4
Іван Корсак
Хоча в домі Артамона Матвєєва цар Олексій Михайлович полюбляв бувати, забавляли його тут вельми диковинні на краї театральні вистави, та господар здебільшого уникав у стінах своїх завдавати мороки государеві державними справами, – йшов, як усі чолобитники, до нього в палати. З Артамоном цар рахувався, попри те, що незнатного роду він був, син лише дяка, та ваги йому надавала освіченість. А ще за Матвєєвим поголосок тягнувся, що знається він з чаклунськими силами, навіть дім собі вибудував на плитах надгробних, які самі москвичі змушені були знести йому на подвір’я, – той поголосок холодив співрозмовнику трішки спину, але й значимості Артамонові теж надавав.
– Б’ю чолом, государю пресвітлий, – розгортав того дня свиток списаного своїм кучерявим почерком Артамон. – Маю дві справи на розсуд твого найяснішого розуму.
– Кажи, – трішки втомлено государ докинув, бо перед цим на службі Божій не одну сотню поклонів поклав.
– Клопотатиму, насамперед, у Малоросійському приказі два доповнення у документ внести, – Артамон, зашелестівши свитком, швидко знайшов потрібне. – В останній час з тамтих країв побільшало до нас ходоків, попів і ченців, які приносять вельми потрібні відомості. Тому доповнити слід документ наш словами:
«Да с ними ж приезжают бити челом тех городов чернцы, и попы, и всякие люди, о вотчинах и о мелницах и о лугах и о церковном строении, вновь, или по старине, и им дают на то жаловалные грамоты, а на церковное строение денги и церковное одеяние; да им же идет корм и питье и даетца жалованье, смотря по человеку…»
– Ти ж відаєш, Артамоне, що за ченців і попів я не перечитиму, – государ перебував у пресвітлому настрої.
– Але маємо, ваша царська величносте, застерегтися, – голос Матвєєва ствердів. – Казна не бездонна, тому конче потрібно й такі слова додати:
«а даетца им жалованье и поденной корм, для того, что еще они учинились в подданство внове, и тем бы их к вечному подданству постояннее приманить, а как в подданстве позастареют, и им такой чести и жалованья убудет».
– Бути по-твоєму, – по мовчанці додав государ. – Сподіваюсь, проте, до цього дописаного, окрім дяків та піддячих приказу, зайві очі доступу не дістануть…
– Надійно буде, як у могилі, – вклонився Матвєєв повагом. – І ще про могилу: вмирає гетьман Богдан Хмельницький. Хто по цьому синові єврея-м’ясника, що шлях до гетьманства з торгівлі в корчмі починав, стане наступником? За ним всю дорогу наші очі пасли, а вельми піддячі Портмоїнов та Ключаров – б’ю чолом про винагороду для них… І чи дозволить ваша величність самим в Малоросії гетьмана обирати, чи сперш, государю пресвітлий, тут претендента утвердити належить?
Мимоволі чомусь государ роззирнувся, мов упевнитися хотів, що чужі вуха не чують їх мову і за стіни ці кріпкі балачка не вийде.
– Як забагато в народу волі, то однаково, що надмір у страві солі, – мовив урешті Олексій Михайлович і злегка всміхнувся сказаному самим, що так до ладу у нього вимовилося. – Але хто з тамтешніх старшин до нас найбільш приязний, серцем відданий, в кого за єлеєм в вустах на думці олжа не сховається?
– Ваша царська величносте, там не в одного долоні чешуться, аби в них гетьманська булава втрапила, – мовив Артамон. – Полковник Пушкар вельми лагідно в очі послам нашим в останні часи заглядав, Барабаш душу готовий викласти, тільки що в тій душі, окрім марева гетьманства, а ще Безпалий… По волі гетьмана син Юрась мав би булаву узяти, та зелений він ще, відітруть його більш нахабні і вправні. Опікуном над Юрасем писар Виговський повинен бути – от хто найпрудкіше рветься. І наш він, на перший погляд, начебто свій чоловік, але…
Артамон примовк на хвилю було, чи то дух перевести, чи слово потрібне підібрати:
– Ваша царська величносте, мзду від нас давненько Виговський вже має… Ще по Зборівській битві посланнику царському Григорію Неронову потайки від гетьмана за соболі список статей договірних передав. Згодом сорок соболів та три пари соболів добрих взяв за грамоти кримського хана, турецького султана, сілістрійського паші та гетьманів польських, а грамоти ті до Хмельницького були писані… Маєтності від вашої величності отримував, ще й хвалився:
«Есть такие люди многие, что станут гетману наговаривать поддаться турскому или крымскому, а у меня того и в уме нет, чтоб, кроме великого государя, куда помыслить… Пока я здесь, уповаю на Бога, что удержу гетмана, все Запорожское Войско и царя крымского, воевать московские украйны не пойдут, потому что крымский царь и мурзы меня слушают: известно им, что я в Войске Запорожском владетель во всяких делах, а гетман и полковники, и все Войско Запорожское меня слушают же и почитают…»
Артамон Матвєєв викладав далі свої думки, государ силувався уважно слухати, попри втому, і водночас гортав думки власні: он його піддані кожне звернення, як і належить, починають словами «ваша царська величносте»… Але та величність має відчуватися повсюдно, від палат до його вбрання, до трону, належного високому стану. Хай собі плещуть придворні по закутках, що шапка Мономахова насправді зовсім не Мономахова, а тихцем перешита з ханської, забудеться з часом, як забувається, що століттями Московія була лиш улусом ординським, віддаленим та занехаяним.
