переняли та назад руки скрутили та рота ганчіркою заткнули, та й ведуть… Довели до нашого ярка… був там у нас такий ярок, шо ми в йому збіралися… Один же побіг товариство кликати, а Грицько берегти зостався.

– Зачим товариство?

– Шоб суд був… Не хотіли самі порядкувать… Ну, збігав… Мало не все товариство зібралося. Стало кружка, а його посередині… Одіткнули йому рота, – кажи, коли хочеш!..

І він стоїть проти місяця – білий, білий та труситься…

– Ну?

– Ну й присудили! – і Кучма вихилив чарку.

– Шо ж йому здєлали?

– Шо здєлали, те здєлали, а тільки вже більше нікого не паскудив!.. Як закопали на тому ж місці, то так і зогнив, – ніхто не шукав… А хоч би й знайшли, то ніхто б не виказав, бо всі були хлопці добрі та й били всі… по черзі кожен брав кийок та й бив… щоб усім винним бути…

– І ви там були? – спитав Лукаш.

– Може був, а може й ні, одказав Кучма, наливаючи нову чарку. – Так у старовину було! А тепер розпуста пішла, ніхто не шанується, ніхто чести не знає: виказав на товариша та й прав і ходить собі по волі, мов і нічого не зробив. Хиба що попоб’ють иноді, та й то не дуже…

– Ну, не очень то й тепер будем прощать… – стиха, але гостро промовив Ярош, і його холодні, злі очі блиснули.

– Ні, що не кажи, а в старовину не так було! – знов правив своє Кучма. – Тоді ти знав, що ти в товаристві воїн і що всі за тебе як один стоять! По правді робили! А тепер такого вже нема… І того не було, шоб коновод поганив руки палітом яким, абошо. Тоді кожен знав – наше діло степ! Там ти собі вольний, – шукай вітра в полі! Та й коноводи ж які були! Хоменко, отаман, дак той раз за одну ніч сам вивів п’ятеро коней!.. Ото люде!.. А тепер що? Пху!.. Дрібнодухи всі!..

Кучма вже здорово випив, а випивши, він завсігди вихваляв старовину, що як добре тоді було, і лаяв молодих…

– Брехня! – грімнув кулаком по столу Патрокл, аж пляшки й чарки задзвеніли. – Брехня! Є й тепер такі коноводи – орли!

– А де ж ти їх бачив? – спитав, глузуючи, Кучма.

– Де? На Кубані!

– А хиба ти там був?

– О, стультус малоуминий! Да ти спитайся – де я не був!

– А ну ж, ну, розкажіть про Кубань! – попрохав Роман.

– Слухайте! Почну ab ovo, з початку. От як турнули мене з кондукторів, заходився я торгувати. Голки-шпильки, пундики-мундики, табачок-сірничок ат, чортзна-шо! Бачу, шо воно не підходить ні до мого імени, ні до моєї хвамилії, ні до мене самого. Бо ім’я в мене геройське, хвамилія – образець, та й сам я такий, шо хоч зараз іди троянців воювать. А тут голки-шпильки!.. Чортзна-шо! Ликвидація і аквавіта.

– Шо, шо? – питали Роман та Лукаш.

– Азінуси й стультуси! Те, шо продав свою бакалію, а гроші з горя прогуляв. Ну, зоставсь у мене в кишені, якось завалявся, карбованець. Подививсь я на його: ге-ге, братіку, з тобою довго не проживеш!.. Ні, тісно тут жить!.. Махну на Кубанські степи! Хоч з черкесом буду биться, – усе лучче, ніж із п’яницями в трахтирі. Ну, йду до знакомого кондуктора: пусти на Кубань! Посадовив у кондукторську, а на другий поїзд другому кондукторові здав… От я вже й на Кубані… – Добра штука Кубань, да тільки біда, шо й останнього карбованця в дорозі проїв. Найнявся до одного багатого пана, а в його табунщик Артем Гайда. А ви знаєте, шо воно там табунщик? Чорт, а не чоловік! Як вирветься у широкий степ з орканом у руках, дак він там орел! Скаженого коня-неука піймав, сів на його, стиснув коліньми – ех! аж степ гуде! Кінь б’є і передом і задом, та де йому скинуть Артема! З скаженого – овечкою стане! А вже нічия чужа коняка не стрівайся з Артемом у степу – його буде. І було в нас товариство добре: шестеро нас, та такі!.. Одного разу тринадцятеро коней вивели, за одну ніч за двісті верстов перекинули, продали і в обід другого дня дома були.

