Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / К / Адріан Кащенко / Науково-популярні праці / Про гетьмана козацького Самійла Кішку

Про гетьмана козацького Самійла Кішку

Адріан Кащенко

Історичне оповідання

Прославлений у народній українській думі гетьман козацький Самійло Кішка народився на світ у місті Каневі біля року 1530-го [З історії докладно невідомо, якого саме року народився на світ Самійло Кішка, але відомо, що у 1602 році він був уже людиною похилою, хоч ще й бився з ворогами, сидячи на коні. З цих відомостів автор прикладає час народження Самійла Кішки приблизно до року 1530-го], себто у перші часи існування козаччини, коли пригноблена татарами Україна тільки починала підводити свою скривавлену голову і набувати сили на боротьбу з дикими хижаками.

Наприкінці XV віку, коли Україна ледве встигла трохи відпочити після татарського Батиєвого лихоліття та залюднитись і відбудуватись, на неї року 1482-го знову набігла велика татарська орда під приводом кримського хана Менглі-Гірея і, поруйнувавши чимало городів на Київщині, добула навіть самий Київ, спалила його замок і поруйнувала церкви. Людей під час руїни татари зганяли до своїх таборів і там всіх старих та недолітніх вирізували, останніх же забирали у неволю і заганяли у Крим. Під час того лихоліття, поховавшись по лісах та поміж болотами Полісся, зрятувалася смерті й неволі ледве половина української людності.

Згодом, коли більшість татарських загонів повиходила з України у південні степи, люди українські почали потроху виходити з лісів, почали гуртуватися у ватаги і, нападаючи на татар, зганяли їх з своїх рідних, улюблених земель та річок і знову осідали на руїнах своїх осель.

Тільки далеко не всім щастило врятуватися разом з своєю сім’єю. Чимало було таких, що, стерявши під час татарської руїни своїх батьків або жінок та дітей, не мали вже свого роду і не мали для кого робити собі нові кубельця. Багато з тих людей так і лишилися бурлаками і присвятили все своє життя боротьбі з татарами та обороні тих своїх земляків, що знову сіли сім’ями. Такі бездомівні оборонці України наприкінці XV віку почали зватися козаками, тобто вільними, рухливими людьми.

Перші десятки літ свого існування козаки не мали ще сили, щоб заходити у глиб татарських кочевищ, а купчилися по відбудованих наново городах: Каневі, Черкасах, Корсуні, Білій Церкві, Брацлаві та інших і обмежувалися тим, що вигонили татар з України та чинили перешкоди дальнішим їхнім наскокам. Виходячи щовесни на південь України, щоб висліджувати татар, козаки разом з тим полювали на дичину і, повертаючись під зиму на Україну, привозили коштовні звірячі шкури, а з річок привозили рибу і мали з того добрий заробіток.

У ті часи по гаях та байраках південної України була така сила дичини, що з нею, як люди казали, «було, й не розминешся», по річках же була така сила риби, що старі оповідачі говорили: «устроми у річку списа, то він так і стремить поміж рибою – не може на бік упасти». Велика здобич, що привозили козаки з півдня, або, як тоді казали, з Низу, заохочувала й інших людей з городів та сел виходити разом з козаками щовесни на добичництво. Ті люди узброювалися, єдналися з козацькими ватагами, разом з ними пробували все літо по степах та річках, серед повсякчасної небезпеки од татарських добичників (ушкалів), а на зиму, обтяжені здобиччю, поверталися до своїх осель. З усяким роком кількість таких добичників більшала, і вони, прийнявши всі козацькі звичаї і організацію, щодалі все дужче зміцнили силу козацтва.

Таким чином, дитячі роки життя Самійла Кішки минали у обставинах повсякчасної небезпеки од татарських наскоків. Загони татарські ще й у середині XVI віку вільно ходили по Україні, обминаючи тільки міцні замки польських магнатів, і заходили навіть на північ од Києва, аж на Білу Русь, випалюючи скрізь оселі, що поспівали одживати після великої руїни Менглі-Гірея, і заганяючи з України велику силу людей у Крим, здебільшого до городів Козлова та Кафи, щоб звідтіля продати їх за Чорне море у Туреччину та землі по Середземному морю.

Оповідання батьків та близьких людей про тяжку недолю, яку терпіли українські люди од бусурманів як під час татарських наскоків, так і у бусурманській неволі, повинні були робити на молоду душу Самійла велике враження і збуджували у його серці бажання стати до оборони рідного краю та помститися за поневолення земляків.

Поки Самійло Кішка дійшов парубоцьких літ та почав козакувати, козацтво набуло вже чималої сили, і, щоб зручніше стежити за рухами татарських ушкалів, найбільше жваві и завзяті з козаків, згуртувавшись у чималу громаду, випливли Дніпром за пороги і стали табором на одному з островів Великого Лугу [Великим Лугом запорожці звали велику низину, що нижче острова Хортиці простяглася понад лівим берегом Дніпра на 70 верст упродовж та на 30 упоперек. Та низина була вкрита рясним лісом та очеретами і порізана на острови протоками річок Дніпра та Конки]. Поробивши там собі курені, козаки обкопали їх окопами, обгородили засіками і прозвали той свій кіш чи городок Січчю; згодом же, щоб одзначити себе од тих товаришів, що мали на Україні оселі й сім’ї, почали звати себе «козаками запорозькими» або «запорожцями».

