34

Іван Корсак

Після вінчання Потьомкін з імператрицею втекли на якийсь час у Царицино – куплений для душі маєток у Кантемирів, такий затишний, поміж пагорбів і курганів, голубих ставків, лісів і розлогих видолин.

Потьомкін перейняв імператрицю від Васильчикова – для неї він стане просто «холодним супом».

«Я был содержанкой, – скаржитиметься Васильчиков. – Так со мной и обращались. Мне не позволяли ни с кем видаться и держали взаперти. Когда я о чем-нибудь ходательствовал, мне не отвечали. Когда я просил что-нибудь для себя – то же самое. Мне хотелось анненскую ленту, и когда я сказал об этом, нашёл назавтра у себя в кармане 30 тысяч».

«Холодний суп» безцеремонно вилили, апартаменти в Зимовому облаштували для Потьомкіна і він тепер під’їжджав гонорово до палацу шестіркою баских, видавалося, нестримної і рвучкої сили коней. Імператриця віднині належить тільки йому, особливо відчув це Григорій тут, у Царицино, де не має улесливих та лукавих придворних облич, суєти і заморочки світської. Він міг дозволити собі пройтися з Катериною, взявшись під руки, мальовничими берегами ставів, де тиша всеосяжна і незмірима, яку порушити може хіба виляск хвоста по воді розбишакуватого карася під очеретом.

Та державні клопоти, як набридливі реп’яхи, чіплялися й тут. Не одну годину переговорили вони, що ж би вчинити, аби не повторилася пугачовщина.

При одній лише згадці про Пугачова на імператрицю щоразу дужою хвилею накочувався якийсь липкий і холодний жах. І не тільки тому, що полум’я повстання охопило величезні простори і після Казані придворний світ дрібно тремтів: піде чи не піде бунтівник на Москву?

Імператриці не раз привиджувався ніччю докірливий погляд митрополита Арсенія Мацієвича, не раз чула ті сумовиті слова, сказані ним на суді:

– Ти ще зустрінешся з убієнним тобою своїм чоловіком…

Другий десяток років на чоловікові масивна надгробна плита, а раз по разу спалахують бунти, які, за чутками народними, очолює Петро III, покійний її чоловік. Вона рубає голову черговому самозванцеві, але знову встає чоловік із безпросвітньої тьми могили і знову палає повстання.

Омелян Пугачов став п’ятим самозванцем, що прийняв імення її чоловіка, Петра III.

Їй досі не переставав снитися той сумовитий погляд старого, геть лисого від колишньої цинги, Мацієвича; уже без митрополичого облачення, в одному підряснику він інших благав не ступати на ту стезю, не чинити заздалегіть імператрицею наміченого, їй же гірко, без злості і помсти, лише дорікнув:

– Ти ще зустрінешся…

Кат відрубав голову Пугачову розмашистим помахом сокири і високо підняв її, окривавлену, на шпиці над головами настраханого люду. Натомість замість страченого десь узялася така собі самозванка, що йменувала себе сестрою бунтівника, незаконною дочкою покійної імператриці Єлизавети Петрівни. Єлизавета, поговорювали, народила її від Розумовського.

– Цікаво б знати справжнє її походження, – думала вголос імператриця, прямуючи затишною алеєю від ставків до будинку.

– Дідько її відає, – сама згадка про неї Григорієві була малоприємною. – Одні кажуть, що донька празького трактирника, інші – нюрнберзького булочника.

– Рідкісної красоти і розуму, подейкують…

– З приводу краси – не знаю. Але, як доповідають із Таємної експедиції, розуму вистачає слати маніфестики до султана, ба навіть Орлову, графові Паніну…

– Досить з мене п’яти чоловіків-покійників, що на дибки ставлять імперію, аби ще з безвісти їхні сестриці піднімалися. Де вона, до речі?

– Колесила всією Європою, зараз нібито в Італії, у місті Рагузи.

– Арештувати бродяжку. Хто б це зміг так акуратненько, пристойно, щоб ніякий комар, із будь-якого монаршого двору, носа не підточив?

– Орлов, – бухнув Григорій так, ніби знав наперед запитання.

Імператриця тільки головою крутнула – не забуває Григорій, хто йому око скалічив.

– Бути по-твоєму…

Потьомкін розумів, у яку небезпеку втравлює він графа Олексія Орлова-Чесменського, свого кривдника, і який грандіозний європейський скандал із того може у разі неуспіху статися. Але цього разу Григорій таки помилився. Орлов з його авантюрною вдачею впорався з дорученням блискуче.

Сперш Олексій прикинувся закоханим, небавом княжна відповіла взаємністю, а далі допоміг випадок. Англійський консул в Ліворно прислав листа, що там кріпко побилися російські моряки з англійськими і просив Орлова розібратися особисто. Олексій, що не знав англійської, дав княжні перекласти і зібрався в дорогу. Та засумувала і напросилася з ним.

– Імператриці майбутній свій флот вартує побачити…

Цього тільки й потребувалося. Ледве вона піднялася на борт адміральського корабля, як до неї підійшли:

– Іменем її імператорської величності ви арештовані!

Далі доля княжни була наперед розписана: втомлива дорога в іпостасі арештантки, Петропавловська фортеця.

У кам’яницях фортеці княжна швидко згоріла з туберкульозу і понесла в могилу таємницю свого народження. Але на велелюдних похоронах чомусь присутня була вся велика родина Розумовських.