Перерід

Адріан Кащенко

Оповідання

Тиняючись через свої службові справи по північних країнах Уралу, я ніколи не чув, щоб там були де-небудь українські переселенці.

Останніми часами в справі вишукування на Уралі українців мені пощастило більше, і я знайшов аж три села, у десять тисяч душ, нащадків чернігівських та полтавських козаків. Тільки не дай мені, Боже, надалі ні такого щастя, ні таких знахідок!

У містечку Тагілі від одного знайомого, що служив у головній конторі тутешніх великих заводів колишніх князів Д., почув я ненароком, що він другого дня їде у село Салку купувати к Різдву порося. Мене зацікавило, через що з такого великого міста, як Тагіл, де бувають добрі базари, заводський служащий їде шукати порося в таке село, що й назви його я ніколи не чув. На запитання мої з приводу сього він одповів:

– Тут по всій окрузі не знайдеться такої свинини, як у Сальці. То ж малоросійське село, а ви, бувши самі малоросом, певно знаєте, як уміють малороси вигодовувати свиней.

На моє здивування і навіть зневір’я до звістки про те, що на Уралі живуть українці, мій знайомий, чимало літ проживши на Уралі й знавши дещо з історії заснування уральських заводів та залюднювання сього краю, сказав мені:

– Малороси… малороси! Це, бачите, князі Д., щоб мати до своїх рудниць і заводів робітників, ще за часів кріпацтва переселяли їх сюди. Тут недалеко є ще два малоросійських села: Хутір і Сіверна.

Вік кріпацтва так вже далеко відсунувся від нас, що я не зразу зрозумів всю вагу, ввесь жах тих слів; коли ж зрозумів, то вони пекучою жариною запали мені в серце…

Незмальовано тяжкі й гнітючі малюнки з життя і страждання сих безщасних людей блискавицею пробігли перед моїми очима і я довго жахливо дивився на оповідача.

– Чого ви так дивитесь? Вас це здивувало? – спитав він.

– Та по якому ж праву князі Д. вирвали з України її дітей?

– А, яке там право! – з посміхом перебив мене знайомий.

– Та як же ставало у князів серця дивитись на муки українських селян, незвичних до цього краю і до заводської праці?

– А вони й не дивилися! Я от двадцять років живу на Тагільських заводах, а й у вічі не бачив, які ті хазяїни! Всі грошики, що тут десятки тисяч руських людей ціною свого життя здобувають задля князівських нащадків, вони любенько одержують, гуляючи в Петербурзі, та по заграницею… самий Тагіл вони знають тільки через те, що сюди треба вдаватись за грішми.

– Слухайте! – перебив сам свою промову мій знайомий: – Вам, як щирому українцю, мабуть кортить побачити «уральську Малоросію». Поїдемо зо мною. У мене кінь добрий і ми за годину станемо у Сальці!

Нічого й казати, що я згодився. Кажучи по правді, серце моє віщувало, що одвідування уральської України нічим мене не звеселить. Та вже поїхав…

Ранком другого дня невеличкий та прудкий кінь мого знайомого, впряжений у лагідненькі, чепурні санки, хутко вивіз нас з розкиданого на велику округу заводського міста і ми швидко переїхали залізницю, а далі опинилися посеред снігової пустині. По ній де-не-де темно-зеленими плямами визначалися деякі ще недорубані шматки колишніх вікових лісів. Прямо назустріч нам, ховаючись поміж сумними ялинами, вставало криваво-червоне сонце. Збігала вже десята година ранку, а сонце ледве тільки виникало з-під обрію, посуваючись набік, щоб через чотири години знову сховатись геть з очей цієї сумної північної країни. Позад нас щільною стіною піднімалися Уральські гори, зеленіючи лісами. Снігові галяви по тих горах були червоні від кривавого проміння сонця… кров’ю обливався й увесь сніг, що понамерзав на гілках у молодих ялинок та сосон, – вони дедалі, то все більше оточали нас з обох боків. Картина була мені не рідна і, не вважаючи на всю її величність, гнітила мені душу своєю мертвою таємницею.