За часів козакування Самійла Кішки обставини життя запорозьких козаків були невимовно тяжкі. Татарські кочевища доходили тоді на сході од Дніпра до річки Орелі, на заході ж – до Тясмину, Висі та Синюхи, так що Запорозька Січ була з усіх боків оточена татарськими кочевищами, і єдиним зв’язком Запорожжя з Україною, і то не забезпеченим од татарських нападів, був Дніпр. Щоб вистежувати татар та робити на них засідки, запорожці виходили з Січі на головніші татарські перевози через Дніпр, себто на Кич-Кас, що зараз вище острова Хортиці, та на острів Таволжанський, і, опріч того, розсилали по степах чати, щоб з високих могил виглядати ворогів та подавати про них вісті на Січ та Україну.

Оточені з усіх боків ворогами, козаки, що були на перевозах та по степах, щодня сподівалися собі смерті од ворогів або тяжкої неволі, і через те не дивно, що повсякчасна небезпека навчила запорожців добре стерегтися бусурманів. Очі козацькі навчилися бачити у такій далечині, на яку тепер сягають тільки підзорні труби, а вухо запорожця чуло й там, де нам здавалася б німа тиша. Навіть не бачачи ворогів, вони вміли вгадувати, з якого боку наближалася небезпека по тому, у який бік біжать степові звірі або як перелітає птаство.

Якщо небезпека настигала запорозьких чатівників близько Дніпрових порогів, вони ховалися у розщілинах поміж скелями та по печерах, яких знали цілі сотні; коли – біля Великого Лугу або по гирлах річок, то доброю схованкою для них були ліси й очерета; найтяжче ж доводилося тим козакам, що чатували по степах: там татари бачили їх на цілі милі навкруги, коні ж татарські були прудкі, як вітер, і часто настигали козаків. Проте й при такій пригоді запорожці вміли рятуватися: досить було козакові добігти до якоїсь річечки або озерця, як він вирізував черенок очеретини, поринав у воду і, захований од ворожих очей водою, дихав через ту очеретину.

З часом, коли запорозьких козаків побільшало, вони вже не обмежувалися тільки тим, щоб перестерігати Україну про татарські напади, а й самі нападали на татарські кочевища й улуси. Вони займали до себе їхніх коней, оружною рукою перебороняли татарам перевозитись через Дніпр, чинили несподівані напади на окремі їхні загони, вистеживши ж, коли татари, набігаючи на Україну, поверталися через степи обтяжені невольниками, запорожці кидалися на них і, погромивши, визволяли своїх земляків. Немало козаків при таких боях та зачіпках з татарами віддавали своє життя за своїх братів, і та смерть вважалася на Січі й на Україні такою славною, що всякий козак саме такої смерті собі й бажав.

От серед яких обставин довелося Самійлові Кішці козакувати, і не дивно, що ті обставини зміцнили й загартували його серце.

Коли Самійлові було біля двадцяти років, а саме року 1550, на чолі запорозьких козаків став князь Дмитро Вишневецький. Маючи великий войовничий хист та завзяту вдачу, Вишневецький за чотирнадцятирічну добу свого гетьманування зміцнив козаччину і одважними походами на татарські городи Аслам та Очаків одсунув татарські кочевища далі од Дніпра на схід та захід. Ще року 1552-го він скликав на Запорожжя багато козаків з України і разом з ними та запорожцями почав будувати на острові Хортиці великі кріпості й замчища, маючи на думці зробити той острів міцним захистом проти бусурманів. Правда, що заміри його не здійснилися.

Напади його на татарські кочевища і зруйнування Аслам-города збентежили зверхника татарського, турецького султана, і він послав проти козаків чимале військо турецьке, татарське й волошське. З тим військом кримський хан підступив до Хортиці і, не змігши добути її зброєю, почав давити облогою й безхліб’ям. Козаки довго відборонялися та врешті через безхліб’я змушені були покинути Хортицю, після чого вороги попалили й поруйнували на острові все, що можна було палити й руйнувати. Тільки й лишилися од городків Вишневецького окопи та купи каміння.

Покинувши Хортицю, запорожці не пішли на Україну, як те бажано було туркам та татарам, а знову пішли на південь і засіли серед Великого Лугу на добре захованому урочищі, біля протоки Лапинки, що зветься зараз Великим Городищем.

Після того князь Вишневецький, прозваний у народних думах Байдою, гетьманував до року 1564-го, аж поки не загинув під час походу на турків через молдавські землі.

Історія не дає нам відомостів про те, у яких саме походах князя Вишневецького брав участь Самійло Кішка, та треба гадати, що у всіх походах він бував і у всіх боях бився, бо зажив собі між козаками такої слави і пошани, що скоро після смерті князя Вишневецького запорожці обрали його кошовим отаманом, а далі й гетьманом.

[Що Самійло Кішка був гетьманом запорозьких козаків не тільки після визволення свого з турецької неволі (роки 1599 – 1602), а й до неволі, себто 1573 року, стверджується листом Війська Запорозького з кошовим отаманом своїм Іваном Сірком до кримського хана, писаним року 1675-го, коли ще повинні були жити сучасники гетьманування й смерті Самійла Кішки. У тому листі, згадуючи про славних козацьких ватажків од давніх часів, Сірко сказав між іншим такі слова: «Наші предки з давніх часів морем і суходолом воювали Крим та царство Турецьке, а саме: Самусь Кішка, атаман і гетьман кошовий, воював на морі; після нього, року 1575-го, Богданко…» Однаково з кошовим отаманом Іваном Сірком зве Самійла Кішку гетьманом запорозьким і народна дума, що подаємо нижче.

