«Вже минаємо Поділля…»
Юрій Клен
Вже минаємо Поділля
і лани родючі та рясні.
Як знайомо пахне зілля!
Тут текли мої дитячі дні,
що полинули, мов птиці,
у років незнану далечінь.
Тут ще досі ваблять липи в тінь,
тут бродив я в очереті,
тут я рибу сіткою ловив,
найсолодші на планеті
кавуни їв і «фіалку» пив.
Оживають тут далекі
спогади, а он і клуні дах,
де гніздилися лелеки.
Хлопцем я гасав по тих горбах.
О, яким він був високим,
цей паркан і той зелений тин,
а тепер, як гляну оком,
буде він мені лиш до колін.
Он палац, камінні мури…
Стали речі всі такі дрібні,
наче хтось у міньятюрі
їх показує мені.
Та не місто це, а дебри:
церкву наче зруйнував Мамай,
стропи хат стирчать, як ребра,
бо тут справжній большевицький рай…
Трупу паленого сморід
Умань кутає в гарячий чад,
і крізь нашу в’ялу змору
витко плине він, як чорний гад.
Але в полі вітер свіжий
мертвий дух наш робить молодим.
Вже ми кидаєм Ладижин.
Простір поля робиться рудим.
За родючими ланами,
де лисніли золотом снопи,
зарябіли перед нами
в літнім сонці спалені степи.
Сонце Кіровград полоще,
визволений з рук червоних банд.
Кіров сам лежить на площі –
безголовий, бронзовий гігант.
Під нежданими дощами
шлях сарматський наче черв розпух.
За розбитими мостами
у диму пожарів Кременчуг.
Далі в давнім сяйві слави
між церков розвалених без бань
усміхаються сади Полтави,
віддзеркалені в воді ковбань.
Над горою, серед лісу
струнко підіймався монастир,
а тепер гора та лиса,
гола, гола, як голландський сир.
Хто той монастир споганив,
біля врат набоїв наложив,
оселив там уркаганів,
а потому стіни розвалив?
Тільки церква дерев’яна
Калнишевського, чортам на жах,
височіє, мов осанна,
і співає вітер в куполах.
Як святі місця почав ти
оглядати, зазирни в собор:
там лежать побиті авта –
падло покалічених потвор.
Але людові розраду
ми несемо на вістрях мечів:
відновляється обряди,
що загасли в темряві років.
Вже викопується дзвони,
що в землі лежали двадцять літ,
і несуть жінки ікони,
що у сховища складав повіт.
Божу службу гучно править
знов священик. Молиться нарід,
Як у дні старої слави,
тягнеться містами хресний хід.
* * *
Біля Шведської могили,
де я сірим вечором гуляв,
пан мені зустрівся милий,
що на пальцях ямби скандував.
Це була така прикмета,
по якій не міг я не признать
в незнайомому поета,
і відважився його спитать:
«Хто Ви?» Відповів він: «Пане,
Ви не пізнаєте, бо вже ніч,
Котляревського Івана,
що Вергілія затяг у Січ
і в козацькі шаровари
зодягнув троянців і римлян».
Відказав я: «Ваш товариш
Данте вів мене крізь той канкан,
що його танцюють біси,
крізь те пекло, де царем шайтан.
Я його зустрів у лісі,
і мене повів він крізь туман.
Тож тепер до Вас у мене
просьба, бо не спатиму ночей:
поведіть мене в геєнну
Вашу, у яку ходив Еней».
Мовив він: «За браком часу
я не можу стать проводирем,
бо організую маси,
тисячі розв’язую проблем.
Але я мого героя
Вам даю, щоб він Вас поводив
по геєнні, до якої
він, сердешний, сам колись ходив.
Він же парубок моторний
і хлопчина хоч куди козак.
Радо пройде шлях повторний.
Він є «ост», по-нашому – східняк.
В таборі живе цей воїн,
представник найнижчої із рас.
Їдьте Ви до Лозової,
там він сам зголоситься до Вас».
Тут поетові спасибі
я від серця щирого сказав.
Із-за хмари місяць вибіг,
і поетів привид враз пропав.
* * *
О, дні дзвінкі звитяг і слави!
Позаду нас уже Полтава.
Над поганню змиршавілою мас
панує найдобірніша із рас.
Он Чорноглазівка, погане
село, де море, море твані.
Там на горі високий панський дім.
Був панський він, та занепав зовсім
і вже у зелені не тоне.
Давно потріскались колони.
Колись був парк, але безслідно зник,
коли запанував там большевик.
Тут квітли рожі і лілеї,
лишилась стежка від алеї,
що крізь пустар лягла, мов чорний струп,
до озера, де пухне кінський труп.
Десь на горі – вже зболотілій –
сторожать простір скоростріли.
Мов дерева, що здерта з них кора,
голісінька гуляє дітвора.
І забирають по дворах мадяри
все те, що не донищили пожари:
дрова, і свині, й гуси, і взуття,
столи, стільці й машини до шиття.
* * *
Авта котяться в дощі і сльоті,
смачно їх засмоктує болото.
Суне все навалою на схід.
Вже калюжі криє перший лід.
Загрузають глибоко колеса,
їдеш три версти годин із десять,
і ведуть полотнища шляхів
в неосяжні безміри степів.
Он і місто, всюди твань морями,
через вулицю лягли мостами
звалені великі дерева.
Це прокляте місто – Лозова.
Там руїни, а хати бездахі
мов би вдягнуті в подерті лахи.
На базарі пагорби сміття,
що в багні рятують нам життя.
Бачу, хтось там, щоб не потонути,
у високі чоботи узутий
спритно скаче поміж тих баюр
по тих острівочках кучугур…
Обминувши всі ковбані в’юнко,
раптом ставши, витягся він струнко
спритний і обсмалений, як чорт,
і відразу склав мені рапорт:
Примітки
уркагани – професійні злочинці і ледарі
Подається за виданням: Клен Ю. Твори. – Торонто: Фундація імені Юрія Клена, 1957 р., т. 2, с. 186 – 191.