Шлях на Салку був добре протертий, бо повз це село він прямував на Ірбіт і далі на північний Сибір. Вісімнадцять верстов від Тагілу до Салки ми проминули трохи не за одну годину і, вибігши на велику галяву, побачили велике село, «малоросійську» Салку, як мовляв мій спутник.

Хоч на перший погляд село й не мало вигляду українського, бо хати були не мазані, стріхи були не солом’яні, а тесові, та це мене не лякало, бо я знав, що будувати тут хати-мазанки неможливо, бо немає тут такого сонця, щоб ті мазанки висушить; що ж до соломи, то її тут зовсім обмаль, бо мало сіють і хліба.

Край села юрба дітей на лижах спускалася з пагурку на ставок, закиданий глибоким снігом. Я почав пильно прислухатись до розмови й покликів дітей. Душа моя бажала почути хоч єдине українське слово, бо те слово було б найкращим доказом того, що нащадки українських козаків зісталися українцями. Але такого щастя мені не судилося зазнати і першим покликом, що я почув, були слова:

– Ти по што бйошся?

Хоч у сьому реченні й була деяка ознака української мови, бо слово «бйошся» очевидячки було вивернуте з українського слова «б’єшся» (тутешні росіяне замість того сказали б «по што дєрьошся»), але це була така нікчемна ознака, що від неї моє серце тільки дужче защеміло. Даремне я прохав свого товариша придержати ще коня і прислухавсь до хлоп’ячих вигуків, таки ще маючи надію почути хоч одне українське слово, – я чув тільки місцеву вимову і місцеві вирази: «собака ревьот» (замість «скавчить»), «не ладно сдєлал» і таке інше.

З пригніченим серцем від’їхав я від дітей і, наблизившись до юрби людей, що стояли на вулиці біля шкальні, пильно придивлявся до них, шукаючи у їх убранні й постаті ознаків української нації. Але й на цей раз мої надії були марні! Сибірські шапки, вивернуті хутром у середину, сукняні каптани на собачому або на кошачому хутрі, поверх них де в кого нап’яті «дохи» [Широка одежа з подвійних шкур; одна хутром наверх, друга під спід. – А. К.], вироблені з рябих або рудих телячих шкур, незграбні «пими» [Повстяники – А. К.] на ногах, – от все, що я побачив на цих людях. Що ж до типу їх обличчя, то може через ту чужосторонню одежу, а може через безнадійність мого настрою, я не наглядів жодного українського типу. Більшість з чоловіків були бородаті, русяві або рудоволосі; которі ж були чорняві, не мали ні гострих абрисів обличчя, ні української чулості в виду і скоріше скидалися на киргизів або вотяків, ніж на українців.

– Спитайте їх що-небудь по-українському! – вдався до мене мій товариш.

Але я на це не відважився і звернувся до них по-російському:

– Правду ли говорят, что вы малороссы?

– А как же, – малороссы! – одмовило зразу скілька голосів: – Настоящие малороссы!

– А чому ж ви чужою мовою говорите? – спитав я вже по-українському.

– Іш ти, по-хахлацкому говоріт барін! – здивувався один, звертаючись до товаришів, що теж дивилися на мене, чудуючись.

– Да ми по-хахлацкому нє знаєм! – сказав другий, уже до мене.

– Пошто не знать? – встряв третій: – Я тє всьо по хахлацкому пайму і зразумєю!

Я торкнув коня віжкою, щоб не чути більше цих «настоящих» малоросів, що можуть тільки розуміти українську мову. Незабаром мій знайомий привіз мене до хати одного селянина, – тут він давніш купував поросят.

Хата була у два поверхи, а в кожному поверсі було по дві горниці. На Україні така хата малася б за панський будинок; тут же, на Уралі, у заводських селян, ліс некупований і можна будуватися, як кому бажається.