Що ж до того, у які саме роки гетьманував Самійло Кішка, то мусимо сказати, що од року смерті князя Вишневецького 1564-го і до року гетьманування Свирговського 1574-го та Богданка 1575-го, історія не називає запорозьких гетьманів, і тільки у той період і міг гетьманувати Самійло Кішка].

З досвіду походів князя Вишневецького Самійло Кішка знав, що невелика козацька сила тільки тоді брала перемогу над татарами, коли напади козаків були цілком несподівані; найбільшої ж несподіванки, на думку Самійла, можливо було досягти підходами до ворогів з річок та з моря, і через те на морські шляхи він і звернув найпильнішу свою увагу. Ще й через те море вабило до себе Самійла Кішку, що по його просторі легко було підпливати прямо до великих татарських та турецьких городів, по яких переховувалися великі скарби і нудилися в неволі тисячі християнських невольників, що серед тяжких страждань з благанням звертали свої очі на північ, у бік Запорожжя, і тільки од запорожців сподівалися собі порятунку.

З метою визволення братів-невольників і з надією на турецькі скарби Кішка, ставши гетьманом, взявся до будування морських човнів, або чайок, котрими однаково було зручно плавати і по неглибоких річках, і по глибокому бурхливому морю.

[До року 1565-го історія не дає нам ніяких звісток про морські козацькі походи. Правда, Вишневецький, лагодячись воювати татарів, робив човни на верхньому Пслі і спускав їх з козаками до Хортиці, та тільки його походи обмежувалися Дніпром (поход під Аслам-город) та лиманом (поход під Очаків), через те ми не знаємо, чи будував Вишневецький морські чайки, чи плавав на звичайних великих човнах, якими плавають по річках; Самійло ж Кішка воював бусурманів морем, а для того він неодмінно повинен був будувати морські чайки, і, мабуть, ми не помиляємося, гадаючи, що йому належить честь збудування перших чайок.].

Запорозькі чайки при Самійлі Кішці, та й після нього, робилися у десять сажнів завдовжки і біля одного сажня завширшки. Днище всякої чайки видовбувалося з товстої липи. До того днища прироблювалися дубові ребра, а на ребра деревляними кілками набивалися товсті дубові дошки. На обох кінцях чайки відбудовувалися з дощок чердаки з підлогами, по яких під час походів переховувалися харчі й зброя. Посередині чайки прироблявся станок для щогли на одно вітрило.

Коли чайка була вироблена, її конопатили клоччям та дьогтем і врешті прив’язували під її боки упродовж всієї чайки товсті в’язанки очерету на той випадок, щоб чайка не пірнула під воду навіть тоді, коли б її залило хвилею.

З обох боків чайки прироблялися кочетки на 15 – 20 весел, всього ж одна така чайка піднімала, опріч всякої ваги, по 40 – 60 козаків.

На таких-то чайках наприкінці шостого десятиріччя XVI віку і розпочали запорожці під приводом гетьмана Самійла Кішки свої перші морські походи. Історія знову не зберегла нам відомостів про те, куди саме водив запорожців чайками Самійло Кішка, проте з певністю можемо гадати, що перші походи запорожців були до найближчих багатих придунайських городів: Ізмаїла, Килії й Білгорода (Аккермана) та до кримського города Козлова. На тих городах Самійло Кішка помщався за турецький напад на Хортицю, визволяв з неволі земляків, що були продані татарами до тих городів, і привозив у Січ велику здобич, бо по турецьких городах у ті часи переховувалися великі скарби, награбовані турками мало не з усього світу.

Під час одного з таких походів біля року 1573-го Самійло Кішка з товаришами опинився в турецькій неволі. Як саме сталася та пригода, невідомо з історії, і ми можемо тільки догадуватись, як могла вона статись.

Треба мати на увазі перше: що при доброму вітрі турецькі галери й кораблі ходили далеко прудчіш за чайок, і тільки тоді, коли не було вітру, запорозькі чайки брали над галерами перевагу; друге – що за часів Самійла Кішки Запорозьке Військо було ще дуже невелике і у перші морські походи на море могло виходити навряд чи більше, як по 1000 козаків, себто по 20 чайок, і третє – що боротьба з турками за часів першого гетьманування Самійла Кішки була зовсім нерівна і дуже тяжка, бо на всякій галері турки мали війська стільки, скільки запорожці на десяти чайках, і до того на галерах малися великі гармати, на чайках же, і то тільки на деяких, було по одній і найбільше по дві зовсім маленьких гарматок.

Через вище розповідане можливо, що під час одного з походів Самійла Кішки на море його підстерегли турки з великим числом галер, порозбивали чайки гарматною пальбою, а беззбройних запорожців, хто лишився живий, повитягали з води й зараз же поприковували на своїх галерах до гребок.

Могло ж статися й так, що козацькі чайки захопила у морі хуртовина і повикидала їх на турецькі береги, де запорожці були захоплені турками у неволю.

Нарешті могло те лихо скластись і на морі. Один з варіантів народної думи про Самійла Кішку розказує, що цього козацького гетьмана турки захопили у Великому Лузі, може, навіть під той час, коли він лагодив там морські чайки:

Ой у Лузі-Базавлуці там стояв курінь бурлацький,

Там був-пробував Кішка Самійло, гетьман козацький,

І мав він собі товариства сорока чоловіка.

То турецьке паня, молоде баша

По Чорному морю безпечно галерою гуляв

Та до Кішки Самійла в гості прибував.

