40
Іван Корсак
У надвечір’я Чайковський в’їжджав у Київ. На майже нечутному вітрі навскоси падав тихий, такий делікатний сніг, спадав на вже до того вкриті ним вулиці, на старовинні будівлі і крони дерев, і м’яке світло розливалося навкруги: Міхал не міг навіть сказати, чи то був відсвіт ще не припалих попелом з димарів незайманих досі білих снігів, чи світилася сама душа цього доброго міста, світилася під лункий передзвін храмових дзвонів, що на вечірню молитву кликали. Мій милий Києве, защеміло Чайковському, я ж не був на твоїх майданах і вулицях вже п’ятий десяток літ, ти снився не раз, навіть в осінній імлі Стамбул видавався мені так на тебе схожим… Тут мої друзі лишились, посивілі досі, а кого вже нема, то діти або рідня – зустрітись кортить, побачитися, оповісти пережите, в тебе ж є стількома поділитись думками, пройденим, вимученим і зболеним.
Тобі вистачило, Міхале, кілька днів, щоб минув той перший і млосний щем, а защеміло серце по іншому…
Ніхто твого кроку не зрозумів, ніхто тебе приязно не зустрів і ніхто не прийняв. У публічному місці чи в домі генерал-губернатора київські поляки навмисне відверталися або проходили мимо, наче повз бездушну якусь мармурову колону – один Крижанівський не відмовив у домі, та й то тільки тому, що жінка його тобі недалека родичка. Хіба селяни з Гальчинців приїхали привітати, були то сини тих, що знали колись тебе, і пам’ять перейшла у покоління подальше – нічого в дарунок вони не взяли, не схотіли, їм досить було тебе лиш побачити.
Листи і нотатки твої до майбутніх творів втрапили назавжди в руки поліції чи втопилися в архівах царського міністерства закордонних справ, теперішню кореспонденцію маєш пред’являти спершу чемно начальникові жандармського управління в Києві полковникові Павлову, на будь-який виїзд з міста наперед мусиш отримати дозвіл тутешньої жандармерії.
Отож, мій добрий Києве, який для мене ніколи не був чужим, чужим я став для громади польської в місті, бо не зрозуміла вона мого прийняття мусульманства задля справи великої і вже зовсім не сприйняла моєї прихильності зараз до православ’я, отож тепер, Києве, шукатиму прихисток собі деінде, маєток невеличкий куплю. Та от притичина, в рідному краї зась, полякам царем заборонено селитися на Правобережжі, подамся хіба за Дніпро.
Нарадили тобі маєток в губернії Чернігівській, повіті Остерському, у селі Борки над рікою Остер. Поодалік головного тракту, в місцевості низинній та болотистій, земелька таки дешевша, і за фільварок та дім менше платити. І вже було трішки відтанула напівусохла душа, як Остер та Десна по весні, клопоти земні та цілоденні притлумили образу київську і не тільки її. Треба друзів, насамперед Вербицького, попросити прислати саджанців, ось там має персик рости, ось там – вишні і яблуні, а ще квітів насіння нехай пришлють, де б не був він на землі, а квіти саджатиме, буде з ним завше грядочка чепурна – зватимуть грядку ту іменем козака Нечая.
Ти маєш стати справжнім земельним осадником, поле має родити, хай і пісне воно поки, сад з роками почне підростати. Господарство на ноги нехай піднімається, півні досвітком кукурікатимуть, гортанно клекотатимуть вдень індики. Рушниці потрібно купити, сусідів з садиб найближчих на полювання обов’язково запрошувати.
«А рушниці мені, – писатимеш, – присилати за адресою тепер вже генерала Павлова, начальника жандармерії Києва і губернії, для передачі Міхалові Чайковському, відставному генерал-лейтенантові».