Ми пішли до верхнього поверху; там жив зі своєю сім’єю господар Петро, знайомий мого товариша. При йому жила теж його заміжня дочка з двома малими дітьми.

У нижньому поверсі жив Петрів батько з старим Петровим дідом.

Коли я увійшов у горниці до Петра, на серці у мене трохи полегшало. Стіни в горницях не були чорно-зелені від цвілі трухлявих колод, як то звичайно буває по сих країнах, а були побілені крейдою; на покуті ж, під образами, було наліплено скілька шматків шпалерів; але крім сього більше ніщо не нагадувало України. Діти Петрові були обуті – хто в лапті, хто в повстяники; рушники, що висіли подекуди у хаті, були не українські, а місцеві; на полицях стояв посуд, зовсім не подібний до українського, і навіть ті залізні відра, що Петрова жінка саме принесла в них воду, були зовсім не схожі на українські, а якісь низькі, широкі й незграбні.

На мої запитання про те, коли саме селян салківських переселяли з України і з якої вони губернії, хазяїн одказав, що він мало про те знає, а що коли мене те цікавить, то він поведе мене до свойого батька та діда, – вони охоче про все розкажуть.

Радісно затріпотіло в мене серце, коли я, увійшовши в горницю Петрового батька, Трохима, побачив коло образів зробленого з паперу голубця, та там же – пучечок сухих українських васильків. Сумніву не було – я був у хаті в українця! Опріч тієї певної ознаки українства, у хаті, на білих стінах, між повішеними чотирма рушникам – два були мережані й вишивані українським шитвом. Сам господар, Петрів батько, був високий на зріст, показний чоловік з довгою сивуватою бородою. На вигляд він мало чим був старіший за свого сина Петра, але, як я після розпитався, йому було вже 62 роки. В убранні Трохимовім нічого не було українського; так само й на його підстаркуватій дружині все вбрання, від хустки на голові й до лаптів, усе було російське. Не зважаючи на це, у постаті й в обличчях сих людей щось нагадувало рідні риси.

Коли я заговорив до Трохима по-українському, він навіть здивувався і в очах у його проглянула якась радісна цікавість, але хутко вона заступилася зневір’ям, і він, просячи мене сідати, вдався до мене по-російському.

– Невже ви зовсім забули українську мову? – спитав я: – Скільки ж років, як ви з України, і з якої саме губернії?

Господар одповідав на моє питання не зразу. Він вдався перше до дружини, загадавши їй настановити самовар, і вже після того, як вона вийшла в сіни, він сів на лаву і почав розмову зо мною.

– Пошто, барін, буду говорить с тобой по-хахлацкому? Вєдь ти, поді, только смєяться хочеш с нас, хахлов?

– Боронь Боже сміятись або глузувати! Зовсім ні! В мене серце в’яне, бачачи, що ви забули свою рідну мову, відцуралися й своєї одежі, і своїх українських звичаїв!

При цих моїх словах в очах у Трохима проглянула журба. Він замисливсь і наче пригадував щось любе, дуже далеке, от як іноді намагаємось ми пригадати чарівний сон… Через кілька хвилин він вдався до мене вже по-українському, іноді тільки мішаючи українські слова з місцевими. Тих помилок, що він і його дружина робили в рідній мові, я не буду переказувати, бо це мені важко, а читачам не буде цікаво.

– Ні, – мовив Трохим, – я не забув рідної мови. Не забув… Хоч і дуже те давно було, як я з України. Немає тут з ким по-нашому говорити, хіба з старими своїми батьками, а навколо всі сміються…

Скільки ж минуло часу, як ви у цій країні? Чи пам’ятаєте ви рідний край?