Та так до них в гості прибував,

Що всіх козаків гетьманських, запорозьких на місці зоставав,

Залізні їм пута подавав.

Слова «у гості прибував» треба розуміти у жарт: певно, турки, помщаючись за морські походи Кішки, піднялися Дніпром до Лугу-Базавлуку і там вистежили й захопили у бранці якийсь виділ Війська Запорозького з гетьманом.

Чи так, чи інако, а біля року 1573-го для славного Самійла Кішки, утворителя перших козацьких походів на Чорне море, настала друга доба його життя – доба турецької неволі. Та доба протяглася до 1599 року, себто 26 років, і була неначе тяжким одноманітним сном. Рухливий, завзятий козацький ватажок і гетьман Самійло Кішка, одірваний од життя рідного краю і прикутий на галері до невольницької лави й гребки, двадцять шість років не бачив нічого, опріч води й неба. Коли-не-коли, може, галера підпливала до Очакова або проїздила поуз острів Тендру, і тоді Кішка знав, що тут близько рідний Дніпро і Січ-мати, та тільки важкі ланцюги, що держали його біля лави, нагадували йому, що він для України вже вмер.

Так минали у неволі рік по року. На голові гетьмана замість оселедця тепер одросло довге, по самі плечі, волосся, а на добре виголеному колись підборіддю одросла тепер борода до самого пояса. Нарешті й голова, й борода посивіли, а він все сидів на галері, прикутий до лави, надавлюючи своїми грудьми на велику гребку… І ніхто б уже з січового товариства не пізнав у сивобородому старцю свого жвавого гетьмана.

– Ти хотів плавати по Чорному морю, – глузували з нього турки, – так плавай тепер досхочу.

Та тільки яка не була тяжка турецька неволя і хоч яка вона була довга, а не вбила у серці Самійла Кішки ні любові до рідного краю, ні козацького завзяття й хисту… Він зробив, здавалося, неможливе – зрятувався з неволі сам, та ще й товаришів своїх визволив і привів на Україну. Як сталася та дивна подія, нехай розповідає нам чудова народна дума, ось вона:

Ой, із города Трапезунда виступала галера,

Трьома цвітами процвітана, мальована.

Ой, первим цвітом процвітана –

Злато-синіми киндяками [Киндяк – широка стьожка] побивана;

А другим цвітом процвітана –

Гарматами арештована,

[Арештована – узброєна. Гармат по турецьких галерах було здебільшого по семи. З тих гармат три було великих та чотири менших.]

Третім цвітом процвітана –

Турецькою білою габою покровена.

То в тій галері Алкан-паша,

Трапезонськеє княжа, гуляє;

Узбройного люду собі має:

Сімсот турків, яничар чотириста

Та бідного невольника півчвартаста,

[Півчвартаста – триста п’ятдесят. З історичних джерел відомо, що справді по галерах бувало 300 – 350 гребців-невольників. Їх садовили по 5 – 6 на всякій лаві, а тих лав було по 25 – 30 з усякого боку галери. Всі невольники були прикуті до лав і всяка лава громадила одним великим веслом. Посередині галери поміж лавами був місток, по якому з довгою таволгою (червона лоза) у руці ходив доглядач і бив нею невольників, щоб дужче гребли.]

Без старшини військової.

Первий старший між ними пробуває

Кішка Самійло, гетьман запорозький;

Другий – Марко Рудий, суддя військовий,

Третій – Мусій Грач, військовий трубач;

Четвертий – лях-потурнак [Потурнак – себто потурчений],

Клюшник галерський, сотник переяславський,

Недовірок християнський,

Що був тридцять літ у неволі,

Двадцять чотири, як став на волі,

Потурчився, побусурманився

Для панства великого,

Для лакомства нещасного.

В тій галері од пристані далеко відпускали,

Чорним морем далеко гуляли,

Проти Кефи-города приставали,

[Кефи – Кафи. Кафа була великий та міцний город у Криму, де зараз лежить Феодосія. Збудований той город був італійцями, та року 1475-го його одвоювали у італійців турки. Після смерті Самійла Кішки, року 1616-го, гетьман Конашевич-Сагайдачний напав з запорожцями на Кафу, добув її од турків штурмом і поруйнував, а невольників-християн, що були там у великій кількості, визволив на волю.]

Там собі великий та довгий опочинок мали.

То представиться Алкану-башаті,

Трапезонському княжаті, молодому паняті

Сон дивен, барзо дивен на прочудо.

То Алкан-баша, трапезонськеє княжа,

На турків-яничар, на бідних невольників покликає;

«Турки, – каже, – турки-яничари,

І ви, бідні невольники,

Которий би міг турчин-яничар сей сон одгадати,

Міг би йому три гради турецькі дарувати;

А котрий би міг бідний невольник одгадати,

Міг би йому листи визволені писати,

Щоб не міг ніхто ніде зачіпати».

Сеє турки зачували, нічого не сказали;

Бідні невольники, хоч добре знали,

Собі промовчали.

Тільки обізветься між турків лях-потурнак,

Клюшник галерський, сотник переяславський,

Недовірок християнський:

«Як же, – каже, – Алкане-башо, твій сон одгадати,

Що ти не хочеш нам повідати?» –

«Такий мені, небожата, сон приснився,

Бодай ніколи не явився!

Видиться: моя галера цвіткована, мальована

Стала вся обідрана, на пожар іспускана;

Видиться: мої турки-яничари

Стали всі впень порубані;

А видиться: мої біднії невольники,

Которії були у неволі, то всі стали по волі;

Видиться: мене гетьман Кішка

На три часті розтяв,

У Чорне море пометав…»

То скоро теє лях-потурнак зачував,

К йому словами промовляв:

«Алкане-башо, трапезонський княжату,

Молодий паняту!