Гримнула знову російсько-турецька війна, відлуння про початок її, як водиться, докотилося сюди із запізненням. Турецьке посольство кличе тебе, свого генерала, на службу, хоч ти вже по інший бік фронту. Твій вірний товариш, колись капітан драгунів і твій ординарець Адам Морозович, не вагається ні на мить:
– Їдьмо, не відкладаючи. Тут, генерале, рушниці на зайця невільно купити, а там нас вважатимуть за людей. Я приготую нелегальний перехід через кордон, бо паспорта нам уряд російський, звісно, не дасть.
– Я вже сили не маю, – почує у відповідь Морозович. – На цій самій землі, між Остром і Десною, колись Кирило Розумовський з пастуха індиків став гетьманом козаків. А мені, певно, суджено з полководця козацького стати пастухом індичим.
Турецьке посольство небавом прислало повідомлення про викреслення Садика-паші зі списку генералітету цієї держави.
Та не все лихо вичерпалося ще на твою голову, там на денці лишилося трішки. Серпневого дня сімдесят восьмого року ти писатимеш Вербицькому:
«Пожежа знищила все моє розбудоване господарство. Весь реманент рільничий, склади, весь збір зерна і заготовлене сіно – до щенту. Не можу сподіватися ні найменшої допомоги від поляків… Тим часом, повідомляють мені з Києва, що звістка про біду викликала немалу радість поміж моїх земляків – на громадських обідах з приводу того нещастя виголошують тости. Так йому й треба, кажуть, нехай Росія Чайковському тепер допомагає, хай помре з голоду, холоду і нужди. В той самий же час прийшла звістка про смерть князя Сапіги, який управляв польськими коштами в 1863 році, а потім австрійськими залізницями і залишив по собі мільйони. Польська земля вся в жалобі, в усіх костелах молитви правляться за душу великого патріота».
Отож, від громади з-за кордону Чайковському також не випадає чекати помочі. На додачу гречанка Ірена на очах закрутила, навіть не криючись, з якимось Янковським роман – і життя зовсім стало нестерпним. З нерозлучним впродовж років Адамом Морозовичем перебирається він на віддалений хутір Пархимів, в закинуту хатину, чи, швидше, халупу, де все господарство доведеться почати з нуля…
Життя щоразу тугіше затягувало свій хитромудрий вузол. Викресливши Садика-пашу зі списку свого генералітету, турецький уряд, природно, перестав одночасно виплачувати йому пенсію. Земля поміж боліт і мочарів не родила, твори Чайковського видавець Брокгауз відмовився надалі друкувати…
Але Міхал ні на кого не ображався, його сиві літа казали йому, що годі сподіватися на людську вдячність, та й не заради неї він ішов крізь ті непрості минулі роки; зрештою, Міхалові вже траплялося пізнати сповна ту вдячність. Як померла Людвіга, то в колонії Адампіль, в розбудову якої вкладав усю душу і власну маєтність, спершу дорогі земляки не давали навіть землі на могилу й капличку, все боялися, аби знака якогось там не було мусульманського чи просто турецького – ще доводити мав він, що дружина його весь обряд католицький перед смертю здійснила, і від хреста на могилі теж відмовлятися ніхто не збирається.
Господарювати в Пархимові не судилося довго – на початку зими, вже морозно було й вітряно, вертався Морозович з фурою дерева з лісу, змерз і зазнав нападу серця. Поховав його Міхал під вікном хатини, аби нерозлучний товариш і далі був поряд.
Січневої ночі він писав до п’ятої ранку. Лягали в холодній тиші на папір його думки, його пережите, пройдене ним такими непростими, часто звивистими, покрученими і заплутаними стежками. Але як і повісті свої, він не хотів би якось по-іншому власне життя переписувати, таку вже природа йому дарувала вдачу.
«Де народився, там знадобився, – казав він колись зарозумілому і надмір гоноровому графові Замойському, – справі козацькій, доки сила, справно служив. Судилося на віку потримати шаблю за вашу і нашу свободу, за вправну ту шаблю не соромно, не випадає соромитися також за військо своє – воно не втікало з поля, сумно лишень, що те військо частенько хитромудрі й лукаві політики до діла не допускали».