– Іноді здається, що й пам’ятаю, так немов би крізь сон. Як буває от хворий лежиш, або журба на серце впаде… тоді наче й пам’ятаю. Хату нашу добре пам’ятаю: долівка була мазана і призьба навколо хати. Садок біля хати був хороший та веселий: ягід там було багато по деревах, вишнями звалися. Тут я от скільки й живу, то їх не бачив, а там, як згадаю, так вони по деревах рясно росли, та такі, як наспіють, були червоні, що за ними й листу не знать. Яблук у нашому садочку теж було багато. Великі були яблука, з білою шкуркою, трохи тільки жовтенькі. Як вихор було набіжить, то ми з братом і радіємо, бо після того попід деревами, поміж травою, ми багато збирали яблук. На гілля, бачите, мати нам забороняли лазити, бо здорово ми драли штани.

– У якій же ви жили губернії?

– Від батька чув, що у Чернігівській, у Ніжинському повіті, – одказав оповідач, не повертаючись до мене, і, замислений, знов вернувся до своїх спогадів, – вони либонь були йому любі.

– Пам’ятаю ще… у поле носив я батькові обід. Що вже квіток було у степу… всякі, всякі, та запашні такі… Не так, як тут, що квітки хоч і є, та все якісь бліді й зовсім не пахучі. Батько казали, що мені тоді вісім год було, як вигонили нас у цей край. Що плачу було у нас по хатах! Згадую й шлях, як ішли ми сюди. Річок дуже багато переїздили.

– Ну, а тут же як ви жили? Робили у руднях?

– Я не робив. Нас оселили зразу в самому Тагілі, біля рудниць та гамарень. Я ще малий був, а батько мої чимало робили в рудниці. Поки я виріс, то й воля стала. Нам тоді нарізали отут землі, дали на будівлю лісу й оселили у цьому селі, та ще в Хуторі й у Сіверній. Тільки тоді почалася мішанина, бо чимало народу оселили тут і з інших губерній.

– Ну й як же ви тут хазяйнуєте? – вдався я до господаря. – Роде у вас хліб?

– З хліба, пане, тут не проживеш! З того більше живемо, що от ліс рубаємо, та возимо в завод дрова, вугілля, камінь, тощо. Та полюємо ще. Полювання тут добре. А що хліб! З хліба тут тільки жито та овес і доспівають, та й то не щороку; трапляється, що над-зелень і снігом закидає. А буває, що дощами вижене його вище голови, а сонця немає та й немає. Набіжить вітрець, розжене хмари на яку годину. Думаєш: ну, от Бог дасть, як тут кажуть «вьодро», – коли тут тобі через хвилину знову таке вьодро, що дощ тобі ллє немов з відра! Не то що, як кажуть батько, у нас на Вкраїні… що сонечко іноді по тижнях за хмари не ховається! І в мене, як тільки встане перед очима наша сторона, то все вона осяяна ясним, теплим сонечком… не пригадаю навіть, щоб коли-небудь надівав я кожушину. А тутечки вісім місяців сніг лежить!

– Чого ж ваші діти мову свою стратили?

– Найбільше це сталося ще в Тагілі, на руднях та гамарнях. Там жили ми біля десяти років. Там чимало наших побралося з тутешніми дівчатами… от, і пішла мішанина. А далі молодь, звичайно, почала привчатись до тутешнього, бо й у школі так вчать і у солдатчині по-московському муштрують; по заводах, на роботі, скрізь така мова, та й на цьому шляхові, що повз Салку йде, нашого слова зроду-з-віку не почуєш!

Тут саме господиня внесла самовар і, не сідаючи до столу, почала порядкувати.

– Навіщо ж привчатися до чужого, коли наше, українське, все зручніше й краще? – знову питав я. – Он у вас посуд тут який: все «кринки», «латки» та «корчаги». Чи не зручніші ж наші глечики та горщики?

– Де ж ви їх візьмете тут, тих глечиків та горщиків?! Глечик у нас був один… мати з собою з дому привезли, – так через те тільки ми з дружиною й знаємо, що воно за глечик. Довго таки він і був, а оце вже годів з двадцять, як розвалився. Купити їх тут не купиш, хоч давай по сто карбованців!