Сей тобі сон не буде нітрохи зачіпати;

Скажи мені получче бідного невольника доглядати,

З ряду до ряду сажати,

По два, по три старії кайдани і новії і справляти,

На руки, на ноги надівати;

Червоної таволги по два дубці брати,

По шиях затинати,

Кров християнськую на землю проливати!»

Скоро то сеє зачували,

Од пристані галеру далеко відпускали;

До города до Козлова

[Козлов – турецький город у Криму, де зараз Євпаторія.]

До дівки санджаківни на зальоти

[Санджак – по-турецькому губернія. Дівка санджаківна – дочка губернатора (козловського). Зальоти – залицяння; у цьому випадку, мабуть, заручини.] поспішали.

То до Козлова прибували, –

Дівка санджаківна на стрічу вихожає,

Алкана-башу в город Козлов зо всім військом затягає.

Алкана-башу за білу руку брала,

У світлиці-кам’яниці зазивала,

За білу скам'ю сажала,

Дорогими напитками напувала,

А військо серед ринку сажала.

То Алкан-баша, трапезонськеє княжа,

Не барзо дорогії напитки уживає,

Як до галери двох турчинів на підслухи посилає:

Щоб не міг лях-потурнак Кішки Самійла одмикати,

Упоруч себе сажати.

То скоро ся тії два турчини до галери прибували.

То Кішка Самійло, гетьман запорозький,

Словами промовляє:

«Ой ляше-потурначе, брате старесенький!

Колись і ти був у такій неволі, як ми тепера:

Добро нам учини,

Хоч нас, старшину, відомкни;

Хай би і ми у городі побували,

Панське весілля добре знали».

Каже лях-потурнак:

«Ой Кішко Самійло, гетьмане запорозький,

Батьку козацький!

Добро ти вчини:

Віру християнську під нозі підтопчи,

Хрест на собі поламни.

А ще будеш віру християнську під нозі топтати,

Будеш у нашого пана молодого за рідного брата пробувати».

То скоро Кішка Самійло теє зачував,

Словами промовляв:

«Ой ляше-потурначе, сотнику переяславський,

Недовірку християнський!

Бодай же ти того не діждав,

Щоб я віру християнську під нозі топтав!

Хоч буду до смерті біду та неволю приймати,

А буду в землі козацькій голову християнську покладати.

Ваша віра погана, земля проклята».

Скоро лях-потурнак теє зачуває,

Кішку Самійла у щоку затинає.

«Ой, – каже, – Кішко Самійлу, гетьмане запорозький!

Будеш ти мене в вірі християнській укоряти,

Буду тебе паче всіх невольників доглядати,

Старії і новії кайдани направляти.

Ланцюгами за поперек утроє буду тебе брати».

То тії два турчини теє зачували,

До Алкана-баші прибували:

«Алкане-башо, трапезонськеє княжа!

Безпечне гуляй!

Доброго і вірного клюшника маєш:

Кішку Самійла в щоку затинає,

В турецьку віру ввертає».

То Алкан-баша, трапезонськеє княжа,

Великую радість мало,

Пополам дорогі напитки розділяло:

Половину на галеру одсилало,

Половину з дівкою санджаківною уживало.

Став лях-потурнак дорогії напитки пити-підпивати,

Стали умисли козацьку голову клюшника розбирати:

«Господи! Єсть у мене що іспити і ісходити,

Тільки ні з ким об вірі християнській поговорити…»

До Кішки Самійла прибуває,

Поруч себе сажає,

Дорогі напитки метає,

По два, по три кубки в руки наливає.

То Кішка Самійло по два, по три кубки в руки брав,

То в рукава, то в пазуху, крізь хустку третю додолу пускав.

Лях-потурнак по-єдиному випивав,

Та так напився, що з ніг звалився.

То Кішка Самійло та й угадав:

Ляха-потурнака до ліжка вмісто дитини спати клав;

Сам вісімдесят чотири ключі з-під голови виймав,

На п'яти чоловік по ключу давав.

«Козаки-панове! Добре дбайте:

Один другого одмикайте,

Полуночної години дожидайте».

Тоді козаки один другого одмикали,

Кайдани із рук, із ніг не скидали,

Полуночної години дожидали.

А Кішка Самійло чогось догадав,

За бідного невольника ланцюгами втроє себе прийняв,

Полуночної години дожидав.

Стала полуночная година наступати,

Став Алкан-баша з військом до галери прибувати,

То до галери прибував, словами промовляв:

«Ви, турки-яничари, помаленьку ячіте,

[Ячати – кричати, робити шум голосом, по-московському – галдеть]

Мого вірного клюшника не збудіте;

Самі ж добре поміж рядами прохожайте,

Всякого чоловіка осмотряйте,

Бо тепер він підгуляв,

Щоб кому пільги не дав».

То турки-яничари свічі у руки брали,

Поміж рядів прохожали

Всякого чоловіка осмотряли…

Бог поміг: за замок руками не приймали.

«Алкане-башо, безпечне почивай:

Доброго і вірного клюшника маєш:

Він бідного невольника з ряду до ряду посажав,

По три, по два старії кайдани посправляв;

А Кішку Самійла ланцюгами утроє прийняв».

Тоді турки-яничари у галеру вхожали,

Безпечно спати лягли,

А котрії хмільні бували, на сон знемагали,

Коло пристані козловської спати полягали.