А ще тішило Міхала, що не помилився тоді, коли на європейському конгресі робив доповідь про вплив козаччини на літературу Сходу і Півдня старого континенту. Він під оплески вже завершальні казав, що той вплив лишень більшатиме з часом. Тепер сюди, в глушину чернігівську, заїжджають хіба вполювати схимника-глухаря чи потішитися тетеровим токовищем навесні, сюди пошта доходить з немалим запізненням, та ще й часу чималенько губиться, доки пальчики поліції її перелапають. І все ж йому добре відомо було з книг та листування з друзями, що вже давненько гуляє Європою книга Die poetische Ukraine – «Поетична Україна», збірник пісень народних, вже Шевченко хорватами і французами перекладається, Проспер Меріме видав гарну розвідку «Козаки України та їх останні гетьмани», у Флоренції, у вісімнадцятитомній «Історії всесвітньої літератури» цілий розділ присвячений літературі українській та театрові, твори Марка Вовчок дивовижних пригод зазнають – то їх перекладають французькою, то знов з того перекладу вертаються на його козаччину мовою оригіналу.
Вельми потішила його американська письменниця Тальві, батько її якось професорував у Харківському університеті, – перекладала Тальві гарно з української на англійську, от тільки Котляревського возвела чомусь в гетьмани України. Виправить те, нівроку…
Чайковський з тихим теплом у душі згадував сина Адама Міцкевича Владислава, який твори його перекладав французькою, і тепер ті повісті про козаччину гуляють собі на всеєвропейському привіллі…
Ні, він не забрехався тоді на конгресі, коли віщував, що той вплив козацький на літературу й духовність з роками хіба набуватиме сили. І так чисто і світло тепер, у присмерку вже життя, було на душі в Чайковського, як за вікном у безмежних просторах, вкритих незайманими і наївними ще снігами.
Січневої ночі він писав до п’ятої ранку, а тоді неспішно зарядив пістолет і вистрілив собі в груди.
Куля, що обминала його довгі роки на війні, і цього разу обминула серце. Пройшла вона зовсім поряд його, аби жевріло життя до ранку, коли приїде поліція, аби ще здужав прошепотіти два слова: «Життя втомило». І те було правдою. В останній час він ходив лише з костуром, а через поріг переступити було понад силу, то ж обачно тримався він за шалівку – і жовті кола пливли та мерехтіли в старечих, що часто сльозились, очах.
Поховали Чайковського за його заповітом поряд з Морозовичем, під вікном халупи, яку мав ще колись розбудувати – довго, з трудом яму копали, аж іскри кресали об вмерзлу землю.
За зиму обезлюдніла хатина з солом’яною стріхою ще більше під снігом похнюпилася та присіла, протяжно і млосно завивали вітри у нетопленій печі та комині, а журавель біля колодязя зовсім на бік похилився, мов зазирав на великий шлях, терпляче чекав когось – і не міг дочекатися.
От тільки, диво-предивне, грядка квіткова, названа іменем козака Нечая, мовби й не знала ані лютих морозів, від яких тріскалася і кололася кора молодих яблунь, ані заметілей безпам’ятних, що сліпі цілу зиму вікна мало не до верху було закидала, та грядка якось сама по собі розквітла, чудом таких холодів перезимували житце й календула, маки і мальви, тюльпани і чорнобривці; зголодніла за зиму бджола сідала на квітку, і та прогиналася слухняно й покірно за споконвічним природним звичаєм; ще здалеку пахла грядка, чи то як сонце підіб’ється ген-ген ополудні, або в надвечір’я, як погуляти вийде запаморочлива матіола, мовби й сумніву не було в квітника, що людська рука прополе й догляне ту грядку чи нині, чи вже у літо наступне, будуть однаково повертатися за сонцем суцвіття в нездоланному і неминучому, нестримному і неспинному плині життя.