– Ну, а одежа? Сорочки мережані, вишивані… плахти та спідниці? Не кращі ж вони за оці кацапські сарафани?

– Того вже я, барін, не знала, які ті вишивані сорочки! – обізвалася господиня:-- Казали мати, що ще у дорозі за два роки чисто вся одежа, яка була з дому, подерлася, деяку то вже й дорогою купували. Мені було тільки три роки, як наших переселяли сюди, а пам’ятати себе я почала вже тільки тут, у Тагілі. Плахта материна ще є одна, лежить у скрині, хоч уже й зовсім зотліває, а сорочки вишивані – то ще мати поносили.

– А самі чому ж не вишиваєте?

– Не можна було тут вишивати, бо ніде було купити й заполочі. Як пригадаю, то мати бідні дуже з цього журилися й плакали; діти ж наші то вже й не вміють отак вишивати та мережати, як от вишивані оті материні рушники, що висять біля образів.

– А от же, – показав я на образи та на голубця паперового, – «святого духа» ви вмієте робити і васильків звідкілясь добули!

– Васильки то ще моя мати з Ніжинщини вивезли, – сказав Трохим, – то ми вже й бережемо… і вбираємо біля образів, як наші матері вбирали.

– А Свят-Вечір справляєте?

– А як же! То велике свято! По сих краях, то правда, люди не справляють і узвару не варять, але ми того пильно додержуємо, як і батьки наші… і навіть дітям наказуємо не забувати, що то за Свят-Вечір.

– А колядувати ж у вас парубки та дівчата ходять?

– Ні, того в нас немає. Мов уві сні пригадую, як у нашій стороні приходили до нашої хати парубки й дівчата і звізду приносили, а у звізді свічка горіла і матір Божу з младенцем осяювала. Співали вони так хороше. Любо нам малим те було й цікаво. А ранком колись приходили й зерном посипали.

– Чому ж тут того не ведеться?

Після цього мого питання з печі почувся пригнічений старечий голос:

– Ох, пане, пане! Хто ж його тут співатиме?

Я повернувся на голос і побачив, що на печі підводився старезний дід, з довгою, як молоко білою, бородою і таким же білим волоссям. Широкі його плечі й груди виявляли, що дід мав колись велетенську постать. По вигляду дід нагадав мені дідів-пасічників, що мені в мої дитячі роки ще траплялося на Україні бачити. Очевидячки, дід чув всю нашу розмову, але довго не озивався.

– Хто тут співатиме? – спитаю я вас, – казав дід трохи хриплим, але дужим голосом, дивлячись на мене суворо і навіть гнівно: – Хто співатиме, коли у цій країні навіть птаха Божа і та не співає! Це ж проклята Богом країна… проклята!

– А я думав, тату, що ви спите! – сказав Трохим, наближаючись до печі: – От наш гість цікавиться нашим життям, то може б ви розказали?

– «Наше життя»! Тяжко згадувати!

– Вони от, – кивнув на батька Трохим, – сливе нічого не пам’ятають з того, що тут було за останні роки, навіть забувають, як невісток звуть та онуків, а як про Україну та про свої молоді літа, то все вам розкажуть, наче вчора те було!

– Розкажіть, спасибі вам, – вдався я до діда: – як то вас переселяли сюди з України, та як ви тут жили.

Погляд діда трохи пом’якшав і суворість у ньому почала змінятись на сум.

– Старий уже я, пане, а як пригадаю усе, що було, то защемить серце і запече його, немов у вогні. Помститися воно рветься за тую кривду, що нам заподіяли, та немає на кому помститись… бо немає того, хто винен. І нудьга, і помста гнітять мою душу… і сльози біжать… Нехай мої сльози та сльози моєї покійної дружини каменем ляжуть на серце князеві і його дітям… і всім його нащадкам!