Тоді Кішка Самійло полуночної години дожидав,

Сам між козаків уставав,

Кайдани із рук, із ніг у Чорнеє море пороняв,

У галеру вхожає, козаків пробужає,

Шаблі булатнії на вибір вибирає.

До козаків промовляє:

«Ви, панове-молодці, кайданами не стучіте,

Ясини [Ясина – шум, галас] не вчиніте,

Ні котрого турчина в галері не збудіте!..»

То козаки добре зачували:

Самі з себе кайдани скидали,

У Чорнеє море метали,

Ясини не вчинили,

Ні одного турчина в галері не збудили.

Тоді Кішка Самійло до козаків промовляє:

«Ви, козаки-молодці, добре, браття, дбайте:

Од города Козлова забігайте,

Турків-яничарів упень рубайте,

Которих живцем у Чорнеє море метайте!»

Тоді козаки од города Козлова забігали,

Турків-яничарів упень рубали,

Которих живцем у Чорнеє море метали.

А Кішка Самійло Алкана-башу із ліжка взяв,

На три часті розтяв, у Чорнеє море пометав,

До козаків промовляв:

«Панове-молодці! Добре дбайте:

Всіх у Чорнеє море метайте,

Тільки ляха-потурнака не рубайте, –

Міждо військом для порядку, за яризу [Яриза – досвідчена людина задля всяких доручень] військового, зоставляйте».

Тоді козаки добре дбали:

Всіх турків у Чорнеє море пометали,

Тільки ляха-потурнака не зрубали, –

Міждо військом для порядку, за яризу військового, зоставляли.

Тоді галеру од пристані одпускали,

Самі Чорним морем далеко гуляли.

Та ще у неділю, барзо рано-пораненьку,

Не сива зозуля закувала,

Як дівка санджаківна коло пристані похожала

Та білі руки ламала, словами промовляла:

«Алкане-башо, трапезонськеє княжату!

Нащо ти на мене такеє великеє пересердіє маєш,

Що од мене сьогодні барзо рано виїжджаєш?

Коли б була од матері

Сорома і наруги прийняла,

З тобою хоч єдину ніч переночувала!»

Скоро ся теє промовляли,

Галеру од пристані одпускали,

Самі Чорним морем далеко гуляли.

А ще у неділеньку, у полуденну годиноньку,

Лях-потурнак од сну пробуждає,

По галері поглядає, що ні єдиного турчина на галері немає.

Тоді лях-потурнак із ліжка вставає,

До Кішки Самійла прибуває, у ноги впадає:

«Ой Кішко Самійлу, гетьмане запорозький,

Батьку козацький!

Не будь же ти на мене,

Як я був наостанці мого віку до тебе!

Бог тобі допоміг неприятеля побідити,

Та не вмітимеш у землю християнську входити!

Добре ти вчини:

Половину козаків у окови до опачин [опачина – велике весло] посади,

А половину у турецьке дорогеє плаття наряди:

Бо ще будемо од города Козлова до города Царіграда гуляти,

Будуть із города Царіграда дванадцять галер вибігати,

Будуть Алкана-башу з дівкою санджаківною

По зальотах поздоровляти:

То як ти будеш одвіт давати?..»

Як лях-потурнак научив,

Так Кішка Самійло, гетьман запорозький, чинив:

Половину козаків до опачин у окови посадив,

А половину у турецьке плаття нарядив.

Стали од города Козлова до города Цареграда гуляти.

Стали із Цареграда дванадцять галер вибігати

І галеру із гармати торкати,

Стали Алкана-башу з дівкою санджаківною

По зальотах поздоровляти.

То лях-потурнак чогось догадав:

Сам на чердак виступав,

Турецьким біленьким завивалом махав;

Раз то мовить по-грецьки,

Удруге по-турецьки,

Каже: «Ви, турки-яничари, помаленьку, браття, ячіте,

Од галери одверніте:

Бо тепера він підгуляв, на упокої почиває,

На похмілля знемагає,

До вас не встане, голови не зведе.

Казав: як буду назад гуляти,

То не буду вашої милості й повік забувати».

Тоді турки-яничари од галери одвертали,

До города Цареграда убігали,

Із дванадцяти штук гармат гримали,

Ясу [Ясу – пошану, честь] воздавали.

Тоді козаки собі добре дбали:

Сім штук гармат собі арештовали,

Ясу воздавали,

На лиман-ріку іспадали,

К Дніпру-Славуті низенько уклоняли:

«Хвалим тя, Господи, і благодарим!

Були п’ятдесят чотири роки у неволі,

А тепера чи не дасть нам Бог хоть час по волі!»

А у Тендрові [Тендера – довгий острів недалеко од Очакова й Прогноїнських кримських озер] острові Семен Скалозуб

З військом на заставі стояв

Та на тую галеру поглядав,

До козаків словами промовляв:

«Козаки, панове-молодці! Що ся галера: чи блудить,

Чи світом нудить.

Чи много люду козацького має,

Чи за великою здобиччю ганяє?

То ви добре дбайте:

По дві штуки гармат набивайте,

Тую галеру з грізної гармати привітайте.

Гостинця їй дайте».

Тоді козаки теє зачували,

До його промовляли:

«Семене Скалозубе, гетьмане запорозький,

Батьку козацький!