– Ну, та невже? – почулися здивовані голоси. – Та як же це ви зробили?

– Уже знали – як!.. Ех, отам справа! там коновод не злодіячка – такий, шо перед полицією труситься, як от ми, клапоухі азінуси. Там він нікого не боїться, а його всі бояться! Вийдемо на ярмарок – гуляй душа без кунтуша!.. Морем коло нас горілка, танці, музики біля ятки на майдані, а люде збіраються, а дівчата задивляються!.. Ах, сто чортів!.. А ми гуляємо, гопака витинаємо, до дівчат залицяємось, та величаємось, та хвалимось – як коней перемкнули та які були коні…

– Ну, це вже брехня! – перепинив Кучма. – Тобто, стали розказувать, де коні брали? Та зараз би й вас самих забрали.

– Суса тупорилого у хвіст поцілували б, а нас не забрали б! Там не на нас, а від нас страх був. Там на всю округу звісно – хто такий Артем Гайда, а його зроду ніхто не займе, люде шапки йому скидають, бо бояться. А пан аж просить: оставайся в мене, Артеме, жити! Бо пан знає, шо як у його свій коновод житиме, дак цілі будуть коні свої, а до чужих йому байдуже.

– Оттам жисть! – скрикнув Роман.

– Вольне, веселе життя!.. Коли, бувало, й нападуть на нас, дак ми знали, як обороняться… Раз як застукали нас в очеретах!.. Два дні оборонялись… рушниця добра в Артема була і пистолєтики в мене… Вони до нас посунуться, а ми – бах! Вони й заховаються, бо кулька не дулька, – як уразить, то заболить. А на третій день умкнули од їх, ще й з кіньми… Го-го-го! Аж степ застогнав, як у копита вдарили!.. Гей, сто чортів!..

І він знову грімнув кулаком по столу. І очи йому так і заблищали, стан випростався. Всі впилися в його очима, дивуючися, як одмінилася вся його кудлата велика постать дивно відмінилася під упливом згадок про минуле, стан випростався, дикою степовою силою справді повіяло від нього. І обличчя в сього п’яниці й злодія мов осіяв якийсь вищий, кращий світ, очи заблищали палким блиском… Стан йому випростався, вся його кудлата велика постать дивно відмінилася під упливом згадок про минуле, дикою степовою силою справді повіяло від неї. І обличчя в сього п’яниці й злодія мов осяяв якийсь світ, очі йому заблищали дивним блиском… [СТН ІР НБУВ. – Арк. 169–169 зв.]

– А шо ж исправді? – скрикнув Роман. – А шо ж справді? Разлі ж і ми не люде? Разлі ж уже как ми, дак і не зумієм нічого зробить? Да я вам таку штуку вшкварю, шо на всю губерню бахну, а в карманах аж засмійоться!.. Хочете? Завтра в Диблі і п’ятеро коней возьмемо.

– Ну, ну, ти не очень заривайся! – промовив Ярош неприхильно. – Знаєм уже, как там брать!..

– А я вам кажу, шо возьмемо! Слухайте! Коло мого двора живе сусєд Струк. А в його на шпилі клуня. І так вона стоїть, шо з усього села її видно. Ну, я запалю клуню, народ побіжить на пужар, а ви тим часом виведете коні.