Дід спинився, втер очі – ті сльози, що вибивалися з них, – і, обпершися руками об піч, посунувся до комина. Притулившись потім до комина спиною, щоб легше було сидіти, він прибрав руками своє волосся й бороду і вже після того почав оповідати:

– Від батька чув я, що діди наші були вільними козаками, мали добрих коней, рушниці і всяку зброю. Вони ходили походами воювати ворогів та добувати козацької слави, а хазяйством вдома порядкували вже їхні жінки, разом з батьками та недолітніми дітьми. Жили всі у достатку, – землі було багато. Не міряна ще земля була. Одягалися всі, казали батько, так, що любо було поглянути: парубки в синіх чумарках, червоними поясами підперезані, а дівчата мов маків цвіт: сорочки на них мережані, плахти сріблом гаптовані, на ногах червоні сап’янці, у косах стрічки всякі, а на шиях та на грудях намиста сяють та грають.

– Після того звідкілясь взялися пани і сказали, що наша земля – так то не наша, а їхня, а за те, що ми з неї живимося, то мусимо на них робити. Батьки спершу змагалися, почалася колотнеча, але далі москалі прийшли і всіх утихомирили… і стали всі наші кріпаками. За життя мого батька та за мої молоді літа вже всі давніші розкоші знищилися, а все ж таки, хоч і одбували ми панщину, а проте миліше нам було в рідному краї, ніж тепер на чужині. У зиму, було, парубки та дівчата на вечерниці збираються, жартують та пустують, аж хата трясеться. По весні, було, до Остра збираємося. Остер – то річка там у нас така була, що в Десну впада. Чули може про таку річку? – вдався оповідач до мене: – Ви ж письменні, то повинні б чути?

– Як же не чути? – одповів я: – чув, а Десну навіть бачив.

– Так от, заберемося, було, до Остра під верби. Рай, та й годі! Травиця м’яка, запашна, квітки з травиці немов Божі очі на тебе дивляться… соловейко тут щебече-розлягається. Заведемо було пісню, – голосну та жваву, – дівчаточка-щебетухи туди ж до нас прилучаються. Почнемо було в горюдуба або в гуси грати… сміх та дівоче гукання понад річкою лунає, розлягається. А у жнива: вийдемо було з косами… зайдемо ручку… вдаримо зразу, – ледве за нами дівчата поспішаються снопи в’язати. Лягає червона пшениця, колос до колосу… важка, мов золото, трохи грабки від ваги не ламаються. Просяться, було, вже дівчата, а далі так і лаються, щоб ми не поспішали, щоб давали їм хоч передихати… а ми було ще дужче… ще дужче…

В очах у діда грав тепер вогонь юнацтва. Він проказував натхненно і, здавалося, переживав знову всі ті щасливі часи своєї молодості.

– Ніч надійде… всі попаруємося. Ховатись ніхто не ховався з тим. Кого хто кохає, то всі те знають і всі бачать… не було в цьому сорому ніякого. Ляжеш, було, з своєю милою під копицею, приголубиш, було, її, втомлену, пригорнеш до серця та так втомлений і спиш. А щоб скривдити дівчину, так того зроду, звіку не було.

– Це не так, як от у нас! – обізвався Трохим. – Пусти тільки дівку до парубка!

– Оттак покохався і я, – казав дід далі: – Мені було сімнадцять, а покійній Катрі чотирнадцять. Так ми аж три роки кохалися, поки побралися. Як же побралися, то взялися спільно до праці. Хатину собі окрему збудували… хазяйство потроху впорядкували, діточок придбали за дев’ять років п’ятьох. Трохим от – найстарший був. Коли тут і впала на нас лихая година! Сказали нам, щоб на всяку сім’ю лагодили одного воза та складали, яке вміститься, збіжжя, бо ми, мовляв, вже продані князеві, а той переводе нас на Урал. Що то за Урал і яке нас лихо тут дожидає, ще ніхто не знав, а проте зразу всі мало не збожеволіли, сумуючи, що доведеться покинути рідний край. Катря моя сердешна прямо об сиру землю билася… мабуть, що й стратила б себе, коли б не діти біля неї. Ми почали були змагатися… не хотіли кидати хати. Але не помоглося. Нагнали до нас москалів, кого побили, кого різками посікли, і таки силоміць з рідного села навіки вирядили!