Десь ти сам боїшся

І нас, козаків, страмишся:

Єсть сяя галера не блудить,

Ні світом нудить,

Ні много люду козацького має,

Ні за великою здобиччю ганяє;

Се, може, є давній, бідний невольник із неволі утікає…»

То Семен Скалозуб теє зачуває,

До козаків промовляє:

«А ви таки віри не доймайте,

Хоч по дві гармати набивайте,

Тую галеру з грізної гармати привітайте,

Гостинця їй дайте».

Тоді козаки теє зачували,

До його промовляли:

«Семене Скалозубе, гетьмане запорозький.

Батьку козацький!

Десь ти сам боїшся

І нас, козаків, страмишся:

Єсть сяя галера не блудить,

Ні світом нудить,

Ні много люду козацького має.

Ні за великою здобиччю ганяє;

Се, може, є давній, бідний невольник із неволі утікає».

То Семен Скалозуб теє зачуває,

До козаків промовляє:

«А ви таки віри не доймайте,

Хоч по дві гармати набивайте.

Тую галеру із грізної гармати привітайте,

Гостинця їй дайте.

Як турки-яничари, то упень рубайте,

А як бідний невольник, то помочі дайте!»

Тоді козаки, як діти, не гаразд починали:

По дві штуки гармат набивали,

Тую галеру із грізної гармати привітали.

Три дошки у судні вибивали,

Води дніпрової напускали…

Тоді Кішка Самійло, гетьман запорозький,

Чогось догадав,

Сам на чердак виступав,

Червонії, хрещатії давнії корогви із кишені виймав,

Розпустив, до води похилив,

Сам низенько уклонив:

«Козаки, панове-молодці! Сяя галера не блудить,

Ні світом нудить,

Ні много люду козацького має,

Ні за великою здобиччю ганяє:

Се єсть давній бідний невольник,

Кішка Самійло із неволі утікає.

Були п’ятдесят чотири роки у неволі.

Тепер чи не дасть Бог хоч час по волі!»

Тоді козаки у каюк [Каюк – невеликий човен] скакали,

Тую галеру за мальовані облавки [Облавка – верхній край галери або човна (борт)] брали

Та на пристань стягали,

Од дуба до дуба

На Семена Скалозуба

Паювали,

Тую галеру та на пристань стягали.

Тоді: злато-синії киндяки – на козаки,

Злотоглави на отамани,

Турецькую білую габу – на козаки на біляки;

А галеру на пожар спускали,

А срібло-злото на три часті паювали:

Первую часть брали, на церкви накладали;

На святого Межигорського Спаса,

На Трехтемировський монастир,

На святую Січовую Покровку давали,

Котрі давнім козацьким скарбом будували,

Щоб за їх, вставаючи й лягаючи.

Милосердного Бога благали;

А другую часть поміж себе паювали;

А третюю часть брали,

Очеретами сідали, пили та гуляли,

Із семип’ядних пищалей гримали;

Кішку Самійла поздравляли:

«Здоров, – кажуть, – здоров, Кішко Самійлу,

Гетьмане запорозький!

Не загинув єси у неволі,

Не загинеш із нами, козаками, по волі!»

Зустріч Самійла Кішки з Скалозубом сталася року 1599-го, коли Скалозуб, йдучи чайками походом на турецький город Азов через Чорне море та Керченську протоку, перестоював у початку того року біля острова Тендри, дожидаючись, мабуть, доброго вітру. Цією зустріччю й почалася третя, або історична, доба життя Самійла Кішки. Разом з своїми товаришами-невольниками він щасливо повернувся на Січ, тільки знайшов її вже не на Буцькому острові, де покинув, а на Базавлуцькому – недалеко устя річки Чортомлика; з Січі ж поїхав до свого рідного міста Канева.

Величезні одміни застав старий гетьман на Україні. Заступлена запорожцями од татарських нападів, Україна за 26 років його неволі залюднилася, забагатіла і вкрилася містами й селами; проте, замість лагідного життя він застав тепер між українським людом та поляками нечувану зненависть.

Сталася та одміна через те, що, поки Самійло Кішка плавав прикутий до турецької галери, польський уряд позбавив православну українську шляхту прав і примусив її або збідніти, або сполячитись; землі українські – величезні простори – були за той час поділені поміж польськими панами та магнатами разом з людом, що по тих просторах жив. Пани зараз же повернули одмежованих під їхню владу людей у кріпаків, козакам же одночасно з тим був встановлений реєстр на невелику їх кількість, всі ж поза-реєстрові козаки були примушені або йти до панів у підданство, або тікати на Запорожжя.

Ті утиски довели козаків і взагалі український люд до оружних повстань проти поляків, а саме: року 1592-го піднімав повстання Косинський, 1593-го – Лобода, а 1595-го – Наливайко купно з Лободою. Ті повстання викликали з боку поляків нечувану помсту і нелюдські кари і закінчилися року 1595-го під Лубнами, де поляки зчинили зрадливу різанину на Солониці не тільки козаків, а й неузброєних українців і навіть жінок та дітей. Нарешті того ж року польський сейм проголосив козаків ворогами Польщі і постановив винищити козацтво до решти.

Ще гірше вразив старого гетьмана розбрат поміж самими козаками. Реєстрові козаки ворогували з запорожцями і навпаки. Цей останній розбрат стався з того, що реєстрові козаки, маючи од польського уряду права й привілеї, не дбали про українське селянство і навіть під той час, коли запорожці з Лободою, заступаючись за поневолених селян, піднімали останніх на повстання, реєстрові козаки з зброєю в руках ставали на бік польського війська. Щодалі розбрат між реєстровими козаками й запорожцями зростав і доходив навіть до кривавих сутичок.