Має подбати він, аби впевнилися всі воістину у зв’язку його трону не з ордою, а з візантійським корінням, тим паче, є з ким порадитися – зачастили в останні роки до нього грецькі купці, ювеліри, а з ними ієрархи грецькі. То вони підказали, хто може належний скіпетр виготовити йому, і державу, і барми, і трон діамантовий… Вже трудяться у Стамбулі найкращі майстри над скіпетром золотим емальованим, прикрашеним 268 діамантами, 14 смарагдами, 360 іншими дорогоцінними каменями. Трон діамантовий шахські майстри виготовлюють в Персії, основу його з сандалового дерева обкладуть золотими і срібними пластинами. А на спинці трону наказав перлинами вишити напис латинський: «Наймогутнішому і непереможному Московії імператору Олексію, на землі щасливо царюючому, цей трон, з великою майстерністю зроблений, да буде знаменням прийдешньої у небесах вічної насолоди».
Щоправда, запросили за те, мов за рідну матір: грекам віддати належить понад вісімнадцять тисяч рублів, та ще персам двадцять три тисячі, до того ж перси з вірменами безмитної торгівлі собі зажадали. Лише персам із греками заплатити слід стільки, скільки вартує за сто двадцять тисяч тонн зерна або чверть міліона овець – такої отари, певне, з усієї держави не назбирати… Царська велич, істинно, може тільки на величі грошовій триматися – і козацьку державу до Московщини зараз дорізати вельми слушно, доходів додасться чимало.
А трон діамантовий та всю решту достеменно потрібно зробити, попри псковські і новгородські повстання, соляні там і інші голодні бунти, коли придворних на шмаття розтерзував озлоблений люд; сеє конче потрібно, інакше хіба викликатиме трон, простолюдином тутешнім якимось змайстрований, відчуття царської величі та достойну повагу? То натура людська така віковічна: не може правитель бути на рівні з підлеглим, має бути на троні десь там в високості, і чим більше дороговизною вражатиме трон, тим гоноровіша велич та пошанування. І нема чого соромитися багатства, бо ж сказано в Екклезіаста: «І якщо якій людині Бог дав багатство й майно, і дав йому владу користуватися від них і брати свою частку й насолоджуватися від праць своїх, то це дарунок Божий». Бо ж істинно серед чоловіків віри були і багаті люди, був Авраам та Ісаак, Яків і Йосип, Мойсей і Цар Давид… І маєтності їх неізміримі не завадили їм бути вірними Богу і служити Йому від усього серця… Зрештою, чим він, Олексій Михайлович, поступається цареві Давидові?
– Можливо, слід було б нам підтримати писаря Івана Виговського, – вів далі тим часом Матвєєв. – Але в місяці останні він оточення має якесь незрозуміле і каламутне… Чого вартує недавно присталий до чигиринців Юрій Немирич, що зовсім молодим, університетами європейськими ошиваючись, пакості всякі на царство Московське коли ще писав… Добре було б зажадати, аби цей протестант, лютер паскудний, геть покинув Козаччину. Маємо на тому зіграти, що він чужак, іновірець, бо в люду козацького земляцьке чуття та віри своєї пошанування вельми кріпкі…
– А чи не краще нам вичекати, – приплющивши одне око та злегка перехиливши голову, поспитав государ. – Нехай собі там сперш почубляться, потопчуть одне одного, в калабанях виваляють та доносів напишуть торбу на ближнього свого – може, тоді нам ліпш проясниться? Якби зненависть серед них ужилася настільки, що й дивитись не зміг би сусід на сусіда, батько на сина, а дочка на матір, ужилася й пустила б коріння у землю зненависть така дужа, що самі вони проклянуть радше ту землю?.. Чував якось від посла чигиринського приповідку їхню кумедну: «Чуже лихо за ласощі, а своє за хрін»…
На мить государ зовсім заплющив очі, чи то від втоми, чи зосередитися хотів:
– А ще полякам слід тихенько сказати, що покинуть козаки дружбу зі шведами та війною на них знову підуть… Нам же вихирілий з тої війни край легше в руці буде тримати, не матиме моці пручатися…
– Ваша величносте, це зробимо неодмінно. Але сперш задобрити слід козацьку верхівку, соболями й маєтностями душу пригріти, а тоді вже, «как в подданстве позастареют, и им такой чести и жалованья убудет».
– Ну, і хитрий же ти чоловічисько, – розсміявся
Олексій Михайлович, враз скинувши втому з плечей, мов у спеку важкого кожуха. – Хвалю і в приклад іншим поставлю…
Примітки
в домі Артамона Матвєєва – в часи дії роману А. Матвеєв був незначним чиновником (стольником). Його наближення до царя Олексія, його вплив на державні справи, його театральні підприємства – все належить до часу після 1671 року, коли цар Олексій оженився з Н. К. Наришкіною, якоюсь родичкою Матвеєва. І. К. явно плутає його з А. Л. Ордіним-Нащокіним, котрий справді був впливовим в 1650-х роках. – М. Ж., 6 червня 2024 р.
у Малоросійському приказі – цей приказ почав працювати у 1663 р., через 4 роки після загибелі Ю. Немирича. – М. Ж., 6 червня 2024 р.