Тут з очей у діда побігли сльози і перепинили його оповідання. Я прохав Трохима подати батькові склянку чаю. Потроху дід заспокоївся і повів далі:

– Силоміць поклали наших непритомних жінок на вози, повкидали туди ж менших дітей і, оточивши ввесь табір москалями, погнали всіх трьома валками на схід сонця. Два роки ми йшли. Два роки були в дорозі! Багато хрестів позоставалося понад довгим шляхом на могилках наших дітей! Поховав і я трьох у дорозі, тільки двійко до місця довезли ми. Багато недолі зазнали ми за два роки того переходу, але як порівняти ту недолю до тієї муки, що ми потім зазнали тут по руднях та гамарнях, то ще те лихо не найбільше було!

Світу сонця ми тут по цілих тижнях не бачили, від важкого духу та від диму зомлівали, один одного через бруд та сажу не пізнавали, та ще й бичів від десятників щодня куштували за те, що не вміли доладу робити. Далі забили нас на таке, що перевернулися ми зовсім на тварюку. Прийдеш з гамарні, вхопиш скілька ложок якоїсь юшки та й упадеш десь у куток спати, як є: брудний і невмитий, бо втома звалить тебе з ніг.

– Так воно було дев’ять років… Не всі наші вижили ті довгі роки… чимало дітей за ті роки посиротіло… Як вийшла воля, то всі ми, і чернігівці, і полтавці, хотіли повертатись у рідний край, але начальство того не дозволило і оселило нас тут, трьома слободами… От ми й поневіряємося тут та плачемося на того князя, що розлучив нас з рідною землею!.. Четверте коліно вже тут у Сибірі народилося… четверте коліно… це вже самий перерід…

Дід спинився, затрусився із грудей його вибилися тяжкі ридання.

– Ох… ох… ох! Ох, краю мій! Краю мій рідний… далекий! бажаний!

– Отак добалакалися! – сказав Трохим, хитаючи головою: – Це на їх часто находе отаке!

– Дайте мені хоч раз ще глянути на рідну країну! – ридав старий: – Не ховайте мене тут у мерзле болото! Одвезіть мене до Остра… Ох… ох… ох!

Я не мав сили слухати далі це тужіння, ці вигуки жалю і муки. Мені самому забивало дух риданнями. Почуваючи, що я не можу дати ніякої пільги душі нещасного діда, не можу знайти ніякого слова розваги, я раптом попрощався з хазяїном і пішов геть з хати на двір; там мій знайомий вже облагодив свою справу і збирався до дому.

Як виїхали ми з Салки, то була друга година. На землю насувався холодний туман, що завжди буває тут у великі морози. Сонце ще не зайшло, але крізь морок того туману воно здавалося зовсім білим, не промінястим і мертвим.

Слово «перерід» глибоко запало мені в душу. Три села з українським переродом… з переродом безоборонним, безпорадним. Мені ввижався вже той недалекий час, коли вимруть останні діди «першого коліна», коли по ньому незабаром підуть в домовину сини, «друге коліно», що знає ще Україну хоть через оповідання батьків… і ніхто вже тоді по цих хатах не ридатиме по далекій Україні. Хіба тільки останні українські рушники, зотліваючи по стінах, сумуватимуть по білих рученятах тієї дівчини, що мережала їх у чепурненькій хатині, там – у рідній Ніжинщині, та сухі васильки журитимуться під стелею по теплих росах рідних берегів Остра, – поки потроху й вони розпорошаться на куряву й зникнуть.

Подається за виданням: Кащенко А. . – Катеринослав: Українське видавництво в Катеринославі, 1916 р. – 20 с.