На хвилину всі стихли, а тоді враз – ура! – зарепетували Патрокл, Кучма й Лукаш.

– Тихше! Цитьте! З улиці почують! – припиняв Ярош.

– Дарма! чорт їх бери! Нехай чують! – не вгавав Патрокл. – Романе! братіку! амікус любезний! дай я тебе поцілую!

І його величезні лапи обхопили Романа, а щетиняста пика притислася до парубкового обличчя.

– Випиймо ж!.. Випиймо ж іще!.. – І він пив сам, наливав Романові.

– От так молодець!.. Це понімаю! – Шоб наша слава не пропадала!.. А, прокляті дерії! – репетував уже зовсім п’яний Патрокл. – Ви раді б нас у ложці води втопить, бо ми злодії. а ви чесні! Брешете! Самі ви злодії, усе по закону крадете. А ми не злодії!.. Треба їсти, – приходимо і беремо!.. Так, беремо!.. І воюємось з вами!.. Ви вас убиваєте, а ми з вами воюємось!.. Хто подужає, той і прав. Homo homini lupus est. А хто воює, той – герой!.. А ви чортзна-шо, мужлаї!.. А я – Патрокл Хвигуровський… Патрокл – герой, Хвигура – образець…

І його п’яна голова вже схилялася на стіл.

Примітки

Коли тут нечиста нагнала гурт п’яних перезв’ян […] – перезва – частина весільного обряду, за яким родичі молодої після першої шлюбної ночі йшли на частування до хати молодого;

[…] Левдик з двома хлопцями подався в Ріпаки […] – можливим прототипом згаданого населеного пункту могло бути селище Ріпки Городнянського повіту;

[…] їх замкнуть найменше на рік до тюрми, а то так і зашлють […] – заслання – різновид кримінального покарання, що передбачав примусове поселення засудженого у визначеній місцевості на термін, зазначений у вироку;

[…] не дуже шинкував грішми, як вони йому потрапляли до рук. – шинкувати – тут у значенні тринькати, нерозумно витрачати;

Хоч би тебе тричі Тартар поглотив!.. – Тартар – у давньогрецькій міфології найглибші земні надра, частина Аїду, царства мертвих;

А гніздо в нас було під Борзною. – Борзна – повітове місто, понад 100 км на південний схід від Чернігова;

– Де? На Кубані! – заселення Кубані українцями, а саме запорозькими козаками, розпочалося у середині XVIII ст. Наприкінці ХІХ ст. вони були домінуючою національною групою, складали близько половини населення регіону. На Кубані історично склалися сприятливі умови для поширення конокрадства. Велика кількість нових переселенців (зокрема козаків), ставлення до крадіжки як справи сміливців, «удали», розвиненість скотарського промислу, широкі степові простори – все це зумовлювало один із найвищих рівнів конокрадства в Російській імперії;

Почну ab ovo, з початку. – ab ovo (лат.) – «з яйця», повний вираз ab ovo usque ad mala – «від яєць до яблук», тобто, від початку і до завершення трапези;

Хоч з черкесом буду биться […] – черкеси (самоназва «адиге») – корінне населення кількох регіонів Російської імперії, зокрема Кубані; унаслідок тривалої боротьби з північно-кавказькими народами, зокрема під час Кавказької війни, у 1860-х рр. більшість черкесів (адигейців) була знищена, вигнана до Османської імперії або переселена на рівнинні землі Кубані;

[…] гуляй душа без кунтуша!.. – кунтуш – верхній одяг, вказував на заможність власника;

Бо пан знає, шо як у його свій коновод житиме, дак цілі будуть коні свої […] – на Кубані поміщики воліли наймати табунщиками відомих конокрадів, які берегли майно і з допомогою побратимів могли розшукати зниклого коня; натомість самі у поміщицькому табуні часто переховували вкрадених коней (А. Левенстим. Конокрадство с юридической и бытовой стороны // Вестник права. – 1899. – № 2. – С. 68);