Не вспів Самійло Кішка прожити на Україні кількох місяців, як його покликали запорожці на Січ, бо туди прийшла лиха звістка про те, що гетьмана Скалозуба спіткала на морі така сама недоля, як колись Кішку, – в Керченській протоці його оточили турецькі галери і майже всі чайки потопили; тільки небагато козаків на кількох чайках врятувалися і привезли на Січ ту лиху звістку.

Як тільки Самійло Кішка прибув на Січ, запорожці обрали його гетьманом. Те обрання не було помилкою, бо, не вважаючи на дуже складне становище, в якому Кішка застав Україну й козацтво, він надзвичайно хутко й розумно розібрався у тому становищі і повернув всі справи на користь Україні й козацтву.

Розуміючи, що тільки в єднанні сила, новообраний гетьман першим ділом взявся погодити козаків реєстрових з запорожцями. Запорожці хотіли йти на море рятувати Скалозуба з товаришами, бо малися вісті про те, що більшість козаків турки повезли у неволю на південний берег Чорного моря. Кішка зараз же заходився лагодити чайки, а тим часом послав на Україну закликати до походу реєстрових козаків.

Давня слава Кішки зразу підняла козацтво на ноги, і до Січі скоро прибуло з України більше тисячі козаків.

Поход на море одбувся щасливо. Кішка хоч і не знайшов Скалозуба, та зате наробив туркам багато шкоди і повернувся на Січ з великою здобиччю, притягши з собою навіть декільки турецьких галер з визволеними невольниками. Цей щасливий поход об’єднав козацтво і загасив поміж ним ворожнечу, так що наприкінці того ж року Кішка вже повів спільне козацьке військо у Молдаву допомагати волошському воєводі Михайлі, що повстав проти турків. Той поход теж одбувся щасливо і зміцнив славу старого козацького гетьмана. Повертаючись же з Молдави, Кішка заїхав у Київ на прощу і розпочав там будувати церкву Миколи Доброго на згадку про своє визволення з турецької неволі.

По весні року 1600-го господар волохів Михайло напав на ставленика Польщі, молдавського господаря Могилу. Польщі доводилося дати Могилі помочі, війська ж вона майже зовсім не мала. При тій нагоді коронний польський гетьман Замойський звернувся листом до Війська Запорозького, закликаючи його до участі у поході і обіцяючи за те ласку короля та грошову плату. Кішка скористувався такою нагодою, щоб досягти повернення козакам прав, скасованих після повстань Наливайка та Лободи, і почав умовляти козаків не йти служити тому королеві, котрий проголосив козаків зрадниками і своїми ворогами.

Козаки послухалися старого гетьмана і не рушилися з Січі, а тим часом потреба у Польщі до козаків все дужче зростала, і врешті-таки Кішка діждався, що королю Жигмонту довелося власноручним листом звернутися з проханням до тих, кого він засудив на знищення. Діставши того королівського листа, Кішка одповів, що козаки раді служити королю, та тільки з умовою, а саме: щоб з козаків був знятий безвинно на них накладений засуд, щоб повернено було їм давні права і щоб захищено було од всіх кривд, які чиняться їм старостами та урядовцями польськими.

Тільки діставши од короля другого листа з повідомленням про те, що король зараз же посилає старостам на Україні наказ не робити козакам ніяких кривд і подбає на сеймі про повернення козакам всіх прав, гетьман виступив з Січі на чайках угору Дніпра, а прибувши у Канів та приєднавши до себе городових козаків, повів звідтіля військо козацьке кількістю більше 4 000 суходолом до Дністра.

Під Буковим, біля Плоєшті, стався бій козаків та поляків з молдаванами, і, як писав королю Замойський, «козаки під ворожою пальбою, гарматною й рушничною, брели болотом та водою вище пояса і, ударивши разом з польською піхотою на ворожі окопи, вибили звідтіля молдаван».

Не вспіла скінчитись ця війна, як підскочила нова війна Польщі з шведами, що вийшли на Лівонію і брали там місто за містом. Польському урядові знову довелося просити козаків, щоб ішли на війну разом з поляками, та Самійло Кішка на заходи Замойського одповів, що не піде, бо ще не всі жадання козаків задоволені.

Під утиском домагань Кішки польський сейм на початку 1601 року мусив видати закон, по якому засуд 1596 року був з козаків знятий, постанова про скасування козацтва була роздерта, і козакам були повернені їхні давні права.

Поставивши козацтво на міцний грунт, гетьман Кішка подбав про те, щоб козаки і з свого боку додержали умови з королем. Війна лівонська була затяжна й тяжка, бо країна була спустошена і людям, як і коням, не вистачало припасу; нарешті надійшла зима, і становище козаків ще погіршало. Проте старий гетьман вжив всіх заходів, щоб вдержати козаків на війні, а щоб надати їм жвавості й завзяття, сам водив їх у бої.

Тільки не довелося гетьманові діждати кінця війни, бо у одному з бойовищ під містом Феліном, року 1602-го, гетьман Кішка загинув славною козацькою смертю з зброєю у руках – був убитий з рушниці кулею.

Тіло Самійла Кішки козаки з великою пошаною перевезли у рідне його місто Канів і там поховали урочисто з пальбою, по козацькому звичаю.


Подається за виданням: Кащенко Адріан Зруйноване гніздо. Історичні повісті та оповідання. – К.: Дніпро, 1991 р., с. 541 – 560.

Попередня стаття | Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 5030

Модифіковано : 9.01.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.